Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:
- Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;
- Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;
- Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.;
- Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;
- До парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.
- Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.;
- Конституцію України від 28 червня 1996 p.;
Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права.
У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Стаття X Декларації так і називається - "Міжнародні відносини", і містить дуже важливі з правового погляду положення, відповідно до яких Українська РСР:
- є суб'єктом міжнародного права;
- здійснює безпосередні відносини з іншими державами;
- виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;
- визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими;
- визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Крім того, у ст IV Декларації "Громадянство Української РСР" установлено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Таким чином, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство одержало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнародного права.
Акт проголошення незалежності має велике значення тому, що саме в ньому було проголошено створення "самостійної української держави - України", недоторканність і неподільність території України. В Акті підкреслювалося, що створення незалежної держави ґрунтується на праві народів на самовизначення, що передбачено Статутом ООН. У текст Акта було включене положення про те, що на території України мають силу '' виключно Конституція і закони України", при цьому законодавці забули сказати про визнання міжнародних договорів. Ця помилка згодом була виправлена, спочатку в Законі України "Про правонаступництво України", ст. 7 якого говорить: "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки", а потім спеціальним Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України", відповідно до якого "...укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України...".
При розгляді питання про правосуб'єктність України слід зазначити такі положення Закону України "Про правонаступництво України":
- Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності (ст. 6);
- Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки (ст. 7);
- Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянинові України, незалежно від національної приналежності та інших ознак, відповідно до міжнародно-правових актів про права людини (ст. 9).
У Декларації прав національностей України були закріплені норми, що закладають правові гарантії рівності політичних, економічних, соціальних і культурних прав "...усіх народів, національних груп,громадян". У преамбулі Декларації сказано, що вона приймається, виходячи із "...Загальної декларації прав людини і ратифікованих Україною міжнародних пактів про права і свободи особи". Правовою метою цього документа було закріплення у внутрішньодержавному праві принципу національної рівності і заборони дискримінації за національною ознакою. Відповідно до Декларації, Україна прийняла на себе зобов'язання перед усіма громадянами, незалежно від їхньої національності, гарантувати:
- право на їхнє традиційне розселення;
- право вільного використання рідних мов у всіх сферах життя;
- право сповідувати свою релігію;
- право використовувати національну символіку;
- право створювати національні культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання.
Звернення Верховної Ради України "До парламентів та народів світу" було спрямоване на міжнародне визнання України. У черговий раз від імені держави заявлялося, що з метою побудови демократичної держави Україна буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, що їх Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами. Висловлювалася готовність України приєднатися до європейських інституцій з прав людини, у тому числі: до Європейської конвенції з прав людини; до актів НБСЄ, зокрема, до Гельсінкського заключного акта і до Паризької хартії. Основою зовнішньої політики оголошувалися загальновизнані принципи міжнародного права.
Фундаментальним документом для розвитку міжнародно-правових відносин і формування зовнішньої політики є Конституція України. Державний устрій і принципи діяльності української держави, які знайшли відображення в Конституції України, перебувають у повній відповідності до положень і принципів сучасного міжнародного права, виражених у Статуті ООН.
Зокрема проголошення у статтях 1 і 2 Конституції України як суверенної держави, обумовлює її суверенну рівність у міжнародному співтоваристві, що ґрунтується на положенні п. 1 ст. 2 Статуту ООН про те, що "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".
Положення ст. З Конституції про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, повністю відповідають вимогам сучасного міжнародного права, викладеним у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році в розвиток і реалізацію одного з найважливіших завдань, сформульованих у Статуті ООН, - "знов утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіка і жінки й у рівність великих і малих націй".
З огляду на важливість цього завдання і не обмежуючись положенням, викладеним у ст. З, Конституція України присвячує регламентації прав і свобод людини, сформульованих у найважливіших міжнародних правових актах, розділ II - "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина", де із 67 статей 63 присвячені суто правам і свободам громадян України. Аналіз цих норм свідчить про те, що за своїм змістом ці норми Конституції України являють собою імплементацію міжнародних правових норм, у більшості випадків введених у Конституцію України у формі прямої трансформації. Це позитивне явище робить честь Україні, підкреслюючи правовий характер української держави.
