Аскетизм у релігійному житті Стародавнього Риму - Релігія - Скачать бесплатно

Історіографію римського суспільства займались в основному римські і грецькі письменники. Веллей Патеркул (біля 20 р. до Р.Х. – 30 р. по Р.Х.) написав військову і політичну історію імператора Августа та перші роки правління Тіберія. У І. ст. Р.Х. Йосиф Флавій на грецькій мові у своїх працях “Історія юдейської війни”, “Автобіографія”, “Юдейська ерхолгія” описує історію свого народу в елліністичній і римській періоди. Корнелій Тацит написав історію з 68 по 96 р. Р.Х. від смерті Августа (14 р. Р.Х.) до смерті Нерона (68 р. Р.Х.). Праця Тацита є основою наших уявлень про життя римського суспільства І. ст. Р.Х. Важливим доповненням праці Тацита є твір Гая Светонія Транквілла (†122 р. Р.Х.). Він писав на різні теми, але найбільш відома його праця “Життя дванадцяти цезарів” від Юлія Цезаря до Доміціана Флавія). В середині ІІ ст.. Р.Х. Аппіан, грек, імператорський чиновник написав “Римську історію” у 24 кн. Не межі ІІ-ІІІ ст.. Діон Кассій, член сенату, намісник провінцій написав “Історію Риму” з найдавніших часів закінчуючи 235 р. Р.Х. Грек Амман Мерцелін (біля 330-400 рр.) продовжуючи працю Таціта написав працю “Дії”, яка охоплює час з 96 по 378 рр. Амман з великим болем вказував на крайню порочність римської знаті (імператорських придворних і імператорів тієї епохи), що привели до упадку римського суспільства і держави.

Вище наведені джерела в повному обсязі до нас не дійшли, а тільки частинами. Тим не менше всі пам’ятники розкривають не тільки історію даного суспільства, але й релігійне, моральне, економічне, потове, аскетичне життя римського народу. Крім історичних джерел слід згадати важливі праці іншої тематики. Мають на увазі важливі відомості в працях географів (Помпонія Мели, Клавдія Птоломея). Цікавий матеріал містить “Природна історія” Плінія Старшого – енциклопедиста І ст., у переписці Плінія Молодшого (кінець І – початок ІІ ст..). “Панегеріках – похвальних промовах в честь імператорів, художній літератрі, збірках законів. Із сучасних дослідників з даної тематики слід визначити праці Токарєва С.А., Абрамовича С.Д. тощо. Вказана література окремо не виділяє аскезу від інших аспектів життя, але дає достатньо матеріалу для ознайомлення і висвітлення проблематики аскези. Основна мета даної статті полягає у висвітленні рис, основи, сутність аскетичної практики. Вказати які основні колегії займалися аскезою і дати їй богословську оцінку.

Стародавньоримська релігія досить специфічна порівняно з грецькою, хоча вони мають загальні риси, визначені типологією і прямим впливом. Хоч римська релігія постійно видозмінювалася, вона незмінно зберігала багато архаїчних рис, у тому числі – і в області аскетичної практики й аскетичних концепцій.

Своєрідність римського релігійного аскетизму полягає в тому, що він був позбавлений поетично-містичного натхнення або філософського піднесення аскетизму греків. Скоріше вже він являє за своїм змістом те, що римляни іменували «паспортом бідняків» – testimonium paupertatis (свідоцтво про бідність); ми маємо на увазі, однак, бідність духовну.

Спосіб життя стародавніх римлян, що займалися переважно сільським господарством і війнами, сам по собі був досить суворий. Цю суворість римляни зберігали й у наступні епохи зніженості звичаїв. До знайомства з грецьким культурним досвідом тут навіть не було статуй богів – бог війни Марс шанувався в вигляді списа; Веста, богиня домашнього вогнища, – в вигляді живого вогню й ін. Селяни по старинці шанували старі пні і великі камені. Справжніх храмів спочатку теж не було – служіння богам проводилися просто в обгородженому місці. Культ римлян також був «сухий, тверезий і строго формальний» – «пунктуально виконуючи свої зобов'язання перед богами, римлянин у той же час не хотів давати їм нічого зайвого» – наприклад, туманна обітниця принести в жертву стільки-то «голів» (малося на увазі – тварин) оберталася приношенням у храм такої ж кількості голівок часнику [1, с. 433-434].

Римські жерці мислилися як насамперед служителі держави. Особливого стану жерців як таких не існувало. Зате існували жрецькі колегії, в які обиралися цілком світські особи, прагнучі зробити політичну кар'єру (понтифіки, фламини, луперки, авгури й ін.). Так, молодий Тиберій Гракх домагається обрання в колегію авгурів; Юлій Цезар з 13 років – фламин Юпітера і т.д. У стародавні часи це й були чисто державні посади – наприклад, понтифіки в старовину були інженерами, що відають наведенням мостів через Тибр (понтифік означає «будівельник»).

