7.1.СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ, ОСНОВНІ ПОТОКИ КАПІТАЛУ ТА РОБОЧОЇ СИЛИ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ТИПОЛОГІЯ КРАЇН

Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або регіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв'язків.
Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним ТПП розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародний ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні. Частковий ТПП — це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту.
Одиничний міжнародний ТПП — спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий висо-корозвиненим країнам.
Сучасному міжнародному поділу праці притаманна "традиційна" спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів; а країн, що розвиваються, — на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-"надекспортерів", перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються.
Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з'явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об'єднання "ЛогоВАЗ" у Росії продає автомобілі фірм "Пежо", "Рено", "Вольво" та інші поруч із "Ладами".
Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв'язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.
На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від нього зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини "третіх" країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.
До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки.
Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки, а також країн Східної Європи (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).
Японія — найменш забезпечена сировиною країна-Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам'яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам'яне вугілля).
На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.
Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, — бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам'яного вугілля.
ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам'яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західної Європи та Японії. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.
Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.
Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США.
Країни Західної Азії експортують енергоносії. Тут найбільше виокремлюється регіон Перської затоки.
Країни, що розвиваються, — одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих країн у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов'язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих країнах енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії.
Велика частка країн, що розвиваються, у •виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов'язано з прагненням розвинених держав винести "брудні" виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.
Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукції. В світовому машинобудуванні переважає загальне машинобудування, електроніка та електротехніка.
За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного — різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли її масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній країні, але й більшою залежністю розвинених країн від імпорту машинобудівної продукції. Істотні зміни у галузі пов'язані з впливом науково-технічної революції. Практично не залишилось жодного великого підприємства у країнах Західної Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють "складальний цех". У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільної промисловості та ракетобудування належить транснаціональним та багатонаціональним компаніям.
Світовий ринок споживчих товарів — провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари — одна з основних статей імпорту більшості країн. Величезний ринок виробництва споживчих товарів — Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці — США, на третьому — Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій країні. Чим багатша країна, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.
Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10—20 років, з'являються нові конкуренти. Останнім часом в Україні сотні підприємств перетворені на спільні з інофірмами або вивозять свою продукцію на світовий ринок самостійно. Це дає, по-перше, можливість підвищити якість товарів, що випускаються з урахуванням світових стандартів, по-друге, одержати необхідні кошти на модернізацію виробництва.
На ринку одягу та взуття активізувались країни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих країн виріс за останні 20 років у 5 разів. 75% експорту швейних виробів розвинених країн припадає на Гонконг, Республіку Корею, Тайвань, Індію та інші країни Південно-Східної Азії.
Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. При цьому питома вага розвинених країн у експорті тканин скорочується. Розвинені країни обмежують імпорт текстильних товарів, створюючи умови для розвитку власного виробництва. Наприклад, США ввозять з країн, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.
Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов'язано з основним призначенням сільськогосподарської продукції: їжа для людей та технологічна сировина для промисловості. Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Індії, Бразилії, а потім Латинської Америки та Африки.
Серед найбільших країн світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарської сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв'язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім — м'яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше — бавовною. Великобританія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує її з Австралії і Нової Зеландії. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини.
Після другої світової війни посилилися експортні функції США, Австралії та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки країни Західної Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарської продукції, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих країн. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинської Америки та Східної Європи, шукаючи нові країни для збуту своєї продукції.
В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших — обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарської продукції, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі країни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотації з бюджету своєї держави. В Іспанії та Португалії з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами.
Країни, що розвиваються, все ще відрізняються моно-культурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1—2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбії — 60%, в Уганді — 97%, в Ефіопії — 64%; какао: в Гані — 74%, в Кот д'Іву-арі — 60% .
Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи:
— країни-виробники та експортери нафти: 13 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;
— країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана — 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал — 65% експорту фосфатів;
Чилі, Замбія, Заїр — 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія — 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд — 72% експорту олова;
— нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;
— країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: "бананові республіки" Центральної Америки — основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.
Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці.
По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв'язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало та енергомісткості виробництва.
По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. Наприклад, суднобудівна, автомобільна та електронна промисловість Японії, виробництво ЕОМ у США, верстатобудування, електроніка та хімія у ФРН. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.
По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації — обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей е оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.).
По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох нових індустріальних країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві нових технологій і товарів.
