Прудон зазначав, що душею історії є принципи. Будь-який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій закон; будь-яке явище відповідає якійсь ідеї; ніщо не відбувається в світі, не виражаючи якоїсь ідеї, — все це аксіома новітньої філософії... На принципах ґрунтується все життя народів і все моральне значення їхнього побуту; в ім'я принципів здійснюють державні перевороти; заради них вмирають і відроджуються спільноти.
Міжнародне право — це сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в межах окремих груп або на двосторонніх засадах. Норми міжнародного права пов'язують між собою держави. Відповідно до взятих зобов'язань уряди впорядковують внутрішнє законодавство згідно з міжнародними угодами і договорами, нормами та принципами.
Принципи міжнародної політики й міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права та зобов'язаннями за міжнародними угодами. Це фундаментальні правила, які відображають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню й розвитку цих систем.
Своє втілення принципи міжнародної політики дістають у міждержавних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані головні принципи міжнародного права й передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий у 1945 р. п'ятьдесятьма державами-засновницями ООН. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у "Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй" (1970 p.). Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли й такі документи Генеральної Асамблеї ООН, як "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам" (1960 p.), "Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав" (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 p.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення міжнародних принципів значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю.
Головними принципами сучасного міжнародного права є мирне співіснування, суверенна рівність держав, рівноправність народів та їх право самостійно визначати свою долю, незасто-сування сили або загрози силою в міжнародних відносинах, непорушність державних кордонів, територіальної цілісності держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом та угодами, загальне поважання прав людини й основних свобод.
Принцип мирного співіснування посідає центральне місце у системі сучасного міжнародного права. Нині міжнародне право може бути ефективним тільки як право мирного співіснування. В ньому втілені найперші загальнолюдські цінності — мир і співпраця. Головною ідеєю цього принципу є те, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних засадах міжнародних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, задає нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насильству й пригнобленню народів у будь-якій формі.
Елементами світового співтовариства, заснованого на засадах мирного співіснування, мають бути мир, правопорядок, безпека всіх держав незалежно від соціально-політичних ознак, поважання інтересів інших країн, право на розвиток, співпраця.
З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'язаний принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Як загальна вимога він був зафіксований у Статуті ООН: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином"1.
Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо відбувся збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Саме в такому порядку міжнародне співтовариство застосувало силу щодо Іраку під час його агресії проти Кувейту.
Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, який тягне міжнародну правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.
Одну з найважливіших ідей сучасного міжнародного права — взаємодію рівноправних держав — відображає принцип суверенної рівності держав. Домовлятися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони грунтуються не на угодах, а на відвертому чи прихованому підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права (1970 р.) проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однаковий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни мають бути однаково зацікавлені у розв'язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством. Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип і є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі.
Проблема кордонів особливо гостра для Європейського континенту. Ось чому учасники Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів Заключного акту зазначили: "Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".
Принцип територіальної цілісності виключає насильницьке загарбання або зміну належності іноземних територій, а також забороняє протиправно використовувати іноземні території або завдавати їм шкоди.
У Статуті ООН принцип мирного врегулювання суперечок сформульований так: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".
Формування принципу невтручання сягає доби буржуазних революцій. Воно супроводжувалося протиборством, прагненням деяких держав зробити втручання у внутрішні справи правилом міжнародного спілкування. Статут ООН зобов'язує всі держави та інших суб'єктів міжнародного права не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої компетенції іншої країни.
Сучасну добу характеризує утвердження принципу поважання прав людини як одного з головних принципів міжнародного права. Цей принцип містить універсальне, тобто загальне для всіх, міжнародно-правове зобов'язання держав, незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, поважати й дотримувати права людини та головні свободи усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.
Дотримуючись перелічених принципів сучасного міжнародного життя — найважливішого імперативу існування людства, — можна уникнути кровопролитних війн.
Суверенність держави, крім інших аспектів, передбачає самостійність її зовнішньої політики. Здобуття Україною незалежності й набуття ознак повноцінної держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувалися за складних і суперечливих умов. Це значною мірою визначало характер і зміст її політики на міжнародній арені.
Серед цих умов слід насамперед відзначити радикальні зміни у світовій політиці на зламі 80 —90-х років. Виникли такі поняття, як "новий міжнародний і політичний порядок", "новий економічний порядок", "новий інформаційний порядок", "деідеологізація міждержавних відносин", "свобода вибору шляхів розвитку", "єдність та взаємозалежність цілісного світу", "верховенство загальнолюдських інтересів". У своїй сукупності вони означають здійснення політики в дусі нового політичного мислення.
Глобальні проблеми, що постали перед людством наприкінці XX ст., насамперед загроза ядерної катастрофи, а також суспільно-політична криза у країнах так званого соціалістичного світу, що певною мірою позначилася на розвитку й інших держав, зумовили радикальну зміну курсу, стилю і змісту світової політики у 90-ті роки.
Власне, "новизна" нового політичного мислення, яке зумовило ці зміни, відносна. Ідеї, що становили його зміст, зокрема про необхідність нового співвідношення загальнолюдських, національних і партійно-класових інтересів, про гуманістичні принципи взаємовідносин держав і народів, у тому числі щодо їх ставлення до навколишнього середовища, висловлював ще у 20 — 30-ті роки академік В. Вернадський. Фундаментальні теоретичні положення щодо цих питань формулювали Нільс Бор (1944 p.), Альберт Ейнштейн (1945 p.), Бертран Рассел та Фредерік Жоліо-Кюрі (1955 p.). Вони містяться у низці документів Руху неприєднання, Пагуошсько-го руху вчених за мир і роззброєння та ін.
Головні ідеї нової філософії міжнародної політики полягають у визнанні світу як суперечливого, але взаємозв'язаного й цілісного розмаїття соціальних і політичних систем;
розумінні суспільства як системи організмів, які можуть і повинні співіснувати; пріоритеті загальнолюдських цінностей щодо класових, станових, національних тощо; багатоваріант-ності суспільного прогресу; існуванні світу без насильства та воєн; розумінні того, що в сучасному світі немає жодної політичної, економічної, соціальної, ідеологічної чи ще якоїсь проблеми, яку можна позитивно розв'язати, застосовуючи силу чи загрозу силою, й що немає такого питання, яке не можна було б розв'язати мирними, політичними засобами; прагненні до нового, справедливішого світового порядку, до діалогу й співробітництва в інтересах розвитку й збереження цивілізації.
Практичними результатами цих ідейно-теоретичних змін стали: припинення вибухонебезпечного протистояння Сходу й Заходу та відповідних воєнних блоків, об'єднання Німеччини, інтеграційні процеси в Європі, ліквідація режиму апартеїду в Південній Африці, піднесення миротворчої та гуманітарної ролі ООН та ін. Водночас такі зміни супроводжувалися певною нестабільністю в світі, розгортанням кровопролитного громадянського конфлікту в колишній Югославії, агресивністю ісламського фундаменталізму, зростанням впливовості правих політичних сил.