Розглянемо основні методи здійснення страхування, що притаманні історії розвитку нашого суспільства, починаючи з найдавніших форм до нашого часу. Вочевидь, усі ці способи потрібно розглядати щодо певного об’єкту, котрий потребує захисту у вигляді надання страхової гарантії, тобто об’єкту страхування, визначення якого буде наведено далі.
Самострахування – найдавніший спосіб страхового захисту. При цьому страховий фонд формується з власних коштів суб’єкта (страхувальника), який самостійно хоче захистити свої майнові інтереси. Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник (він же одночасно є і страховиком, тому що, створюючи фонд самострахування, фактично страхує сам себе) здійснює внесок до особливого фонду з власного доходу (прибутку). Так, законодавство України передбачає при організації та функціонуванні господарчих та акціонерних товариств обов’язкове створення резервного фонду (тобто фонду самострахування), з нормативом перерахування у цей фонд до 5% чистого прибутку щорічно доти, доки фонд самострахування не досягне 20% від загального обсягу статутного фонду [2]. Керує (розпоряджається) сформованим страховим фондом страхувальник, а у випадку отримання прибутку від розпорядження фондом цей прибуток цілком належить страхувальнику. Якщо управлінсько-розпорядницька функція спричинила до збитків, то вони також належать страхувальнику. Напрямки витрат фонду страхувальник визначає самостійно. Таким чином, сам суб’єкт матеріально відповідає за свою діяльність повністю.
Фонд самострахування може утворюватися у грошовому вигляді (капіталізований фонд) чи в матеріальному вигляді (запаси сировини, комплектуючих, будівельних матеріалів для аварійного ремонту об’єктів, готової продукції, продуктів, одягу та інш.). Найчастіше, перший фонд є більш універсальним, а другий вузькоспеціалізованим, і повинен створюватися лише для вирішення конкретних специфічних проблем, що виникають перед страхувальником. Система самострахування є цілком надійною, високоліквідною, має найбільшу платоспроможність, але економічно невигідна, тому що потребує від страховика заморожування коштів, які виключаються з об’єму власних оборотних коштів (з процесу самофінансування, тобто вкладання власних коштів у власну справу), що істотно зменшує ефективність рівня власної діяльності, котра істотно залежить від обсягу оборотних коштів суб’єкта.
Очевидно, що розміщення цих коштів у цінні папери, які забезпечують отримання доходу, чи на банківських депозитних рахунках лише частково вирішує проблему підвищення дохідності цього фонду шляхом інвестування капіталу через систему відповідних фінансових посередників (банків, інвестиційних компаній та ін.), проте знижує економічну ефективність, ліквідність та платоспроможність фонду самострахування.
Взаємне страхування відоме з часів стародавніх цивілізацій Ассірії, Месопотамії та Давнього Єгипту. Взаємне страхування грунтується на принципі колективного нагромадження взаємного страхового фонду особами, що об’єднані спільною економічною зацікавленістю до одного об’єкту страхування, або особами, які мають однакові майнові інтереси стосовно різних, але еквівалентних (подібних, маючих спільні риси) об’єктів страхування (рис.1.4). На цьому рисунку використовуються наступні скорочення: С1 ... Сj – страхувальники (учасники взаємного фонду), ВСЗ – взаємні страхові зобов’язання; Vi – внесок і-го страхувальника; СВі – страхова виплата на користь і-го страхувальника.
Участь у системі взаємного страхування є договірною. Тобто всі учасники підписують договір колективної участі у покритті збитків членів цього об’єднання, що називається товариством взаємного страхування (ТВС).
Рис.1.4.
Кожний з учасників робить індивідуальний внесок Vi, розмір якого пропорційний сумарній імовірності здійснення випадків, котрі можуть заподіяти майнову шкоду (збиток) його учасникам, а також очікуваному обсягу загальної шкоди (збитку), який можуть отримати усі його члени за встановлений з їх згоди період часу (наприклад, рік), і зворотньо пропорційний кількості цих членів.
