2. Україна між двома тоталітарними режимами

Публікації останнього часу підтверджують: прагнучи зберегти за собою здобутки 1939-1940 pp., Й. Сталін робив усе, щоби за умов німецько-радянської війни, яка назрівала, забезпечити можливість активного їх захисту - дипломатичного та військового. І йшлося тоді не стільки про безпеку кордонів СРСР, скільки про закріплення вже досягнутої геополітичної переваги в Східній Європі, а відтягування війни з Німеччиною було одним з тактичних заходів для досягнення цієї мети.
Радянське керівництво, ведучи таємну дипломатичну гру проти А. Гітлера, уникаючи спроби Англії зіштовхнути Німеччину та СРСР у несприятливий для Радянського Союзу момент, всіляко умиротворюючи з тією метою Берлін, розробляло активну наступальну стратегію. Такий підхід засвідчував, що у Москві діяли цілком^у дусі часу, рішуче, масштабно, ініціативно. І головна помилка И.Сталіна та його вина перед країною, на думку А.Сахарова, полягали на цьому етапі й за тодішніх умов не в тому, що СРСР належно не підготувався до оборони (він до неї і не готувався), а в тому, що радянському керівництву - і політичному, і військовому - вже було неможливо наступальні сили привести у повну готовність і воно не вжило екстрених заходів для мобілізації країни й армії у стан максимальної бойової готовності. Превентивний удар врятував би Радянському Союзу мільйони життів і, можливо, привів би набагато раніше до тих самих політичних результатів, які розорена, голодна країна здобула 1945 p., встановивши переможний прапор над рейхстагом. І те, що такого удару завдано не було, а наступальна доктрина, ретельно розроблена в генеральному штабі Червоної армії, яку почали енергійно запроваджувати у травні-червні 1941 p., не була реалізована, можливо, є однією з основих історичних помилок Сталіна. Оцінюючи дії диктатора напередодні 22 червня 1941 p., Ю.Геллер пише: перед реальною загрозою німецького нападу на СРСР він злякався, запанікував, і його рішення стали не "тяжкими помилками", а зрадою інтересів країни і народу. Пробудження було жорстоким, помилка - колосальною, ціна, заплачена за неї народами, - величезною.
Німеччина, Італія, Румунія, Угорщина, Словаччина і Фінляндія зосередили на кордоні з СРСР 190 дивізій з 5,5 млн солдатів і офіцерів. На світанку 22 червня 1941 р. без оголошення війни вони почали наступ одночасно на трьох стратегічних напрямках. Група армій "Північ" мала на меті захоплення Ленінграда, найпотужніша група армій "Центр" наступала на московському напрямку, а завданням групи армій "Південь" було оволодіння Україною.
У нацистських планах Україні відводилось особливо важливе місце. У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 p., А. Гітлер довірливо писав італійському диктатору Муссоліні: "Насамперед я сподіваюсь, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу на Україні. Ця країна стане основним постачальником тих ресурсів, які нам знадобляться у майбутньому".
Важливе геополітичне становище України в центрі Європи слугувало навіть підставою для тверджень, що цей гігантський конфлікт був фактично конфліктом за володіння Україною. Проте, безперечно, завоювання республіки, яка на той час уже об'єднувала майже всі українські землі й територія якої становила 560 тис. км2, було частиною, хоч і надзвичайно важливою, загарбницьких планів нацистів.
Україні судилося першій пізнати всі жахи гітлерівської навали. Перед світанком 22 червня 1941 р. світ ще не знав про початок найкривавішої і найзгубнішої з усіх воєн, а в Житомирі, Києві й Одесі, над якими несподівано з'явилися бомбардувальники люфтвафе, вже проливалася невинна кров.
Група "Південь" під командуванням генерал-фельдмаршала Г. фон Рундштедта складалася з трьох німецьких і двох румунських армій, а також танкової групи та механізованого корпусу угорської армії. Всього у Г. Рундштедта було 57 дивізій і 13 бригад, підтримуваних четвертим повітряним флотом Німеччини і всією румунською авіацією.
