СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДЕРЖАВНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ.

Визнання України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а також загострення соціальних проблем у зв'язку з переходом до ринкової економіки зумовили актуальність пошуку оптимальної системи державних засобів забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні.
Сучасний методологічний підхід до побудови юридичного механізму соціального захисту ґрунтується на ідеї захисту прав людини. Зважаючи на те значення, яке надається проблемі забезпечення прав людини на світовому і європейському рівнях, загальний концептуальний підхід полягає в тому, що на перший план виходить людина з її життєво важливими потребами, а досконалість юридичного механізму визначається саме як здатність останнього забезпечити ці потреби.
У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв'язок і взаємозалежність держав світу, проблема захисту прав людини не є виключно внутрішньо-національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах розвиток національного соціального законодавства не може бути вільним від урахування концепцій і державно-правових моделей зарубіжних держав. Водночас практичного значення набуло питання про дотримання міжнародних стандартів та відповідність таким актам національного законодавства.
Друге тисячоліття завершилося під гаслом все ширшого забезпечення прав людини. І хоча є різні тлумачення поняття прав людини та їх змісту в різних частинах світу, а деякі фахівці висловлюють сумніви щодо універсальності прав людини, видається, що саме завдяки усвідомленню цього, без перебільшення, суспільного феномену людство багато в чому стало більш людяним. Визнання прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення гарантій — найвизначніше надбання XX століття.
У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Прийняття на світовому рівні Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів № 1 і 2 до цього пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), на європейському рівні — Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.) — створило потужну правову базу для визнання, дотримання і захисту прав людини у цілому світі.
Проблеми забезпечення прав людини, в тому числі соціальних прав, активно досліджуються правознавцями зарубіжних країн, а також дослідниками із Російської Федерації, України. Серед проблемних питань — визначення поняття прав людини, класифікація прав, відповідність вітчизняного законодавства міжнародним стандартам прав людини, система засобів їх забезпечення, судового захисту, зокрема Європейським судом з прав людини, здійснення та обмеження прав людини, проблеми імплементації національного законодавства до Європейської конвенції з прав людини, права людини розглядаються як фактор сталого розвитку тощо.
Досліджуючи поняття прав людини, вчені надавали йому різного сенсу. Права людини розглядаються як певні нормативно-структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу, є невіддільними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами. Права людини є невідчужуваними. Р.А. Мюллерсон вважає, що права людини — це її потреби. Найбільш прийнятним, на наш погляд, є висновок Б.Л. Назарова, що права людини — це певні рівні соціальні можливості для окремих осіб та їх об'єднань щодо задоволення ними своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, державою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпечують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розвиток та активну участь особистості у різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах. Це визначення пов'язує права людини з її потребами, що надає конкретності й реальності категорії прав людини. Водночас вважаємо за необхідне висловити деякі міркування з цього приводу.
На нашу думку, права людини є відображеннями її об'єктивних потреб, і ці потреби були визнані як певні "права" людини у міжнародних і національних юридичних актах. Потреби — залежність особистості або соціальної групи, суспільства від об'єктивних умов їх існування та розвитку, нужда в цих умовах. Потреби виражають практичний зв'язок людини зі світом. Вини виступають як умова й передумова її конкретної діяльності, як стан людини. Категорія "права людини" є юридичною категорією, і саме в ній загально-соціальний зміст поєднується з юридичною формою. Таким чином, категорія "права людини" має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст — це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов'язках. Саме потреби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й справедливості того обсягу юридичних можливостей, які надаються суспільством (державою) за тим "рахунком", що пред'являється особою і який отримав назву "право" людини. Таким чином, категорія "права людини" — двостороння: з одного боку — потреби (загально-соціальне право), з другого — можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби, виражені, визнані й закріплені в юридичній нормі, набувають статусу суб'єктивного права особи.
Доречно зауважити, що не всі потреби й досі визнані як "права" й отримали статус "прав"; мабуть, повний збіг і не можливий, тому цілком закономірно в науковій літературі та законодавстві вживається термін "права та інтереси".
І ще одне зауваження. Визнаючи природно-правову теорію прав людини, вважаємо, слід зазначити, що тільки з існуванням держави і права як системи юридичних норм є реальний сенс у категорії прав людини. Адже до юридичного закріплення певних прав, до визначення на рівні закону їх поняття, змісту та обсягу, до створення юридичного механізму їх забезпечення, — можна вести мову лише про певні потреби людини, її інтереси. Це зауваження стосується ролі держави у забезпеченні прав людини й того, скільки має бути держави — "більше", "менше", чи вона має бути нейтральною щодо певних прав? Адже "права не мають сенсу, якщо їх не можна захищати або забезпечити їх дотримання».
Права людини — категорія не біологічна, не фізіологічна, а соціально-історична. Тому, навіть вживаючи щодо них такий термін, як "природні", "природжені" права людини, йдеться саме про соціальну сутність цього явища, яка полягає у визначенні мінімально необхідної частки соціальних благ, без яких людина не може нормально існувати, і частка цих благ, як свідчить практика, суттєво відрізняється в різних країнах, а також стосовно різних категорій населення.
Права людини визнавалися і розвивалися поступово. Французький вчений К. Васак вперше висунув концепцію трьох поколінь прав людини. Історично першими були визнані права цивільні (особисті) й політичні, соціальні та економічні права вважаються правами другого покоління. Наприкінці XIX ст. у Європі з'явилося кілька проектів конституцій, які містили не тільки "класичні" — особисті і політичні права, а й права другого покоління — соціально-економічні та культурні. Ці конституції приписували обов'язки урядам у сфері зайнятості, освіти, громадського здоров'я тощо. Першою у світі конституцією, яка закріпила широкий і досить деталізований перелік соціально-економічних прав, була Конституція Мексики, прийнята 17 січня 1917 р.16 У подальшому такі права були включені до радянських конституцій Росії (1918 p.), України (1919 р.), до конституції Німеччини 1919 р. Характерною рисою сталінської й брежнєвської конституцій був пріоритет соціально-економічних прав над тими правами, які прийнято вважати природними й невід'ємними, — правами першого покоління. Конституція СРСР 1936 р. передбачала право громадян на працю, "тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю та якістю" (ст. 118), право на відпочинок (ст. 119), право на соціальне забезпечення, тобто право на матеріальне забезпечення у старості, а також у випадку хвороби і втрати працездатності (ст. 120), право на освіту (ст. 121). Конституція СРСР 1977 р. розширила перелік проголошених соціальних прав, додавши до них такі, як право на охорону здоров'я (ст. 42), право на житло (ст. 44), право на користування досягненнями культури (ст. 46), а також гарантувала свободу наукової, технічної і художньої творчості (ст. 47). У пострадянських конституціях України і Російської Федерації фактично було не тільки збережено зазначені соціально-економічні права, а й розширено їх перелік. При цьому суттєва позитивна трансформація відбулася щодо права людини на працю та було розширено перелік прав у сфері праці.
Конституція України встановила перелік соціальних прав людини і громадянина: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право громадян на працю, належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43); на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52) тощо.
