Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p. почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.
У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928—1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві, Харкові було збудовано трикотажні фабрики.
Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.
Якщо в першій п'ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.
Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п'ятирічних планів (активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг), більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були профспілки. З'явилися ударники, герої соціалістичної праці. За виконання п'ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки перших п'ятирічок такі методи організації праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою "боротьби" за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не забезпечувало виконання господарських планів. Організація змагання, виконання взятих зобов'язань, як правило, мали формальний, пропагандистський характер, а чиновникибюрократи своєчасно звітували про виконання планів і зобов'язань і визначали "переможців".
Незважаючи на широкі організаційні заходи, що провадили партійно-державні чиновники, у виробництві спостерігалися безпорядок, марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що новозбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих буржуазних спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано ворогами народу, соціалізму та покарано ("шахтинська справа" в Донбасі). Дуже часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли виробити запланованої кількості продукції.
Відчуженість робітників від засобів виробництва, командно-адміністративні методи управління визначали економічну неефективність промисловості України. Капітальне будівництво гальмувалося відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку створювалися за рахунок внутрішнього нагромадження самої промисловості, як це мало місце в індустріальне розвинених країнах Європи і США.
Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5 %. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залиша-вся низьким порівняно з розвиненими країнами світу.
Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.
Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.
Разом з тим керівництво країни усвідомлювало, що процес колективізації довгий і нелегкий, особливо після непу, коли селяни відчули певну свободу і задоволення від своєї праці у власному господарстві. Враховуючи це при складанні першого п'ятирічного плану передбачалося до кінця п'ятирічки (1933 p.) залучити до колгоспів 18—20 % селянських господарств. В основу цього плану було покладено принципи непу і кооперативного розвитку села.
Однак криза хлібозаготівель наприкінці 1927 p. (насправді вона не відбивала кризи сільськогосподарського виробництва) призвела до того, що Сталін і його оточення пішли на скасування непу і розпочали широко застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над селянством.
У січні—лютому 1928 p., після поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як в часи продрозверстки, , власників лишків зерна притягували до суду. Все це виs кликало незадоволення селян. У багатьох місцях почалися демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських виступів, в тому числі в Україні.
Перехід від політики всебічного розвитку кооперації на селі до "курсу на колективізацію" розпочався в ході хлібозаготівель і в безпосередньому зв'язку з ними.
Курс на колективізацію відбивав позицію Сталіна, в основі якої, крім економічних планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага до настроїв селян, ігнорування їхнього ставлення до колгоспів і небажання відмовитись від власного господарства. Масова колективізація розпочалася в 1929 p. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. було чітко- розмежовано зернові зони за строками завершення колективізації. Відповідно до цієї постанови колективізацію в Україні планували завершити до кінця 1932 p.
Для того щоб зламати опір заможних селян, з другої половини січня 1930 p. в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої без суду та слідства сотні тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано. Земля і засоби виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім'ї виселені з рідних місць. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % загальної кількості. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.
Отже, в ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Особливо трагічною була доля селянських родин, яких депортували на Північ і в Сибір. Вивозили їх в товарних вагонах, в люті морози, скидали серед снігової пустелі, часто без засобів для існування (їжі, одягу, взуття), внаслідок чого багато людей, особливо дітей, загинули.
Після завершення колективізації на селі остаточно було знищено стимули до праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Знову фактично відновлювалася продрозверстка, як в роки "воєнного комунізму", з тією лише різницею, що об'єктом обов'язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп (держава могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого опору). Так, з урожаю 1930 p. Україна виконала обов'язкові хлібопоставки в розмірі 477 млн пудів проти 310 млн пудів у попередній заготівельний сезон. Це був рекордний показник товарності зерна, отже, колгоспники його майже не одержали. Більш напружено, ніж у 1931 p., виконувався план хлібозаготівель з урожаю 1932 p., незважаючи на репресивні заходи, спрямовані не лише проти селян-одноосібників, а й проти окремих голів колгоспів, сільських рад, уповноважених з районів.
