Сучасне поняття дипломатичного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають правовий статус і режим діяльності дипломатичних представництв держав.
Дипломатичні представництва держав є зарубіжними органами зовнішніх зносин своїх держав і на відміну від внутрішніх органів зовнішніх зносин знаходяться постійно на території інших держав. До їхнього завдання входить підтримка і розвиток дипломатичних відносин із цими державами.
У зв'язку із згадуванням внутрішніх органів зовнішніх зносин, слід зазначити, що, хоч вони постійно знаходяться на території своїх держав, на них також поширюються положення дипломатичного права, але їхнє правове становище найчастіше розглядається при вивченні права зовнішніх зносин. Це право містить у собі положення дипломатичного права і розглядає більш широке коло питань, пов'язаних із правовою регламентацією зовнішніх зносин держав.
Як уже було зазначено, дипломатичне право з моменту свого виникнення і протягом тривалого часу розвивалося на основі звичаїв, що складалися. Одним із перших документів договірного характеру, які набули широкого розповсюдження і визнання, став підписаний на Віденському конгресі 1815 р. Регламент про дипломатичні ранги, названий за місцем прийняття Віденським (або Віденським протоколом).
У 1818 р. в Аахені у цей протокол були внесені деякі зміни (зокрема був впроваджений ранг міністра-резидента. відповідно до якого Віденський регламент ранжирував дипломатів, залежно від їхньої значимості і держав, які вони представляють). Багато положень цього Регламенту дістали визнання й у подальших документах.
З утворенням Організації Об'єднаних Націй, і особливо, зі створенням Комісії міжнародного права ООН. враховуючи, що діяльність дипломатичних представництв визначається, в основному, нормами звичаєвого права, була організована робота над кодификацією та подальшим розвитком дипломатичного права. Як результат у 1961 р. у Відні була ухвалена Конвенція про дипломатичні зносини. В ній сформульовані функції дипломатичного представництва, порядок призначення глави дипломатичного представництва, його відкликання. Конвенція впровадила ранги (класи) глав дипломатичних представництв, їхнє старшинство, а також визначила обсяг імунітету дипломатів та їхні привілеї.
В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у вигляді звичаїв.
До інших джерел дипломатичного права можна віднести:
- Конвенцію про спеціальні місії 1969 p.;
- Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.;
- Конвенцію про привілеї й імунітети Об'єднаних Націй 1946 p.;
- Конвенцію про запобігання злочинам і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів, 1977 p.;
- Конвенцію про безпеку персоналу Організації Об'єднаних Націй і пов'язаного з нею персоналу, 1994 р.
Згідно з цими документами і міжнародною практикою, що склалася, дипломатичні представництва поділяються на посольства, очолювані послами, і місії, очолювані посланцями або повіреними у справах.
Як уже зазначалося, функції дипломатичних представництв визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.
До них належать:
- представництво своєї держави перед державою перебування;
- захист інтересів своєї держави і її громадян у державі перебування;
- ведення переговорів від імені своєї держави з урядом держави перебування;
- збір інформації легальними засобами про державу перебування;
- розвиток і заохочення дружніх відносин між двома державами.
У практиці діяльності дипломатичних представництв можуть з'явитися й інші питання, вирішення яких так чи інакше є обов'язком дипломатичного представництва. У зв'язку з цим вважається, що глава дипломатичного представництва є уповноваженим своїм урядом на вирішення всіх проблем своєї держави у державі перебування.
Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., глави дипломатичних представництв за своїм становищем поділяються на три класи: клас послів і папських нунціїв (для Ватикану), клас посланців та інтернунціїв, клас повірених у справах. За таким порядком здійснюється і їхнє старшинство.
Відповідно до положень Віденського регламенту про дипломатичні ранги 1815 p., держави можуть присвоювати главам своїх дипломатичних представництв ранги Надзвичайного і Повноважного посла та Надзвичайного і Повноважного посланця.
Перелічені класи і ранги мають значення тільки в питаннях старшинства й етикету, в іншому відмінності, як правило, не вводяться. Практика останнього часу свідчить про те, що, в основному, держави обмінюються дипломатичними представництвами у ранзі посольств на чолі з послами. Місії і, відповідно, посланці і, тим більше, повірені у справах майже не направляються.
На призначення глави дипломатичного представництва повинна бути дана попередня згода (агреман) уряду країни перебування.
Перед вступом на посаду глава дипломатичного представництва вручає главі держави перебування вірчу грамоту, підписану главою своєї держави. Закінчення діяльності дипломатичного представництва може бути обумовлене:
- його відкликанням своїм урядом;
- оголошенням його persona non grata;
- розривом дипломатичних відносин;
- початком воєнних дій;
- припиненням існування однієї з держав як суб'єкта міжнародного права.
У практичній діяльності дипломатичні представництва мають у своєму розпорядженні певний персонал, який поділяється на дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.
