Referatik - Учебники - Учебники на украинском языке - Международная экономика - Економічна історія України і світу - Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX

КНИГА 2 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.
3.1. Промисловий переворот
Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і завершився в 70—80-х роках XIX ст.
Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом Першої половини XIX ст. продовжувала існувати феодальнокріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.
У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською країною і не була готова до .скасування кріпосного права. Економічна політика Романових відповідала інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємництву була незначною.
Проте в умовах кріпосного господарства в першій третині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала обробна промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова (ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текстильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість була представлена деревовугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал.
Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була державна скарбниця. Важливим явищем було зростання частки підприємств із вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.
Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.
У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.
Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобережжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчинних мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці, обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробництва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістився на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфактурах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах — 283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 операцій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та
прядінні.
Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною потужністю 240 к. с.
Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.
Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення.
На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.
Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині , Одещині, Слобожанщині. Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.
У дореформений період в Україні існувала й кам'яновугільна промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.
Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт використовувався у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підводна повинність.
У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та від Харкова до Петербурга.
Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'явилися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта — буксири.
Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна частина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові перевезення.
Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.
На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених десятиліть частка вільнонайманої праці в українській промисловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.
Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.
У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кожному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.
З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80 років.
Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.
Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин, а примусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих робітників.
Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.
Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість ідприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.
Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.
Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.
У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.
З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років майже 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг виробництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах. Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга, оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцентровано в російських губерніях.
У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових технологічних процесів і відповідних механізмів.
Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.
Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.
Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької) мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.
Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська Донського).
Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському, на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.
Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp. у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.
Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.
Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси -видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися вручну.
Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були досить великі підприємства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе (1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприємства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було засновано машинобудівний завод Гартмана.
Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено Херсонською і Миколаївською верф'ями — великими капіталістичне організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.
З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.
Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.
Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p. Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.
У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії. Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса.
Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські промислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становище. Наприклад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі для українських і нижчі для російських експортерів.
Головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.
Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.
Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася пізніше.
Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки в 1847 p. їх було вже 718.
Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка міського населення України протягом 1811—1858 pp. зросла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським господарством.
Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).
Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.
Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

3.2. Індустріалізація
Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпосництва, розпочалась індустріалізація.
Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.
У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. завершено спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзівському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олександрівському — 4 тис. робітників.
У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих заводів на півдні України було створено велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза), а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чавуну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до 19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв 21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.
У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди,
Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У загальному виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. становила 91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.
На відміну від кам'яновугільних копалень коксове виробництво вже на перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях — 0,3—18 млн пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з відкритими, що діяли на копальнях.
Розвиток металургійної промисловості України був нерозривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізорудного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.
Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих паровими машинами. Наприкінці XIX ст. велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії. Частка України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 p. до 52,9 % у 1899 p.
Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 p. до 84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на 66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.
Перетворення великих кам'яновугільних підприємств на переважаючу форму виробництва кам'яновугільної промисловості Донбасу було пов'язане з тим, що вони стали порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.
Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. Тут було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.
В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської), зросла більше ніж у 8 разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, в тому числі для машинобудування.
У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 p. — Луганського машинобудівного заводів. Уже в 1900 p. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.
Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить діяльність Миколаївського заводу "Наваль". Заснований у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним товариством (з первісним капіталом близько 5 млн крб., який через 2 роки збільшився вдвоє), завод "Наваль" до 1900 p. мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг 4200 тис. крб. Проте при повній завантаженості підприємства його річна продуктивність могла становити понад 8 млн крб. за умови, що тут було зайнято 5 тис. робітників.
Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобудівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних сільськогосподарських машин.
Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.
Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загальноімперського виробництва).
З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.
Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.
Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.
У тютюновій промисловості України поряд з невеликими тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників.
Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 KM. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесенням. У цілому по Росії протяжність залізниць збільшилась у 1913 p. до 70 200, у тому числі в Україні — до 10 900 KM.
Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 pp. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів, а в 1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. мінеральне паливо становило 13,1 % вантажів, то в 1899— 1901 pp. — вже 28,9 %.
У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України зріс на 81,6 %, причому темпи зростання зернових (103,6 %) і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На зерно і вугілля припадала майже половина вантажообороту, що відбивало характер розвитку економіки України в загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.
Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p. тут було створено 22 іноземні компанії.
Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.
Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку змінило промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумовлене врожайними роками, посиленням у зв'язку з проведенням столипінської реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення замовлень державної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до першої світової війни.
Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.
У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утворюється також Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство для розробки кам'яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові товариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південноросійське металургійне товариство. Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металургійне товариство.
Акціонерні компанії з'являлися також в інших галузях промисловості півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана (1896), Товариство Південно-російського машинобудівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша частина капіталів.
Показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галузей промисловості. У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капіталу — в 1,33 раза.
Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 — три.
Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898 операційному році товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.
Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні багатства.
Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.
Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.
За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.
Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.
Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.