Дуже характерно також, що римляни забороняли участь у шануванні своїх богів рабам (тобто, іноземцям), перетворюючи свою релігію з загальнолюдського явища в чисто «національне» установлення. Лиш у виняткових випадках раби брали участь у святах (відомо, що Катон Старший дозволяв своєму рабові-керуючому приносити жертви богам лише на свято компіталій). До чужих богів римляни ставилися звисока, хоч і не забороняли, скажімо, культу Ізіди.

При такому відстороненому ставленні до богів не могло бути й мови про які-небудь сильні релігійно-аскетичні емоції. Східні жерці Кібели здатні були оскопити себе в своєму несамовитому поклонінні перед жіночністю богині. Для римлян такий подвиг був страшний і чужий, вони могли зробити його хіба що об'єктом яскравого поетичного зображення з елементом еротичної цікавості (поема Катулла «Аттіс»). Взагалі оскоплені цікавили римлян лише як об'єкт протиприродної розпусти.

Прояви аскетизму в ранньому римському суспільстві базувалися, строго кажучи, навіть не на релігії, а на етиці цивільного, сільського гуртожитку, суворого та манірного навіть стосовно завоювань елліністичної цивілізації. Плутарх описує як зразок римської чесноти сенатора Катона Старшого, котрий настільки чванився своїм чистим і примітивним способом життя, що готовий був жити в скляному будинку – він вважав, що йому нічого ховати. Катон ненавидів вплив грецької міської культури, літературу і театр, домігся висилки грецьких акторів з Риму. Та важко вважати це справжнім духовним аскетизмом.

Але все-таки, при сугубій практичності римського життя і римської релігії, тут виникають і певні аскетичні устремління, насамперед пов'язані з уявленнями про магічний зміст поводження жерця. Як і всяка язичницька аскеза, утримання носить тут характер теургії, зв'язування волі божества.

Від народних релігійних уявлень стародавньої епохи римляни сприйняли різні приписи – наприклад, відносно статевого стримування фламинів – жерців культу Юпітера, або обов'язковість невинності для весталок – служительок Вести [2, с. 324]. Але все це було пов'язано насамперед з уявленням про необхідність ритуальної чистоти тіла жерця, а тому такий аскетизм носив чисто зовнішній характер і не мав особливого психологічного змісту, містичного або морального.

У заборонах, що діяли в тих чи інших колегіях, простежуються пережитків стародавніх марновірств і табу, смисл яких уже в класичну епоху важко було встановити. Обтяжливим було, наприклад, життя фламина Юпітера: він не мав права давати клятву, не смів їздити верхи, виходити з будинку з непокритою головою, торкатися сирого м'яса; заборонені для нього були також дотик до кози, плюща, тим же бобам та інше.

Такий аскетизм, позбавлений справжнього духовного змісту, нерідко зовсім невимушено переростав в еротику, оргіазм або пряме бузувірство. Так, жерці тваринного бога Фавна луперки у свято луперкалій бігали в одних шкіряних набедрениках по вулицях, зображуючи вовків, і хльостали ременями молодих дівчат або жінок, які ще не народжували, щоб вони перебороли свою безплідність.

Порушення аскетичного встановлення каралося жорстоко. Так, весталку, викриту в статевих зносинах, заривали живою в землю, залишивши в ямі запалену свічу і... стакан молока. Зате весталку, яка берегла цнотливість, шанували досить високо: головна жриця цієї колегії, наприклад, мала право помилувати присудженого до смерті злочинця.

Відтінок бузувірства можна знайти й у культі «лісового царя», що відправлявся на березі озера Немі. Тут містилося древнє святилище на честь Діани, і його охороняв згаданий «лісовий цар», якого всякий, хто чомусь хотів зайняти його місце, мав право вбити, зламавши перед цим гілку з дерева у священному лісі. «Цар» день і ніч охороняв свої володіння з оголеним мечем у руках, не маючи практично ні хвилини навіть на сон – звичайно на цю посаду спокушалися хіба що збіглі раби, все рівно приречені на смерть. Тут простежується пережиток найдавніших людських жертвоприносин.

Сліди таких жертвоприносин являють собою і знамениті бої гладіаторів – улюблена розвага римлян. У далекій давнині був звичай змушувати військовополонених битися на могилах своїх убитих воїнів – їхня смерть була як би жертвою душам власних героїв. Утративши зв'язок з ідеєю жертви, гладіаторські бої стали згодом простим вираженням некрофільських тенденцій римської культури.

Війни, які постійно вів Рим у боротьбі за світове панування, породили занепад республіканського правління і встановлення одноособової влади імператорів, які являли в масі своїй приклад крайньої розгнузданості і нестримності жорстоких пристрастей, простіше сказати – здичавіння. Такий був, наприклад. Нерон, перший гонитель християн. Римський письменник Светоній [3], автор книги «Життя дванадцяти цезарів», розповідає про такі речі, як співжиття Нерона з рідною матір'ю та подальше її вбивство; насильство над присудженими до страти без розрізнення статі і віку; мужолозтво активне й пасивне, спалення християн у просмолених мішках у якості світильників для освітлення його нічної оргії та ін.