Предмет нашого дослідження безпосередньо пов'язаний з правом людини на соціальний захист, яке є одним із соціальних прав людини. У міжнародній практиці застосовується класифікація прав людини, яка випливає з назв та змісту відомих міжнародних документів — Міжнародного пакту про цивільні та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Відповідно до цих актів права людини класифікуються на цивільні (особисті), політичні, економічні, соціальні й культурні. Тут необхідно зробити одне важливе термінологічне зауваження. При українському перекладі Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), на нашу думку, було допущено неточність, коли цивільні права були названі громадянськими правами. У російському варіанті така назва є прийнятною {рос. — гражданские права, гражданское право, Гражданский кодекс), але в українському є всі підстави застосовувати саме термін "цивільні", а не "громадянські" права.
У вітчизняній юридичній літературі ця класифікація була піддана критиці. Зокрема відомий дослідник прав людини —львівський вчений професор П.М. Рабінович вважає, що запропонована міжнародними Пактами класифікація прав хоча й була на свій час значним кроком уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з погляду суспільної науки і не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, автор вважає, що всі права людини є соціальними в тому значенні, що вони зумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З огляду на це, як пише П.М. Рабінович, несоціальних прав людини (особи) взагалі бути не може. Він пропонує поділяти права людини на фізичні (вітальні, життєві), до яких відносить можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, суто матеріальних потреб (право на життя, фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); особові; культурні (гуманітарні); економічні; політичні права.
Важко не погодитись із наведеною думкою про те, що всі права є соціальними. Адже, якщо розглядати права людини у широкому значенні, відокремлюючи цю проблему як вагоме соціальне явище від інших суспільних явищ, то дійсно можна вважати всі права людини соціальними.
Разом з тим у міжнародних актах застосовується термін "соціальні" права в спеціальному сенсі, чим підкреслюється особливість цієї групи прав на відміну від інших. Тобто певна сукупність прав людини, які визнаються як соціальні, вже увійшли до суспільної (як вітчизняної, так і міжнародної) правосвідомості. Не можна не зважати й на чинну національну систему позитивного права, в котрій соціальне законодавство, за допомогою якого реалізуються соціальні права громадян, посідає важливе місце і має конкретне соціальне спрямування. Доцільність застосування класифікації прав, встановленої у міжнародних актах, має практичне значення. Можливо, згадана класифікація й недосконала з погляду чистоти теорії, і нині є певні ознаки усвідомлення цього в останніх міжнародних актах як на рівні ООН, так і Європейського Союзу, про що йтиметься далі, — але вона вже тривалий час пов'язана з певною юридичною формою — конкретними міжнародно-правовими актами, до норм яких має адаптуватися національне законодавство. Зокрема Україною ратифіковані Міжнародні пакти 1966 p., конвенції МОП, проте далеко не всі положення цих актів були втілені у наше законодавство, особливо це стосується норм про соціальні права людини. Крім того, Україна як член Ради Європи підписала Європейську соціальну хартію, ратифікація котрої не може бути відкладена на невизначений строк, отож необхідно привести національне соціальне законодавство у відповідність до європейських міжнародних стандартів. У таких умовах, вважаємо, заперечення існування групи прав, визнаних як соціальні на міжнародному рівні, не видається переконливим.
Соціальні права людини були закріплені у таких основних міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародних пактах ООН 1966 p., конвенціях Міжнародної організації праці, Європейській соціальній хартії (Рада Європи, Турин, 1961 p.), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, Страсбург, 1996 p.), Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., переглянуто в 1990 р.), Хартії основних прав працівників (ЄС, 1989 p.), Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р.) тощо. Згідно з цими актами до основних соціальних прав належать: право на працю; на відпочинок; на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування; на соціальне забезпечення; на освіту; на житло; на охорону і допомогу сім'ї; на захист материнства; на охорону і допомогу дітям та підліткам. Цей перелік значно доповнюється в інших міжнародних актах та в національних законодавствах.
Право громадян на соціальний захист, передбачене ст. 46 Конституції України, належить до групи соціальних прав. Це право "включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". Отже, йдеться про надання матеріального забезпечення у випадку настання так званих "соціальних ризиків", — подій, за яких особа через незалежні від неї обставини втрачає засоби до існування. У радянському законодавстві і нині чинній Конституції Російської Федерації право людини, що має такий же зміст, визначено як право людини на соціальне забезпечення. Що ж до міжнародно-правових актів, вважаємо за необхідне зробити деякі пояснення, пов'язані з перекладом "The right to social security". Термін security — у перекладі з англійської застосовується у кількох значеннях: 1) безпека, надійність; 2) впевненість; 3) охорона, захист; 4) забезпечення, гарантія; застава та ін. Полісемічність терміна security дозволяє різним авторам називати це право правом на соціальне забезпечення, правом на соціальний захист, правом на соціальну безпеку. Більш детально питання про змістовну й термінологічну трансформацію цього поняття розглядатимуться в наступному розділі.
Залишаючись у рамках традиційного застосування терміна й його основного значення, а також враховуючи міжнародну та зарубіжну юридичну практику, можна сформулювати право на соціальне забезпечення (соціальний захист) як певні можливості особи отримати від держави, а також інших закладів, за уповноваженням та під контролем держави, на умовах і в порядку передбаченому законодавством, а також договором матеріальне забезпечення у разі настання соціальних ризиків, за яких особа втрачає здоров'я та (або) засоби до існування і не може завдяки власним зусиллям (своєю працею) забезпечити себе та своїх утриманців. Основними елементами права на соціальне забезпечення традиційно вважається право на пенсійне забезпечення, право на отримання соціальної допомоги, право на соціальне обслуговування та утримання.
Реалізація соціальних прав спричинила появу низки спеціальних термінів і понять, таких як "соціальні потреби", "соціальні гарантії", "соціальна сфера", "соціальна політика", "соціальна функція держави", "відносини у соціальній сфері", "соціальний захист , соціальне страхування , соціальна допомога", соціальні послуги" тощо. Таке спеціальне розуміння "соціальності" набуло значного поширення як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі та законодавчих актах у зв'язку з категорією держави соціального добробуту, соціальної держави.
Соціальні права — досить тонка й така, що важко піддається визначенню, категорія. Спостерігається активна експлуатація цієї категорії у політичних цілях, при цьому соціальні права або досить жорстко "прив'язуються" до економічних прав, або підміняють собою певні економічні права, або, навпаки, соціальними правами обмежується лише сфера соціального забезпечення, а під соціальним правом (у позитивному значенні) розуміється право соціального захисту.
