Страхова діяльність відрізняється від інших видів діяльності тим, що страховик має справу з грошима, які тільки тимчасово перебувають в його розпорядженні. Страхова премія, котру він отримує від страхувальника, є не оплатою матеріального товару (продукта, послуги), а оплатою гарантії того, що в майбутньому страховик здійснить страхову виплату тоді, коли настануть обставини, які передбачені договором страхування.
Такий вид преміальної оплати (оплати наперед) страхової послуги потребує деякої впевненості у тому, що страховик буде спроможний відповідати за всіма своїми зобов’язаннями перед усіма його страхувальниками у будь-який час. Такою гарантією є високий рівень фінансової надійності страховика, що визначається, як спроможність страховика виконувати свої функції в умовах будь-якої економічної і політичної ситуації в обсязі і формах, що є припустимими в умовах, які склалися [27]. Фінансова надійність визначається платоспроможністю, фінансовою усталеністю і стабільністю страховика, залежить від його тарифної (цінової), інвестиційної і перестраховувальної стратегій, і забезпечується завдяки таким показникам (зазначені у порядку здійснення страхової діяльності):
1) достатнього обсягу власних коштів страховика;
2) правильно розрахованих значень базових тарифних ставок;
3) адекватних розмірів сформованих страхових резервів;
4) оптимальної програми розміщення страхових резервів;
5) збалансованості страхового портфеля;
6) надійних програм перестраховування.
Висока фінансова надійність виконання страхових операцій дозволяє страховику виконувати страхові зобов’язання за всіма чинними й укладеними ним договорами страхування і перестраховування, якщо настають заздалегідь визначені несприятливі події (страхові випадки), що є прямими наслідками обумовлених раніше несприятливих ймовірносних обставин (страхових ризиків).
Розглянемо склад основних показників фінансової надійності.
1) ОБСЯГ ВЛАСНИХ КОШТІВ – це обсяг статутного фонду і запасних фондів (гарантійного фонду і вільних резервів), тобто обсяг коштів страховика, що вільні від зобов’язань, які прийняті страховиком за діючими договорами страхування. Власні кошти потрібні, оскільки страхування використовує принцип розкладки шкодиу часі між усіма страхувальниками. При цьому потрібно формування запасних фондів за рахунок частини отриманого прибутку або невикористаної у сприятливі роки частини сумарно отриманих страхових премій. Запасні фонди будуть витрачатися у роки з підвищеною збитковістю, або коли виникають катастрофічні збитки.
Статутний фонд – це головний елемент власних коштів страховика. Законодавство [1, ст. 2; 1, ст. 30; 4] визначає такі вимоги до статутного фонду (СФ) страховика.
По-перше, обсяг СФ повинен бути не менше суми, що еквівалентна 1.000.000 євро за валютним обмінним курсом валюти України, якщо страховик планує здійснювати види страхування, інші ніж страхування життя (так звані “ризикові” види страхування), або не менше 1.500.000 євро для страховика, що планує здійснювати страхування життя.
По-друге, весь обсяг СФ повинен бути сплачений грошима (для забезпечення його високої ліквідності, якщо потрібно виконати зобов’язання перед страхувальниками у разі недостатності обсягу створених страхових резервів).
По-третє, забороняється формувати обсяг СФ за рахунок нематеріальних активів, кредитних коштів і коштів, що отримані під заставу, а також завдяки раніше створеним страховим резервам (якщо страховик раніше вже здійснював страхову діяльність і формував страхові резерви).
Опріч того, встановлюються обмеження з розміщення СФ у державних цінних паперах (можлива оплата грошової частини статутного фонду цінними паперами, що випускаються державою, за їхньою номінальною вартістю згідно з порядком, який встановлений Міністерством фінансів України, в обсязі не більше 25% від всього обсягу СФ страховика) і у статутних фондах інших страховиків (у сумі не більше 30% від власного СФ, причому внесок до статутного фонду одного окремого страховика не може бути більше 10%). Останні вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, у разі здійснення ним внесків до стратутного фонду страховика, який планує здійснювати страхування життя.
Гарантійний фонд створюється страховиком із чистого прибутку (як спеціальні, резервні фонди і фонд нерозподіленого прибутку). Особливості тимчасової розкладки шкоди для ризикових (короткострокових) видів страхування і накопичення страхових сум у довгострокових видах особистого страхування життя та пенсії визначають два типи гарантійних фондів: спеціальні фонди (за ризиковими видами страхування) і резервні фонди (із страхування життя).