Положення ст. 5 Конституції про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, підкреслює і містить у своїй основі одну з найважливіших ідей Статуту ООН і всього сучасного міжнародного права про те, що визнання державного суверенітету в сучасних умовах можливе тільки як визнання суверенітету народу (а не правителів, суверенів, монархів, як це було протягом багатьох сотень років колись). Конкретно це виражено в я. 2 ст. 1 Статуту ООН у проголошенні принципу рівноправності і самовизначення народів.
Дуже важливим у питанні "Конституція України і міжнародне право" є положення ст. 9 Конституції. В ній говориться: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".
Цим положенням Конституція визнає в Україні примат міжнародного права, що, у свою чергу, поряд з іншими конституційними положеннями, характеризує Україну як демократичну і правову державу.
Дуже показовим прикладом безпосереднього зв'язку Конституції України і міжнародного права, врахування його найважливіших положень і визнання на конституційному рівні юридичної чинності міжнародних правових актів є положення ст. 18 Конституції: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".
Цим положенням, крім іншого, підкреслюється визнання Україною координуючої ролі міжнародного права і прагнення України підтримувати і розвивати свої міжнародні зв'язки на основі мирного співробітництва(яке, до того ж, є одним з основних принципів сучасного міжнародного права). Необхідністю мирного співробітництва держав пронизаний весь зміст Статуту ООН, і вимога ця відображена в ст. 1 Статуту ООН: "Підтримувати міжнародний мир... Здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, віку, релігії".
Всі розглянуті вище документи свідчать про прагнення України одержати міжнародне визнання і стати повноправним учасником міжнародних правових відносин. Одним із факторів міжнародного визнання України стало підтвердження з її боку відданості принципам міжнародного права.
Україна як член різних міжнародних організацій
Масштаб і характер діяльності України в міжнародних організаціях певною мірою залежать від їхньої різноманітності й особливостей, але визначальним є статус України у певній організації. Для розгляду цього питання видається доцільною така класифікація міжнародних організацій:
- міжнародні організації, в яких Україна виступає як повноправний член;
- міжнародні організації, в яких Україна є спостерігачем або асоційованим членом;
- міжнародні організації, до членства в яких прагне Україна або з якими співробітничає не на основі членства.
Україна в ООН
Серед міжнародних організацій, в яких Україна є повноправним членом, насамперед необхідно виділити ООН та організації системи ООН. Зокрема, це - Економічна і Соціальна Ради ООН, Організація ООН із питань промислового розвитку, Міжнародна організація праці, Міжнародне агентство з питань атомної енергетики, Міжнародний валютний фонд та ін.
Українська РСР була одним із перших членів ООН, і українська делегація брала участь в Установчій конференції ООН у Сан-Франциско в 1945 році. Україна, будучи правонаступницею УРСР, послідовно розвиває свою діяльність в ООН та утверджується у світовому співтоваристві як миролюбна держава, що прагне до політичного вирішення будь-яких конфліктів. Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, у тому числі й в операціях ООН для підтримки миру. Це пояснює ініціативу з боку України при підготовці Міжнародної конвенції з захисту миротворчого персоналу.
Україна в Раді Європи
Рада Європи була створена з метою захисту прав людини і зміцнення демократичних інститутів, розробки заходів для вирішення загальних проблем громадського життя, сприяння формуванню загальноєвропейського культурного співтовариства з урахуванням особливостей кожної з національних культур.
Одним з перших і важливих кроків на шляху розвитку міжнародного співробітництва нашої держави було здійснення заходів для її вступу до Ради Європи. Цей процес був початий 14 липня 1992 року, коли Україна подала офіційну заявку на вступ до Ради Європи. Після проголошення наміру України набути членство в Раді Європи її співробітництво з цією міжнародною організацією значно активізувалося на урядовому і парламентському рівнях. Рішення про запрошення України до Ради Європи було прийняте 19 жовтня 1995 року одноголосно схваленою резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи.