Привертає увагу те, що не лише дослідниками-вченими, а й у нормативних актах досить часто застосовується сполучення "соціально-економічні права". Складається враження, що такі права становлять одне ціле невід'ємне утворення. Проте для оптимального забезпечення прав людини необхідно чітко встановити, що економічні і соціальні права, хоча й тісно пов'язані між собою, а їх розвиток зазнає взаємного впливу, все ж за своєю суттю, спрямуванням є цілком різними групами прав, і їх правове забезпечення потребує окремого врегулювання. У зв'язку з цим заслуговує на увагу проблема відокремлення соціальних прав від прав економічних. Це, на перший погляд, теоретичне питання має практичне значення, адже висновки теорії набувають свого впровадження в конкретних нормах права, законодавчих актах, і чистота об'єкта регулювання такими актами напряму пов'язана з ефективністю самого правового регулювання. Крім того, важливим у кінцевому підсумку є визначення пріоритетів щодо соціальної політики в державі, у тому числі й у сфері соціального захисту. Пріоритетною у діяльності держави має стати соціальна, а не суто економічна політика. У соціальній державі вимагається виходити з потреб соціальної сфери до пошуку та вибору економічних засобів їх забезпечення, а не навпаки. З огляду на це, визначення соціальної сфери, її складових частин, визначення системи правових засобів у регулюванні суспільних відносин соціальної сфери, окреслення їх функцій та принципів — актуальна проблема юридичної науки України.
Серед вчених немає одностайності щодо конкретного переліку прав, які б належали до економічних або соціальних прав. Як видається, не досягнуто ще згоди щодо критеріїв їх розмежування. Зокрема Лео Зваак, зарубіжний дослідник Європейської соціальної хартії, висловив думку, що до економічних прав належать права, пов'язані зі сферою праці, а до соціальних — права окремої людини поза сферою зайнятості. Разом з тим слід зауважити, що така думка суперечить самій назві акта, до коментування якого автор вдається, — Європейській соціальній хартії. Адже назва відображає й певний зміст. Отже, Хартія містить перелік соціальних прав людини, хоча визначає їх як у сфері здійснення праці, так і поза нею. Довідник з Європейської соціальної хартії, розроблений Секретаріатом із Соціальної хартії Генерального департаменту II (Права людини Ради Європи), класифікує усі права за Хартією за двома критеріями: "умови праці" і "соціальна єдність" (рос. — сплоченность). У такий спосіб соціальні права поділяються за певними сферами: сферою праці та поза сферою праці.
З огляду на сутність потреб, які відображають права людини, на думку О.А. Лукашевої, економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними факторами господарської діяльності. До таких прав належать: право на працю, право на власність, право на підприємництво, право на страйк та ін. Крім того, трудящі та роботодавці мають право на укладення колективних договорів, право на вільне об'єднання у національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів. Усі перелічені права людини автор відносить до економічних. Не можна погодитись із таким тлумаченням. Не можна ставити в один ряд право на власність і на підприємницьку діяльність з правом працівників і роботодавців на об'єднання в організацію для захисту своїх інтересів, правом на колективні переговори та укладення колективних договорів, правом на страйк. Ці права належать до групи соціальних прав, вони слугують для захисту економічних прав, а юридичний механізм їх забезпечення суттєво відрізняється від механізму захисту економічних прав.
В.Д. Перевалов, беручи за критерій поділу сферу життєдіяльності людини, до соціальних прав відносить права, котрі відображають рівень матеріального розвитку конкретної держави й суспільства та їхню здатність забезпечити гідний рівень життя та соціальну захищеність індивіда. Серед них найбільше значення мають право на працю, соціальне забезпечення, право на житло, відпочинок, охорону здоров'я та медичну допомогу.
В. Михальов на основі аналізу чинної Конституції України виділяє економічні права як такі, що реалізуються в економічній сфері суспільного життя. До них, на думку автора, належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право користування відповідно до закону об'єктами права державної і комунальної власності; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. До соціальних прав належать права, реалізація котрих пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людини, це — право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, яка визначена законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю; право на страйк; на відпочинок; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і членів своєї сім'ї; право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Очевидно, до цього переліку необхідно додати також право людини на освіту, оскільки без володіння цим правом людині не можливо задовольняти свої соціальні потреби.
Все ж найбільш поширеним у науці є визначення соціальних прав як таких, що забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. З'ясуванню проблеми відокремлення соціальних прав від економічних допоможе визначення поняття "соціальне". Однак це досить складна справа. Зокрема, на думку філософа І.Ф. Надольного, людство ще не знайшло більш-менш прийнятної і обґрунтованої відповіді на питання, що таке соціальне. Вчений вважає, що соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і загальною умовою формування і розвитку соціальності. Соціум — це діяльне спілкування людей. За відомим словником В. Даля термін "соціальність" походить від французької і означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту, життя. Новий філософський енциклопедичний словник розкриває поняття терміна "соціальний" як такого, що походить від латинської (socialis — спільний, громадський), це назва усього міжлюдського, тобто усього того, що пов'язане із сумісним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед того, що стосується суспільства і спільності, що має громадський і спільнотний характер. Отже, у цілому соціальні права стосуються задоволення таких потреб, які б дали змогу підтримувати життя соціуму.
Необхідно відзначити дві складові соціальних прав. З одного боку, ці права відображають потреби загально-соціальні, першочергові, матеріальні, життєво необхідні для людини. З другого — соціальні права відображають й усуспільнений характер задоволення таких потреб, — із так званих суспільних джерел, тобто спеціально створюваних соціальних фондів або безпосередньо з державного бюджету. Забезпечення соціальних прав пов'язують із солідарністю (лат. solidare — взаємно пов'язаний). Слід підкреслити, що в новітніх міжнародно-правових документах, ухвалених у 2000 p., — Декларації тисячоліття ООН і Хартії основних прав Європейського Союзу — солідарності надано статус однієї з найголовніших фундаментальних цінностей.
Враховуючи такий підхід, можна загалом окреслити соціальні права як такі, котрі відображають потреби окремої людини як члена суспільства зберігати своє фізичне існування у цьому суспільстві, а людського соціуму в цілому — на виживання і розвиток. Соціальність виявляється також у тому, що для реалізації цих прав потрібна взаємодія усіх прошарків суспільства, а метою їх є справедливий розподіл благ у суспільстві та рівний доступ до цих благ.
Видається, що спільним для економічних і соціальних прав є те, що, здійснення цих прав дає можливість людині передусім отримати джерела для існування. Разом з тим відмінність полягає у тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, тоді як здійснення для людини соціальних прав залежить передусім від держави або інших суб'єктів, зокрема від роботодавця, інших уповноважених органів та установ. Таким чином, можна визначити права економічні як активні, а соціальні права як пасивні. Відповідно, можна вважати, що права економічні є за своєю природою утворювальними, такими, що створюють матеріальні джерела, а соціальні права є споживчими. Причому йдеться не тільки про споживання, яке може бути задоволене лише матеріальними засобами, а й про певний "набір" соціальних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, для відтворення життя та для розвитку людини.
До останніх, наприклад, належать такі права у сфері праці як право на відпочинок, на обмеження робочого часу, на безпечні умови праці, на задовільні норми праці тощо. В цілому право на працю має комплексний характер. Це економічне право, оскільки здійснення людиною права на працю дає можливість людині здобути засоби до існування. Проблеми у забезпеченні тут полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам. Разом з тим право на працю також є соціальним правом людини. Це виявляється у тому, що здійснюючи його, людина має можливість отримати від держави допомогу у працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає й у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути додержані будь-яким роботодавцем і не можуть бути понижені (мінімальна заробітна плата, максимальна тривалість робочого часу, мінімальна оплачувана щорічна відпустка тощо); в законі закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і спрямовувати її на соціальний розвиток працівників — на охорону праці, покращання соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я тощо. Врешті-решт, соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними об'єднаннями у суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак, — забезпечення із загальних податків інших ланок соціальної сфери — освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.