До складу дипломатичного персоналу входять посли, посланці, повірені у справах, радники, торговельні представники та їхні заступники, спеціальні аташе (військовий, військово-морський, військово-повітряний) і їхні заступники, перші, другі і треті секретарі аташе. Усі вони іменуються членами дипломатичного представництва.
До складу адміністративно-технічного персоналу входять завідувачі канцелярій, бухгалтери, перекладачі, діловоди, друкарки та інші адміністративно-технічні співробітники представництва.
До складу обслуговуючого персоналу входять шофери, кур'єри, швейцари, ліфтери, двірники та інші особи, які обслуговують представництво.
Діяльність дипломатичного представництва і його співробітників на території іноземної держави пов'язане з певними складнощами і можливими небезпеками.
Тому згодом, і особливо в умовах визнання та поваги суверенної рівності держав, склалася певна система правових положень, мета яких - забезпечити сприятливі умови діяльності дипломатичним представництвам і їхнім співробітникам.
Цю систему правових положень прийнято називати дипломатичними імунітетами і привілеями. При цьому під імунітетом розуміється вилучення дипломатичного представництва і його співробітників зі сфери дії юрисдикції (карної, цивільної, адміністративної) держави перебування, а під привілеями - наділення співробітників дипломатичного представництва певними пільгами і перевагами порівняно з іншими іноземними громадянами.
Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., розрізняють дві категорії дипломатичних імунітетів і привілеїв. Перша категорія визначає обсяг імунітетів і привілеїв, що стосуються, в основному, приміщень дипломатичних представництв, друга - їхніх глав і співробітників, тобто особисті імунітети і привілеї.
З-поміж найважливіших імунітетів приміщень дипломатичних представництв варто назвати недоторканність помешкань, недоторканність архівів і документів представництв (навіть якщо вони перебувають за межами приміщень представництв), недоторканність офіційної кореспонденції представництв.
У ряді джерел називається ще "фіскальний імунітет", під яким розуміється звільнення приміщень дипломатичних представництв (у тому числі орендованих) від різних податків, зборів і мит. Проте здається, що це - швидше, привілей, ніж імунітет.
Серед найважливіших привілеїв дипломатичних представництв можна назвати свободу зносин дипломатичного представництва зі своїм урядом та іншими органами своєї держави, свободу користування всіма засобами зв'язку, в тому числі шифрованими і за посередництвом кур'єрів, право користування прапором і емблемою своєї держави на приміщеннях представництва, включаючи резиденцію глави представництва і його транспорт, митні привілеї (звільнення від мита на предмети офіційного користування), а також позачергову і гарантовану відправку та одержання різноманітної кореспонденції.
Особисті імунітети і привілеї визначають права і переваги співробітників дипломатичних представництв. Проте вони не для всіх однакові і їхній обсяг залежить від того становища, яке співробітник займає в дипломатичному представництві.
У числі найважливіших особистих імунітетів, відповідно до Конвенції 1961 p., є недоторканність особи. Цей імунітет поширюється насамперед на главу дипломатичного представництва, а також на членів дипломатичного персоналу (дипломатів). Особистість дипломатів недоторканна і це виражається в тому, що їх не можна піддати арешту або будь-якому іншому насильству чи образі.
Держава перебування дипломата повинна всіма засобами захистити його від подібних явищ і ставитися до нього з належною повагою. До інших особистих імунітетів дипломата належать недоторканність його житла, його паперів, кореспонденції, майна і транспорту, імунітет від юрисдикції держави перебування (карної, цивільної, за винятком ряду випадків, та адміністративної). Дипломати також користуються фіскальним імунітетом, але це, як уже зазначалося, швидше, належить до привілеїв.
З-поміж особистих привілеїв дипломата варто назвати митні привілеї (звільнення від митних податків, мит, зборів та оглядів), податкові привілеї (звільнення від усіх податків, зборів, мита), а також звільнення від будь-яких повинностей (трудових, адміністративних, військових).
Глави дипломатичних представництв, крім перерахованих привілеїв, користуються, як уже зазначалося, правом тримати прапор своєї держави на своїй резиденції і транспорті.
Подібними імунітетами і привілеями користуються також і члени сімей дипломатів, що мешкають разом із ними.
Члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва і члени їхніх сімей, відповідно до Конвенції 1961 p., якщо вони є громадянами держави, яка їх акредитує, і не мешкають постійно в країні перебування, користуються правом особистої недоторканності, недоторканності житла, імунітетом від карної юрисдикції, звільненням від податків, зборів і повинностей та деякими митними привілеями. Під час виконання ними службових обов'язків на них також поширюється імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції.
Члени обслуговуючого персоналу під час виконання службових обов'язків користуються імунітетом, але тільки стосовно дій службового характеру. Вони також звільняються від податків, зборів і мит із заробітку.