Згідно зі Статутом Ради Європи, основними умовами для вступу країн у Раду Європи є визнання державою-кандидатом принципів верховенства права, плюралістичної демократії, її зобов'язання забезпечити права й основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, і ефективно співробітничати з іншими державами для досягнення цілей Ради Європи. Під час вступу в Раду Європи Україна взяла на себе, як і всі держави - нові члени Ради Європи, поряд із передбаченими положеннями Статуту, ряд особливих
зобов'язань, наведених у висновках Парламентської Асамблеї Ради Європи відносно заявки України на вступ у Раду Європи. Серед цих зобов'язань - підписання і ратифікація міжнародно-правових багатосторонніх договорів Ради Європи, здійснення адміністративної і правової реформ. Скасування смертної кари є одним із зобов'язань України і відсутність позитивного вирішення цього питання ставить під загрозу повноправне членство України в Раді Європи.
Україна й ОБСЄ
Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня J 975 року дав старт створенню загальноєвропейської системи безпеки і співробітництва і став довгостроковою програмою дій у будівництві єдиної, мирної, демократичної Європи.
Процес багатостороннього загальноєвропейського співробітництва, початок якому було покладено в Гельсінкі, продовжується і сьогодні. Найбільший внесок у формування нових структур європейської безпеки внесла Паризька зустріч у верхах 34 держав, що відбулася 19-21 листопада 1990 p., результатом якої було прийняття Хартії для нової Європи. Завдяки прийняттю Хартії, НБСЄ починає набувати рис міжнародної регіональної організації. На початку 1995 року НБСЄ змінила свою назву на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Інститутами ОБСЄ є: Рада міністрів, Старша рада ОБСЄ, Постійна рада. Парламентська асамблея, Секретаріат ОБСЄ та ін. Місії ОБСЄ працюють у Грузії, Латвії, Естонії, Молдавії, Таджикистані, Україні, Македонії, Республіці Боснії і Герцеговині.
Україна стала учасником ОБСЄ 30 січня 1992 року, коли Заключний акт НБСЄ був підписаний Президентом України Л.Кравчуком. Україна бере активну участь в обговоренні актуальних проблем архітектури загальноєвропейської безпеки, виступає за вдосконалення інститутів і механізмів ОБСЄ, підтримує пропозиції учасників ОБСЄ про розширення партнерського співробітництва ОБСЄ з іншими структурами з безпеки - ООН. НАТО та ін.
Україна і Міжнародний валютний фонд
Міжнародний валютний фонд - міжнародна міжурядова організація, наділена статусом спеціалізованої установи ООН. Був створений у 1944 р. Членами Фонду є більше ніж 180 держав. Мета Фонду - сприяння розвитку міжнародного співробітництва шляхом установлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їхнім дотриманням. Капітал МВФ формується із внесків держав-членів відповідно до встановленої квоти. Керівними органами МВФ є Рада керуючих і Директорат.
Україна є членом МВФ з 1993 року. В Україні діє Міжнародний банк реконструкції і розвитку, що фінансує ряд програм. Це - кредити на розвиток інститутів державного управління, фінансування критичного імпорту, реабілітацію гідроелектростанцій, систем зв'язку, розвиток фінансових установ, екологічних проектів та ін.
Україна і Чорноморське економічне співробітництво
25 червня 1992 р. Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Туреччина й Україна підписали Стамбульську Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС).
ЧЕС створено з метою встановлення багатостороннього співробітництва країн, що прилягають до Чорноморського басейну, у сфері економіки, торгівлі, транспорту, охорони здоров'я, телекомунікацій, науки, техніки, зв'язку, інформації, туризму, екології, сільського господарства. У рамках ЧЕС розроблена програма співробітництва у вугільній, хімічній, нафтохімічній, вугледобувній, електротехнічній та електронній промисловості. 16 лютого 1993 року в рамках ЧЕС була підписана Декларація Парламентської асамблеї ЧЕС. Україна є одним з найбільш активних учасників ЧЕС, що обумовлено зацікавленістю в освоєнні економічного потенціалу Чорноморського регіону, як власних ресурсів і можливостей, гак і перспектив співробітництва.