Водночас соціальні права мають економічний зміст. Він полягає:
1) в обсязі матеріальних ресурсів, необхідних для забезпечення соціальних потреб людини;
2) обсязі матеріальних ресурсів, на які особа реально набуває права, реалізовуючи конкретне соціальне право.
Матеріальні джерела, що здобуваються через реалізацію економічних прав, максимальним розміром не обмежуються, тоді як реалізація соціальних прав завжди обмежена певним мінімумом — соціальним стандартом (мінімальної пенсії, допомоги, послуг тощо), встановлюваним у законодавстві. Цей мінімум має включати не лише засоби для виживання, а й для певного соціального розвитку людини. Тут актуальною є проблема стандартизації соціальних прав та відповідності цих стандартів реальним потребам людини.
Соціальним та економічним правам надається особливе значення в житті суспільства. Проблема ієрархії прав людини та з'ясування місця і значення у цій структурі соціальних та економічних прав є предметом дослідження у філософській літературі. Російський вчений В.В. Денисов, не відокремлюючи соціальні права від економічних, відносить до групи соціально-економічних прав право на працю та її рівну оплату залежно від якості та кількості, на освіту і медичну допомогу, на пенсійне забезпечення у разі старості і непрацездатності, на житло й оплачуваний відпочинок. Ці права, за висновком автора, покликані забезпечити економічні свободи, давати матеріальні гарантії захисту якості життя, гідного людини. Автор надає особливе значення соціально-економічним правам у справі забезпечення демократії в суспільстві. Він пише: "Як свідчить світова суспільно-історична практика, демократичні принципи і норми не сумісні зі станом масової бідності, за якої вони є привілеєм забезпеченої меншості... Демократія і злидні є антиподами, примирити їх ще не вдавалося нікому. ...На першому плані людської життєдіяльності завжди стоїть задоволення матеріальних потреб, без чого неможливі підтримання й відтворення самого життя... Соціально-економічні права є базисними, а громадянсько-політичні надбудовними, залежними від них".
Американський філософ І. Берлін вважає, що без наявності базисних соціально-економічних прав усі інші права людини не можуть "працювати", оскільки запропонувати політичні права людям, які є голодними, хворими, неписьменними, не отримують необхідної медичної допомоги, означає насмішку над ними.
На думку Р.А. Мюллерсона, при розробці юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини, законодавці мають виходити з урахування факторів, які відомий дослідник з проблем прав людини розділив за трьома рівнями. Перший рівень утворюють індивідуальні фактори, пов'язані з біологічними і соціальними потребами людини; другий рівень — суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру; третій рівень — міжнародні фактори, які відображають ступінь цивілізації світового співтовариства в цілому. Зауважимо, що найпершу ланку обіймають фактори біологічні й соціальні, тобто такі, без забезпечення котрих не може йтися про потреби вищого рівня.
Такий підхід до значення соціальних та економічних прав людини видається обґрунтованим і заслуговує на цілковиту підтримку. Тут яскраво виявляється підхід до прав людини в аспекті задоволення їхніх потреб. З цієї позиції група соціальних прав виражає потреби першочергові, життєво необхідні для людини, вони є базовими, а тому визначальними у всій системі прав людини. Це потреби матеріального характеру, які, у свою чергу, можуть бути поділені на потреби у грошових цінностях та потреби іншого, не грошового характеру (в медичній допомозі, соціальних послугах), але таких, що мають економічну цінність. Таким чином, соціальні та економічні права утворюють базис для визнання та подальшого забезпечення прав цивільних (особистих) і політичних.
Необхідно також торкнутися й структури сфери соціальних прав. Досі йшлося про зовнішні межі соціальних прав та їх місце в системі прав людини. Але й власне сфера соціальних прав є неоднорідною і досить складною. Вона визначається структурою соціальних потреб людини, які набувають опосередкування у певних правах, що входять до складу соціальних прав. Відповідно можна виділити сферу застосування праці, сферу працевлаштування, сферу надання медичної допомоги та охорони здоров'я, сферу освіти, сферу соціального захисту тощо. Водночас можна помітити, що всі зазначені складові соціальної сфери не мають жорстких відмежувальних кордонів одна від одної. Вони пов'язані одна з одною, а відносини у кожній із частин соціальної сфери немов "перетікають" із однієї частини до іншої.
Правовий аспект полягає в тому, що кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, спрямованих на реалізацію певного соціального права або комплексу таких прав. Реалізація соціальних прав значною мірою пов'язана з розподілом соціальних благ. Розподільчі відносини є головними в структурі соціальних відносин, але не єдиними, сюди також належать відносини щодо створення фінансових джерел (накопичувальні), організаційні, процедурні та процесуальні.
Соціальні права і держава. Належність окремих прав до певної категорії визначила їх долю, їх життя у правовій формі та різні засоби юридичного захисту.
Права першого покоління визначаються як негативні права, оскільки реалізація таких прав потребує захисту від втручання держави, вони забезпечені судовим захистом на національних та міжнародному рівнях і надають можливість застосування правових санкцій за їх незабезпечення. Цивільні й політичні права передбачені згаданими міжнародно-правовими актами як на світовому, так і на європейському рівнях. Окремі держави ратифікували такі акти легше і швидше за часом. Зокрема щодо Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод Рада Європи висувала вимогу обов'язкової ратифікації. Україна як член Ради Європи ратифікувала цей акт 17 липня 1997 р.38. Щодо Європейської соціальної хартії вимога невідкладної її ратифікації не висувалася. Ця Хартія була підписана від імені України 2 травня 1996 p., а 7 травня 1999 р. було підписано й другий варіант цього документа — Європейську соціальну хартію (переглянуту), при цьому Україна взяла на себе зобов'язання вивчати Хартію і проводити політику згідно з принципами Хартії, що ж до ратифікації, то це питання не вирішено й досі.
Соціально-економічні права отримали назву позитивних прав, оскільки вимагають певних активних дій з боку органів держави в інтересах особи щодо створення спеціальних програм та упровадження відповідного організаційно-правового та фінансового механізмів для їх забезпечення.
У літературі зверталася увага на ігнорування тієї обставини, що з погляду необхідних витрат будь-якої відмінності між негативними і позитивними правами немає. Р. Познер пише, що "витрати на забезпечення позитивних свобод досліджені добре, але мало що відомо, у що обходиться суспільству захист і застосування негативних свобод".
