2.4. Міжнародна передача технологій

Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин
2.1. Міжнародна торгівля
2.2. Міжнародний рух капіталу
2.3. Міжнародна міграція трудових ресурсів
2.4. Міжнародна передача технологій
2.5. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

2.4. Міжнародна передача технологій

Міжнародна передача технологій: поняття та місце в сучасних міжнародних економічних відносинах
В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов’язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.
Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.
Поняття «технологія» об’єднує три групи технологій:
• технологія продуктів;
• технологія процесів;
• технологія управління.
Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).
Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.
У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.
У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:
а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;
б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;
в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.
Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:
1) відбір і придбання технології;
2) адаптація та освоєння придбаної технології.
Причини міжнародної передачі технології:
1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;
2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;
3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;
4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;
5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.
До міжнародного технологічного обміну залучені:
а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;
б) техніка – досвід перетворення природи;
в) виробництво – створення матеріальних благ;
г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Правовий захист інтелектуальної власності
Поряд із зростанням частки технологічної продукції в міжнародному господарському обміні розширюється торгівля фальсифікованими виробами, яка пов’язана з технічним вдосконаленням засобів запису й відтворення звуку, зображення, копіювання та передачі інформації. Випуск фальсифікованої продукції характеризується значними масштабами. У країнах Азії, Африки та Латинської Америки виникли цілі галузі, добробут яких ґрунтується на нелегальному використанні чужих технологічних доробок.
Порушення прав інтелектуальної власності негативно впливає на розвиток передових і наукоємних галузей, які потребують значних витрат на проведення наукових досліджень і випробовувань. Контрфактна (підробна) продукція, як правило, має нижчу ціну і витісняє з ринку товари безпосередніх розробників технологій, відчутно зменшуючи моральні та матеріальні стимули для подальших досліджень.
Тому в сучасних умовах міжнародна передача технології забезпечується правовим захистом, рівень якого, поряд з іншими чинниками, визначає місце країни в світовому господарстві, розвиток культури, науки, мистецтва, практичне використання досягнень науки та техніки, а також міжнародний обмін ними.
Правовий захист міжнародної передачі технології спрямований на забезпечення права фізичних та юридичних осіб на інтелектуальну власність, тобто виняткового права розпоряджатися своїми винаходами. У 1967 році в Стокгольмі була створена Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), яка в 1974 році одержала статус спеціалізованої організації ООН. ВОІВ координує діяльність країн-учасниць у сфері захисту прав інтелектуальної власності при укладанні міжнародних угод, з приводу міжнародної передачі технології. Юридичною основою відповідних угод виступають Паризька конвенція (1883 р.) з охорони промислової власності і Бернська конвенція (1886 р.) з охорони літературних і художніх творів, які пізніше неодноразово редагувались.
Відповідно до Конвенції ВОІВ система інтелектуальної власності об’єднує:
1) титули промислової власності:
а) патенти на винаходи;
б) свідоцтва на корисні моделі;
в) патенти на промислові зразки;
г) свідоцтва на товарні знаки (знаки обслуговування);
д) фірмові найменування (свідоцтва про реєстрацію юридичної особи);
е) свідоцтва на право використання найменування місця походження;
2) авторські права, які охоплюють наступні об’єкти:
а) наукові публікації, в тому числі дисертації, монографії, статті, звіти про науково-дослідні, конструкторсько-технологічні та проектні роботи;
б) літературно-драматичні, музично-драматичні та сценарні твори;
в) хореографічні твори та пантоміми;
г) музичні твори з текстом та без тексту;
д) аудіовізуальні твори, твори живопису, скульптури, графіки, дизайн та інші твори образотворчого мистецтва;
е) твори декоративно-прикладного мистецтва;
є) твори архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва;
ж) фотографічні твори та твори, одержані способом, аналогічним фотографії;
з) географічні, геологічні та інші карти, плани, ескізи та пластичні твори, які відносяться до географії, топографії та інших наук;
и) програми для ЕОМ, бази даних та інше;
3) ноу-хау (секрети):
а) комерційного,
б) технологічного;
в) технічного;
г) фінансового,
д) організаційного,
е) біотехнологічного характеру.