У перспективі на міжнародний поділ праці чекають структурні зрушення, пов'язані як зі зростанням цін на ряд сировинних ресурсів, появою на ринку нових лідерів, так і з загальноекономічними змінами. На світовий ринок дедалі упевненіше виходять країни Східної Європи, зокрема Україна. При цьому транснаціональні корпорації зацікавлені у найшвидшому опануванні ринку цих країн.
За даними 00Н, рівень цін на сировину визначатиметься подорожчанням не тільки палива, але й кольорових металів через використання бідніших руд, а також зрос-тянням витрат на охорону навколишнього середовища. Темпи зростання експорту з країн Північної Америки та Західної Європи будуть знижуватися, а з Японії — підвищуватися завдяки перебудові японської економіки.
Експортні можливості країн, що розвиваються, навряд чи розширяться через величезну фінансову заборгованість, хоча й розшириться експорт готової продукції та напівфабрикатів. Окрім трудомістких товарів, у номенклатурі експорту з'являться більш складні вироби. Прогнозується розширення ввезення до країн, що розвиваються, товарів з розвинених країн та країн Східної Європи.
Нижчими темпами розвиватиметься торгівля сировинними та продовольчими товарами, а також сільськогосподарською продукцією. Зростуть поставки енергоносіїв до розвинених країн, ширше використовуватимуться місцеві види палива, а також альтернативні джерела й види палива.
У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки.
Транснаціональні корпорації (ТНК) — концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Прикладом можуть служити "Дженерал моторз", "Ексон", "Дюпон де Немур", "Сі-менс", "Філіпс", Крайслер (США) з Даймлер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та регіонів.
Багатонаціональні корпорації (БНК) — концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об'єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни:
нафтовий "Ройял-Датч Шел" та хіміко-харчовий "Юніле-вер", бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед" тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК.
За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300—400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об'єднання капіталу — концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж регіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу.
Монополії об'єднують не лише промислове виробництво, але й фінанси, а також науково-технічні послуги, утворюючи велетенські виробничо-фінансово-комерційні групи. Широкі технічні проекти, висока вартість технології змушують об'єднувати зусилля та фінанси. Сучасні монополії вивозять за рубіж не товар, а сам процес застосування капіталу. Концерни об'єднують в одних руках капітал, організацію виробництва, наукові дослідження, постачання та збут.
Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.
У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своєї продукції як усередині країни, так і за рубежем. За даними 00Н, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншої держави. Перетікання капіталу пов'язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій країні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до країн, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній країні обов'язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку.
Форми вивезення капіталу бувають різні:
1) прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій — Східна та Південно-Східна Азія — 49,8 млрд дол. у 1994 році. Латинська Америка — 36,1, Африка — 17,8 млрд дол. Серед країн головними інвесторами виступають США — 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій — 49 млрд дол.;
2) портфельні інвестиції — капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів України функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Українська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки — 23,5%, дрібні інвестори — 23,3, інвестиційні компанії, фонди — 22,5, підприємства — 21,5, іноземні інвестори — 9,2% . Поки що Україна для іноземних інвесторів належить до країн з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом;
3) міжнародні позики — надаються одними країнами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками.
Експорт капіталу сприяв реалізації національних інтересів за рубежем; створення транснаціональних банків трохи приборкало ці можливості. По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені країни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити її вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополії різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити її вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед країн, що освоюють ці інвестиції, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компанії ФРН. Після Великобританії вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, країни Східної Європи. В Україні з німецьким концерном "Сі-менс" створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн "Фольксваген" продає у Києві автомобілі.
Міжнародна міграція робочої сили. Причини переміщення робочої сили пов'язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на неквалі-фікованих роботах у Західній Європі, мексиканці — у СІЛА. Тим часом існує "перетікання мізків" з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу нових індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Аргентина й Венесуела. Ці країни стали об'єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому регіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили — Південно-Східна Азія.
Соціально-економічна типологія країн. Країни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за еконо-міко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.
Для розробки соціально-економічної типології країн треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на дуту населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з їхньою допомогою низку країн, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією країни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи країн у світовій економіці й міжнародному поділі праці.
І. Економічно розвинені країни
1. Велика Сімка — США, Японія, Великобританія, Італія, Франція, Канада та ФРН.
Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японії у 1990 р. склав 39% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41% . У розвинених країнах прибуток на душу населення склав 20,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Країни Великої Сімки зосередили у своїх руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, "законодавцями мод" у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.