Відома позиція зарубіжних вчених і політиків, згідно з якою соціальні, економічні та культурні права не можуть визнаватись як суб'єктивні, а відтак не можуть бути захищені в суді. З огляду на таке тлумачення окремі держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, вважаючи його норми лише бажаним "взірцем", а не юридичними обов'язками. Верховний комісар ООН з прав людини Мері Робінсон у своїй лекції змушена була констатувати, що соціальні права на гідний життєвий рівень, на працю, на соціальний захист, на житло, на освіту, на охорону здоров'я та медичну допомогу, не зважаючи на те, що вони проголошені для захисту в багатьох міжнародних документах, сприймаються урядовими колами багатьох держав як "побажання", які не створюють ніяких юридичних зобов'язань і можуть бути виконані лише економічно розвинутими державами. Водночас механізм ратифікації Європейської соціальної хартії містить як політичні, так і юридичні обов'язки Договірних Сторін. Держави повинні визнати для себе частину І Хартії, яка вміщує перелік соціальних прав, як політичне зобов'язання дотримуватися цих прав та принципів у своїй політиці, а з частини II держави повинні обрати як юридичні обов'язки певну кількість обов'язкових статей, а також певну кількість додаткових статей. Саме виконання зобов'язань з конкретних статей є предметом дослідження Комітету з соціальних прав Ради Європи.
Такі держави, як Китай, Куба, Індонезія, Пакистан, Саудівська Аравія та ін. не є учасниками ні Пакту про цивільні та політичні права, ні Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Водночас останніми роками значно збільшилося число держав, які ратифікували Пакти про права людини. Станом на 1 червня 1999 р. 144 держави ратифікували або приєдналися до Пакту про громадянські та політичні права, а 137 держав — до Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Таким чином, за винятком кількох держав, усі країни — члени ООН взяли на себе зобов'язання згідно з Пактами дотримуватися основних прав і свобод людини і громадянина. Ці права у сучасний період набули характеру jus cogens і є обов'язковими для всіх держав світу. Станом на березень 2004 р. Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифікували 17 держав, а 16 держав підписали, але ще не ратифікували.
Після прийняття конституцій у постсоціалістичних країнах у літературі з'явилися публікації, які піддавали нищівній критиці конституційне закріплення соціально-економічних прав і обґрунтовували висновок про згубні наслідки щедрих обіцянок соціальних благ та послуг, що надаються усім громадянам за рахунок держави. Касс Р. Санстейн застерігав: "Неузгоджений список абстракцій, запозичений із держави загального добробуту, звалений в одну купу з традиційними правами — на свободу совісті, слова і т. ін... Це серйозна, може навіть, катастрофічна помилка... Те, що повинно забезпечити своїм членам гідне суспільство — це зовсім не одне й те саме, що повинна гарантувати громадянам хороша конституція". і.Михайлівська вважає, що стосовно Росії (як і ряду інших посткомуністичних країн) негативні наслідки стирання меж між різними за своєю природою правами виявляються, зокрема, в тому, що держава підтримує й посилює патерналістські установки масової свідомості, а також сприяє збереженню попередніх стереотипів поведінки, у зв'язку з якими положення конституції не сприймались як юридична основа судового захисту". Такі позиції свідчать, що проблема ієрархії прав людини не втратила актуальності. Деякі автори продовжують ставитися до соціальних прав як до прав другого сорту, не вбачаючи їх юридичної природи і не розглядаючи їх як суб'єктивні права. На щастя, юридична практика Європейського суду з прав людини і верховних судів деяких постсоціалістичних країн надає свідчення протилежних оцінок, що слугує суттєвим стимулятором для урядів щодо виконання соціальних обов'язків перед населенням держав. Інакше громадяни залишилися б наодинці з ринковою стихією.
Слід зазначити, що з-поміж позитивних прав, як свідчить практика, найбільші проблеми виникають щодо забезпечення саме соціальних прав. Якщо економічні права — право приватної власності, право на підприємницьку діяльність у ході буржуазних революцій були визнані у XVIII—XIX ст. більшістю буржуазних держав, то проблеми забезпечення права людини на соціальний захист, на медичну допомогу, на житло, зрештою, на гідний рівень життя, не тільки не розв'язані у XX ст., а й ще більше ускладнились у сучасний період, на початку XXI ст.
Слід зазначити, що для реального здійснення прав другого покоління — позитивних прав, найбільше значення має їх зв'язок з відповідними обов'язками. Адже здійснення цих прав вимагає певних позитивних дій, отже, від того, на які саме суб'єкти буде покладено здійснення таких обов'язків, безпосередньо залежить реальність цієї групи прав людини. Загалом такі обов'язки покладаються на державу. Проблема соціальних зобов'язань держави в останнє десятиріччя XX ст. стала предметом активних досліджень, зокрема щодо визначення їх поняття, переліку, обсягу, розподілу таких зобов'язань між державою та іншими суб'єктами тощо.
Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов'язань слід зазначити, що до кінця XIX ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту, створення соціального страхування, а взаємодопомога лише заохочувалося державою. Такому ставленню сприяла бентамівська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за повного невтручання держави у справи кожного індивідуума та в рівень його життя.
Ситуація докорінно змінилася з виникненням у середині XX ст. соціальної держави, з державним визнанням соціальних прав і взяттям державою на себе соціальної функції. Соціальна держава — така, яка бере на себе обов'язок турбуватися про соціальну справедливість, добробут своїх громадян, їх соціальну захищеність.
Соціальна держава пройшла певний шлях розвитку. В літературі досліджуються кілька моделей соціальної держави: "позитивна держава", "власне соціальна держава", "держава загального добробуту". Авторство терміна "держава загального добробуту" (Welfare state) приписується архієпископові Темплу. Цей термін застосовується для характеристики країн із розвинутою системою соціального забезпечення, яка фінансується за рахунок податків і програм соціального страхування. Принцип соціальної держави як конституційний було закріплено в конституціях ФРН 1949 p., Франції 1958 p., Італії 1948 p., Португалії 1975 p., Туреччини, Швеції 1974 p., Японії 1947 p., Греції, Нідерландів, Данії та ін.
У 50—60-ті роки спостерігався бурхливий розвиток держави соціального добробуту. Загальний внутрішній валовий дохід країн "шістки" збільшувався на 5,5 % в рік; рівень безробіття був низьким; соціальні видатки у 1960 р. були у Франції 13,4 %, у Нідерландах — 16,3, Італії — 16,6, Бельгії — 17,0, ФРН — 20,5 %, у Швеції, соціальне забезпечення якої характеризується значними особливостями, соціальні видатки перевищували половину ввп.
Разом з тим, здійснюючи соціальну політику й проголосивши у конституціях і законах соціальні права, не всі держави можуть забезпечити їх реальне здійснення. Причина — стан економіки країни. Друга причина, яка відображає труднощі у цій сфері, — знаходження балансу між ринковою свободою і забезпеченням високих соціальних видатків, які пов'язані з підвищеним оподаткуванням та втручанням держави в економічну сферу, що, у свою чергу, стає гальмом розвитку виробництва.
Соціальна орієнтація економічної діяльності є складовою концепції соціального ринкового господарства, згідно з якою держава зобов'язана прагнути соціального вирівнювання заради досягнення усіма громадянами рівня життя, гідного людини, забезпечення реальних шансів для вільного самовизначення особистості в суспільстві. Один із духовних батьків концепції "соціальної ринкової держави" неоліберал А. Мюллер-Армак підкреслював, що ринково-господарський розподіл формує доходи громадян тільки за критерієм продуктивності, результативності, але не розв'язує питання соціальної справедливості.
Соціальна ринкова економіка — це особливий тип господарської системи. її характеризує набір соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування усіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя.