Патент був першим документом, який використовувався у торговельних відносинах між винахідниками та споживачами їх продукції. Видача патенту – свого роду компроміс між приватними інтересами винахідників і виробників нової продукції та суспільною потребою в її використанні. Економічний зміст патенту полягає в наданні державою на своїй території монопольного права винахідникові на використання його винаходу протягом певного терміну (як правило, 15 – 20 років). Це монопольне право полягає в тому, що в межах вказаного терміну дії патенту тільки його власник може виготовляти, використовувати і продавати товари, в яких втілюється його винахід або використовувати певні методи та засоби виробництва цієї продукції. Практично всі товари, які виходять на ринки розвинених країнах, є запатентованими.
Відмітимо, що не кожний винахід може бути захищений патентом. Патентоспроможність винаходу означає, що він пропонує технічне вирішення завдання шляхом створення нових машин чи технологічних процесів, характеризується новизною, підвищує рівень традиційного інженерного розв’язання технічного завдання і може бути використаний на практиці.
Потреба в швидкому розповсюдженні передових технологій серед великої кількості підприємств визначила необхідність багаторазового використання винаходу протягом терміну дії патенту не тільки його власником, але й іншими компаніями. Тому в світовій практиці широко використовується така форма передачі технології, як ліцензія, за якою власник патенту (ліцензіар), зберігаючи титул власності на винахід за собою, передає покупцеві (ліцензіату) право його використання.
Товарні знаки та знаки обслуговування означають позначення, які спроможні відрізнити товари та послуги одних осіб (юридичних та фізичних) від однорідних товарів та послуг інших осіб. В якості товарних знаків можуть бути зареєстровані словесні, образотворчі (кольорові та чорно-білі), світові, звукові знаки та їх комбінації.
До промислових зразків відносяться художньо-конструкторські вирішення виробу, які визначають його зовнішній вигляд, а також упаковка, яка має естетичні та інші особливості.
Авторське право розповсюджується на твори образотворчого мистецтва, літературної, музичної та кінематографічної творчості. Останнім часом сюди включають також комп’ютерні програми, інтегральні схеми, продукцію біотехнології, відео- та аудіозапису. Воно захищає також право на малюнки, ескізи, креслення, які, з одного боку, вважаються творами мистецтва, а з іншого – мають безпосереднє відношення до знань, які використовуються у виробництві.
Розвиток системи інтелектуальної власності в цілому сприяє перетворенню науково-технічних продуктів в товари, навіть у випадках, коли на них не була встановлена штучна монополія як на об’єкт господарювання за допомогою патенту чи іншого охоронного документа. У період НТР провідну роль у технологічному обміні відіграє ноу-хау – незапатентовані науково-технічні знання і виробничий досвід конфіденційного характеру, секрети виробництва. Вони можуть бути патентоспроможними. Це може бути інформація технічного, наукового характеру, маркетинг, управлінські навички, а також ділові консультації. Навіть якщо конкретне ноу-хау буде визнане як патентоспроможне, бажання продовжити використання цієї комерційної інформації за допомогою патенту реалізувати складно. Відкриту в суспільстві інформацію ноу-хау може використовувати будь-хто, і її майже неможливо забрати назад. 
Термін «ноу-хау» вперше був використаний у США в судовій справі Дюранда проти Брауна в 1916 році та означав навички чи майстерність щось зробити з мінімумом зусиль. На сьогодні найвідомішим у світі ноу-хау вважається формула напою «Кока-Кола».
Ноу-хау відрізняється від інших об’єктів інтелектуальної власності тим, що його власник має монополію, зберегти яку можливо лише за умов комерційної таємниці. Держава не забороняє конкурентам добросовісну самостійну розробку такого ж досягнення чи накопичення аналогічного досвіду і знань. Протизаконним є лише недобросовісне їх придбання (викрадення, розголошення без дозволу власника тощо), в той час як патентний захист стоїть на перешкоді використанню будь-яких наступних винаходів, незалежно від способу їх одержання, якщо вони стосуються сфери зареєстрованих прав.
Удосконалення засобів спостереження, прослуховування та копіювання, а також посилення конкурентної боротьби висунули питання про підвищення рівня захисту конфіденційної інформації і розробки правових норм, які б регулювали використання технічних засобів захисту інформації та визначали відповідальність за їх знищення.
Захист прав інтелектуальної власності в сфері міжнародної передачі технології здійснюється на таких рівнях:
– міжнародному;
– національному;
– рівні міжнародних інтеграційних об’єднань.
Головні договори, які регулюють питання охорони інтелектуальної власності в міжнародному масштабі:
– Договір про патентне співробітництво (1970 р.);
– Конвенція Паризького союзу (учасниками якої є 85 держав);
– Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг (1957 р.);
– Договір про реєстрацію товарних знаків (1973 р., Відень);
– Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.);
– Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (1971 р.).
