КНИГА 1 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина III СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ ШОХ (XVI ст. — до наших днів)

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

3.1. Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства
Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі. Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У 1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеччина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.
По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Тут сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив 1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85% світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи, фермерства.
Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт. Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції.
Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Франція втратила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці країни, їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської продукції. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви в південних департаментах, розвивати промислове виробництво, електростанції, інші об'єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво, впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології, стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.
Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції з головним містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 p. кабальний договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією "21 вимогу". Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому (зрозуміло, крім японців) порти. Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий про-дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з другого — погіршувало становище селян-орендарів. Останні змушені були платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе це призвело до так званих рисових бунтів.
У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом". Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.
Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства.
У 1919—1929 pp. американська економіка була на піднесенні: СІЛА виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних засобів виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і світовий ринки.
Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна, електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках, випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як "Дженерал Електрик", "Форд", "Дженерал Моторе" почали будівництво заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3 гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під свій контроль промисловий потенціал Німеччини.
Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів, виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше, ніж усі індустріальні країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48% світового промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували на заводах "Форд", "Крайслер" та "Дженерал Моторе" (82%).
Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353 млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними державами). Американські бізнесмени відсунули англійських капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські країни. У 1928 p. "Дженерал Моторе" відкрила автомобільні заводи у 18 містах Європи, Канади, Латинської Америки, "Форд"— у Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.
Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США, зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники, пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p.— 97 районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США зосередилося 45% усього населення країни.
Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відставало від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу.
У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях фермерів США з'явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.
Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на противагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 pp. було досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей процес відбувався спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення частки країни у світовому промисловому виробництві з 15% у 1913 p. до 10% у 1929 p.
Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Японці переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки — за експортом кам'яного вугілля, американці — продукцією найновіших галузей промисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися довговічністю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений, оскільки виготовлені вони на старому обладнанні з великими витратами. Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Великобританії не набула належного розвитку.
Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.
Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p. становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%).
Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини, автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов'язана була забезпечувати країни Антанти хімікатами, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою та іншими товарами. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні роки.
Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913 p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого — неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.
Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція, Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 pp.). План передбачав надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було рапіше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10 млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.
Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам'яним вугіллям. До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення старих фабрик і заводів, з'явилися найсучасніші індустріальні галузі. Французькі інженери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.
Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сировина. Туди у кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 % своєї промислової продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та реконструювалися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.
Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.
Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми, власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.
Японія після закінчення першої світової війни змушена Цбула поступитися перед країнами Антанти своїм монополь|яим правом на торгівлю та економічні відносини з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей", тобто Вможливість для США та їхніх європейських союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на 20%. Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих Японією.
Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

3.2. Світова економічна криза 1929—1933 pp. і економічний розвиток у 30-х роках XX ст.
Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки.
Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p.
Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом.
Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.
Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить "стійкість американського характеру". Лише в 1931 p. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух — масові страйки, "голодні" походи безробітних на Вашингтон.
Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.
Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період.
Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора госг подарського життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.
У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 p. Вперше з'явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок — на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 p. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 p., виплавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську (продукцію знизилися на 34%. Занепад господарського життя Великобританії тривав до 1933 p.
Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об'єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 p. в країні діяли монопольні об'єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них "Англо-голландський нафтовий трест", "Англоіранська нафтова компанія".
Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 p. ліквідував золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення іноземних товарів на 10, 331100%.
У 1931 p. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв'язку з створенням "стерлінгового блоку" 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни "стерлінгового блоку" зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.
Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитне експортувати з країн "Співдружності націй" продукцію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933 — на початку 1934 p. з економічною кризою у Великобританії було покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня.
У 1929 p. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної. кризи. Однак наступного 1930 p. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження "лінії Мажіно". Інтенсивні роботи провадилися в 1929—1934 pp. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів, захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн безробітних. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 p. У ці роки випуск промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції — вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм, чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє.
3 великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Йому довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском "голодних походів" страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929 p.
Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.
План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929—1933 pp., відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу "план Юнга" практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація економіки Німеччини.
Японія в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32 % — промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу.
Японський уряд вирішив вихилити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 p. японська армія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'язані з воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту спалахнула пожежа великої війни.
США, подолавши економічну кризу завдяки "новому курсу" Ф. Д. Рузвельта, в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві досягли рівня 1929 p. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом.
30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки. Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією, Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939 p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система, сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного регулювання економіки країни.
Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня США.
У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всіх континентах земної кулі.
Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20 % валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.
Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — СЩА, Німеччиною та Японією.
Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.
Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).
У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 p. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.
Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7 років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25 років.
Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.
У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.
Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в ЗО—40-х роках — мілітаристський. ЗО січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали.
Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" на чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до концтаборів.
Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в 1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції.
Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній, кам'яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у 1940 p. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії. Heкоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера.
Підготовлюючи пресловутий "дранг нах обтен", завоювання світу, Німеччина в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938—1941 pp. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала нищівного краху.
Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 pp. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp. його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3, виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками.
Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.
З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування.
У 30-х роках посилився вивіз. японського капіталу в країни Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Британську Малазію. Його обсяг лише в 1939—1941 pp. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 p. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 p. повною поразкою японських мілітаристів.
Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.

Запитання і завдання для самоперевірки
1. Як розвивалася економіка США в 1914—1939 pp.?
2. Що Ви знаєте про плани Юнга та Дауеса?
3. Чи однаково виходили з економічної кричи (1929— 1933 pp.) індустріальні країни світу?
4. Як розвивалося сільське господарство провідних країн світу напередодні другої світової війни?
5. Розкрийте суть мілітаристської економіки Німеччини.