Використовуючи такі критерії, як місце соціальної політики серед національних пріоритетів, розподіл соціальних функцій між державою, громадянським суспільством і підприємницьким сектором, особливості соціальної політики, виділяють чотири моделі соціальної політики у країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою.
1. Континентальна (німецька) — спирається на ідеї всеохопної конкуренції і договірного характеру встановлення заробітної плати та інших провідних соціально-економічних умов.
2. Англосаксонська — застосовується у Великобританії, Ірландії, Канаді. Передбачає більш низький рівень перерозподілу через ВВП (не більше 40 %), характеризується переважно пасивним характером державної політики зайнятості, високою часткою приватних та громадських компаній й організацій у наданні соціальних послуг.
3. Середземноморська — застосовується у Греції, Іспанії, Італії. Соціальна політика переважно адресована соціально вразливим категоріям населення і не має всеохопного характеру.
4. Скандинавська — застосовується у Швеції, Данії, Норвегії й Фінляндії. Належить до соціал-демократичних, а не соціальних ринкових економік. Роль головної соціально-економічної сили належить державі. Ця модель характеризується активною соціальною політикою, розумінням соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, високими обсягами (50—60 % ВВП) перерозподілу національного багатства через бюджет, реалізацією ідей соціальної солідарності та активним випереджальним характером соціальної політики. Основну роль у фінансуванні соціальних видатків відіграє держава.
Здійснення (реалізація) прав людини — це практичне використання нею тих можливостей, які відображені її відповідними правами. Реалізація прав у сфері соціального захисту вимагає, щоб держава не лише проголосила такі права, а й передбачила юридичний механізм їх забезпечення, який би включав конкретні підстави, умови та порядок здійснення права, зобов'язальних суб'єктів, механізм фінансування. Юридичний механізм здійснення прав людини у сфері соціального захисту має суттєві відмінності у державах різного соціально-економічного спрямування. У соціалістичній державі, найбільш яскравим представником якої був СРСР, діяла система, побудована на принципах патерналістської опіки, соціальне забезпечення було державним, і участь громадян у фінансуванні витрат на соціальне забезпечення була опосередкована, оскільки фінансування в основному здійснювалося з податків, а витрати на соціальне страхування несли підприємства. У державах із соціально орієнтованою ринковою економікою основною організаційно-правовою формою соціального забезпечення є соціальне страхування, у фінансуванні якого громадяни беруть досить значну участь. Розподіл часток у фінансуванні між працівниками, роботодавцями і державою може суттєво відрізнятися в різних державах. Водночас значне місце у системі соціального захисту посідають різноманітні форми державної соціальної допомоги, які здійснюються з державного бюджету, — допомоги на бідність, сімейні допомоги, компенсації, житлові та освітянські субсидії, податкові пільги тощо.
Фінансові проблеми, з якими зіткнулася більшість економічно розвинутих країн у 90-х роках, зумовили певні зміни в методах реалізації соціальних функцій. Так, держави зі значними обсягами фінансування соціальних видатків за рахунок бюджетної системи стали більш активно використовувати принципи соціального страхування і вводити елементи платності державних соціальних послуг. У сучасних умовах проблеми соціального захисту набули першочергового значення, оскільки спостерігається значне загострення ситуації в соціальній сфері не лише в постсоціалістичних країнах, а й у благополучних індустріально розвинутих державах. До їх числа належать зниження темпів продуктивності праці, високий рівень безробіття, постаріння населення, зростання соціальної нерівності. Якщо в 1974—1979 pp. рівень безробіття в країнах ОЕСР становив 4,2 %, то в 1980—1990 pp. він зріс до 7,4 % , на східнонімецькому ринку праці рівень безробіття стабільно перевищує 17 % . Рівень зайнятості досить низький. У 1998 р. у країнах ЄС було зайнято лише 60 % населення працездатного віку.
Особливе непокоєння викликає глобальне постаріння населення у країнах Європи і США, що вимагає різкого збільшення соціальних витрат і спричинило всесвітню кризу пенсійних систем. Різко зросла кількість осіб старшого віку в суспільстві, що, відповідно, тягне збільшення пенсійних виплат. Так, нині у Швейцарії, Данії, Німеччині, Бельгії, Норвегії відсоток від загальної чисельності населення осіб старше 60 років знаходиться у діапазоні від 20 до 21 %, у Швеції — близько 23 %, відповідно, норма видатків тільки на виплату пенсій сягає 10— 11 % від ВВП, а в Австрії найвища у світі — 15 % від ВВП. Згідно з розрахунками Міжнародного банку, співвідношення чисельності населення старше 65 років і населення віком від 15 до 64 років підвищуватиметься у 2010 р.: у Франції — до 24,6 % , у Великобританії до — до 25,8, у Німеччині — до 30,3, в Італії — до 31, в Японії — до 33 %53.
Разом з тим все більшою стає соціальна нерівність. Поряд із процвітанням і багатством у розвинутих країнах зберігаються бідність і соціальна дезінтеграція. У країнах Західної Європи 18 % населення живе нижче межі бідності, яка визначається як 60 % медіанного доходу в країні. Особливо велика частка бідних — 21—24 % у Греції, Ірландії, Португалії і Великобританії. Низький рівень бідності (9—10 %) мають Данія і Нідерланди. Найбідніші 20 % населення ЄС отримують лише 8 % загального доходу, тоді як 20 % найбагатших людей отримують 40 %54. У цілому ж "статистичний портрет" сучасного світу і показники у ньому бідності, наведені у відомих таблицях Б. Болотіна, свідчать про кричущу матеріальну нерівність людського роду. Це дослідження проведене з урахуванням міжнародних стандартів бідності, що виражають ту кількість життєвих благ, яку можна купити, відповідно на 1 і 2 дол. Відповідно, дохід до 375 дол. на людину в рік оцінюється як абсолютні злидні, 376—750 дол. на рік — як безумовна бідність. При цьому з'ясувалось, що на найбагатШу 10 % групу світового населення припадає половина світового ВВП, майже у 74 рази більше, ніж на найбіднішу 55.
У червні 2003 р. в Женеві відбулася 91-ша сесія Міжнародної конференції МОП. У доповіді "Праця як засіб боротьби із злиденністю" генеральний директор МБП Хуан Сомавія навів дані, які свідчать про жахливу картину світу, в якому від злиднів страждає більше ніж половина населення землі. Зокрема 3 млрд. людей живуть на 2 долари в день, а 1 млрд., головним чином із країн, що розвиваються, — на 1 долар у день. 180 млн. людей у всьому світі, за офіційною статистикою, не мають роботи. Збільшується поляризація між найбагатшими і найбіднішими. Якщо у I960 р. пропорція між ними становила ЗО до 1, то у 1999 р. — 74 до І56.
Останнім часом у сфері соціальної політики спостерігаються дві тенденції. З одного боку, на міжнародному рівні спостерігається тенденція до нівелювання різниці між різними групами прав людини, що може врешті-решт призвести й до встановлення єдиного юридичного механізму їх захисту. З іншого, на рівні окремих зарубіжних держав — згортання ідеї соціальної держави і різке скорочення державних соціальних витрат.