Групі армій "Південь" протистояли 80 дивізій Київського особливого й Одеського військових округів, розгорнутих у перший день війни відповідно у Південно-Західний і Південний фронти. Ці фронти за живою силою і технікою відчутно переважали противника. Зокрема, вони мали 5 625 танків проти 850 у групі армій "Південь" і 2700 літаків проти 1300.
Однак уся ця перевага була перекреслена відразу після початку воєнних дій. У складі Південно-Західного фронту в перші години війни 66 аеродромів зазнали бомбового удару, внаслідок чого було виведено з ладу 579 літаків. Залишилося тільки 359 машин, придатних до бою, і вони змушені були перебазуватися в далекі тилові аеродроми. Так ворог досяг цілковитого панування у повітрі.
В перший тиждень війни в районі Луцьк - Броди - Дубно розгорнулася танкова битва. Оснащені переважно машинами застарілих конструкцій, радянські танкові корпуси зазнали втрат, які перевищували німецькі у 20 разів.
Червоноармійці, озброєні трилінійками, не могли боротися на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони потрапляли у "котли" ворога, який швидко просувався вглиб України.
Вдершись в Україну, фашистські загарбники приступили до реалізації зловісних планів перетворення краю на колонію. На засіданні у А. Гітлера 16 липня 1941 p., де розглядалося питання про українські території, були присутні найвищі чини Німеччини: райхсляйтер А. Розенберг, райхсміністр О. Ламмерс, маршал В. Кейтель, райхсмаршал Г. Герінг і заступник фюрера по партії М. Борман. А. Гітлер, зокрема, зазначив, що "Крим повинен бути звільнений від усіх іноземців і заселений німцями. Також старо-австрійська Галичина стане територією Рейху..." Розглядалися територіальні домагання Румунії на Бессарабію й Одещину.
А. Гітлер 17 липня підписав декрет, за яким Галичина переходила до Генерального губернаторства (окупована німцями частина Польщі). Румунія як нагороду за участь у блискавичній війні проти СРСР одержала Північну Буковину й оголосила її румунською територією. Згідно з німецько-румунським договором від 19 липня 1941 p., до Румунії переходила Одещина та прилеглі землі аж до річки Південний Буг, названі Трансністрією.
Українська громадськість з осудом поставилася до факту нового розчленування території України. Націоналістичні кола ОУН(м) та ОУН(б) вперше вдалися до методу збирання підписів під листами до окупаційної влади з вимогами переглянути рішення стосовно українських територій. Однак німецька влада проігнорувала ці звернення.
Після нападу Німеччини на СРСР бурхливу діяльність розгорнули бандерівці. Подальше завдання вони бачили в тому, щоб після відступу радянських військ негайно заволодіти Києвом, де згідно з планом Проводу мало бути проголошено відновлення Української держави, створення її уряду. Легіон під командуванням Р. Шухевича, скинувши німецькі мундири, став би у Києві основою для створення Української національної армії. Щодо Львова, то тут мали намір створити Крайове правління Західної України, очолюване Я. Стецьком. .
Однак політичні події відбувалися іншим темпом і в іншому напрямі, ніж можна було сподіватися. Заява А. Гітлера 22 червня з нагоди початку східної кампанії, швидке просування завойовників вглиб України, їх небажання вести переговори з ОУН на будь-якому рівні, тактика ні до чого не зобов'язуючих туманних обіцянок і натяків не давали жодних підстав вважати, що верховоди Третього Рейху сприятимуть відновленню української державності й, більше того, що оунівцям вдасться проголосити це відновлення як державний акт у Києві.
Бандерівське керівництво, за словами одного з керівників ОУН Я. Стецька, все більше усвідомлювало, що справжня самостійна політика мусила йти шляхом власної ініціативи; ОУН мала на меті використати сум'яття перших днів окупації, коли Червона армія покинула Львів, а німецька ще не встигла сформувати постійні органи управління, негайно проголосити відродження Української держави.
