Розділ XII ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Основною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Об'єктивні і закономірні процеси - глобалізація розвитку, глобальна трансформація, інтеграція. З початку XXI ст. стала реальною загроза тотальної силової глобалізації, тепер вона вже реально є головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові перспективи, для інших - великі загрози. Не може залишитися осторонь цих процесів Україна у зв'язку з її розташуванням між Сходом і Заходом, а також історичними та політичними реаліями.
Геополітичне положення України на межі двох великих циві-лізаційних просторів - європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центрально-європейською державою. Історично і політично тривалий період більша частина території України перебувала під впливом євро-азійської соціально-культурної традиції, перебуваючи у складі Російської, потім Радянської імперії. Національна ментальність виявилася розщепленою, відповідно, не було єдиних геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії. Все це зумовило невдачу побудови національної держави на початку XX ст., а також сучасні труднощі становлення України як євроазійської держави.
Проте чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави.
Національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться, безумовно, з основних цінностей суспільства, таких, як "виживання", "свобода", "демократія", "економічний добробут", "розвиток", "соціально-культурні традиції" та орієнтації, інші внутрішні (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішні (міжнародне середовище, зокрема геополітичне, союзи, блоки, історичний досвід і традиції міжнародних відносин тощо) параметри. Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення.
Однією з проблем України в реалізації цього процесу була внутрішня непідготовленість України до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних цінностей. Перед Україною постали проблеми:
• прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності;
• швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою (якщо не неможливою) без сильної унітарної держави.
Намагання розв'язати окремі проблеми одночасно виявилися дуже нагальними. Внаслідок тринадцятилітніх пошуків Україна лише зараз підійшла до розуміння цілеспрямованого формування геополітичних пріоритетів, уніфікованої системи національних інтересів і виваженої національної стратегії.
Перші спроби визначити основні для України категорії та поняття були зроблені ще всередині 1991 р. В Україні та на Заході була надрукована серія статей, де визначалися головні національні інтереси та геополітичні пріоритети, втілення в життя і захист яких гарантували б виживання України - незалежної суверенної держави. Були окреслені також і загрози національній безпеці України.
Порівняння цих визначених 1991-1992 pp. національних інтересів і загроз національній безпеці України з реальними досягненнями процесу державотворення дає змогу дійти висновку, що з'явилися нові вагомі загрози. Розглянемо цю зміну, зауважуючи лише зовнішні фактори (див. таблицю).
Україна у своєму державотворенні зробила надзвичайно багато помилок. Коли прийшло усвідомлення, що реальна політична незалежність неможлива без незалежності економічної, змусило правлячу еліту висунути програму економічних реформ як центральну тезу внутрішньої та зовнішньої політики України. Проте, на жаль, послідовності у її втіленні в життя немає.
Стимульовані ззовні міжнаціональні конфлікти та територіальний розкол України Стимульовані ззовні регіональні конфлікти і територіальний розкол України
Економічна блокада і ядерний шантаж Економічний шантаж і цілеспрямовані акції з підриву економіки України та блокування її економічної незалежності
Територіальні претензії та втягування України до міждержавних конфліктів Невизначеність багатьох кордонів й іноземне економічне "проникнення" як форма встановлення політичної залежності
Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне домінування Панслов'янська ідеологія та російське соціально-культурне й інформаційне домінування
тегічних партнерів", що на практиці дуже часто нагадували без-принциповість. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на суперечностях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, однак поганою стратегією. Крім цього, формування й імплементація ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі. Отже, питання геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичної проблеми у визначальний фактор її історичного і політичного майбутнього. Це важливо тому, що стабільність всієї Євроатлантичної системи на сучасному етапі залежить від посткомуністичних країн Балто-Чорноморського поясу ("вісі Європи"). Це країни Балтії, Польща, Україна, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина. Маючи міцні стратегічні позиції, ці країни визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Україна посідає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це зазначають і представники атлантизму, і прихильники євразійства.
Однак з існуванням незалежної України не можуть погодитися політичні діячі Росії. Вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці. Північний сусід не бачить України поруч як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і Заходом загалом. Російська стратегія передбачає особисте лідерство представляти перед Заходом інтереси "країн колишнього союзу".
Основні напрями стратегії Росії зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського договору та СРСР. Особливе місце відводиться інтеграційним процесам у зоні "російського впливу", можливостям і механізму СНД. Головні стратегічні пріоритети політики Росії до СНД завжди визначалися намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій Росії далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувався у повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. Росія не лише хоче були лідером і новим центром СНД, а й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вона не має наміру будувати відносини в СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати економічний та політичний суверенітет і територіальну цілісність її членів. Це, зрештою, зрозуміли більшість лідерів пострадянських держав, які навіть ігнорують саміти глав держав СНД. Тому обрання Президента України Л. Кучми головою Ради СНД повинно би, за планом Росії, реанімувати СНД. Реальну політику Росії стосовно України й інших держав СНД визначає стратегія відродження нової наддержави на теренах СНД під контролем Росії.