У ході колективізації селяни масово забивали (щоб не усуспільнили) власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, що також підривало основи сільськогосподарського виробництва і призводило до зменшення м'ясопродуктів у країні. Незадовільна організація праці в колгоспах, небажання селян працювати в них, колективізація (знищення господарств заможних селян) — все це підривало основи сільськогосподарського виробництва. При цьому зменшувався валовий збір зерна, знижувалася врожайність сільськогосподарських культур на колгоспних полях (врожай зернових в окремих колгоспах в 1932 p. становив 3 ц/га). Так, у 1931 p. валовий збір зерна становив 98,1 % рівня 1929 p., а у 1932 p. — відповідно лише 78,6 %, поголів'я коней у 1932 p. — 66,7 % рівня 1928 p., великої рогатої худоби — відповідно 58,2 %, свиней — 37,7, овець і кіз — 20 %.
Розрив торгових зв'язків села із своїми споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися переробка і збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна міському населенню і давала прибуток селянам.
Великої шкоди розвитку сільськогосподарського виробництва завдавала некомпетентність керівників колгоспів, яких обирали (призначали) на посади не за діловими, а за ідейно-політичними якостями.
Праця в колгоспах грунтувалася на примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян. Можливості державних машинно-тракторних станцій (МТС), які створювалися досить швидкими темпами (в 1932-р. в Україні діяло 592 МТС) були обмежені. Вони могли обслуговувати близько половини колгоспів. Проте культура землеробства і в тих колгоспах, які обслуговували МТС, залишалася низькою.
Отже, "успіхи", досягнуті сталінськими надзвичайними методами проведення суцільної колективізації на селі, давали свої зловісні плоди. Командно-бюрократична система управління сільським господарством, що утвердилася на початку 30-х років, фактично стала гальмом його розвитку, призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої Україна відчуває і сьогодні.
Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932—1933 pp. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили на людей "другого сорту", заляканих репресивними заходами.
Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Однак до масового голоду в 1931 р. ще не дійшло.
Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли Україна не змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було послано надзвичайну комісію на чолі з Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно, в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів.
Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 p., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян. З цього можна зробити один незаперечний висновок: голод 1932—1933 pp. — це найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу.
Українському селянинові помстилися за його небажання добровільно вступити до колгоспів, за відмову без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні".
Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української нації.
4.4. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХст.
Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і Чехословаччина. Майже 7 млн українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, було позбавлено права на самовизначення. Найбільше українських земель відійшло до Польщі. Становище західних українців залишалося невизначеним. У 1923 p. Рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню.
На цій території було створено чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське. Частина Українського Полісся разом з білоруськими землями утворили Поліське воєводство. Північна Буковина разом з Хотинським повітом ввійшли до складу румунської провінції Буковина з центром у Чернівцях. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини — Підкарпатська Русь з центром в Ужгороді. Площа окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км, а населення, що проживало на них, в кінці 30-х років перевищувало 11 млн чол.
Іноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний режим. Частка Західного регіону України в промисловому потенціалі була у 2—3 рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країн-окупантів. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством.
Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва у деревообробній промисловості і 88,5 % у нафтовій контролювали іноземні банки.
Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях.
У корінній частині Польщі було сконцентровано 80 % металообробної, електротехнічної, паперової та текстильної промисловості, друкарень, виробництва цегли, вапна, цукру. В 1938 p. Західна Україна виробляла лише 7—10 % промислової продукції Польщі (зазначимо, вона становила чверть території та населення Польщі). У промисловості регіону переважали галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Подібним було становище у Північній Буковині та на Закарпатті.