За таких обставин увечері 30 червня 1941 р. на загальних зборах у будинку товариства "Просвіта" у Львові Я.Стецько зачитав Акт проголошення української державності. Тут було сказано, зокрема, що волею українського народу ОУН проголошує відновлення держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України. Документ закликав населення не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада. На зборах зачитали декрет про створення Державного правління, головою якого був призначений Я.Стецько. Проголошення української державності викликало вибух скаженої люті А.Гітлера, який планував перетворити Україну в німецьку колонію, пояснюючи при цьому міжнародному товариству, що її народ бажає бути під зверхністю Третього Рейху. Зіткнувшись із рішучою відмовою відкликати Акт і саморозпус-тити уряд, гітлерівці заарештували і кинули до в'язниці, а потім перевезли до концтабору в Заксенхаузен усіх тих, хто брав участь у львівських подіях. Окрім того, вони провели арешт членів ОУН майже в усій Європі, в тому числі Україні, Польщі, Німеччині, Австрії, Чехословаччині. Для нацистської верхівки події в Україні були несподіванкою і викликали неспокій щодо наслідків політичних дій ОУН. Гестапівське керівництво розіслало 25 листопада таємний наказ такого змісту: "Незаперечно встановлено, що рух С. Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху С. Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники..." Така позиція Рейху змусила ОУН(р) піти у підпілля і заново відтворити центральний провід у складі М.Лебедя, І.Гриньоха, І.Климіва-Легенди, Л.Ребета.
Отже, Акт проголошення Української держави ЗО червня 1941 р. у Львові означав відчайдушну спробу українських патріотів поставити німецьку окупаційну владу перед доконаним фактом і підштовхнути її до визнання законності цього кроку. Драма уряду та його поводирів лише розпочиналася. Окупанти не дали й "дихнути" повітрям незалежності, задушивши її в зародку.
Іншою спробою заявити про присутність українського господаря на власній землі було створення в Києві 5 жовтня 1941 р. Української національної ради. Однак уже впродовж найближчих тижнів німецькі окупанти застосували проти неї репресії, внаслідок чого деякі з творців цієї установи заплатили життям і згадана рада фактично припинила діяльність як самостійний провідний український політичний фактор.
Дізнавшись про реакцію берлінських властей на львівські події ЗО червня 1941 р., Р.Шухевич - політичний керівник обох частин ДУН - надіслав командуванню вермахту заяву про те, що у зв'язку з арештом Державного правління України і провідника ОУН Український леґіон не може більше залишатися у складі німецької армії.
Десь у середині серпня "Нахтігаль" отримав наказ повернутись до Нойгаммера, де він був роззброєний і припинив існування. Особовому складу було запропоновано продовжити вишкіл до вирішення його долі.
Щодо південного відділу ДУН-"Роланду", то, закінчивши вишкіл дещо пізніше, він через місяць після початку війни був перекинутий через Румунію до Одеси, однак участі у бойових діях не брав, оскільки також у середині серпня його зняли з фронту, роззброїли, а отже, як і "Нахтігаль", він припинив існування.
Впродовж кількох тижнів доля леґіону була предметом суперечок між командуванням німецької армії та Міністерством східних територій. У результаті його бійцям надали право офіційного вибору: підписати з німецькою адміністрацією однорічний контракт для боротьби з радянськими партизанами або погодитись на роль тяжкого і часто злиденного життя іноземних робітників у Німеччині, оскільки гітлерівці попередили, що їм заборонено повертатися в Україну, або перейти у диспозицію гестапо як політичні в'язні.
Після тривалих дебатів усі офіцери та більшість бійців вирішили залишитись на військовій службі, сподіваючись, що їх все-таки відправлять в Україну.