Важливим нормативним міжнародним документом у цій сфері є «Кодекс поведінки в сфері передачі технології», який розробляється Конференцією ООН з торгівлі і розвитку – ЮНКТАД. Основна мета кодексу – сприяти розширенню міжнародної передачі технології на умовах рівних можливостей для всіх країн, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку, а саме:
а) встановленню загальних і справедливих норм, які повинні бути покладені за основою взаємовідносин між партнерами в угодах щодо передачі технології з урахуванням законних інтересів партнерів і визнанням особливих потреб країн, що розвиваються;
б) встановленню взаємної довіри;
в) рекомендаціям щодо методів стимулювання угод з передачі технології, в яких позиції сторін на стадії переговорів і в контрактних відносинах були б збалансованими з метою запобігання зловживанням і досягнення згоди на взаємовигідних умовах;
г) розширенню потоку технологічної інформації, зокрема, про наявність альтернативних видів технології як передумови для оцінки, аналізу, вибору і ефективного використання технології в усіх країнах, особливо тих, що розвиваються;
д) полегшенню і розширенню обміну запатентованою і незапатентованою технологією з метою підвищення технічного потенціалу всіх країн;
е) розширенню внеску технології у дослідження та розв’язання соціально-економічних проблем усіх країн;
є) встановленню кола обов’язків та зобов’язань сторін угоди щодо трансферу технології з урахуванням законних інтересів сторін.
Потрібно відмітити, що Кодекс носить рекомендаційний характер. Він поки що не прийнятий у повному обсязі, його вдосконалення триває. 
Під егідою СТО (світової торгової організації) в ході Уругвайського раунду переговорів була підписана угода щодо торгових аспектів прав на інтелектуальну власність (ТРІПС), яка регламентує взаємовідносини між її власниками та державою, встановлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародних угод у цій сфері, вона визначає конкретні терміни приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з напрацьованими нормами і передбачає жорсткий контроль за виконанням цих норм, створює механізм розв’язання суперечливих питань на міжнародному рівні. Інтелектуальна власність розглядається Угодою ТРІПС як об’єкт міжнародної торгівлі, а її захист є однією з форм зовнішньоторговельного регулювання. Режим найбільшого сприяння, який широко використовується у зовнішній торгівлі, вперше був використаний у ТРІПС щодо інтелектуальної власності.
Підписання цієї угоди підтвердило право країн-членів СТО контролювати ринок імпорту технологій, а компаній, які укладають ліцензійні угоди, – домагатись дотримання прав інтелектуальної власності.
У той же час, розв’язання всіх проблем захисту прав інтелектуальної власності на міжнародному рівні – дуже складне завдання. Це обумовлено недостатнім рівнем розвитку правових норм у сфері інтелектуальної власності, різницею в підходах окремих країн і груп країн. Тому успіх реалізації угоди ТРІПС залежить від спільних зусиль окремих країн, міжнародних організацій та інтеграційних об’єднань, які регламентують захист інтелектуальної власності.
На національному рівні позиції країн щодо захисту інтелектуальної власності в процесі міжнародного господарського обміну залежать від того, виступає вона переважно в ролі донора чи реципієнта технології.
Найбільших втрат від міжнародного піратства в сфері інтелектуальної власності зазнають країни-продуценти інтелектуальної продукції. Так, сумарні витрати (держава та приватний сектор) у США на наукові дослідження та розробки на початку 90-х рр. становили близько 150 млрд. дол. США, в Японії – 70 млрд. дол. США. Показники урядових витрат на ці цілі на початку 90-х рр. наступні: в США – близько 60 млрд. дол. США, в Японії – 13 млрд. дол. США, в Німеччині – 12, Франції – 11, Англії – близько 5 млрд. дол. США. У цих країнах для захисту інтелектуальної власності за кордоном використовуються такі торгово-економічні важелі:
– обмеження експорту з країн-порушниць;
– скорочення інвестицій в їх економіку;
– скасування кредитування;
– згортання програм співробітництва і допомоги.
Відношення країн, що розвиваються, до проблем захисту інтелектуальної власності залежить від стану їх економіки. Ті з них, які вже досягли певних успіхів в своєму економічному розвитку (Південна Корея, Сингапур, Тайвань, Таїланд, Малайзія, Мексика, Чилі, Бразилія, Аргентина), підходять з позицій західних країн, оскільки їх доходи від зростаючого експорту залежать від отримання прав на інтелектуальну власність. Так, у 1986 році Сингапур розробив новий закон про авторське право, Корея – нові закони про патенти і авторське право, а Тайвань – новий закон про авторське право, патенти і сумлінну торгівлю і вніс поправки до закону про товарні знаки. У Бразилії були прийняті закони, націлені на захист авторських прав на комп’ютерні програми.