Перша тенденція виявляється в політиці щодо втілення в юридичну практику ідеї єдності усіх прав людини. Справа в тому, що на міжнародному рівні від початку створення міжнародних актів про права людини склалося уявлення, що для забезпечення соціальних і економічних прав держава в адміністративному та економічному плані повинна відігравати більш активну й наступальну роль, ніж це потрібно для забезпечення цивільних і політичних прав. Відмінність між категоріями прав потягла за собою численні наслідки, що стосувалися неоднакової юридичної кваліфікації, відмінностей у формулюванні та здійсненні контролю за їх дотриманням. Від самого початку малося на увазі, що правам, проголошеним у Європейській соціальній хартії, не буде надаватись юридичний характер у тому сенсі, що приватні особи, які проживають у будь-якій європейській країні, не зможуть відстоювати їх у судовому порядку ні в себе вдома, ні на міжнародному рівні. Проте, усвідомлюючи певну неповноцінність такої концепції, Комісія Європейських співтовариств ще у 1979 р. виступила з ініціативою включити основні права людини у правову систему Європейського Союзу, одночасно запропонувавши не розглядати економічні й соціальні права як такі57.
Від декларативного проголошення цієї ідеї на міжнародному рівні перейшли до конкретних кроків. Причому такий підхід виявився як на світовому, так на європейському рівнях.
8 вересня 2000 р. Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією 55/2 затвердила Декларацію тисячоліття Організації Об'єднаних Націй. Декларація містить перелік цінностей та принципів, котрих мають дотримуватися члени ООН. Серед них — такі принципи як солідарність і спільний обов'язок щодо управління глобальним економічним і соціальним розвитком, викорінення злиденності, захист вразливих верств, повний захист і заохочення у всіх країнах цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав для всіх.
У грудні 2000 р. на Ніццькому саміті Ради Європейського Союзу було схвалено головами держав та урядів Хартію основних прав Європейського Союзу. Зміст Хартії — єдиний перелік основних прав людини. У Преамбулі Хартії вказується: "У центрі діяльності Союзу — людина та її інтереси, що виражається у створенні громадянства Союзу, забезпечення свободи, безпеки та справедливості... Союз визнає права, свободи, та принципи, викладені нижче".
Заслуговує на увагу той факт, що в цьому документі застосовано принципово іншу класифікацію прав людини, ніж та, що випливає зі згаданих Міжнародних пактів 1966 р. та міжнародних актів Ради Європи. Новий підхід є подібним до того, що застосований у Декларації тисячоліття. В Хартії ЄС усі права поділені за такими групами: "Гідність"; "Свободи"; "Рівність"; "Солідарність"; "Права громадян"; "Правосуддя"; "Загальні положення".
Соціальні та економічні права "розпорошені" між різними главами. Так, глава 1 "Гідність" містить статтю 5 "Заборона рабства та примусової праці"; у главі 2 "Свободи" поряд з особистими правами, такими як, наприклад, "право на свободу та особисту недоторканність" (ст. 6), "повага до приватного та сімейного життя" (ст. 7), передбачено такі економічні права, як "свобода вибору занять та право бути залученим до праці" (ст. 15), "свобода здійснення підприємницької діяльності" (ст. 16), "право власності" (ст. 17).
Водночас у главі 4 "Солідарність" передбачено колективні трудові права, а поруч з ними й право на соціальне забезпечення та соціальну допомогу, на охорону здоров'я, на доступ до послуг, які становлять загальний економічний інтерес, захист споживача.
Хартія послідовно інкорпорувала та об'єднала в єдиному документі положення про захист прав людини усіх трьох поколінь, починаючи з права на життя та закінчуючи захистом довкілля та соціальними гарантіями.
Хартія основних прав ЄС становить частину 2 Договору про Конституцію Європейського Союзу. У статті ІИ-193 встановлюється, що "у своїй діяльності на міжнародній арені Союз керується принципами... демократії, правової держави, універсальності та неподільності прав людини та основних свобод, поваги людської гідності, принципів рівності та солідарності... Союз прагне розвивати відносини і будувати партнерство з третіми країнами, ...що поділяють ці цінності". Таким чином, зроблено конкретні кроки до створення однакового юридичного механізму захисту не тільки цивільних і політичних, а й соціальних та економічних прав.
Практика Європейського суду з прав людини також свідчить, що було ще раніше знайдено юридичну "щілину" для захисту соціальних та економічних прав. У багатьох справах таким правам було дано трактування їх як цивільних прав з відповідним захистом Судом на основі Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Аналітики стверджують, що Європейський суд у своїх рішеннях за останні роки шляхом тлумачень значно розширив сферу застосування поняття змісту "цивільні права та обов'язки" за п. 1 ст. 6. Справи щодо відносин у сфері контрактного права, комерційного, страхового, спадкового, сімейного права, деліктного права, права власності були визнані такими, що підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції. Суд також вважає, що передбачене ст. 6 поняття цивільного права охоплює певні типи соціальних допомог.
Наприклад:
— обов'язок вносити внески до системи соціального забезпечення (Судове рішення у праві Шоутен і Мелдрум від 9 грудня 1994 р. SeriosA, No. 304);
— право на допомогу в рамках системи соціального забезпечення (Судове рішення у справі Шулер-Згарагхен від 24 червня 1993 р. Serios A, No. 263);
— право вдови на додаткову пенсію відповідно до системи страхування від нещасного випадку на виробництві (Судове рішення у справі Доймеланд від 29 травня 1986 p. Series A, No. 100);
— страхування на випадок хвороби (Судоверішення у справі Фелъдбрюгге від 29 травня 1986 p. Serios A, No. 99).
Використовуючи методи еволюційного та автономного тлумачення, Суд включає до сфери своєї діяльності справи, пов'язані з допомогою в порядку соціального страхування, пенсіями службовців, пільгами внаслідок нещасного випадку на підприємстві. У справі Паскалідіс проти Швейцарії було виведено навіть право на засоби до існування: кожна особа може користуватися гарантією права на прожитковий мінімум, що їй надає Конвенція. Застосування ст. 6 Конвенції "Право на справедливий судовий розгляд" дає можливість розглядати справи про невиконання в Україні судових рішень щодо заборгованості з виплати заробітної плати та призначених пенсій. Застосовуючи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Європейський суд з прав людини розглядає пенсію як власність особи і передбачає захист пенсійних прав як захист права власності. Така позиція Суду має велике значення для подальшого розвитку теорії права соціального захисту та юридичної практики в Україні.
Друга тенденція стосується новітнього розуміння соціального захисту і соціальних обов'язків держави.
Демографічні проблеми, міграційні процеси, пов'язані, зокрема, з розширенням Європейського Союзу, змусили уряди європейських країн приступити до проведення соціальних реформ і перегляду своїх соціальних зобов'язань. Загальновизнаним у сучасній зарубіжній практиці є сприйняття тієї істини, що модель соціального ринкового господарства, яка мала 50-річний успіх і відображалася в моделі держави соціального добробуту, перестала відповідати реаліям, що змінилися, й новим викликам. У країнах із розвиненою ринковою економікою спостерігається загальна тенденція до розуміння того, що в сучасних умовах держава "переобтяжена" соціальними зобов'язаннями і необхідним є зниження обсягу соціальних виплат водночас із підвищенням ролі роботодавців і власної відповідальності кожного громадянина за своє майбутнє соціальне забезпечення. Зокрема в Німеччині до пенсійних фондів сукупний внесок роботодавців і найманих працівників дорівнює 20,3 % нарахувань заробітної плати, а в Австрії — 22,8 %. При цьому в Австрії із заробітної плати працівника вираховується 10,25 %, а внесок роботодавців еквівалентний 12,55 %62. Принцип соціального страхування "50 на 50" є характерним для переважного числа європейських країн.
