Зовнішньополітична діяльність еміграційного уряду ЗУНР

Своєрідним було становище уряду Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), центром осідку якої став Відень. Як відомо, уряд ЗОУНР продовжував самостійну діяльність навіть після прийняття Акту злуки 22 січня 1919 р., проводячи власну військову і закордонну політику. Це дало підстави Міністру закордонних справ Володимиру Темницькому стверджувати про існування єдиної держави з двома арміями і двома окремими закордонними політиками. Стара ідеологічна суперечка з концептуальних питань державного будівництва не давала змоги проводити єдину зовнішню політику. Зовнішньополітична діяльність західноукраїнського уряду знайшла значно лояльніше ставлення до себе в урядових колах західних держав. Виражаючи інтереси населення Східної Галичини, уряд ЗОУНР спрямовував усі дипломатичні дії на розв'язання так званої проблеми Східної Галичини.
Його позиція грунтувалася на рішенні Ради десяти Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про статус Східної Галичини, згідно з якими за Польщею визнавали право окупації Східної Галичини до річки Збруч з подальшою організацією тимчасової цивільної адміністрації. У рішенні також було зазначено, що в період, визначений державами Антанти, у Східній Галичині буде проведено плебісцит із питань політичної і територіальної приналежності Галичини.
Еміграційний уряд ЗУНР і особисто Є. Петрушевич намагалися з'ясувати позицію великих держав у "східногалицькому питанні", щоб відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс. Однак до середини 1920 р. остаточне формування нової зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом. Укладений у Спа 10 липня договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза межами Польщі залишала також Східну Галичину нота Міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич негайно відреагував на зміну міжнародної кон'юнктури. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Є. Петрушевич 25 липня 1920 р. розпорядився організувати у Відні "уряд диктатора ЗУНР". Уповноваженим уряду для закордонних справ став С. Витвицький, а з січня 1921 р. - К. Левицький. Тепер активно пропагувалася ідея утворення самостійної та нейтральної Галицької республіки.
Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій закордонної політики ЗУНР, а також невизначеністю політичного статусу Східної Галичини. Це питання і надалі залишалося на порядку денному європейської політики. Адже у рішенні Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. йшлося лише про тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Право вирішити остаточно "схід-ногалицьке питання" залишалося за Антантою, однак Велика Британія використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Із суперечливостей між Лондоном і Парижем намагався скористатись Є. Петрушевич. Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що склалися, давали підстави для продовження боротьби.
Змінився також тип зовнішньої політики еміграційного уряду ЗУНР. У 1920-1923 pp. вона стала прагматичнішою. Тепер він покладав надії не на справедливість Антанти, а на суперечності між великими державами та на зацікавленість великих держав нафтою і концесіями у Східній Галичині.
Уряд ЗУНР розгорнув масштабну дипломатичну діяльність. Він утримував дипломатичних представників у 11 країнах Європи та Америки: в Австрії (В. Сінгалевич), Чехословаччині (Р.Смаль-Стоцький, потім - Я. Біберович), Угорщині (Я. Біберо-вич), Франції та Великій Британії (С. Витвицький), Італії (О. Ко-лесса, згодом - Л. Мишуга), Югославії (Г. Микитей), Канаді (І.Боберський, О. Назарук) і Бразилії (П. Карманський). Є. Петрушевич безперестанно висилав ноти, меморандуми і звернення до урядів великих держав, Ради послів Ліги націй тощо. Активно використовувалася трибуна Ліги націй, кожна нагода, щоб висловити позицію уряду ЗУНР, довести урядам західних країн можливість і необхідність самостійної Галичини.
Уряд ЗУНР 30 квітня 1921 р. запропонував державам Антанти проект "Основи державного устрою Галицької республіки". Було підготовлено і видрукувано брошури "Економічні основи галицької державності" й "Основи самостійності галицької державності". Автори зробили висновок, що Східна Галичина має всі умови, щоб стати самостійною і нейтральною державою. Тоді також виникла концепція "Східної Швейцарії", згідно з якою незалежна і нейтральна Східна Галичина мала виконувати у Східній Європі таку ж роль, як Швейцарія у Західній Європі.
Центром галицької дипломатичної активності був Відень, де перебували Є. Петрушевич і уряд ЗУНР, хоча австрійський уряд не виявив ініціативи у "східногалицькому питанні". Значно більший інтерес до уряду ЗУНР виявила Німеччина, яка була незадо-волена результатами Паризької мирної конференції, особливо щодо своїх кордонів. Вона прагнула послаблення тих держав, зокрема Польщі, які розширилися за рахунок німецьких земель, - звідси зацікавлення і певна співпраця з галицьким рухом.
