Страхування – це особливий вид фінансових перерозподільчих відносин, пов’язаних із зобов’язанням відшкодувати в майбутньому шкоду (збиток), заподіяну майновим інтересам страхувальника. Ці відносини охоплюють усіх страхувальників у процесі страхування через формування і використання страхового фонду, оскільки кожний із них сплачує необхідну страхову премію, а страхові виплати із страхового фонду, створеного з премій, сплачених усіма страхувальниками, здійснюються лише для деяких страхувальників, із якими стався страховий випадок.
Для практичного здійснення страхування потрібно визначити конкретні страхові відносини між страховиком і кожним страхувальником. Це здійснюється за допомогою законодавчих і підзаконних актів, нормативних, інструктивних і методичних матеріалів, що покликані регулювати зазначені страхові відносини. Страхові відносини виявляються лише в дуальних правовідносинах “страховик – страхувальник”, що приймають юридично законну форму. Безпосередньо між страхувальниками юридичний зв’язок відсутній, але є непрямий економічний взаємозв’язок між ними через загальний для них страховий фонд страховика.
Правове регулювання страхових відносин охоплює обов’язки сторін, що беруть участь у страхуванні. Цими сторонами, насамперед, є страховики і страхувальники. Крім того, у страхуванні беруть участь й інші фізичні та юридичні особи: отримувачі страхового відшкодування або страхових сум, якщо вони не є страхувальниками, страхові, фінансові й інші посередники, податкові, судові, експертні, правоохоронні органи та ін. Таким чином, усі правові відносини, пов’язані з реалізацією страхування, можна поділити на дві групи:
• правовідносини, що регулюють сам процес страхування, тобто процес формування (прийом премій) і використання страхового фонду (виплати);
• правовідносини, що виникають з приводу організації страхової справи, тобто власної діяльності страховиків і їхньої взаємодії з різноманітними посередниками, податковими, правоохоронними, експертними органами та ін.
Розглянемо страхові відносини з позиції загального цивільного права. Цивільне право і відповідно цивільне законодавство [6] регулюють товаро-грошові й інші майнові і немайнові відносини, що виникають між суб’єктами цивільних правових відносин. Суб’єктами цивільного права виступають громадяни (фізичні особи), підприємства, установи й організації (юридичні особи) та владні державні органи. Об’єктами цивільних правовідносин є матеріальні й грошові цінності, включаючи предмети творчої, інтелектуальної праці, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Об’єктом страхових відносин завжди повинен виступати законний майновий інтерес страхувальника щодо матеріальних і грошових цінностей (майно, прибуток від підприємницької діяльності), або цивільної відповідальності страхувальника з приводу можливого заподіяння шкоди внаслідок його діяльності або бездіяльності, або щодо особистих благ, котрими людина володіє – її життя, здоров’я, працездатності, пенсійного або ритуального забезпечення, котрі вона ризикує втратити у зв’язку з настанням певних випадкових подій у період страхування.
Суб’єктами зазначених відносин є сторони, що беруть участь у страхуванні: страховики, страхувальники й інші особи (застраховані, отримувачі).
Страхові правовідносини приймають форму взаємних зобов’язань сторін і тому належать до зобов’язального права.
Одна із сторін страхування – страховик – бере на себе за певну плату страховий ризик іншої сторони – страхувальника, тобто його потребу в страховому захисті відповідних об’єктів страхування. Згідно з цим страховик бере на себе зобов’язання виплатити страхове відшкодування (в особистому страхуванні – страхове забезпечення) страхувальнику або іншій особі у зв’язку з настанням страхового випадку, якщо цей випадок спричинив шкоду у вигляді матеріальних збитків або мав інші шкідливі наслідки для фізичної особи.
Зобов’язання страховика доволі різноманітні. Для прийому на страхування майнового інтересу, пов’язаного з матеріальними цінностями, страховик оглядає і оцінює відповідне майно, нараховує й одержує належні страхові премії, видає страхувальнику договір страхування (страховий поліс). При настанні страхового випадку – складає страховий акт для підтвердження цього юридичного факту, його обставин і причин, визначає розмір шкоди і суму страхового відшкодування, виплачує належні гроші, стягує через суд виплачене страхове відшкодування з винних осіб, вирішує питання про відмову у виплаті страхового відшкодування. При особистому страхуванні страховик виконує аналогічні дії, але з урахуванням особливостей таких об’єктів страхування, як майновий інтерес, пов’язаний із життям, здоров’ям, працездатністю або пенсійним забезпеченням людини.
Інша сторона – страхувальник – бере на себе зобов’язання заплатити страховику обумовлену ціну і виконувати інші дії, пов’язані зі страхуванням. Тобто, страхове зобов’язання є відплатним. Це безпосередньо випливає з розглянутих вище захисного і нагромаджувального призначень страхування, що виражаються у формуванні грошового страхового фонду через надходження страхових премій (платежів, внесків) від страхувальників і у цільовому використанні цього фонду лише відносно тих же страхувальників.
Страхувальник, в свою чергу, подає заяву про страхування, якщо воно добровільне, дає страховику необхідні відомості, істотні для страхових правовідносин, сплачує встановлену страхову премію, додержується усіх вимог, визначених щодо нього в договорі страхування, має право достроково припинити дію страхових правовідносин, якщо його влаштовують пов’язані з цим наслідки.
Після настання страхового випадку страхувальник зобов’язаний повідомити про нього страховику, виконати дії, пов’язані з рятуванням майна, якому завдано щкоди, і приведенням його до порядку, подати відомості про обставини і причини страхового випадку, про розмір шкоди та ін., якщо це істотно для виплати страхового відшкодування або страхової суми, має право на претензії до страховика, що вирішуються в судовому порядку.
Особливість відплатних договірних страхових зобов’язань полягає також у тому, що, сплачуючи страхові послуги, страхувальник для так званих ризикових видів страхування втрачає право власності на страхові премії, що внесені від його імені (право володіння, користування і розпорядження своїми грошима). Ці премії надходять до страхового фонду і є джерелом страхових виплат на користь лише тих страхувальників, що постраждали від страхових випадків. Якщо ж майнові інтереси конкретного страхувальника в період страхування не постраждали, то його страхова премія є невід’ємною платою за ризик.
Ця умова не поширюється на накопичувальні види особистого страхування, що об’єднуються назвою страхування життя. При страхуванні життя страхувальник згідно з своїм договором індивідуально накопичує резерв внесків, який до кінця терміну страхування досягає розміру виплачуваної йому страхової суми. Під час дії договору він може припинити сплату внесків і одержати суму, що накопичилась, з резерву внесків у вигляді певної (викупної) суми. Отже, втрачаючи на час страхування право володіння і користування відповідною частиною своїх грошей, він зберігає право розпоряджатися ними, що аналогічно збереженню грошових внесків громадян у банку. Наведений механізм поступового накопичення страхової суми зі страхування життя підтверджує зберігання права власності страхувальника на резерв внесків, що утворюється таким чином.
Страховик і страхувальник для того, щоб вступити у страхові правовідносини, повинні мати правоздатність і дієздатність. Страховик повинен мати право на здійснення певних видів страхової діяльності згідно зі своїм статутом і відповідною ліцензією, а страхувальник – юридична особа повинна мати всі законні права для здійснення своєї діяльності. Страхувальник – громадянин повинен бути дієздатним за своїм громадянським статусом і віком, щоб оформити договір страхування. Опріч того, страхувальнику необхідно мати достатнє джерело прибутку для сплати страхових внесків і володіти законним майновим (страховим) інтересом стосовно об’єкта страхування.