Слід зазначити, що Україною, крім інституту членства, використовуються й інші види відносин із міжнародними організаціями, коли внаслідок певних обставин повноправне членство України визнається на певному етапі неможливим або недоцільним. Зокрема, як спостерігач, Україна бере участь у роботі Міжнародної організації міграції, Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, Міжпарламентської асамблеї СНД. Основними видами відносин із цими організаціями є укладання з ними міжнародних договорів і участь у заходах, здійснюваних цими організаціями, якщо вони не суперечать інтересам України.
З гих міжнародних організацій, членом яких прагне стати Україна, насамперед необхідно виділити Світову організацію торгівлі (СОТ). Пріоритетність цього напрямку міжнародної діяльності України обумовлена винятковістю цієї організації. Світова організація торгівлі, без перебільшення, є на сьогоднішній день найбільш впливовою і значимою міжнародною економічною організацією. Повноправне членство в цій організації дає можливість здійснювати зовнішньоторговельну діяльність на рівноправних засадах. Важливість участі в такій організації, як COT, обґрунтовується тим, що учасники цієї організації традиційно займаються проблемами, від вирішення яких залежить майбутнє світової торгівлі. А це, у свою чергу, впливає на кожну державу, незалежно від того, чи бере вона участь у діяльності COT, чи ні.
Крім того, Україна є членом багатьох організацій, предмет діяльності яких пов'язаний з вирішенням важливих питань у різноманітних галузях співробітництва.
Останнім часом нашою державою розпочинаються заходи, які повинні сприяти її вступу до Світової організації торгівлі. Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі, Міжнародної торговельної палати та до деяких інших організацій. Позитивне вирішення цього питання багато в чому залежить від стану і рівня гармонізації національного законодавства з правовими системами зазначених організацій.
Процес входження України до багатьох міжнародних організацій і встановлення з ними правових відносин нерідко був тривалим і складним.
Питання інтеграції України у європейське правове поле
Україна як незалежна держава визначила одним із пріоритетів своєї зовнішньої політики інтеграцію в європейські структури й участь у загальноєвропейських процесах. В України з країнами Західної Свропи склалися багатосторонні, об'єктивно необхідні, відносини. Немає сумнівів у тому, що ці відносини необхідно розвивати, в тому числі на рівні нового державного утворення, яким г ЄС.
Свропейський Союз - результат складних міжнародних відносин. Від початку своєї діяльності ця своєрідна міжнародна організація поступово, крок за кроком, здійснює трансформацію в бік державного утворення нового типу Ця трансформація залежала від волі держав-учасниць і від одержуваних результатів: взаємозалежний процес, що тривав більше 40 років. Утворився новий правопорядок, що спочатку був міжнародним, а потім став внутрішнім. Права, внутрішнє і зовнішнє, стали тісно переплетеними і перебувають в органічному взаємозв'язку. Ця участь вимагає від України дотримання "правил гри".
У контексті цього питання можна виділити два основних напрямки:
1. Гармонізація й удосконалення законодавства України, відповідно до зобов'язань перед Радою Європи.
2. Гармонізація законодавства України та імплементація міжнародно-правових норм, відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством.
В Україні вже зроблені перші кроки на шляху створення організаційно-правових механізмів для зближення законодавства нашої країни із законодавством ЄЄ. Правовими передумовами цього процесу є "Стратегія інтеграції України в ЄС", затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, та "Концепція адаптації законодавства України до законодавства ЄС", затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року. На підставі "Стратегії інтеграції України в ЄС" передбачена підготовка до середини 2000 року "Національної програми інтеграції України в ЄС", а також відповідних галузевих програм. Прийняття цих документів повинне прискорити процес входження України в європейський правовий простір. Крім того, діють і організаційні механізми інтеграції України і ЄС - Міжвідомча координаційна рада зі зближення законодавства України і ЄС, відділи з європейської інтеграції при міністерствах і відомствах.
Угода про партнерство і співробітництво (УПС) встановлює між Україною і Європейським Співтовариством (ЄС) та його державами-членами стабільні політичні відносини, закріплюючи розширення зв'язків між Україною і Європейським Союзом. У рамках УПС створена Рада з питань співробітництва, на першому засіданні якої у червні 1998 року була ухвалена "Спільна робоча програма імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом на 1998-1999 роки", серед пріоритетів якої є і правові заходи.