1. Створення СНД і вироблення її організаційних засад

Створення Співдружності незалежних держав (СНД) і участь у ній України викликає пильну увагу багатьох політиків і в Україні, й за її межами. Кожна нова зустріч глав держав і урядів СНД, рішення, які вони приймають (з часу заснування Співдружності було укладено близько 1 тис. документів), посилюють дискусії, зіткнення поглядів стосовно їх доцільності й, взагалі, чи виправдовує себе перебування Української держави в Співдружності, які перспективи її подальшого розвитку.
Ось чому особливого значення набуває аналіз передумов виникнення СНД. Без з'ясування цього історичного тла неможливо побачити перспективи Співдружності. Необхідно зазначити, що виникнення СНД було не наслідком "Біловезької змови", як наголошував колишній Президент СРСР М.Горбачов, а визнанням політичних реалій, які спричинили процес ліквідації СРСР і появу нового "несоюзного утворення". З.Бжезинський у праці "Посткомуністичний націоналізм" писав: "...названа К.Марксом "тюрмою народів" царська імперія при Сталіні стала цвинтарем народів, а тепер, при М.Горбачові, швидко перетворюється на вулкан народів". Заступник директора Гарриманівського інституту О. Мотиль, який спеціалізується на вивченні в Україні сучасних процесів, як і З.Бжезинський, вважав реальним розпад радянської системи "вздовж п'ятнадцяти ліній".
Саме розпад тоталітарної системи пришвидшив розпад Радянського Союзу і посилив відцентрові процеси, зумовлені не лише активізацією національних факторів, а й гострими соціально-еко-номічними причинами. "І це призвело до того, - зазначав Л.Кравчук, - що Радянському Союзу могила вже була вирита. І не ми її копали. Ми тільки зробили так, щоб він спокійно опустився туди й не завалив нікого".
Остання спроба врятувати СРСР стала останньою "соломинкою, яка зламала хребет верблюдові". Після придушення серпневого 1991 р. заколоту кожна республіка мала право приймати самостійне рішення. Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 р. Але складність поточного моменту полягала в тому, як вийти з-під руїн імперії, уникнути "югославського варіанту". Тож 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зустрілись лідери, котрі мали домовитись про "несоюзне" майбутнє. Створення Співдружності та її завдання вони розуміли по-різному. Якщо Л.Кравчук вбачав у ній "цивілізований спосіб" виходу з імперії, аби не виникало жодних питань щодо його легітимності, спосіб унезалежнення України від гегемонії Росії, то Б.Єльцин розглядав СНД як при-мусово-мінімалістичний варіант забезпечення гегемонії Росії на території колишнього Союзу. С.Шушкевича, мабуть, надихала національно-демократична ідея.
Лідери Білорусі, Росії та України 8 грудня 1991 р. поставили підписи під Угодою про створення Співдружності незалежних держав. Отже, заснування СНД виявилось компромісом між повним роз'єднанням України та Росії й утворенням напівконфеде-ративного типу, бажаного для Москви. Стосовно республік, які приєдналися до СНД в Алма-Аті 21 грудня 1991 p., можна зазначити: за тодішньої ситуації іншого виходу для них не було.
До створення СНД у різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алмаатинський акт - це остаточний розпад колишнього СРСР. У виступі на міжнародному Бер-тельсманівському форумі в Німеччині 4 квітня 1992 р. Л.Кравчук так визначив розуміння нового "несоюзного утворення": "СНД не є ані державою, ані наддержавою. Вона не є суб'єктом міжнародного права і міжнародних відносин СНД - це форма співробітництва незалежних держав, які самостійно відповідають за свій внутрішній розвиток і відносини з іншими країнами".
Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Зауважимо, що головними полюсами СНД, як передбачав професор університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики президента Б. Клінтона М.Мандельбаум, стали Росія й Україна.
Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ "Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав". По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю "зону інтересів" мали розуміти не лише "треті країни", а й міжнародні організації. Президент України Л.Кучма, перебуваючи з візитом в Аргентині у жовтні 1995 р., так оцінив указ Б. Єльцина: "Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій".
Навряд чи можна погодитись з твердженням деяких політологів, що значення СНД для України після "розлучення" республік вичерпалось і лише небажання загострювати відносини з Росією та сподівання на російську допомогу у розв'язанні особистих проблем змушують українських діячів толерантно ставитись до Співдружності.
Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України "З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав "на державне утворення із своїми органами влади і управління" і "надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".
Заява Верховної Ради України зобов'язувала керуватися нею у діяльності всі структурні ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. її значення для подальшої позиції України у Співдружності було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.
Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про основні напрями зовнішньої політики України", що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини.
По суті, упродовж всього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувались дві концепції відношення до СНД: політична (російська) й економічна (українська). Виступаючи з нагоди 5-річчя СНД, Президент України Л.Кучма в радіозвернен-ні до українського народу зазначив, що Україна бере участь у діяльності СНД на правах асоційованого члена. "Тобто нами відразу ж було відкинуто будь-яку можливість входження до Співдружності як наддержавного утворення на зразок переінакшення Радянського Союзу. Кожна держава самостійно визначає ступінь своєї участі у Співдружності та напрями діяльності в її рамках... СНД матиме реальні перспективи лише в тому разі, якщо тут не буде старших і молодших, якщо всі матимуть однакові й рівні права. Україна не сприймає фельдфебельського тону...".
Окрім того, зосередившись на західному напрямі, зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя. Внаслідок цього керівництво країни не мало уяви про те, якими мають бути роль і функції України у пострадянському просторі, як вона повинна забезпечувати свої геополітичні інтереси. Закріплення і зміцнення позиції України в Співдружності вимагало вироблення концепції, яка б ґрунтувалась на чіткому уявленні про національні інтереси країни.
Щодо подальшої ролі України в СНД, то вона була визначена Президентом 19 липня 1994 р. у промові після прийняття присяги на вірність українському народові. "Ми повинні бути не просто присутніми у Співдружності незалежних держав, а навчатись активно впливати на політику всередині Співдружності, рішуче відстоюючи свої інтереси, не забуваючи, зрозуміло, і про наших партнерів. Якщо ми не будемо брати участь у встановленні "правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам".
Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі - координуючі інститути. Наприкінці 1996 р. їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. Зараз у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується в проектах тексту декларацій. У квітні 1999 р. на зустрічі лідерів країн
Співдружності в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД. Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що перебував в Мінську і апарату секретаріату в Москві. Було створено Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна чисельність працівників органів СНД становила 710 осіб.
За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.