Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.
Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і СІЛА про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI).
Саме укладання міжнародного договору — це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до чисто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом.
Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору* встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація й інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затвердження, прийняття, приєднання, обмін документами, що утворюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».
У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):
— перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;
— друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст;
— третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі.
Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:
— призначення уповноважених для ведення переговорів;
— пред'явлення і перевірка повноважень;
— узгодження тексту договору;
— обговорення і прийняття тексту договору;
— аутентифікація (парафування) договору;
— підписання договору;
— заява застережень;
— ратифікація договору;
— обмін і депонування ратифікаційних грамот;
— промульгація (опублікування) договору;
— реєстрація договору в ООН.
У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язково, щоб укладання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного договору, при якому угода оформляється шляхом обміну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Віденської конвенції).
Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов'язане із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.
Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб договори могли запроваджуватися в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не означає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження робилися, наприклад, арабськими державами у відношенні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє.
Наявність дипломатичних або консульських відносин не служить необхідною умовою для участі в будь-якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.
Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.
Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:
— глави держав;
— глави урядів;
— міністри закордонних справ.
Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою і країною, що представляється, у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.
Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповноважених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повноваженнях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження можуть видаватися не на всі стадії укладання договору» а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору.
Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.
Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Представники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).
Повноваження повинні пред'являтися на початку переговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окремого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.
У випадку, коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».
У тих випадках, коли підписання угоди супроводжується застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.
Якщо під час підписання того або іншого міжнародного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії даного міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.
Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються такими, що представляють свою державу ex officio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, у нього входять:
а) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ — із метою вчинення всіх актів, що належать до укладання договору;
б) глави дипломатичних представництв — із метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;
в) представники, уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції або в якій-небудь міжнародній організації, або однім із її органів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такомуоргані.
Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також можуть наділятися повноваженнями на підписання договору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Потсдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не вплинуло.
Держави самі за своїм розсудом визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження видаються тільки своїм громадянам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американського генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Радянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами СІЛА й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.
При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами процедури конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою доповідь, у якій констатується справжність (або недійсність) повноважень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких Міжнародних договорів.
При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноваження, направлені телеграмою, при цьому наприкінці телеграми вказується, що «справжні повноваження будуть подані додатково».
Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.
У статті 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говориться про інструкції: «Якщо правомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».
Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.
Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укладання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:
— принцип рівноправністі сторін;
— неприпустимість дискримінації в запрошенні заінтересованих учасників;
— неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.
Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів у таких умовах.
Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);
б) міжнародні конференції;
в) міжнародні організації (при підготовці багато
сторонніх договорів).
Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.
Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками по основних пунктах проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вестися за допомогою посилання спеціальних делегацій (місій).
Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаємних інтересів, погоджуються. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.
Підготовці .проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його майбутніми учасниками в березні 1975 року були проведені консультації. Попередня домовленість може фіксуватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами урядів або держав.
Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції повповажних представників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.
Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.
Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).
Усе більше поширення в міжнародній практиці одержує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принципи діяльності держав у космічному просторі, спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.
Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією
праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародної морської організації (ММО) та ін.
Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.
Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.
Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).
Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов'язкові для незгодної з ними меншості.
В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття тексту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструктивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.
Консенсус припускає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу розблокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.
На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.
Правила процедури визначають і форму голосування. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, котра визначається головою за жеребом. Результати такого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.
Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організації, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлюють процедуру прийняття розроблювальних ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів присутніх на конференції делегатів.
Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.
У статутах же інших міжнародних організацій нічого не говориться про прийняття текстів розроблювальних ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організації Об'єднаних Націй).
Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.
Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'являється остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжнародного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.
Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних договорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.
В даний час застосовуються такі форми встановлення автентичності тексту міжнародних договорів:
— парафування;
— включення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий;
— включення тексту договору в резолюцію міжнародної організації;
— інша узгоджена процедура.
Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.
Парафування — це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.
Мета парафування більш вузька — бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не заміняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписання, а не день парафування.
Слід мати на увазі, що парафування зазвичай застосовується при укладанні двосторонніх договорів.
В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відношенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної організації або підписання тексту компетентним представником організації. Наприклад, у Міжнародній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).
На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто включаються в заключні акти конференцій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прийнятого конференцією тексту міжнародного договору.
Представники держав, що ведуть переговори, займаються в ході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення відповідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.
Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:
— підписанням договору;
— обміном документами, що утворюють договір;
— ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який умовилися.
Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку можливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.д.
Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'язковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів, але ця практика не одержала широкого поширення.

назад |  1  2 3 | вперед