І хоча існують теорії, які передбачають хід подій, що Росія зможе відмовитись від традиційної ролі "старшого брата", "захисника" всього пострадянського простору і почне поводитись як "нормальна" країна до своїх сусідів, проте у багатьох випадках ці теорії можуть розглядатись серйозно лише як класичний приклад спроб видання бажаного за дійсне, оскільки вони повністю ігнорують величезну соціальну інерцію 145-мільйонного народу з 400-літньою історією перманентної експансії і домінування над іншими країнами. Це засвідчують сучасні події. Ментальність такого народу не може бути змінена за десять років. Для цього процесу потрібна зміна поколінь.
Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір "очима Москви". Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як "авторитарно-націоналістичного", "безвід повід аль-но-неокомуністичного" режиму.
Політика Заходу до України почала змінюватися лише з початку 1994 p., коли наміри Росії стосовно відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними. Сигнали "раннього попередження" провідні аналітики почали робити ще раніше. Так, 8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму "Партнерство заради миру" як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ. У березні започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою "16+1".
Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами всіх держав - членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета - розвиток відносин "особливого і ефективного партнерства", яке "сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі".
Країни - члени НАТО підтримали гарантії безпеки, що отримала Україна від усіх п'яти ядерних держав - учасниць ДНЯЗ як без'ядерна держава - учасниця цього договору. Сторони визначили форми реалізації співпраці, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій. У Хартії зазначено: "Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій в будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці".
У тому ж розділі йдеться про те, що "союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому". Отже, Україна отримала важливу психологічну підтримку найсильнішого оборонного альянсу світу. Хартія має важливе практично-політичне значення. Важливим етапом зближення України і НАТО стала "Державна програма співробітництва України з Організацією північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року", затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. У ній наголошено: "Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки".
Ці кроки України до НАТО було продовжено рішенням РНБОУ від 23 травня 2002 p., де зазначено, що розпочато процес, кінцевою метою якого є вступ України в НАТО. Це рішення має велике позитивне значення для України. Членство в НАТО надасть Україні такі переваги:
1) об'єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації та розвиткові України в колі розвинених європейських держав;
2) втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО, гарантії збереження незалежності незалежно від того, як розвиватиметь ся Російська Федерація;
3) гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів;
4) збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи приєднання до ЄС;
5) благотворний демократизуючий вплив на внутрішньо-політичне життя в Україні, зменшення впливу внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил на процеси в країні;
6) ближчі та взаємокорисні відносини із західними сусідами,участь у процесах регіональної та континентальної інтеграції;
7) поширення американської "ядерної парасольки" на територію України;
8) відродження оборонної індустрії України, прискорення реформування Збройних Сил;
9) прискорення ринкових реформ;
10) доступ до технологій НАТО.
Геополітичний клімат, що створюється в Центрально-Схі-дній Європі внаслідок розширення НАТО, задовольняє інтереси України як суб'єкта міжнародної політики значно більшою мірою, аніж у випадку моноцентричного домінування Росії. Особливо важливим є введення до НАТО західних сусідів нашої держави. Через кордон у випадку загрози національній безпеці України могла б безпосередньо надходити допомога від Альянсу. Західний кордон держави, який лише з теперішніми членами НАТО Польщею й Угорщиною становить відповідно 542 і 135 км, здатен стримуюче впливати на потенційного агресора чи державу - недоброзичливця України. Безсумнівно, існування кордону з країнами НАТО вже позбавило і ще позбавить Україну чималих загроз, розмір і руйнівний потенціал яких вкрай небезпечний для існування держави. Розширення НАТО на країни-сусіди України має ще й стратегічне значення, особливо завдяки тому, що політика НАТО продовжує ґрунтуватися на стратегії "відкритих джерел". Якщо ж говорити про негативні наслідки розширення НАТО для міжнародного клімату у регіоні Центрально-Схід-ної Європи, то вони пов'язані виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак вони тимчасові та незначні порівняно з перевагами, які має розширення НАТО для процесу поширення зони стабільності та безпеки в Європі.