У Франкфурті на Одрі відбулась реорганізація Українського леґіону, командиром якого було призначено майора Є.Побігу-щого, його заступником - Р.Шухевича. Новий підрозділ дістав порядковий номер -т 201-й батальйон охоронної поліції. Він передавався у розпорядження останньої як формація на спеціальних правах, що не братиме участі у поліцейських, а лише в охоронних акціях і буде відряджена не в Україну, а "тимчасово" на територію Білорусі на найважче завдання: боротьбу з радянськими партизанами у трикутнику Могильов - Вітебськ - Лепель. У середині березня 1942 р. 650 українських вояків вирушили залізницею через Польщу до Білорусі, де мали замінити батальйон латишів, яких перевели в Україну.
У грудні 1942 р. українські вояки відмовилися продовжити контракт і були відправлені на батьківщину. Стрільців і підстар-шин спершу всіх відпустили по домівках, однак невдовзі виловлювали і тих, хто не втік або не пішов до УПА, і відправляли в концентраційні табори.
Відразу після приїзду до Львова німецькі поліцаї оточили старшин, посадили в машину і повезли до в'язниці, де утримували до весни. Лише Р.Шухевичу та ще декільком із затриманих удалося перехитрити німців і зникнути з перону.
З середини липня 1942 р. уся територія України була захоплена ворогом. А. Гітлер розглядав Україну (як уже згадувалося) не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну великих економічних можливостей, які можна використати в інтересах Німеччини. Загарбники застосували три форми адміністративної організації захоплених територій: приєднання до існуючих держав, громадянська адміністрація і військова адміністрація.
Водночас, коли Німеччина розробляла плани колонізації України, Румунія заявила про своє "історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси". За участь у війні А.Гітлер задовольнив територіальні претензії союзника. Нова румунська провінція під назвою "Трансністрія" складалася з Одеської, південних районів Вінницької і західних районів Миколаївської областей. До складу Румунії були також введені Чернівецька й Ізмаїльська області.
З лютою жорстокістю окупаційна румунська влада розпочала репресії проти українців, заборонила будь-яке українське суспільне життя. Виявляючи "турботу" про устрій інших регіонів України, диктатор Антонеску просив німців обмежити її розміри, "не створювати великого слов'янського регіону на румунському кордоні". Румунський посол у Німеччині 21 липня 1941 р. передав прохання свого уряду про те, щоб "майбутня Українська держава (якщо вона буде створена) не була надто велика, бо Україна з 40-міяьйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та інші європейські держави". Посол особливо просив гітлерівську верхівку, щоб Галичину не приєднували до України, а зробили частиною Німеччини, тоді можна було б мати "прямий зв'язок між Німеччиною і Румунією". Львівська, Дрогобицька, Станіславсь-ка і Тернопільська області утворили "Дистрикт Галіція", який адміністративно підпорядковувався Генерал-губернаторству (воно об'єднувало значно більшу частину польських земель). Правобережна Україна, значна частина Лівобережної України і південні райони, що безпосередньо прилягали до Криму, утворили "Рейхскомісаріат України" з громадянською адміністрацією. Східні райони України до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією.
В Україні нацисти створили понад 230 "фабрик смерті", концтаборів, у яких винищували мирне населення та військовополонених. Найбільші концтабори були у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді. Незважаючи на їхню "плідну діяльність", вони не набули міжнародного розголосу, подібно Бухенвальду, Майданеку або Освенциму. Цілому світу відомі Лідіце, Хатинь, Орадур, спалені з усіма жителями за опір окупантам. Та хто у світі знає, що в Україні таких сіл налічується понад 250 (97 - на Волині, 32-у Житомирській області, 21- у Чернігівській, 17-у Київській та ін.)? Це села-воїни, що піднялися до помсти ворогові за його жорстокості.
Застосовуючи практику стовідсоткового геноциду (голокос-ту) до єврейської нації, гітлерівці і в Україні почали саме з цієї акції. Відразу після захоплення Києва нацисти здійснили виняткову (навіть у їх страхітливій практиці) операцію зі знищення в урочищі Бабин Яр за кілька днів 50 тис. євреїв, переважно жінок, дітей і літніх людей. Після цього Бабин Яр став місцем регулярних (двічі на тиждень) розстрілів упродовж усього періоду окупації. Тут було знищено в фатальному підсумку понад 200 тис. громадян різних національностей. А всього в Україні відомо не менше 250 місць масових розстрілів.
