Невід'ємною складовою будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи з середньовіччя, мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань, сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями1.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано.
Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інституцій своєчасно помітити і оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інституцій не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетра-диційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства тощо), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Для того щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:
1) зародом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чор
нобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу— консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані.
Широке розмаїття цілей і завдань громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.
З першої групи функцій слід виділити захисну й допомого-ву. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповаги до особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства.
З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови порозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.
Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "зверху — донизу", "знизу — догори". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.
Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (належать до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи та (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища". Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інституції влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються впливати на неї, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегу-вання й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інституціями та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституційному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.
Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М. Денкен запропонував два основних критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп, вважає Ж.-М. Денкен, належать підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.4
Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших належать різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).
Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.
Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довіру громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих і особистих потреб, по-друге, готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.
Отже, громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37).
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.