2. Малі високорозвинуті країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своєї промислової продукції (понад 50%), якості цієї продукції, інтенсифікації сільського господарства, що зробила їх продукцію конкурентоспроможною на європейському та світовому
ринках.
3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія, Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія називаються "країнами переселеного капіталізму", бо під час їх освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувної промисловості у ПАР і Австралії або інтенсивного тваринництва на "шипстейшингах" (вівчар-них фермах у Австралії та Новій Зеландії).
II. Країни, що розвиваються
Порівняння розвинених країн і країн, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:
— ВНП на душу населення: розвинені країни — 11080 доларів, країни, що розвиваються — 884 дол., слаборозвинуті країни — 300 дол.
— середня тривалість життя: розвинені країни — 75 років, країни, що розвиваються — 61 рік, слаборозвинуті країни — 53 роки.
За низкою показників країни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції.
1. Країни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих країн є сприятливі передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.
2. Нові індустріальні країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою "чотирьох маленьких тигрів" (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни "великого потенціалу" — Мексику, Бразилію та Аргентину. Нові індустріальні країни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвиненими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі нау-комісткої, НІК займають провідні позиції у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені країни. У найбільш розвинених НІК є міжнародні монополії, що за своїми масштабами не поступаються транснаціональним корпораціям. Разом з вивезенням товарів збільшується вивезення підприємницького капіталу (наприклад, СП "Ав-тоЗАЗ—Саеуоо" в Україні, спільні підприємства Ваеугоо в Росії та інших країнах світу). За межами цих країн створюються філії та дочірні компанії виробничого призначення. Окрім прямих інвестицій, практикується видача кредитів. Американський, японський капітал та інвестиції інших розвинених країн у економіку НІК спочатку зосереджувались у тих галузях, які могли дати швидкий зиск (виробництво одягу, взуття, текстилю). Потім ці країни почали вкладати кошти у розвиток електроніки та електротехнічної промисловості.
Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань — моніторів, швейних машин; Республіка Корея — телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур — магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагніто-фонів (Республіка Корея, Сінгапур).
Транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК були створені експортно-виробничі зони — один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони — це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.
З. Слаборозвинуті країни
Прибуток на душу населення не перевищує 300 дол. Це більша частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Практично вони є на всіх континентах; їхня економіка характеризується монопродуктивні-стю. Це "бананові республіки" або сировинні придатки великих країн — покровительок. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їхня економіка повністю контролюється ТНК.
00Н до найбідніших країн відносить 46: 10 — в Азії, 31 — в Африці, 4 — в Океанії та Латинській Америці. Зокрема, це Афганістан, Бангладеш, Бутан, Гвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія та ін.
4. Нафтоекспортні країни
Це насамперед 13 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони виділяються високим душовим показником ВНП (понад 15 тис. дол.), переходом від монофункціональної економіки (нафто- та газовидобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електромісткі галузі металургії, хімічна промисловість тощо).
5. Малі країни — " квартироздавальники"
Це країни "зручного прапора" — Ліберія, Панама; "країни-готелі" — центри міжнародного туризму та рекреації — Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели та ін.; "країни — банківські та страхові центри" — Бермудські та Багамські острови тощо. Вони розвивають одну чи кілька схожих функцій і мають від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.
III. Країни з перехідною економікою
Складно вписуються у попередні групи, бо існує диспропорція в їхньому розвитку: Україна та Росія за виробничим потенціалом входять до десятки європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва та прибутків на душу населення — до країн, що розвиваються. Країни Східної Європи більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоч ряд ознак радше відповідає країнам, що розвиваються.
Більшість цих країн, з одного боку, тяжіють до розвинених: вони мають досить високий економічний потенціал, кваліфіковані кадри, високий освітній рівень, в них є всі галузі виробництва, притаманні розвиненим країнам. З другого боку, в цих країнах низький ВВП на душу населення (менше 2—3 тис. дол.), спад виробництва, інфляція, безробіття, старе устаткування, низька продуктивність праці, екстенсивне сільське господарство — як у більшості країн, що розвиваються. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталістичного дає змогу виділити їх в окрему групу "країн перехідної економіки". Це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В'єтнам, Китай. Хоча останній повинен розглядатися окремо з соціалістичними країнами (Кубою та КНДР), бо ринкові реформи тут провадяться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє. Проте сучасні темпи ринкових відносин, зокрема в Східному поясі з зонами спільного підприємництва, дають змогу не ставити цю країну на один рівень із суто соціалістичними.