У жахливих умовах опинилися радянські військовополонені. За даними німецької статистики, до кінця 1941 р. у полон вермахту потрапило понад 2,4 млн бійців і командирів Червоної армії. Загальна кількість військовополонених на 1 листопада 1944 р. становила 5,7 млн осіб. Радянська держава про них зовсім не дбала, адже Сталін вважав полонених зрадниками і відкидав посередництво нейтральних країн, спрямованих на полегшення їхньої долі. У німецьких таборах смерті вони гинули від нестерпних умов і голоду. Головнокомандувач німецьких військ в Україні генерал Кітцінгер доповідав фюреру, що на його території щоденно помирає 2 тис. військовополонених. В Україні було 180 таборів, у яких загинуло 1366 тис. військовополонених.
Після провалу "бліцкригу" внаслідок постійних мобілізацій виникла гостра нестача робочих рук у народному господарстві Третього Рейху. Тому гітлерівці широко використовували працю населення окупованих країн. До Німеччини з Радянського Союзу було вивезено 2,8 млн молоді - робітників зі Сходу (остар-байтер), зокрема з України - 2,4 млн осіб.
Отже, пограбувавши Україну, розшматувавши і розмежувавши її штучними кордонами, встановивши незнаний за жорстокістю окупаційний режим, гітлерівські слов'янофоби сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю і силу українського народу до організованого опору.
Відповідь населення на фашистський геноцид була одна - масовий рух опору. Серед різних форм народної боротьби у тилу ворога, що наприкінці 1942 p. велася, по суті, у всіх районах України, найактивнішою були збройні партизанські дії.
Найбільші партизанські з'єднання діяли у лісистих північних районах України, і пов'язані вони з іменами С.Ковпака, О.Федорова і О.Сабурова. Історики В.Даниленко, В.Замлинський і С.Кульчицький звернули увагу на те, що дані Українського штабу партизанського руху про чисельність радянських партизанських загонів і результати їхньої бойової діяльності перебувають у разючій невідповідності з німецькими джерелами. Зокрема, за даними штабу, у 1943 р. на окупованій території України діяло понад 300 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони загальною чисельністю 43,5 тис. бійців, з якими підтримували зв'язок. За німецькими даними, чисельність радянських партизанів не перевищувала тоді 50 тис. бійців. Безумовно, у німців не було підстав для істотного заниження кількості партизан, водночас УШПР прагнув подати результати своєї роботи у найкращому вигляді.
Суперечності у статистиці аніскільки не знижують значення партизанського руху як одного з фронтів, що зумовив остаточну перемогу Червоної армії. Радянські партизани, у тому числі й українські, зробили в цю перемогу безсумнівний внесок. За німецькими даними, вони відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.
Окрім партизанського руху, керованого більшовиками, на окупованій території розгортався український національний рух опору. Хоча війну між СРСР та Німеччиною провід ОУН(р) оцінював як боротьбу "двох імперіалізмів за оволодіння Україною", вважалося, що, оскільки Радянський Союз війну програв, виборювати незалежність доведеться у Німеччини. Саме під антині-мецькими гаслами розбудовуються національні збройні формування - Українська Повстанська Армія, підпільні боївки в селах. Керівництво ОУН вважало: у випадку перемоги Німеччини над Радянським Союзом вона буде настільки знесиленою, що ново-створене українське військо зможе вигнати окупантів і заснувати незалежну Українську державу.
Водночас ОУН робилися спроби з допомогою так званих похідних груп, які складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити вплив на східні та південні області, розгорнути там мережу підпілля. На відміну від комуністичного підпілля гестапівці називали націоналістичних нелегалів "українським рухом опору". В одній з оунівських листівок, конфіскованих гітлерівською поліцією безпеки і СД, зазначалося: "Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми повинні берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу...". Німці застосовували жорстокі репресії проти цих провідників самостійництва.