Особливо складною проблемою стало реформування систем соціального забезпечення, зокрема головної їх частини — пенсійних систем. На конференції з народонаселення в Європі, що відбулася у 1993 р. у Женеві, було оголошено, що реформи пенсійних систем, які назріли в багатьох країнах, включатимуть такі заходи: підвищення пенсійного віку; посилення стимулів до продовження трудової діяльності осіб, які досягли пенсійного віку; розвиток приватного пенсійного забезпечення, розширення зайнятості неповний робочий день.
Нині практично у всіх країнах відбуваються пенсійні реформи. Всі вони зводяться до різних комбінацій таких заходів: зменшення розмірів пенсій; підвищення пенсійного віку (одночасне або поступове); збільшення періоду страхового стажу, підвищення соціальних внесків. Наприклад, у 2004 р. уряд Тоні Блера оголосив про наміри підвищити пенсійний вік до 70 років.
Одним із напрямів реформи є роздержавлення сфери соціального забезпечення. У СІНА за період 1975—1995 pp. число приватних пенсійних систем зросло з 300 тис. до 720 тис, а їхні активи — з 1445 млрд. дол. до 3 трлн дол. Великобританія та Італія здійснили часткову приватизацію державної пенсійної системи, надавши право громадянам самим зробити вибір щодо додаткової пенсії — використати державну додаткову пенсію, або перейти на приватну за місцем роботи, або перейти на режим персональних пенсій.
Однак упровадження таких реформ повсюдно викликає соціальне неприйняття, яке супроводжується маніфестаціями, страйками, гострими політичними дискусіями. Дебати про зміну традиційних стереотипів і упровадження нових правових механізмів, за влучним висловом професора Ю. Борко, "за своєю напруженістю можуть бути порівняні хіба що з полемікою про долі національного суверенітету і національної держави".
Надзвичайно суттєвим фактором є зміна методологічного підходу, який виражається у все більшій схильності сповідувати не колективістські, солідаристські принципи в управлінні соціальними процесами і соціальним розподілом, а принципи індивідуалізму й ринкових свобод. Основною тенденцією поступово стає модифікація соціальної політики з метою зменшення державних видатків на соціальні потреби і посилення адресної підтримки нужденним. При цьому навіть передбачається, що й система соціальної підтримки буде поступово замінюватися системою добровільного страхування на основі накопичувального методу. Європейський Союз активно шукає нові відповіді та рішення, що були б адекватними вимогам XXI століття. Лісабонський саміт у березні 2000 р. підтвердив інноваційні наміри європейських урядів.
Зв'язок соціального забезпечення із соціальною політикою не міг не позначитися на соціальному забезпеченні та його юридичній формі. Зокрема такими рисами стали: 1) нестабільність, періодичні зміни видів соціального забезпечення, його розмірів, умов та порядку призначення; 2) "розмитість" сфери соціального забезпечення — у щорічних статистичних звітах держав дані наводяться загалом щодо соціальних видатків або окремо щодо пенсійного забезпечення чи окремого виду соціальних допомог, приміром щодо сімейних допомог, і не наводяться щодо соціального забезпечення в цілому; 3) у західних країнах із соціально-ринковою економікою спостерігається процес роздержавлення соціального забезпечення, і цей процес має тенденцію до поглиблення, відповідно відбувається зміна принципів фінансування та управління соціальним забезпеченням — все ширше коло недержавних установ та закладів стало залучатися до фінансування і безпосереднього надання соціальних послуг; 4) як частина соціальної політики сфера соціального забезпечення все більше відчуває на собі жорсткий зв'язок з економічною політикою, фінансовою спроможністю держави. Свідченням останнього є застосування дихотомії "соціально-економічний розвиток", "соціально-економічна інтеграція" в державних програмах, науковій літературі, публіцистиці.
Знаменно, що нові міжнародні акти, навіть вживаючи термін "соціальне забезпечення", під соціальним забезпеченням розуміють соціальні виплати лише в рамках соціального страхування, а соціальні обов'язки держави все більше пов'язують з викоріненням злиденності й соціальним захистом найбільш уразливих прошарків населення. Згадувана Декларація тисячоліття Організації Об'єднаних Націй таким чином сформулювала розуміння солідарності як фундаментальної цінності XXI ст.: "Глобальні проблеми мають вирішуватися при справедливому розподілі витрат і тягаря відповідно з фундаментальними принципами рівності і соціальної справедливості. Ті, що перебувають у найменш сприятливому становищі, заслуговують допомоги з боку тих, що знаходяться у найбільш сприятливому становищі" (п. 6). Передбачається докласти усіх зусиль щоб позбавити чоловіків, жінок і дітей від крайньої злиденності, що принижує людську гідність і в умовах якої нині змушені жити більш як мільярд з них. Держави мають взяти зобов'язання скоротити вдвічі до 2015 р. частку населення земної кулі, яке має дохід менше одного долара в день, і частку населення, яке страждає від голоду; знизити материнську смертність на три чверті і смертність дітей віком до 5 років на дві третини до сучасних умов (п. 19); здійснювати захист цивільного населення від наслідків стихійного лиха, геноциду, воєнних конфліктів та інших надзвичайних гуманітарних ситуацій (п. 26) тощо.
Хартія основних прав Європейського Союзу також уникає визнання загального права на соціальне забезпечення. У ст. 34 "Соціальне забезпечення та соціальна допомога" визнається право на блага соціального страхування та соціальне обслуговування, яким забезпечується захист у випадках народження дитини, хвороби, нещасних випадків на виробництві, фізичної залежності чи похилого віку та у випадках втрати роботи (ч. 1). Тобто традиційне соціальне забезпечення розуміється як таке, що здійснюється через соціальне страхування, яке, як відомо, поширюється на працюючих із залученням їх до участі у фінансуванні подальших соціальних виплат. За такого підходу соціальне забезпечення має поширюватися лише на працююче населення. Щодо іншої його частини, то у частині другій ст. 34 Хартії йдеться: "З метою боротьби із соціальною нерівністю та бідністю Союз визнає та поважає право на соціальну допомогу і житло для того, щоб гарантувати гідне існування всім тим, хто відчуває брак достатніх коштів". Отже, йдеться лише про тих громадян, які є малозабезпеченими; такі можуть розраховувати не на соціальне забезпечення, а лише на соціальну допомогу. Зауважимо, що, по-перше, для виплат по соціальному страхуванню не вимагається проходження тесту на наявність доходів, тоді як для призначення соціальної допомоги такий вимагається. По-друге, відмінність між поняттями "забезпечення" і "допомога" значна, хоч і в першому, і в др