Людинобожжя і гіпертрофоване шанування держави, Земного Граду, що зростали в римській свідомості в міру того, як ним втрачалися залишки містичних переживань, яскраво виразилося в культі імператора як такого, статуям якого віддавалися божественні почесті. Характерно, що, очевидно, душевнохворий молодик Калігула, який потрапив на трон, по чутках, шляхом убивства власного діда Тиберія і відзначився особливою розпустою, прознавши про існування Єрусалимського Храму, відправив туди для поклоніння власну статую – адже, безсумнівно, він, Калігула був богом неба і землі у власних очах[1]. Навіть статуям споконвічних римських богів він наказував прилаштовувати зображення власної голови. Тобто, цезар, який привласнив собі право поступати за примхою самодурства, втілював в очах римлян максимальну волю; зате його тиранія стримувала свободу інших теж максимально. Але в цьому тлінні в похоті зі всією повнотою виявилася глибочезна криза античного релігійного почуття взагалі.

Пізній Рим цезарів – справжній новий Вавилон, загрузлий у розпусті й обжерливості. Ввійшов у прислів'я вислів «Лукуллів бенкет» – багатій Лукулл із марнославства давав товариству фантастичні обіди, вражаючі численністю страв. Бенкет нерідко переростав в оргію – статева розпуста, груповий секс. Життя людини перестало що-небудь вартувати – смертю розважалися і в цирках, і в самій дійсності, наповненій брудом і кров’ю.

Рідко хто з цезарів прагнув насадити в наскрізь матеріалістичній і гедоністичній римській свідомості пізнішої епохи хоч яку-небудь стриманість. Таких було, власне, всього два. Перший – імператор Август, який спробував зупинити дев'ятий вал розпусти і жорстокості шляхом указів, що закликають шанувати древні релігійні настановлення [4, с. 334]. Другий – філософ-стоїк Марк Аврелій, який настільки покірно ніс тяготи життя, що його зневажала власна сім’я. Ні одному, ні другому не вдалося утвердити стриманість у суспільстві, яке зрештою поставилося з презирством до будь-якої думки про аскезу.

Отже, римляни були віротерпимі й охоче йшли на ототожнення своїх богів з чужоземними, особливо ж після захоплення все нових і нових країн. Лише християнської віри вони довгий час не терпіли і вважали марновірством, б не могли собі уявити безплотного Бога Біблії. Культ імператорів відбився у характерну римську віру – святість держави та її володаря.

Сьогодні це здається смішним. Але сотні християн заплатили свого часу життям за відмову поклонитися такому ідолові. При всій широті свого віросповідання римляни дуже швидко зрозуміли неспроможність старих богів реально допомогти людям. Розвинулося вільнодумство. Поет Квінт Енній (ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.) відкрито сміявся з віри богів тощо.

Аскетизм Стародавнього Риму не був розвинутий і не являв собою яскраву цілісну систему як в індуїзмі, буддизмі, навіть греків. Він основувався на етиці цивільного сільського гуртожитку носив суто обрядовий ритуальний характер, був позбавлений містичного та філософського забарвлення. Аскетичних норм дотримувалися жерці, які були чиновниками держави, мали різні функції і розподілялись за колегіями. Понтіфіки слідкували за планом календаря, щоб не було пропущено якогось свята. Авгури ворожили, слідкуючи за поведінкою звірів, атмосферними явищами, вони мусили дати свої висновки перед будь-якого поважною державною справою. Феціали спостерігали за етикетом міжнародних стосунків, оголошували, наприклад, війну тощо. Лупереки були організаторам луперкацій. Весталкі утримували вічний вогонь у храмі Вести. Були й інші колегії. Найважливіші – флавіни: вони приносили богам жертви [4. с. 153-154]. Аскеза для римських жерців не мала морального чи духовного значення, а тільки магічне і зовнішньо-обрядове. Римський аскетизм як і будь-який язичницький, був безплідний як і сама ідолопоклонницька релігія. Тут не було особливого керівництва Божого, не було Одкровення, а також благодатної сили, що заповнює брак людських природних сил.

Література

Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.

История древнего мира. Часть ІІ. Греция и Рим. Под ред. проф. А.Г. Бокшанина. Изд. 2-е. – М., 1982.

Светоний. Жизнь двенадцати цезарем. – М., 1966.

Абрамова С.Д. Основне богослов’я: Релігії давнього світу. В 2 ч., Чернівці, 1998. – Ч. 1.

Генрих Геллей. Блиблейский справ очник. – СПб., 1996.

[1] Впрочем, пока статуя была довезена до Иерусалима, Калигулу убили в дворцовом перевороте – иначе не миновать бы Иудее новой Маккавейской войны.