Такі фонди, у свою чергу, можуть формуватися за всіма видами і галузями страхування в цілому, за кожним видом страхування окремо або за групами видів страхування – як вирішить страховик. Перший варіант дає можливість більш гнучкого перерозподілу коштів, другий – відповідає вимогам дотримання еквівалентності взаємовідносин страховика і страхувальника, але не дозволяє перерозподіляти кошти між страхувальниками за конкретними видами страхування.
Вільні резерви (запасні фонди самострахування) формуються з власних коштів страховика, щоб додатково забезпечити його фінансову надійність згідно з напрямками і методиками здійснення страхової діяльності, зазвичай, у тих видах страхування, для яких сумарна страхова шкода може досягати катастрофічних розмірів.
Чим вище ймовірність того, що створена страховиком система страхових фондів виявиться прийнятною для виконання ним своїх страхових зобов’язань, тим вище фінансова стійкість страховика. Отже, особливості спрямування коштів, які пов’язані з формуванням і використанням страхових резервних фондів, безпосередньо обумовлені ризиковим характером обігу грошей у страховика.
2) ПРАВИЛЬНО РОЗРАХОВАНІ БАЗОВІ ТАРИФИ визначають цінову політику страховика й істотно впливають на його фінансову надійність, оскільки повинні враховувати рівень збитковості конкретних видів страхування на страховому ринку, реальну ціну кожного ризику, обсяг, стабільність та однотипність виконуваних страхових операцій. Базові тарифні ставки розраховуються так, щоб урахувати всі перелічені вище показники, обсяг укладених договорів страхування (страхового портфеля) і статистичні дані щодо настання страхових випадків за декілька останніх років. Якщо конкретні тарифи, які вказуються у договорах страхування, менше базових, це може призвести до зниження фінансової надійності страховика і неможливості виконання ним своїх зобов’язань за договорами страхування.
3) РОЗМІР СТРАХОВИХ РЕЗЕРВІВ, які сформовані страховиком, повинен бути достатній для покриття зобов’язань за укладеними договорами страхування. Отже, він повинен бути адекватний взятим зобов’язанням і формуватися з урахуванням особливостей видів і об’єктів страхування, розподілу ризиків у просторі і в часі й інших об’єктивних характеристик ризиків, які взяті на страхування, а також тривалості страхування. Очевидний зв’язок цього показника з попереднім, оскільки основне джерело для формування страхових резервів – це страхові премії, що розраховуються на основі базових страхових тарифів.
4) РОЗМІЩЕННЯ СТРАХОВИХ РЕЗЕРВІВ, як тимчасово вільних коштів, що перебувають у розпорядженні страховика, у вигляді активів тих або інших категорій передбачає їхнє інвестування з метою одержання страховиком прибутку. Оскільки активи страховика як страхові резерви є гарантією виконання ним страхових зобов’язань, вони повинні розміщуватися з урахуванням вимог прибутковості, надійності, диверсифікованості і ліквідності всіх напрямків розміщення. При цьому страховик повинен забезпечити виконання страхових зобов’язань (страхових виплат) у повному їхньому обсязі й у визначений термін.
5) СКЛАД СТРАХОВОГО ПОРТФЕЛЯ страховика істотно впливає на його фінансову стабільність. Основними критеріями його збалансованості є рівні однорідності і диверсифікованості обсягу взятих зобов’язань (ризиків), а також рівень виконання обмеження на обсяг власного утримання, залежно від розміру власних коштів страховика. Законом “Про страхування” (ст. 29) встановлена норма, згідно з якою страховику дозволений обсяг власного утримання ризику (максимальна величина страхової суми за окремим об’єктом страхування) в межах не більше 10% від суми сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Усі перевищення встановленої межі відповідальності повинні обов’язково перестраховуватися страховиком в інших страховиків.
6) ПЕРЕСТРАХОВУВАННЯ – процедура задоволення потреби страховика у підвищенні його фінансової усталеності, коли виконуються страхові операції в умовах ризикового характеру кругообігу фінансових коштів, яка реалізується через розширення принципу розподілу у просторі і часі завданої шкоди між декількома страховиками. Передаючи частину взятого на себе ризику іншим страховикам (перестрахувальникам), перший страховик (перестраховувальник) продовжує відповідати перед його страхувальником в обсязі всього прийнятого ним ризику, але при цьому набуває право вимоги до його перестраховувальників в обсязі перестрахованих у них ризиків (зобов’язань). Перестраховування є реальним інструментом формування оптимального (збалансованого) страхового портфеля, що істотно підвищує фінансову стабільність страховика.