РОЗДІЛ І УКРАЇНА У ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ: ІСТОРИЧНІ ОРІЄНТИРИ

Виникнення на політичній мапі світу суверенної України - знаменна подія в житті сучасного суспільства. Відомий американський дипломат Строуб Телбот охарактеризував незалежну Україну як ключовий елемент у новій Європі після холодної війни, зважаючи на її геополітичне становище, природні ресурси. Україна - європейська держава. Вона є на континенті за кількістю населення п'ятою, за розмірами території - другою, а за економічними можливостями, інтелектуальним і науково-технічним потенціалом належить до розвинутих, найбільших європейських держав. Це робить нашу країну відчутним фактором міжнародного життя. Тому зовнішня політика України спрямована на утвердження її авторитету і вагомості у світовому співтоваристві. Сучасна зовнішня політика України ґрунтується на своїх історичних традиціях і теорії української політичної думки.
На формування української політичної думки щодо її геопо-літичного становища, європейської ідеї та зовнішньополітичних орієнтирів вплинули такі чинники:
- розташування етнічної території України впродовж віків між країнами-су гідами, що позначилося на менталітеті населення різних регіонів України, науково-політичних підходах до розв'язання проблеми суверенітету;
- переважання думки про те, що саме Україна є спадкоємни цею Київської Русі й колискою східної слов'янщини, має історичні пріоритети і першість у творенні державності;
- пошуки шляхів налагодження добросусідських відносин з державами, прагнення співіснувати з ними на автономних правах чи навіть на умовах автономії або протекторату, які закінчу валися здебільшого втратою незалежності.
Суть проблеми зовнішньополітичних орієнтирів ще на початку 20-х років XX ст. визначив В.Старосольський: "У старі часи це набувало конкретної форми виразу: "Москва чи Варшава", як це існувало в XVI ст. На сьогодні це вибір - "Схід чи Захід", з Москвою, як синонімом Сходу, чи з Європою, як синонімом Заходу. Яка орієнтація переможе?". В. Липинський висловлювався ще конкретніше: "Відділитися від Польщі, але так, щоб не утопитися в російському морі - ось проблема, остаточне вирішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть".
Проблемам зовнішньої орієнтації України, обґрунтуванню європейської ідеї присвятили праці видатні українські вчені М. Гру-шевський, В. Винниченко, І. Фещенко-Чопівський, С. Шелухін та ін. На основі їхніх праць, а також програмних документів українських політичних партій кінця ХІХ-початку XX ст. можна узагальнити картину пошуків у зазначеному напрямі. Політологи В. Мадіссон і В. Шахов констатують, що різні напрями української політичної думки поєднують такі концептуальні вузли:
1) неодмінний зв'язок з ідеєю державотворення, пояснення відсутності державності зазіханням зовнішніх сил;
2) спроби відшукати оптимальні форми міждержавного абовнутрідержавного зв'язку і взаємовідносин із сусідніми народами і країнами;
3) визначення певного регіону етнічної території України якопорної бази в державотворенні та зовнішній орієнтації;
4) розробка порівняльної психологічної характеристики українського й інших слов'янських і неслов'янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності;
5) заклик опертися на внутрішні сили, саме український на род як головний чинник незалежності і стабільності щодо зовнішнього оточення;
6) урахування в геополітичній орієнтації соціального чинника, передусім настроїв і побажань трудових верств населення.
Дослідники виділяють і таку особливість, як надзвичайну строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їх пріоритетності, що пропонували автори відповідних концепцій. У цьому закладена глибока історична традиція. Українські діячі готові були об'єднатися з будь-яким сусідом, щоб вибороти самостійність. Це особливо чітко простежувалося у XVII-XVIII ст. Після провалу Гадяцької угоди робили спроби опертися на Туреччину П. Дорошенко та Ю. Хмельницький, на Швецію -1. Мазепа та П. Орлик. Зондував ґрунт для спільної війни разом із Пруссією проти Росії В.Капніст. Як констатував Д.Донцов, "все ясніше проступаюча провідна лінія польської, як також московської політики запанувати над Україною, робила вже заздалегідь безвиглядними всі спроби останньої зберегти свою незалежність в союзі з одною з цих держав проти другої".
Вже у XIX ст. в українській суспільно-політичній думці були визначені основні орієнтаційні напрями в галузі геополітики: слов'янський, чорноморсько-балканський, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, а також "геоцентричний", тобто рівноваги між Сходом і Заходом.