ОУН(р) після розгрому німцями українського уряду в Львові в липні 1941 р. перейшла на позиції політичного та силового протистояння з окупаційною владою аж до її витіснення з території України. З другої половини 1941 р. і до осені 1942 р. накопичувалися сили, визначалися нові принципи боротьби та головні противники, створювалася організаційна інфраструктура руху опору.
У жовтні 1942 р. формування Української Повстанської Армії під егідою ОУН було завершено. Це означало новий якісний щабель боротьби за незалежність. На арену боротьби вийшла потужна збройна формація, що мала чітку структуру, стратегію і тактику, привабливу самостійницьку ідеологію, масову підтримку населення. Поступово УПА поширила ареал дій на Галичину, Буковину, Поділля, Закерзоння та інші регіони. УПА виступила не просто як збройна сила народу, вона взяла на себе функцію органів державної влади, зокрема встановлення та розвиток зовнішніх зв'язків.
УПА розгорнула оборонні бойові операції проти німецьких окупантів, які не могли примиритися з існуванням неконтрольо-ваних ними збройних структур. Завданням УПА був також захист цивільного українського населення від німецьких каральних загонів і наскоків озброєних ватаг польських шовіністів.
ОУН надавала великого значення зовнішнім зв'язкам і в міру можливості розвивала їх форми та методи своєрідних дипломатичних акцій. Дії ОУН-УПА різнилися залежно від конкретної ситуації, що складалася до появи нових чинників. Основні напрямки дій:
1 • Вироблення основних положень зовнішньої політики України, визначення принципів майбутніх відносин не лише з державами, а й з народами інших країн.
2. Намагання укласти угоди про перемир'я з військовими час тинами країн-союзниць Німеччини, Угорщини, Румунії та ін.
3. Формування національних загонів у лавах УПА з добровольців - представників різних національностей, що були в СРСР.
4. Згуртування всіх поневолених і загрожених російським більшовизмом народів Східної Європи й Азії до спільної боротьби за самовизначення та незалежність.
5. Пошук історичного примирення з поляками на принциповій основі визнання єдності всіх етнічних українських земель та незалежності України.
6. Спроби досягти не політичних, а ситуативних місцевих до мовленостей про перемир'я з німецькими військовими частина ми під час їх відступу, передання певної кількості зброї та спорядження для УПА.
7. Апелювання до світової громадськості з викриттям злочинів більшовизму та пропагандистським поясненням мети ОУН- УПА.
У політичних постановах 2-ї конференції ОУН, що відбулась у квітні 1943 p., йшлося про відмову від другорядних фронтів і розгортання боротьби на вирішальних ділянках - антибільшовицькій та антигітлерівській. "В теперішній момент, - зазначалося в постанові, - вважаємо самим головним фронтом фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маркою він не виступав би (білогвардійщини, керенщини, більшовизму, слов'янофільства чи їм подібних)". У постанові наголошувалося: "Мо-сковсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму й німецькій концепції так званої "Нової Європи" ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господар-ської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом - "Свобода народам і людині".
У серпні 1943 р. відбувся III надзвичайний Великий Збір ОУН(р). Відмовляючись від ідеології інтегрального націоналізму, він задекларував рівні політичні права всім громадянам України незалежно від національності і наголосив на необхідності демократизації суспільства. Керівництво ОУН(р) завершувало переорієнтацію на демократичні режими США й Англії. Проголошувалася боротьба на два фронти: проти вермахту і Червоної армії, але другий противник розглядався як небезпечніший. Акцентувалося на необхідності масових мобілізацій в УПА серед населення всієї України. У галузі міжнародної політики постанова висувала таке завдання: "... наші цілі вийшли поза межі України, та зв'язавши нашу боротьбу за Українську Суверенну Соборну державу з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіалізмом народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики, Ба-лканів, маємо пропагувати й реалізувати наше гасло свободи народам і людині й право кожного народу на самостійні національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів". У тексті постанови були закладені основоположні принципи міжнародного права й співжиття - обстоювання свободи і демократії, права кожного народу на самовизначення.