Повоєнна відбудова промисловості відбувалася повільно. Були труднощі в одержанні відповідної сировини і промислового обладнання. Крім того, на темпи відбудови негативно впливала зростаюча інфляція. Західноукраїнська промисловість відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. Місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал. Умови для економічного розвитку регіону диктували з Варшави, Бухареста, Праги, Лондона, Парижа та інших столиць світу. Після деякого тимчасового пожвавлення вже в 1924 p. настав застій у промисловості. Не було докорінних зрушень у відбудові та подальшому розвитку західноукраїнської промисловості також у 1925—1927 pp. Лише в 1928 p. виявилися ознаки економічного піднесення, проте в 1929 p. воно змінилося нечуваною кризою. Зайнятість робочої сили у фабрично| заводській промисловості зменшилася на 40—50 %. Занепадали дрібні ремесла. Хоча пізніше й були деякі зрушенні ня, однак до 1939 p. рівень промислового виробництва вже |де перевершував рівня 1928 p. У 1938 p. середньорічна І ^кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, стано-
вила близько 50—55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках кількість робітників зросла, проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських землях.
Істотно не збільшила виробництво продукції лісохімічна промисловість, що мала три закарпатські (Свалявський, Велико-Бичківський, Перечинський) і один східногалицький (Вигодський) заводи. Паперова промисловість занепадала. Черлянська та Сасівська паперові фабрики після війни не відновили роботи, а Коломийська працювала з перервами і то з чисельністю 20—ЗО робітників. Лише Моквинська папе" рова фабрика на Волині відновила після війни роботу, виготовляючи 500—800 т паперу на рік.
Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20— 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук багаті родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові концерни були більше заінтересовані у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу.
Деякі зрушення відбулися .тільки в калійній промисловості. Поряд з Калуським рудником (Івано-Франківська область) у 20-х роках виріс другий рудник в Стебнику, а в 1931 p. — третій в Голині. Видобуток калійних добрив напередодні другої світової війни становив в перерахунку на чистий окис калію 71,4 тис. т на рік. Проте слід зазначити, що наявні можливості для зростання видобутку використовувалися далеко не повністю. Розвиток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю внутрішнього ринку і дедалі більшими труднощами експорту.
Відстале сільське господарство Західної України і Польщі істотно не збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних галузей харчової промисловості більш-менш розвиненою була лише цукрова. Так, у 1926 p. видав продукцію цукрозавод в Городенці, а в 1937 p. — в Березовиці біля Тернополя. Збільшили виробництво Ходорівський і Буковинський цукрові заводи. На Волині відновили роботу чотири (з п'яти) підприємства.
Занепад промисловості негативно впливав на становище робітників. У 1931 p. налічувалося 730,3 тис. найманих робітників, з них 190,6 тис. було зайнято в промисловості, 36,9 тис. — на підприємствах зв'язку і на транспорті. Західноукраїнське робітництво поповнювалося за рахунок сільської бідноти, ряди якої безперервно зростали. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість до мінімуму знижувати заробітну плату. У Західній Україні вона становила 50—60 % заробітку робітників промислових центрів Польщі і часто не забезпечувала необхідного прожиткового мінімуму. Якщо в серпні 1937 p. середній заробіток робітника (чоловіка) за годину на підприємстві у Варшаві становив 1,07 злотого, то в Тернопільському воєводстві — 0,41 злотого. Понад 3/4 бюджету робітничих сімей витрачалося на харчування та оплату квартири і лише 4,8 % на культурні потреби і медичну допомогу. Крім того, на погіршення матеріального становища робітників впливали примусові відрахування на армію, прибутковий податок тощо.
В умовах економічної кризи хронічним явищем було безробіття. В 1936 p. тільки у Львові налічувалося більше ^ніж ЗО тис. безробітних. У Бориславі кількість безробітних І на вересень 1939 p. становила 4500, а працюючих — 3500 чоловік. У Станіславському воєводстві, за заниженими даІними офіційної статистики, налічувалося близько 13 тис. безробітних.
Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були нещасні випадки. Робочий день досягав 14—15 годин. (Фабриканти і заводчики широко використовували працю і;жінок і підлітків; виплачуючи їм за однакову роботу нижчу заробітну плату, ніж робітникам-чоловікам. Важкими були
Житлово-побутові умови робітників. У робітничих кварталах міст були відсутні водопровід, каналізація, електрика.
Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Врожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, залишалася незмінною, продуктивність праці була досить низькою. На полях застосовували в основному робочу худобу та фізичну силу селян. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст.
Становище в сільському господарстві ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. В 1919 p. в цих країнах були проведені земельні реформи. Проте селяни землі не отримали. Так, з усіх земель у Західній Україні поміщикам належало 33,8 %, державі — 8, церкві — 2,1; 48,4 % селянських господарств мали лише до 2 га землі кожне, а близько 1 млн господарств були мало- або безземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. мало- та безземельних господарств.
На цих землях були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 500 тис. га для 77 тис. колоністів. Це були військові та цивільні поселенці, їхні інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" і "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті — 19 тис. га для чеських колоністів.
Серед колоністів було немало і таких, які ніколи не займалися землеробством і не збиралися самостійно господарювати. Однак, одержуючи державну допомогу, вони використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства.
Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високими були ціни на промислові товари і дуже низькі — на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку селянських господарств. Безперервно зростала їхня заборгованість.
Непосильні податки, жорстока експлуатація, колоніальний гніт руйнували дрібні господарства, прирікали сільську бідноту на напівголодне існування. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики, з чотирьох воєводств Західної України в 1925— 1939 pp. емігрувало понад 373 тис. чоловік, переважно працездатного сільського населення.
Отже, у 20—30-х роках внаслідок, колоніальної політики іноземних держав економіка Західної України перебувала в застої, ряд галузей промисловості занепали. Промислова криза тісно перепліталася з аграрною. Тяжким було не тільки економічне, а й політичне становище корінного населення регіону. Незважаючи на жорстокі переслідування, дедалі більшого розмаху набував його національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
Визначальну роль в економічному житті Західної України відігравала кооперація. Вона була майже повністю знищена за роки першої світової та національно-визвольної воєн. Відновлення діяльності кооперативних установ розпочалося відразу після припинення бойових дій. Уже в другій половині 1920 p. відновлюють свою діяльність довоєнні низові сільські та міські кооперативи, створюються нові спілки. 29 жовтня 1920 p. на першій сесії польського сейму було прийнято кооперативний закон, який сприяв розвитку кооперації, гарантував основні демократичні принципи. При міністерстві фінансів виникла державна кооперативна рада із представників національних і регіональних кооперативних союзів. Все це створювало умови для відродження й розвитку українського кооперативного руху . в Польщі, перетворення його на національно-господарський рух, на засіб самозахисту народу перед економічним, соціальним і національним гнобленням.
Кооперативний рух підтримали провідні політичні сили регіону, насамперед Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) та Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП). Їхні лідери очолили центральні та місцеві кооперативні установи. Відродженню кооперації сприяли наддніпрянські українці, які опинилися тут після поразки УНР. Їх знання, досвід у кооперативній справі значною мірою вплинули на розробку концепції кооперативного руху, його структури, ідеології.
Група передових людей, керівники провідних економічних, кооперативних, культурних та просвітніх установ регіону розробили програму відбудови кооперації. Вони створили Крайовий комітет організації кооперативів (ККОК). Подібні комітети виникали у повітах, вони відновлювали діяльність довоєнних спілок, створювали нові, об'єднували їх у повітові та галузеві союзи. Ревізію кооперативів здійснював Крайовий ревізійний союз. Товариство "Сільський господар" передало ККОК свій друкований орган "Господарський часопис" з 1921 по 1939 p.
У період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали сільські, господарсько-споживчі (у 30-х роках) та закупівельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння, продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо). Водно-час такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства. Для їх створення не потребувалося ні великих коштів, ні особливих знань. Низька сума паю, нескладна процедура реєстрації, всіляка пропаганда кооперативних ідей дали високі результати.