Внесок Vi продовжує залишатися власністю учасника ТВС, як і належна йому частка доходу, який досягається шляхом інвестування коштів колективно створеного фонду взаємного страхування. Оперативне управління фондом здійснює виконавча дирекція, яка фінансується за рахунок коштів учасників та інвестиційного доходу фонду, але самі фонди і отриманий дохід дирекції не належать (окрім наперед визначених сум, призначених для оплати праці дирекції і розвитку діяльності ТВС).
Коли хтось з учасників зазнав шкоди (збитку), товариство компенсує шкоду у межах зазначеної для кожного учасника суми, здійснюючи необхідну страхову виплату СВі.
Таким чином, у системі взаємного страхування немає суб’єкта підприємництва, метою діяльності якого є отримання прибутку на користь його власників. Товариство взаємного страхування не здійснює підприємницької діяльності на користь акціонерів, а реалізує принцип колективної взаємодопомоги учасників у питаннях взаємного покриття наперед визначеної шкоди при фактичній відсутності товарно-грошових відносин (відсутності факту продажу страхової послуги як товару) [3].
Комерційне страхування, яке в основному вивчається у цьому підручнику, зародилося в системі взаємного страхування у добу становлення капіталістичних відносин шляхом вдосконалення та розвитку системи взаємного страхування. Соціально-економічні відносини епохи початку капіталізму характеризувалися появою великої кількісті суб’єктів з індивідуальними майновими інтересами та специфічними об’єктами страхування, і потреби у захисті яких система взаємного страхування через вказані причини задовольнити вже не могла .
Економічно обумовлена потреба цих суб’єктів у страховому захисті призвела до появи товарно-грошових відносин особливого вигляду, коли страхова послуга набула характеру та основних рис товару, максимально індивідуалізованого до потреб конкретного клієнта (за специфікою цього об’єкту, ризиків та небезпек, які йому загрожують та ін.).
Це призвело до виникнення суб’єкта підприємництва, який юридично пов’язаний з його окремими клієнтами тільки індивідуальними страховими зобов’язаннями ІСЗі згідно з угодами страхування, які він уклав (рис. 1.5). Він ставить основною метою своєї діяльності отримання прибутку шляхом укладання та виконання цих договорів, що оплачуються клієнтами. При цьому страховий фонд створюється страховиком із страхових премій Pі його клієнтів – страхувальників і до певного часу не є власністю страховика, проте повністю перебуває в його розпорядженні з моменту формування. Дохід від результатів управління коштами цього фонду також безпосередньо належить страховику.
Рис.1.5. Особливості організації страхових зобов’язань при комерційному страхуванні:
Pі – індивідуальна страхова премія і-го страхувальника; ІСЗі - індивідуальне страхове зобов’язання, укладене між страховиком та і-м страхувальником.
Державні страхові гарантії. До цього способу здійснення страхування в Україні належать соціальне страхування, державне пенсійне страхування та страхування на випадок безробіття. Цей спосіб здійснюється через систему податків (чи спеціальних відрахувань, зборів і внесків) бюджетних чи позабюджетних цільових фондів, які перебувають під поточним контролем державних органів.
На рис. 1.6 наведена схема структурних взаємозв’язків усіх перерахованих вище способів страхування. Особливістю взаємовідносин цих способів страхування є принцип взаємної незалежності виплат, згідно з яким виплати, що здійснюються одній і тій самій особі за будь-яким вищеперерахованим способом, не залежать від виплат, на які ця особа має право за будь-яким іншим способом. При цьому страхова компанія чи товариство взаємного страхування не відповідають за зобов’язаннями держави перед страхувальником, а держава на відповідає за зобов’язаннями страховика при комерційному страхуванні чи товариства взаємного страхування, за винятком окремих випадків, наведених далі.
Рис.1.6. Структура зв’язку різних способів здійснення страхування