Особливістю руху опору в Україні була наявність двох протилежних сил - радянської та національної, як і факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Однак є підстава стверджувати і те, що більшість народу не сприйняла націонал-соціалістичної ідеології: українці зайняли однозначно ворожу позицію до окупантів та їх пособників. Це створювало сприятливі умови для всеукраїнського руху опору, який з 1943 р. досяг найбільшого розмаху і розхитував увесь "новий порядок" в Україні.
В зовнішній політиці УПА віддавала пріоритет єднанню народів в антигітлерівській боротьбі, бо це була запорука успіху. В листопаді 1943 р. УПА звернулася до вояків національних батальйонів та представників різних народів і народностей СРСР з обґрунтуванням необхідності створення національних держав. Вони адресувалися білорусам, узбекам, казахам, туркменам, таджикам, башкирам, татарам, черкесам, кабардинцям, осетинам, чеченцям, адигейцям, лезгинам, інгушам, "народам Волги, Уралу, Сибіру та народам Азії".
Серед політико-пропагандистських акцій УПА важливе місце займає Перша конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії, яка відбулася в листопаді 1943 р. в лісі на Житомирщині. У конференції взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 народів. Хоча невелике число учасників конференції, вона мала велике політичне значення. Учасники конференції вітали боротьбу народів Східної Європи та Азії проти німецького імперіалізму й висловлювали повну солідарність із цією боротьбою. Конференція започаткувала Комітет поневолених народів і закликала до створення національних повстанських армій. Опублікована відозва конференції проголошувала, що після війни новий лад "мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території". Отже, боротьба УПА могла стати детонатором широкомасштабних рухів інших народів за свободу та незалежність.
На початку 1944 p., коли сталінські репресії зачепили цілі народи півдня СРСР, УПА була практично єдиною військовою організацією, що прорвала завісу таємничості над цим великим злочином і засудила депортації 300 тис. чеченців та 180 тис. кримських татар.
УПА поступово виробила аргументовану позицію у питанні ставлення до російського народу, розрізняючи російське населення й правлячі кола. ОУН-УПА підкреслювала, що бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту "російсько-більшовицьких загарбників". Тому робила висновок: "Російський народ - наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів, співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо вона буде будована не на імперіалістичних взаєминах, а на дружбі та рівноправності".
Гострою виявилася проблема відносин українського і польського населення. Історичні нашарування, національні образи, шовіністичні амбіції частини поляків густо обплели цю проблему в умовах воєнного конфлікту. Відбувалося взаємне винищення на Волині українського і польського населення, яке ввійшло в історію як "волинська різня".
За деякими джерелами, винищення українців почалося ще з 1942 р. на землях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава й інші райони на захід від річок Буг і Сян). Від 1942 до 1943 р. було вбито понад 2 тис. українців. З серпня-вересня 1943 р. польські акції поширилися далі на схід, у райони Галичини, а також Волині, де антагонізм між українцями і поляками поглиблювався, з одного боку, присутністю про-радянських польських партизанів, а з іншого - використанням окупантами польської поліції у репресіях проти українців.
Військове командування польського опору розробило план повстання до приходу Червоної армії, аби захопити владу і поставити Москву перед фактом, що на західноукраїнських землях відновлено польський суверенітет. "Розуміємо і цінуємо прагнення українського народу до створення самостійної держави, -йшлося в одному з його документів 1943 р. - Одначе заявляємо, що не відмовимось від східних земель Речі Посполитої". У польських планах стосовно цієї території українці розглядалися ворогами, яких треба знищувати. Таке формулювання питання позбавляло вибору українців, котрі боролися за незалежну державу в її етнічних кордонах.
У свою чергу бандерівці вирішили деполонізувати Західну Україну. Поступово, село за селом, вони повідомляли "про те, що за 48 годин поляки повинні вибратися за Буг чи за Сян, інакше - смерть"; від емігрантського польського уряду з Лондона йшли накази "полякам не рушити з місць", бо з їхнім виїздом Польща втратить Волинь. Люди були на роздоріжжі - одні тікали, інші чекали польського війська, а тим часом починалась різня.