Іншою є позиція країн з низьким рівнем економічного розвитку, які на світовому ринку виступають винятково споживачами інтелектуальної власності і зацікавлені в наданні їм пільгових умов. Вони вважають, що введення і використання жорстких законів про охорону інтелектуальної власності не тільки буде для них додатковим фінансовим тягарем, а й взагалі стане на перешкоді використання ними світових технічних досягнень. Номінальний захист інтелектуальної власності в цих країнах не забезпечує ефективних форм відшкодування – по суті робиться тільки вигляд, що законні права є захищеними. Вони вважають, що вища вартість ліцензійних товарів спричинить падіння рівня життя місцевого населення. Представники країн, що розвиваються, для виправдання своєї позиції в цьому питанні посилаються на той факт, що в період свого промислового зростання США також активно порушували права інтелектуальної власності.
Інтеграційні регіональні об’єднання також використовують економічні засоби впливу для захисту своєї інтелектуальної власності за кордоном. Так, директива ЄС, прийнята в 1984 році, передбачала прийняття заходів проти країн, які використовують недозволену торгову практику. Приватні компанії, асоціації підприємців і держав-членів ЄС одержали право направляти відповідні скарги до Європейської Комісії. Після підтвердження обґрунтованості цієї скарги ЄК розглядає можливість використання спеціальних заходів щодо країни-порушниці:
– скасування торгових привілеїв;
– збільшення митного обкладення;
– введення кількісних обмежень на ввезення її товарів.
Наприклад, після того, як переговори з Південною Кореєю з приводу дотримання її резидентами прав інтелектуальної власності не мали успіху, в грудні 1987 року ЄС прийняло рішення призупинити дію щодо цієї країни торговельних пільг у межах Генеральної системи тарифних преференцій (тобто збільшити розмір мита на південнокорейські товари).

Форми міжнародного обміну технологіями
Міжнародна передача технології – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.
Канали передачі технології:
а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);
б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;
в) зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.
За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.
До некомерційних форм передачі технології належать:
• науково-технічні публікації;
• обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства;
• взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.
До комерційних форм передачі технології належать:
1) ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги. Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:
• роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;
• паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2 – 3 рази.
Розрізняють:
• патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід;
• ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (їх частка – 70 – 80 % на світовому ринку ліцензій).
Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:
а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;
б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;
в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.
Розрізняють три основні види ліцензійних угод:
• угода виняткової ліцензії;
• угода простої ліцензії;
• угода повної ліцензії.
Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.
Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.
Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.
Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.
До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:
• інжинірингу;
• франчайзингу;
• управлінські контракти.
Інжиніринг як предмет комерційної угоди – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом. Інжиніринг передбачає:
• складання технічних завдань;
• проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;
• проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів;
• розробку технічних проектів і робочих креслень будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів;
• розробку пропозицій щодо внутрішньозаводського та внутрішньоцехового планування;
• проектування та конструкторську розробку машин, обладнання, устаткування;
• розробку складу матеріалів, сплавів, інших речовин, проведення їх випробувань;
• консультації та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами і експлуатацією обладнання і об’єктів в цілому;
• консультації економічного, фінансового та іншого порядку.
Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.
Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:
1) інженерно-консультаційні;
2) інженерно-будівельні.
Угоди про франчайзинг передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою.
Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.
Традиційні форми торгівлі створюють сприятливі умови для розширення технологічного обміну. Основною формою комерційної передачі технології в матеріалізованому вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції. Практично кожен контракт як щодо комплектного експорту та імпорту машин та обладнання, так і розрізненого, передбачає передачу технології.
Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.
Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної. Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:
а) надходить з офіційних джерел;
б) орієнтується на розвиток;
в) має пільговий характер (позики вважаються пільговими та визначаються як офіційна допомога розвитку, якщо мають дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25 % позики).
Характерні напрями технічного сприяння:
1) програми економічного розвитку;
2) статистика;
3) програми грошової і бюджетної політики;
4) програми розвитку регіонів;
5) методика складання техніко-економічного обґрунтування інвестиційних проектів.
Форми втілення технічної допомоги в країні-реципієнті:
1) додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий);
2) навчання за місцем роботи, яке здійснює кваліфікований персонал;
3) спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів;
4) стипендії для навчання за кордоном;
5) документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезгаданого.
Канали технічної допомоги:
1) двосторонній;
2) багатосторонній.
При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги). Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:
а) пов’язаність двосторонньої допомоги з придбанням товарів і послуг у країні-донорі;
б) пов’язаність допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);
в) пов’язаність допомоги з предметом імпорту («а» + «б» + «в» – «тричі обумовлена» допомога);
г) вибір експертів у країнах-донорах; стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.
Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів.

Механізм зниження податкових втрат у процесі міжнародної передачі технологій
Міжнародна передача технології супроводжується виконанням певних процедур, однією з яких є оподаткування. З метою зниження податкових втрат у процесі міжнародної передачі технології фірма-власник та (або) постачальник технологій продає ліцензії та іншу інтелектуальну продукцію за кордон не самостійно, а через посередництво дочірніх компаній, які організовуються в країнах, що відносяться до зон податкових пільг.
Дочірні ліцензійні компанії допомагають розпоряджатись патентами, іншою творчою продукцією, яка належить материнській компанії. Вони наближають послуги до ринку, сприяють зниженню податків на доходи від використання за кордоном вітчизняної інтелектуальної продукції. Прибуток посередницької ліцензійної компанії створюється за рахунок різниці між платежами, які одержані за використання технології закордонними споживачами, та виплатами на адресу материнського підприємства.
Побудова холдінгової структури за участю ліцензійної компанії, як правило, включає два етапи:
1) материнська компанія передає інтелектуальні цінності в розпорядження дочірньої фірми шляхом внесення їх до статутного фонду або на підставі ліцензійної угоди;
2) дочірня компанія надає субліцензію на інтелектуальну продукцію третій стороні.
Приклад. Загальна схема створення ліцензійних фірм: платежі роялті проходять через проміжну інстанцію – фірми в Нідерландах, Швейцарії, Ірландії. Інколи створюється ще одна проміжна ланка – ліцензійна компанія в «податковій гавані», де накопичуються доходи. Усе це забезпечує зниження податкових втрат.
Припустимо, що ліцензія на технологічну інформацію, наприклад, у вигляді програми для ЕОМ, продається українською фірмою в США. Платежі роялті, які надходять з США в Україну, можуть обкладатись значним додатковим податком «with holding tax».
Якщо роялті переказані з США не безпосередньо в Україну, а через дочірню фірму в Нідерландах, то додатковий податок з них не стягується, оскільки податкова угода, укладена між Нідерландами та США, додаткових податків на платежі роялті не передбачає. Значна економія досягається, оскільки прямий переказ доходів в Україну спричинив би суттєві втрати.
Якщо репатріація доходів вважається недоцільною, часто використовується ще одна проміжна ланка – ліцензійна компанія в «податковій гавані». Переказ доходів до «податкової гавані» дозволяє уникнути сплати нідерландського податку на прибуток (40 %), який передбачений за умови реінвестування доходів безпосередньо в Нідерландах.
Вивіз платежів роялті з Нідерландів повністю звільнений від податків. У результаті цієї операції доходи з мінімальними втратами вивозяться в безподаткову юрисдикцію, звідки можуть вільно спрямовуватись за будь-яким напрямком.
Для реалізації за цією схемою права на використання інтелектуальної продукції доцільно закріпити за дочірньою компанією в «податковій гавані», наприклад у Гібралтарі або на о. Мен. Податок на прибуток корпорацій у Гібралтарі 2 %, а на о. Мен взагалі відсутній. Відносини між материнською фірмою, дочірніми компаніями в «податковій гавані» та Нідерландах будуються на основі укладених між ними ліцензійних угод.
Кінцева схема холдінгової структури за участю ліцензійних фірм має такий вигляд:
• материнська фірма в Україні засновує дочірню фірму на о. Мен;
• дочірня фірма на о. Мен вкладає капітал у ліцензійну компанію в Нідерландах;
• укладаються ліцензійні угоди між материнською фірмою та обома її дочірніми підприємствами;
• між фірмою на о. Мен та нідерландською компанією, а також між нідерландською компанією та незалежними покупцями укладаються субліцензійні угоди.
Відповідно до запропонованої схеми можливі два варіанти переказу доходів:
1) доходи від використання технології в третіх країнах, які надійшли в Нідерланди, можуть бути переказані на адресу материнської компанії в Україні;
2) за умови реінвестування доходів за кордоном роялті переказуються на о. Мен.