Іншим центром зунрівського еміграційного життя, як і УНР, була Прага. Чехословацький уряд дозволив перебувати на своїй території інтернованим галицьким військовим формуванням, що зберігали свою організацію й підтримували бойову підготовку. За умов відсутності державної території невелика (понад 4 тис), але боєздатна армія залишалася вагомим аргументом в акціях уряду ЗУНР на міжнародній арені. Влітку 1920 р. Є. Петрушевич намагався відновити ідею галицько-чехословацької конфедерації, яка не отримала схвалення чехословацького керівництва. Уряд ЗУНР просив також, щоб ЧСР відстоювала галицькі інтереси в Лізі націй, проте за умов зближення ЧСР із Польщею зацікавленість східногалицьким питанням відходила на задній план.
Значні надії на досягнення мети уряд ЗУНР пов'язував із Великою Британією, яка виступала проти політики Парижа і Варшави, спрямованої на інкорпорацію західноукраїнських земель. Саме Лондон влітку 1920 р. наполягав на запрошенні до Спа представників Східної Галичини. На користь галичан була запропонована "лінія Керзона", яка залишала Східну Галичину поза Польщею. Навесні 1922 р. Ллойд Джордж наполіг, щоб питання про статус Східної Галичини ввели до порядку денного роботи Генуезької конференції, яке було заблоковано зусиллями представників Франції та Польщі. При підтримці Великої Британії "східногалицьке питання" декілька разів дискутувалося на засіданнях Великої ради і Політичного комітету Генеральної Асамблеї Ліги націй.
Представники уряду ЗУНР робили спроби зацікавити англійські, американські й італійські промислові кола. Нафтовий чинник також використовував у зовнішній політиці й польський уряд.
Взаєминам із США приділяв значну увагу екзильний уряд ЗУНР. У 1921 -1922 pp. для підтримки своєї справи йому вдалося організувати українську еміграцію на американському континенті. Однак американський уряд продовжував дивився на Східну Галичину як на загрозу стабільності в регіоні та виступав за передачу її Польщі.
Уряд ЗУНР намагався налагодити відносини з Великобританією. Переважно контакти з Ватиканом здійснювалися через митрополита А. Шептицького, котрий багато зробив для захисту східногалицької справи на міжнародній арені. Є. Петрушевич звертався до Ватикану особисто. У березні й липні 1922 р. він написав листи до Папи Пія XI і просив підтримати визволення українського народу Галичини з "польської неволі" та визнати незалежність України.
Відчайдушною спробою розв'язати питання політичної та територіальної приналежності Східної Галичини було намагання національної Ради взяти участь у роботі Ризької конференції. Однак делегати уряду ЗОУНР на конференцію допущені не були з вини радянських урядів Росії, України, Польщі. Хоча початок конференції викликав певні сподівання стосовно успіху галицької справи (російсько-українська делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання самостійності Східної Галичини), її рішення прикро вразили представників уряду ЗОУНР. Так само, як Директорія два роки тому відмовилася від "права на Східну Галичину", українсько-російська делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір, відмовилась від Галичини на користь Польщі. Західноукраїнський уряд не визнав цього договору і продовжував активні спроби залучити до розв'язання "східногалицького питання" світові сили. Лише єдиний раз "галицьке питання" стало предметом обговорення Ліги націй з подання президента ЗУНР Є. Петрушевича 21 лютого 1921 р. 23 лютого цього ж року Ліга націй прийняла резолюцію, в якій стверджувалося, що Східна Галичина перебуває під мілітарною (військовою) окупацією Польщі, а не її суверенітетом. Суверенітет над цією територією залишають за собою держави Антанти. Ця заява була підтверджена ще раз Асамблеєю Ліги націй 27 вересня 1921 р.
Ще одну спробу привернути увагу до проблеми Східної Галичини зробила Українська Національна Рада на конференції в Генуї (1922 p.). Знайшовши підтримку англійського прем'єра Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти, уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що склалася, вигідною для себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням долучити до неї територію Східної Галичини і визнати її територією Польщі. Рада амбасадорів 14 березня 1923 р. прийняла рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі. Так у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися українські уряди, відійшли до складу Польщі. Еміграційний уряд ЗУНР саморозпустився.