Намагаючись припинити взаємне кровопролиття і знайти ґрунт для антинімецької й антирадянської співпраці, оунівці пішли на переговори з представниками емігрантського уряду В.Сікорського, обіцяючи поки що не порушувати проблему українсько-польського кордону. "Польсько-українська різня лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу - в інтересі більшовицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями, - зазначалось у заяві ОУН у жовтні 1943 р. - Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не надходили б, і закликає все українське населення бути пильним до ворожих інспірацій та дотримуватись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу".
Проте на перешкоді домовленості українського і польського підпілля було їх категоричне небажання відмовитися від претензій на західноукраїнські землі.
У 1943 - 1944 pp. УПА і Служба безпеки (СБ) ОУН(р) проводили жорстоку боротьбу з польськими збройними формуваннями, підпорядкованими емігрантському урядові - Армією Крайовою (АК). Ця боротьба розпалювалася й німецькою адміністрацією, якій була вигідна ворожнеча двох пригноблених народів. "Ми стверджуємо, - наказував ще 5 червня 1942 р. генерал-губернатор Г.Франк, - що в інтересах німецької політики між поляками і українцями повинні підтримуватися напружені стосунки". І це гітлерівцям, на жаль, вдалося. Боротьба набула ознак етнічної чистки, під час якої винищували дітей і жінок за одну лише національну приналежність. Аківці вирізували беззахисне населення українських сіл на Холмщині, оунівці знищували польські села на Волині, проливаючи невинну кров, що поглиблювало ворожнечу між двома народами. "На всьому Поліссі та великій частині Волині, - розповідав очевидець, -літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Й. Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та "бульбівців" як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь - вогонь. Куди не повернись - трупи і кров...".
Еміграційний польський уряд в Лондоні жодного разу не підтверджував право українців на державність на своїй етнічній території. Більше того, він вважав, що саме йому мають бути передані західноукраїнські землі у випадку їх визволення від німецьких окупантів і на всій визволеній польській території повинні розташовуватись американські й англійські війська для гарантії незалежності Польщі. На визнанні довоєнного кордону Польщі наполягав польський посол у листі до державного секретаря США К. Хелла напередодні конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Великої Британії 19-30 жовтня 1943 p., яка займалася підготовкою "зустрічі у верхах" провідних країн антигітлерівської коаліції.
Проблему кордонів Польщі обговорювали на конференції в Тегерані. Була схвалена пропозиція Й. Сталіна "пересунути" кордон Польщі на заході до річок Одеру і Нейсе, а на сході визнати кордон по "лінії Керзона". З цією пропозицією погодився У. Чер-чілль. Принципово погоджувався з цією ідеєю й Ф. Рузвельт, хоча утримався від публічних заяв у зв'язку з наближенням президентських виборів у США.
Для розв'язання "польського питання" на свою користь Москва створила альтернативний польський уряд, прорадянський за своїм значенням і політикою. Так виник Польський Комітет національного визволення (ПКНВ), проголошений на визволеній польській території в Любліні 22 липня 1944 р. Делегація ПКНВ 26 липня 1944 р. підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував "лінію Керзона" як основу радянсько-польського кордону. Крапку поставив договір про кордони, підписаний у Москві 16 серпня 1945 р. представниками Польщі та СРСР. Перетворена на державний кордон, "лінія Керзона" захистила і завжди захищатиме від будь-яких випадковостей етнічну територію українського народу. Водночас "одержавлення" цієї лінії трагічно позначилось на долі українських земель, які залишились по той бік кордону - Підляшшя, Посяння, Холм-щина, Лемківщина. Це була сталінська компенсація за соціалістичний вибір Польщі.
Отже, під час Другої світової війни в Україні існувало чотири політичні сили: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух; український самостійницький підпільний і партизанський рух. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри.