> забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які складаються з єдинодержавних громадян;
> зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;
> здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.
Ефективність етнополітики в кінцевому підсумку визначається тим, наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та політичні процеси, відповідають інтересам і потребам суверенізації етносів, гармонізації відносин між ними. Принципи ж зумовлені спрямованістю етнополітики, її основними рисами — демократизмом і гуманізмом. Ключовими принципами виступають:
1) безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;
2) пріоритет загальнолюдських вартостей над національними і класовими, а інтересів особистості — над етнічними;
3) визнання за кожним громадянином незалежно від національності права вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною декларацією прав людини.
Реалізація даних принципів можлива лише за умови демократичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етно-політика стає важливим важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних та соціальних відносин.
Стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером політичної культури, станом історичної пам'яті етносу, яка є складовою етнічної самосвідомості. У колективній пам'яті фіксується як позитивний, так і негативний соціально-політичний і духовний досвід.
На розвиток цих тенденцій значно впливають зовнішні орієнтації етнічних груп. За яскраво вираженої етнічної гетерогенності народи нерідко тяжіють не один до одного в межах однієї держави, а до близьких їм за культурою народів як прилеглих, так і віддалених за територією держав. Наприклад, відмінності у зовнішніх орієнтаціях відіграли вирішальну роль при фактичному поділі Кіпру, створили нерозв'язну проблему в Ольстері та аналогічні ситуації у ряді афро-азіатських і латиноамериканських країн. Невідомо, як розвиватимуться ситуації у тих державах, що вийшли з колишнього СРСР і народи яких тяжіють до суміжних держав (туркмени, таджики, молдовани та ін.).
Етнодемографічна ситуація у масштабах країни і в окремих регіонах має вирішальне значення, коли йдеться про сприйняття етносами зовнішнього світу, пошуки свого місця в ньому. На певних етноісторичних стадіях один і той самий етнос може бути і суб'єктом, і об'єктом політики, але в різних аспектах та вимірах: на донаціональних стадіях він у політичному житті менш активний та організований, ніж на національній, і менш схильний стати суб'єктом, а здебільшого виступає лише об'єктом політики. Чим вища історична стадія "зрілості" етносу, тим більше шансів він має стати сувере-нізованим і самосуверенізованим, тобто самовизначитись у політичному житті.
За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн чол., лише 67. Серед найбільших націй світу китайці становлять 934,0 млн, хіндустанці — 180,5, американці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці — 115,7 млн та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна. Зрозуміло, потенційні можливості народів, чисельність яких становить 50— 100 млн чол., і тих, яких лише 10 тис, досить різні. Це пояснюється неоднаковими рівнями розвитку та па-сіонарності етносів. Якщо великі нації спроможні створити державу (хоча це діалектичний процес: нація створює державу, держава створює націю), розвинути культуру світового значення, то малочисельним етносам важко підтримувати навіть систему освіти рідною мовою, хоча окремі їх представники піднімаються до світового рівня розвитку.
Малочисельні етноси з необхідністю виявляють схильність до співіснування з чисельнішими націями, засвоюючи їх культуру і мову. Великим націям, які протягом століть відігравали важливу роль у світовій історії і міжнародній політиці, властиве у тій чи іншій формі й культуртрегерство*, гіперболізоване відчуття своєї особливої історичної місії. Інтереси середніх і малих за чисельністю етносів мають переважно регіональний характер. Вони нерідко через ряд історичних обставин цілком продиктовані потребою виживання.
На складну етнодемографічну ситуацію в тій чи іншій країні впливають нерівномірний розподіл етнічних груп за різними щаблями суспільної ієрархії і відповідно неоднакові можливості доступу до соціальних благ. Для посттоталітарних країн характерна жорстка етнічна стратифікація, що охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних груп у соціальній, політичній та культурній сферах (колишні СРСР, Югославія та ін.). У зв'язку з цією проблемою слід зазначити, що для етнополітики практично нерозв'язаною залишається проблема подолання нерівності між чисельними і малочисельними народами, відсталості народів, що визволилися від колоніалізму. Першочерговими заходами світового співтовариства, ООН, міжнародної політики є встановлення нового економічного порядку, припинення експорту "брудних" технологій, нееквівалентного обміну, розвиток ефективної інформаційної мережі, підвищення ролі громадських організацій та ініціатив у світовому політичному процесі, участь у прийнятті рішень з питань безпеки всіх націй і народів і, нарешті, подолання голоду й злиднів, що охопили насамперед регіони й країни з поліетнічним населенням.
До найважливіших світових етнополітичних проблем належить захист етнічних груп (національних меншин). Етнічні групи, які мешкають у кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення.
У розв'язанні проблем етнічних груп важливо враховувати, що інтенсивна міжнародна міграція робочої сили, наявність у розвинених країнах десятків мільйонів іноземних найманих працівників, членів їх родин сфокусували важливі питання, і насамперед нерівномірність розвитку різних держав, збільшення армії "зайвих" людей в одних країнах і регіонах і їх неминучу еміграцію в інші держави. У Західній Європі, США та інших країнах живуть десятки мільйонів працівників арабського, слов'янського, африканського, латиноамериканського походження. Своєю присутністю іммігранти вносять елементи дестабілізації у і без того складні міжетнічні відносини названих країн. Людство вже було свідком спалахів расизму в багатьох країнах світу, причина яких — дискримінація як з боку урядових кіл, так і з боку монополій та підприємців. Трудящі-іммігранти за своїм статусом та реальним соціально-економічним становищем є найбільш експлуатованими й дискримінованими найманими працівниками, вони опинилися найбільш уразливими в соціальних, міжетнічних конфліктах, об'єктом переслідування з боку реакційних, шовіністичних організацій, а також небажаними конкурентами місцевих безробітних-аборигенів.
У розв'язанні проблем етнічних груп у поліетнічних суспільствах нагромаджено певний історичний досвід — як позитивний, так і негативний. Прикладом першого може бути Україна. За даними перепису населення 1926 р., тут найчи-сельнішими етнічними групами були росіяни — 9,2 %, євреї — 5,4, поляки — 1,6, німці — 1,4 %. Етнічні українці становили 80 %. За переписом 1989 p., відбулися істотні зміни: корінний етнос, найчисельніший, — українці становили 37,4 млн, або 72,7 %; іноетнічне населення — понад 14 млн, або 27,3 %, у тому числі 21,9 % — росіяни, 0,9 — євреї, 0,8 — білоруси, 0,6 — молдовани, по 0,4 % — поляки і болгари, 2,8 % — представники інших етносів. Як бачимо, відбулися зміни в бік збільшення частки росіян і зменшення українців, інших етнічних груп. При цьому важливо, що ці етнічні групи одночасно є репрезентантами націй, основне ядро яких знаходиться за межами України. Виняток становлять кримські татари і караїми, що, як і українці, є корінними етносами в Україні.
Зрозуміло, що етнічні групи, які мешкають в рамках певної національної держави, повинні мати відповідний правовий статус. Так, у 20 — 30-х роках, коли здійснювалася так звана політика коренізації, вони мали право на рідну мову в судочинстві, освіті, на участь у роботі державних та громадських організацій, розвиток своєї культури. В Україні, зокрема, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Це були національні райони, селищні, сільські радянські органи з діловодством рідною мовою більшості населення. У 1929 р. тут функціонувало 24 районні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад (німецькі, болгарські, польські, єврейські та ін.). У 1924 р. у складі України було утворено Молдавську автономну республіку. Створювалися національні школи з німецькою, єврейською, молдавською, польською, болгарською, татарською та іншими мовами навчання. Мови етнічних груп запроваджувалися у вузах та середніх спеціальних навчальних закладах, бібліотеках, клубах, театрах, засобах масової інформації. У системі Академії наук діяли інститути єврейської і польської культури. Однак унаслідок утвердження в СРСР у середині 30-х років централістсько-шовіністичної концепції в усіх сферах суспільного життя ця робота припинилася, почався період активної русифікації, цілі народи зазнали гонінь і репресій.
Новий етап у розвитку етнічних груп почався після розпаду світової соціалістичної системи та СРСР, в умовах становлення суверенних держав. У ряді країн (колишніх республік Радянського Союзу) перемогла ідея етнонаціоналізму, тобто така, за якою нації оголошуються типом етнічної спільноти, етносоціальним організмом, основою для легітимізації державності. Такий підхід відрізняється від світового досвіду, коли нація розглядається насамперед як співгромадян-ство, політична спільність громадян держави. Саме в цьому контексті існують і вживаються поняття "національна держава", "національні інтереси", "національна армія, безпека, наука, економіка" тощо. Однак це зовсім не означає ігнорування інтересів етнічних груп. Йдеться лише про те, що принципи демократії вищі за етнонаціоналізм. Адже демократія — це насамперед забезпечення прав кожної особистості незалежно від політичних, релігійних переконань, кольору шкіри і, звичайно, етнічної належності.
Ураховуючи те, що в Україні проживають громадяни понад 100 національностей, держава, демократичні сили домагаються створення найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності та консолідації.
Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.
Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує "громадянам, які належать до національних меншин", право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Етнічні групи представлені на різних рівнях в органах державної влади. Зокрема, серед депутатів Верховної Ради України росіяни становлять 19,3 %, євреї — 1,5, білоруси — 0,5, поляки — 0,5 %. Членами українського парламенту є також молдованин, румун, болгарин, німець, угорець, караїм, адигеєць, чуваш.
Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму — 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців. У найближчі п'ять років очікується повернення на рідну землю ще понад 400 тис. представників різних етнічних груп.
В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 p. їх налічувалося 260. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періодичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють культурні потреби етнічних груп України.
Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. "Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України" всеукраїнські державні видавництва "Каменяр" у Львові (польською мовою), "Карпати" в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), "Маяк" в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), "Донбас" у Донецьку (мовою греків Приазов'я), "Січ" у Дніпропетровську (німецькою), "Таврія" у Сімферополі (кримськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.
Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністерством освіти спільно з Міністерством у справах національностей та міграції розроблено і затверджено Державну програму відродження й розвитку освіти етнічних груп в Україні на період 1994-2000 pp.
У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних груп. Було створено Центр циганської культури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Одеської області. У серпні цього ж року прийнято постанову "Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим".
Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спираючись на діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно виступає за досягнення відповідного рівня захисту українців у всіх країнах їх проживання. У ст. 12 Конституції України проголошується, що наша країна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Здійснюється допомога їм через різні державні й громадські організації — літературою, культурницькими акціями тощо. Свідченням цього є активна участь України у розробці універсальних міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, інших міжнародних організацій.
Отже, сучасні етнонаціональні процеси характеризуються геополітичними масштабами, значним піднесенням етнічної та національної свідомості, змаганнями до суверенізації, складними міжетнічними консолідаційними та дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, подекуди конфліктністю. Це актуалізує необхідність їх всебічного наукового осмислення, врахування у системі демократично спрямованої етнополітики.

назад |  1 2  | вперед