Слов'янську орієнтацію започаткували члени Кирило-Мефоді-ївського братства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак та ін. Вони вважали, що кожний слов'янський народ -Україна, Росія, Польща, Білорусь, Чехія - має утвердити власну демократичну державу й об'єднатися у федерацію із спільним парламентом у Києві. Зрештою, подібні ідеї висували діячі інших слов'янських країн, однак центром всеслов'янської єдності вважали свої країни. Згодом ідею слов'янської орієнтації пропагували у працях І.Франко, М.Грушевський та ін. М.Грушевський дійшов цілком закономірного висновку, що слов'янофільська тенденція не переставала бути провідним мотивом української політичної думки.
Близькою до слов'янської була чорноморсько-балканська орієнтація, яка передбачала створення федерації держав чорно-морсько-балканського регіону. Ця ідея знайшла обґрунтування у працях С.Томашівського, С.Шелухіна. Зокрема, С.Шелухін вважав, що до Чорноморсько-Адріатичної федерації треба залучити українців, чехів, словенів, сербів, хорватів.
Великої популярності наприкінці ХІХ-початку XX ст. набув чорноморсько-балтійський напрям. Його пропагували С.Рудницький, Ю.Липа. У 1916 р. С Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю "Україна з політико-географічного становища", в якій показав неминучість незалежності України з наукових позицій, з урахуванням сукупності геополітичних чинників. Подібне завдання висунув учений і в праці під дещо публіцистичною назвою "Чому ми хочемо самостійної України" (1916 p.). У фактологічному плані С. Рудницький детально зупинився на огляді українських історичних регіонів, охаракте-ризовуючи етнодемографічно Підляшшя, Полісся, Холмщину, Галичину, Угорську Русь, Буковину, Волинь, Поділля, Бессара-бію, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Таврію, Чорномор'я, Кубанщину, Слобожанщину.
Логічним продовженням політико-географічної тематики є праця С. Рудницького "Українська справа зі становища політичної географії", яка вийшла друком 1923 р. У змісті простежується ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи. В сенсі пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації Центрально-Схі-дної Європи С. Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійсь-кої федерації, насамперед як противаги російській експансії та рівноваги щодо великих держав Західної Європи. Моделюючи географію майбутніх центрів світової сили, автор застерігає західний світ про недопустимість введення України до складу Російської імперії, яке б могло багатократно посилити російські експансіоністські амбіції і стало б передумовою анексії Росією країн Центральної Європи. На жаль, ці передбачення, які швидко збулися, залишилися поза увагою західних політиків.
Новим етапом у формуванні політичної і геополітичної думки стали праці Ю. Липи. В оригінальних дослідженнях "Українська раса" (1937 p.), "Призначення України" (1938 p.), "Чорноморська доктрина" (1940 p.), "Розподіл Росії" (1941 р.) вчений зробив всебічний генетичний і просторовий аналіз української ідентичності. Він акцентував на тих засадах, які могли б посилити енергію українства, збільшити його "відпорну" силу і безпеку стосовно чужих політичних, культурних та ідеологічних впливів і загалом - його творчий потенціал. Це, насамперед, етнокультурна ("расова") і релігійна солідарність, національна воля, критичне ставлення до чужих доктрин і цінностей, вдала геополітика, у центрі якої - природна вісь Північ - Південь. Ю. Липа, зокрема, зазначав: "Визначення напрямної на Схід чи Захід - це, передусім, нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла під південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня".
Геополітичні концепції Ю. Липи - моделі активного залучення України до європейської політики, що орієнтували українство не на пристосування до існуючих, а на творення нових територіально-політичних реалій, утвердження України як суб'єкта світових міжнародних відносин.
Достатньо вагоме місце у політичній думці посідав західноєвропейський вектор, йому надавали перевагу М.Драгоманов, Б.Крупницький, Д. Донцов та ін. М. Драгоманов, пропагуючи "поміркований європеїзм", обґрунтовував необхідність зв'язку України із Західною Європою (як джерелом прогресу). Він наголошував, що історичний процес у всій Росії повинен пройти такий же політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. Вчитися у країн Західної Європи, а також у США рекомендував українцям М.Грушевський. Яскраво вираженої західницької позиції дотримувався Б.Крупницький, який вважав, що Україна запозичила від Заходу все необхідне, зокрема Греко-католицьку церкву і латинську культуру. Він дійшов висновку, що Україна завжди була близькою до Європи.
Намагання утвердити думку про переорієнтацію України на Захід було характерним для політичних поглядів Д. Донцова. Аналізуючи геополітичне становище України, історичні, політичні, культурні традиції, Д. Донцов стверджував: "...через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона [Україна. -Авт.] скоріше була продовженням середньої Європи. Культурно Україна вже була і в значній мірі вже ще зістала Європа". Д. Донцов дійшов висновку, що "... се положення України означає якраз головні лінії нашої політики. Коли історія (і географія) зробила з нас аванпост Європи проти Росії... то першою заповіддю нашої політики повинно бути : 1) В політиці внутрішній - плекання всіх засад західної культури ... 2) У політиці зовнішній - повна сепарація від Росії. І там, і тут стисла сполука з Європою". Серед європейських держав Д.Донцов у геополітичній орієнтації віддавав перевагу Німеччині й Австро-Угорщині. У 1917 р. він писав, що українське питання тісно пов'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині прив'язуємо нашу будучність".
Заслуговує на увагу геополітична концепція "рівноваги" між Сходом і Заходом. Цю одвічну українську проблему намагалися розв'язати багато вчених. Наприклад, М. Грушевський, котрий рекомендував українцям вчитися у країн Заходу, одночасно закликав "не спішити замикатися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше ... в сфері старих зв'язків колишньої Російської держави, і поза ними".
Достатньо розважливо розглядав концепцію рівноваги між Сходом і Заходом І. Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні та західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елементом життя. Україна, на його думку, за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою - до європейського світу. Вона об'єднує дві традиції, є легітимним членом обох культур. У цьому, за І. Лися-ком-Рудницьким, і полягає синтез між Сходом та Заходом.
У політичній думці знайшла втілення також орієнтація, яку умовно можна визначити геоцентричною. її дотримуються окремі представники "лівого" (соціал-демократичного) і націонал-радикального та монархічно-аристократичного крила українства. Першочерговим у побудові держави, на їхню думку, є опора на внутрішні сили - на різні його верстви у різних авторів. Так, В.Винниченко вважав, що, починаючи від Б. Хмельницького, у державотворчих концепціях переважала "нещасна орієнтація на зовнішні сили", тому й спричинилася втрата української державності. "В чому може бути наша сила? - запитував В. Винниченко. І відповідав: "Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами ... Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння".
Але якщо В. Винниченко безпосередньо пов'язував процес державотворення зі соціальними питаннями і робив ставку на трудові верстви, то В. Липинський закликав однаковою мірою відмежуватися і від Польщі, і від Росії, віддаючи перевагу аристократії.
Особливе й вагоме місце в геополітичній орієнтації української політичної думки посідали й посідають відносини з Росією. Стосовно відносин з Росією існує думка про дистанціювання від неї. На те були об'єктивні і суб'єктивні причини. Цьому сприяли, з одного боку, недалекоглядна імперська політика царської Росії у Східній Україні, а з іншого - гнучкіша і ліберальніша політика щодо українства Австро-Угорщини. Коли українці Галичини порівняно лояльно ставилися до австро-угорського панування, то в Наддніпрянській Україні, зазначав Б. Кістяківський, "жодний новий етап у поступовому розвитку і поширенню сепаратизму і "самостійництва" завжди так або інакше був зв'язаний або навіть викликаний якою-небудь попередньою репресією проти українства".
Однак єдності поглядів у відносинах з Росією ніколи не було. Особливо це виявилося на початку XX ст., передусім у програмних документах українських партій.
За автономію чи федеративні відносини з Росією висловлювалися соціалісти-революціонери (УПСР), Українська федеративно-демократична партія, Українська радикально-демократична партія, за повну незалежність, "самостійну Україну від Карпат аж по Кавказ і Кубань" - Революційна українська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін.
Свій погляд на геополітичне місце України висловив глава української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Він вважав Україну центральноєвропейською державою, повноправним членом "Середньої Європи", що належить до політико-пра-вового європейського простору.
Якими б різними не були погляди на геополітичні орієнтації України, однак більшість українських діячів вірили, що у Новій Європі займе належне місце й Нова Україна. Вона покликана перетворитися у провідну країну світу, стати центром інтеграції Східної та Західної Європи на засадах християнської демократії та наріжних моментах формування нової духовної і християнської за своїм змістом цивілізації.