Проблему Україна - НАТО необхідно розглядати і з огляду на воєнну безпеку України. Незаперечним є те, що національна безпека такої держави як Україна може бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або участю у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах. Україна, відмовившись від засобів ядерного стримування та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, практично унеможливила формування самодостатньої системи безпеки України. Отже, для надійного гарантування безпеки України існує єдиний вихід - вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний загрозам ядерний потенціал. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значних інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такими сторонами є два представники Заходу - НАТО і США. Становище з гарантуванням зовнішньої безпеки України ускладнюється тим фактом, що її Збройні Сили не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави.
Україна не здатна також накопичити достатню кількість мобілізаційних ресурсів. У державі існує морально-духовна криза. Україна хоче володіти значними і якісним з воєнного погляду демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для її виробництва. Вона, на жаль, не використовує такий ресурс. Це відбувається насамперед через недостатній рівень патріотизму і відповідальності керівництва держави.
Відносини України із США у сфері безпеки особливі тим, що мають певну перспективу автономного розвитку як варіанту євроатлантичної інтеграції з меншими залученнями європейських держав. Це можливе завдяки унікальним військово-політичним і технічним можливостям США, їх потенціалу, об'єктивній зацікавленості у процесах, що відбуваються в регіоні Центрально-Східної Європи. Співпраця зі США у сфері безпеки має й перевагу стосовно здатності швидко реалізуватися, на відміну від процесу вступу до НАТО, який може тривати кілька років. Однак поки що політичні умови в Україні (вбивство журналіста Г.Гонгадзе, касетний, "кольчужний" скандали) значно погіршили перспективи співпраці України і США в галузі безпеки.
Керівництво Української держави, незважаючи на заяви про намір здобути членство в НАТО, не використовує повною мірою сприятливість міжнародної ситуації для побудови оборонної системи, яка відповідала б сучасним вимогам. Адже декларації не означають реальних дій, яких не вистачає. Для цього потрібна політична воля, компетентність і відповідальність лідерів держави.
НАТО - відкрита організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки своїм членам. Вона довела свою ефективність. Тому для розвитку плідної співпраці з альянсом необхідна чітка політика викорінення антинатовських і антизахід-них штампів у певної частини населення, які використовуються ворогами незалежної України.
Безумовно, що тим імовірнішою може бути допомога Заходу і в сфері безпеки зокрема, чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ. При їх успішному здійсненні Україні буде легше інтегруватися в європейські структури. Зрештою, співпраця з НАТО покликана зміцнити незалежність України.
Доцільно наголосити на необхідності розробки механізму прискорення процедури вступу України до НАТО. Тому для реалізації співпраці з євроатлантичною спільнотою необхідно:
• у найкоротший термін модернізувати Збройні Сили. Домогтися високого професіоналізму, бойової підготовки і озброєння професійної частини армії, водночас зберігаючи і нарощуючи мобілізаційні можливості, що існують в умовах закріпленого в Конституції України загального військового обов'язку. Для цього необхідно використати досвід військ територіальної оборони Великої Британії, Балтійських країн тощо. Необхідно зробити національну оборону пріоритетним напрямом державної політики:
1) піднести престиж армії і силових структур у суспільстві;
2) провести кадрові зміни та ротації на всіх щаблях силових структур і державного апарату з метою підвищення їх патріотизму і професійного рівня;
3) проводити економічну й енергетичну політику в союзі зі Західними державами, домогтися зростання західних інвестицій і більшої присутності західних компаній на українському ринку;
4) за допомогою інформаційних засобів держави здійснити інтенсивну роз'яснювальну роботу серед населення з метою пропаганди євроатлантичного вибору. Забезпечити доступ в український інформаційний простір європейських та американських ЗМІ, що підтримують європейський вибір України, та добитися витіснення з українського інформаційного простору ЗМІ тих держав, які виступають проти євроатлантичної інтеграції України;
5) налагодити якнайтісніші взаємовигідні відносини в усіх сферах з окремими країнами - членами НАТО (зокрема, із сусідами України);
6) брати участь у максимальній кількості інтеграційних організацій, що існують на Заході;
7) ефективним управлінням держави, зокрема у сфері економіки, та конкретними політичними заходами зменшити вплив і можливість антипатріотичних сил, насамперед сепаратистських;
8) відновити добрі взаємовідносини та провести переговори зі США про можливості укладання військово-політичного союзу з цією країною у випадку загрозливого для України розвитку подій у реґіоні;
9) посилювати військову співпрацю України із США і НАТО;
10) забезпечити виведення з території України частини Чорноморського Флоту РФ, насамперед з території поза межами Севастополя, а згодом - і із Севастополя.
Ці дії повинні бути деталізовані в ході практичного втілення. На сучасному етапі вище українське керівництво виявляє достатнє розуміння важливості співпраці з НАТО для досягнення цілей зовнішньополітичної безпеки України.