Для вигідної взаємодії, координації зусиль спілки об'єднувалися у повітові, окружні союзи. В основу такого об'єднання було покладено федералістські принципи. Кооперативи делегували союзам частину своїх повноважень, ставали їх членами, сплачували внески. Створення повітових союзів кооперативів (ПСК) розпочалося на початку 20-х років згідно з планом ККОК. Уже в 1921 p. було створено 13 союзів. Першим з них вважається ПСК м. Заболотова Снятинського повіту. Це були кооперативи другого ступеня, вони об'єднували тільки селянські спілки. Повітові союзи у 1924 p. були об'єднані в Центросоюз — фахову, організаційну установу сільської споживчої, закупівельно-збутової кооперації. Центросоюз являв собою кооператив третього ступеня, об'єднував повітові союзи. На початку 20-х років Центросоюз, як і повітові та низові кооперативи, займався в основному торговими операціями, він тісно співпрацював з "Народною торгівлею" — основною кооперативною установою західноукраїнського міста. Центросоюз постачав повітовим союзам і окремим кооперативам споживчі та господарчі товари, організовував галантерейні відділи.
Ще до початку економічної кризи 1929—1933 pp. господарсько-споживчі кооперативи організували збут яєць, збіжжя, прядива. При них створювалися машинно-технічні відділи. На 1929 p. було близько 700 машинних секцій при сільських господарсько-споживчих кооперативах і кілька машинних кооперативів.
У 30-х роках Ревізійний союз об'єднував 3455 кооперативів, з них 2360, або 69 % сільських закупівельно-збутових. У них об'єдналися понад 275 тис. сільських господарів і господинь. За їхньою участю було збудовано (станом на 1939 p.) 1200 власних будинків, призначених для економічних і культурно-освітніх потреб села. З середини 30-х років вони почали відігравати дедалі більшу господарську, громадську та культурну роль на селі. Будуючи свою діяльність на громадських засадах, вони витісняли приватну торгівлю з села, знижували ціни на товари, активно займалися збу; том надлишкової сільськогосподарської продукції. Через кооперативні крамниці збували вироби українського кооперативного виробництва. Клич "свій до свого по своє", який був виявом національної солідарності у Польщі, реалізувався через продаж не тільки кооперативних товарів, а й продукції українських приватних підприємств.
Сільська закупівельно-збутова кооперація в кінці 30-х років витрачала щорічно 200 тис. злотих на розвиток агрономії. Це був значний вклад в удосконалення виробництва.
На Львівщині окружні (повітові) союзи успішно займалися збутом збіжжя. Вони відкривали власні склади або магазини, з яких зерно відправляли на ринок. Окремі союзи й кооперативи, які займалися збутовими операціями, домоглися високого рівня .стандартизації та якості продуктів.
Збут хліборобських продуктів стає головним напрямом роботи повітових союзів і саме він найтісніше зв'язує кооперацію з об'єднаними в ній селянами.
Центросоюз координував збут продукції сільського господарства. За його допомогою при окружних союзах було збудовано 55 складів. У 30-х роках особливо великих розмірів досягла закупівля українськими кооператорами яєць (60—90 млн шт. щорічно). Більше третини їх союз експортував за кордон. Він був найбільшим експортером яєць у Польщі. 'Цей вид західноукраїнської продукції мав великий попит в самій Польщі, а також у Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Швейцарії та інших країнах.
Центросоюз займався також заготівлею худоби і домашньої птиці, яку теж відправляв за кордон. Незважаючи на різні адміністративні та поліцейські перешкоди (заборона згону худоби тощо), українські кооператори мали значні успіхи у збуті продуктів тваринництва у Варшаві, Кракові.
За межі Польщі відправляли лише живий товар. Експорт і внутрішньодержавна реалізація худоби та м'яса становили разом у 1938 p. майже 2 млрд дол. Центросоюз виконував посередницькі операції при постачанні кооперативів цукром, вугіллям, гасом. У 1938 p. до Центросоюзу належало 4 центральні кооперативні установи, 26 окружних союзів, 16 кооперативних складів (гуртівень) та 143 інших кооперативи. В ньому працював 171 співробітник.
Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання, господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяникооператори домоглися зниження їх ціни і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на споживання.
Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного виробництва, підприємництва, інші форми господарського життя. Саме вимоги ринку, експорту, а також проблема,коштів змушували установи закупівельно-збутової кооперації створювати виробничі підприємства, розвивати їх, готувати фахівців.
Західноукраїнська кооперація мала чітко налагоджену мережу торгових кооперативів, що реалізовували споживчі товари та вироби широкого вжитку. Це створювало умови для унезалежнення від стороннього, іноземного постачання тих товарів, які можна було виготовляти з місцевої сировини та матеріалів, і що теж дуже важливо — створювати робочі місця переважно для сільського населення.
Будувати великі виробничі підприємства в тих умовах було неможливо. Тому було обрано довготривалий, поступовий, проте добре продуманий курс. Перші невеликі виробничі підприємства з'явилися як відділи при господарсько-споживчих кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами. У звітах про діяльність кооперативів за 30-ті роки знаходимо спілки з переробки воску, овочів, кузні, олійні, кар'єри, бетонярні, дахівнярні, цегельні, столярні, килимарські, щіткарські, шевські, млинарські, пекарські, м'ясарські та багато інших. Загальний оборот цих кооперативів у 1936 p. становив 4 млн 274 тис. , злотих (без урахування молочарських). Це, як правило, дрібні ,, спілки місцевого і повітового значення, досить примітивного типу. З часом стали з'являтися підприємства фабричного Ідипу, які мали крайове значення. До таких великих виробництв належала фабрика мила під назвою спочатку "Мута", згодом "Центросоюз". У кінці 30-х років виробництво мила зросло до 1 млн кг на рік.
Окружні союзи в 30-х роках створювали власні виробничі підприємства. Так, Теребовлянський союз (Тернопільщина) відкрив у місті м'ясарню, яка у 1937. p. реалізувала товарів на 134 тис. дол.
Пекарня Яворівського союзу (Львівщина) мала за різноманітні вироби з борошна в цьому самому році до 80 тис. дол. У 1935 p. розпочала свою роботу велика фабрика з переробки м'яса у Львові, її вироби (ковбаси, шинка та ін.), що реалізували в семи магазинах міста, користувалися великим попитом. Крім того, у Львові діяли такі кооперативні підприємства, як фабрика для намотування ниток, цех електричних батарей, пекарня "Золотий колос", фабрика цикорію і кавової підміни "Суспільний промисел". Вироби останньої, такі як "Луна", "Пражінь", "Доміно", "Чоколадова Луна", "Солодова кава Луна" та інші, знаходили споживача у найвіддаленіших кооперативних крамницях регіону.
Проте в період між двома світовими війнами найбільших успіхів досягла в Західній Україні молочарська кооперація, яка теж належить до виробничої кооперації. Кооперативне молочарство постійно розвивалося, мало планомірний і системний характер. Завдяки природним і кліматичним умовам в Західній Україні, певному досвіду виробництва, надбаному перед першою світовою війною, попиту на — його вироби молочарство було виведено на європейський рівень.
Молочарська кооперація була двоступеневою. Основні її ланки — районні молочарні — розташовували в більших селах, містечках, вони об'єднували близько 2 тис. молочарських пунктів регіону.
При районних молочарнях було створено Фонд ветеринарної опіки за здоров'ям корів, пункти контролю молочності корів та інші, які сприяли розвитку тваринництва. На кінець 1938 p. було 136 районних молочарень, що об'єднували 205 249 членів. Доставка молока у 1938 p. досягла рекордної цифри — 115 млн літрів. За той самий рік районні молочарні виробили 3 млн 250 тис. кг масла.
Значну роль у розвитку кооперативного молочарства відігравав Крайовий молочарський союз, назва якого у 1925 p. була вдало доповнена словом "Маслосоюз" — кооператив другого ступеня. Його членами були виключно районні молочарні. Він організовував молочарні, здійснював контроль за їх діяльністю, дбав про їх розвиток, тісно співпрацював з товариством "Сільський господар", поширюючи сільськогосподарські та кооперативні знання, створював школи і курси, займався організацією збуту і переробкою сільськогосподарської, насамперед молочної, продукції. "Маслосоюз" видавав часопис "Кооперативне молочарство". Його організаційний відділ особливу увагу приділяв розвитку селянського господарства. Спільно із "Сільським господарем" молочарська кооперація створювала зразкові поля. Працювали гуртки, які піднімали на якісно вищий рівень освіту молоді та жінок. "Маслосоюз" мав ринок збуту своєї продукції. Його крамниці у Львові та інших містах Західної України були серед кращих. Своє масло він експортував в Австрію, Великобританію, Данію, Німеччину, Палестину, Францію, Чехословаччину, Швейцарію та інші країни. Діяльність молочарської кооперації сприяла розвитку тваринництва, сільського господарства взагалі, підвищувала добробут населення.
В умовах польської окупації пошук коштів для розвитку української кооперації, приватного підприємництва був особливо пекучою проблемою. Лідери українського кооперативного руху чи не єдиним виходом вважали створення і розвиток власних кредитних установ. У зв'язку з інфляцією кредитна кооперація відновила свою діяльність пізніше від інших їх видів. Вона була двоступеневою організацією. Її нижніми ланками були "Українбанки" та кредитні каси "райфайзенки". "Українбанки" були міськими кредитними кооперативними установами. Вони надавали коротко- та середньострокові кредити жителям міст, а також навколишніх сіл. Суми від позик становили близько 10 %. Документальною підставою був вексель. Складними банківськими операціями кредитні установи майже не займалися. У 1939 p. у Західній Україні було 114 "Українбанків". Кредитні каси "райфайзенки" створювались у великих селах, обслуговували виключно селян і відрізнялися від "Українбанків" меншою територією діяльності, а також необмеженою відповідальністю їх членів. Низьким був вступний пай — 10 злотих. На кінець 1937 p. в краї було 543 "райфайзенки".
Керівним органом кредитних кооперативів Західної України був "Центробанк" — кредитний кооператив другого ступеня. Його членами були в основному кооперативи. "Центробанк" поступово перетворювався на центральну касу української кооперації. Він фінансував як кредитну, так і закупівельно-збутову (збутові операції — "Центросоюз"),. молочарську, виробничу кооперацію.
Розвивалися також кооперативні банки "Дністер", "Супруга", "Промбанк". У 30-х роках з'явилися і мали чималі успіхи кооперативи здоров'я, кооперативи інженерних робіт, кооперативи праці, кооперативи хатнього і народно-мистецького промислу, видавничі кооперативи.
Загальне керівництво і контроль за діяльністю кооперативів здійснював ревізійний союз українських кооперативів (РСУК), який розробляв ідеологію кооперативного руху, провадив ревізію спілок, займався їх організацією, вів кооперативну статистику, пропагував кооперативні ідеї, видавав численні часописи, брошури, іншу літературу, захищав юридичні права кооперативів. У 1938 p. в апараті РСУК працювало 112 чол.
Кооперація на західноукраїнських землях в ті часи являла собою чітко налагоджену систему, кожна ланка якої працювала синхронно. Незважаючи на важкі економічні кризи 20—30-х, років, вона організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.
Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, їі піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.
Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створити основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі економічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7—10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективізація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграрний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, споживчо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословаччини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.
Запитання і завдання для самоперевірки
1. Яким було становище господарства України (Східної і Західної) в роки першої світової війни (1914— 1918рр.)?
2. Розкажіть про економічну політику урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР.
3. Як впроваджували більшовики "воєнний комунізм" і неп в Україні?
4. Які фінансові реформи проводилися в Україні в 1914— 1919рр.?
5. Що Вам відомо про кооперативний рух в Східній Україні?
6. Як проходили в Україні сталінські експерименти — індустріалізація і колективізація сільського господарства?
