Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії.
Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля «Про душу», Рене Декарта «Пристрасті душі», Люд-віга Фейербаха «Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу», Володимира Соловйова «Читання про боголюдство», Альбера Камю «Людина бунтівна». Не обійшли ЇЇ й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та ін. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Увага філософів зосереджувалась не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи. Так, ще у Стародавній Греції філософ Арістотель у творі «Метафізика» підкреслював: філософія досліджує в природі «причини і початки, наука про які є мудрість». Іншими словами, але, по суті, про той же невгасимий інтерес філософи до таємниць природи, пише англійський філософ Томас Гоббс. Предметом філософії або матерією, про яку трактує філософія, є будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять і яке можемо у будь-якому ставленні порівнювати з іншими тілами. Не ослаблюється інтерес у представників різних філософських напрямів до питань суспільного життя людей: моральних, правових (справедливості і свободи, влади і власності), економічних проблем, проблем раціонального державного устрою.
Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонують методи і шляхи реалізації насущних проблем. Головні проблеми: Людина, Природа, Суспільство, - хоча й існували у філософії завжди, мали у різні періоди історії різну значимість. Філософія Середньовіччя теоцентрична, її основна ідея - буття Бога. З XVII ст. акценти зміщуються: у центрі - природа, домінуючим типом світогляду стає натуралізм, а популярним поняттям - природне. Коло інтересів сучасної філософії (за всієї різноманітності) становлять, насамперед, антропологічні проблеми. Філософія займається людинознавством. Тема гуманізму, або проблема людини - ось головна її турбота. Філософствування пересувається у сферу етики. Це цікаве чергування тематичних пріоритетів явно простежується у зміні методологічних основ правознавства, у зміні ідеалів, на які орієнтуються реальні правові системи. Для Середньовіччя ідеалом вважалося Божественне право, а з XVI ст. - право природне. У сучасних умовах - ідея прав людини.
Феномен людини
Що можна сказати про людину у загальному розумінні, маючи на увазі дві інші категорії: Бог і Природа? Тут важливо відзначити одну принципову трудність. Визначивши поняття: Людина, Природа, Суспільство, Бог, називаємо їх головними для філософа. Поняття - гранично загальні. Це мислення. А думкам має щось відповідати реально. Зрозуміло, але як же тоді бути з реальністю? Що ж стоїть за поняттям Бог? Чи є ж підстави говорити тут про реальність? Але можна поставити інше питання: а в чому, власне, з таким поняттям проблема? Чому реальності, що стоять за поняттями Людина і Природа, безсумнівні? Відповідь пропонується така: питання про реальність - це не питання логіки або експерименту, це - питання культури.
Є очевидності, в яких переконуємося не поодинці, є знання, що даються не внаслідок особистих зусиль. Якщо осягаємо з допомогою власного розуму, то тільки тому, що спираємося на пережите, на початки пізнання, тобто в розумінні «до або перед сприйняттям, осягненням», як умови можливості міркування. Такі сприйняття висуває сама культура. Так ось, культура, що створила Бога як найочевиднішу ясність, відсунута в минуле, канула в Лету. А відповідне поняття залишилося. Розумово нею оперуємо, а екзистенційно, тобто на рівні беззвітного для свідомості проживання, коли людина, як ціле, сповнена вірою в Бога, уже мертва. Тому-то й виникає проблема реальності.
Матеріалістична культура цілковито обходиться без поняття Бог. Тут тріада гранично редукована, тобто спрощена, зведена до Природи. Тільки Природа по-справжньому реальна, усе інше - її продукти. Це означає, що матерія, розвиваючись, породила людину, а^7по-дина придумала Бога. Отже, відштовхуючись від Бога, отримуємо в завершення процесу творення людину. Відштовхуючись від Природи, отримуємо Бога. Знову-таки на завершення, але в завершення процесу розвитку - як вигадку людини. Якщо відштовхуватись від Людини і нікуди не рухатися, то божественне і природне - суть її, корінні властивості, два нерозривних початки. Людина перебуває між Богом і Природою. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне - її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати Природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині - це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне - земне, верх - низ. Як природна істота, Людина є сущою від землі, або народженою від плоті. Але, щоб стати справжньою Людиною, їй треба народитися згори, тобто набути духовності, сповнитися духом. Народжений від духу стає вільним.
Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, її ставлення до природного і суспільного світу. А оскільки в свідомості людини, природи і суспільства філософія, як справедливо помітив Олександр Герцен, «... тримається у загальності...», то предмет філософії можна визначити так: філософія вивчає загальне (під загальним розуміють закономірний зв'язок речей і процесів у складі цілого, у даному випадку - світу) у системі людина - світ. Кожна із сторін підсистеми - світ і людина - поділяється на рівні взаємовідносини між сторонами - на чотири аспекти: онтологічний, пізнавальний, аксіологічний, предметно-перетворювальний. До предмета філософії входить загальне у матеріальному бутті і загальне, що характеризує цілісне буття людини. Та у матеріальному бутті інтерес є не будь-яке загальне, а таке, що зв'язане зі ставленням до нього людини. Загальність, граничність - найважливіша і визначальна риса філософських проблем.
Сучасна філософська антропологія спирається на вчення німецького філософа Макса Шелера (1874-1928 pp.) та інших. У вченні про людину знайшло повне відображення реальне людське існування в усій повноті, визначається місце і ставлення людини до навколишнього середовища,
оточуючого світу.
Уже в античній філософії мислителі розмірковували про буття. Протягом століть інтерес до проблеми буття не згасав. Так склалася онтологія - вчення про буття (від грец. ontos - суще і logos - вчення). Прагнення до теоретичного осягнення буття як такого, вияву його загальних визначень об'єднує філософів онтологічного напряму. Одночасно з онтологією почала розвиватися епістемологія - вчення про пізнання (від грец. episteme - знання). Вихідним в епістемології є певне ставлення людини до світу - пізнавальне ставлення. Інакше кажучи, досліджується процес пізнання шляхом аналізу змісту. Щоб детальніше розглядати процес, ураховуються умови пізнання, тобто дається відповідь на питання: де і коли пізнання відбувається. Мова йде, звичайно, не про фізичне місце і час, а про культурно-історичний фон (координати). Нарешті, питання про мету: навіщо, для чого докладаються пізнавальні зусилля? Тут на питання варто відповісти, тому що з ним зв'язане центральне поняття гносеології - істина. Істина є безпосередньою метою пізнання. Людина, яка пізнає, прагне до істини. У її дослідницьких пригодах істина - провідна зірка.
В античній філософії починає розвиватися і такий розділ філософського знання, як логіка — вчення про форми мислення. Логічне знання є складний і дуже важливий аспект сучасного наукового мислення.
У філософи Стародавньої Греції простежуються джерела виникнення соціальної філософії як філософського вчення про суспільство, його виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та регрес.
Важливими розділами філософського знання є етика, естетика, філософська культурологія. Об'єкт вивчення етики — мораль, моральність як форма суспільної свідомості. Естетика досліджує сферу естетичного як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей. У зв'язку з різкими змінами у соціальній сфері в сучасних умовах розвивається аксіологія (теорія цінностей) — філософське вчення про природу цінностей, їх місце у реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості. Як і будь-яка предметна сфера знання, філософія має історію - історію філософії. Сюди включаються не тільки найцінніші надбання цивілізації — оригінальні тексти філософів минулого і сучасності, а й численні коментарі. Історія філософії має предмет, метод, категорії.
Отже, сучасне філософське знання складається з філософської антропології, онтології, епістемології, соціальної філософії, філософії наук, філософських питань природознавства, етики, естетики, логіки, філософської культурології та історії філософії. Усі розділи філософії розробляють фундаментальний тип знання, що збагачує і розвиває філософську теорію. Є, однак, так зване прикладне філософське знання, головне завдання якого - узагальнення результатів сучасної науки, а також допомога людям у їх конкретній практичній діяльності.
У філософії використовується багато засобів, які широко застосовуються і в інші філософи в суспільних, природничих та гуманітарних науках. Та в філософії є і специфічні філософські методи, що зумовлюється характером та особливостями об'єкту дослідження. Це діалектика (з грец. мистецтво вести бесіду, сперечатися). На думку філософа Стародавньої Греції Сократа, діалектика - це мистецтво добиватися істини розкриттям суперечностей у судженні супротивника. Інший грецький філософ Платон - під діалектикою розуміє мистецтво вести бесіду, ставити питання і відповідати на них. Німецький філософ Георг Гегель називав діалектикою вчення про саморух понять. У сучасній філософії існують різні визначення, тлумачення діалектичного методу: марксистська діалектика, негативна діалектика, заперечувальна діалектика та ін.
В арсеналі філософських засобів пізнання важливу роль відіграє формальна логіка (наука про загальнозначимі форми і засоби думки), індукція (наведення), що дозволяє передбачити явища природи і суспільного життя. Метод дедукції (виведення) — перехід у пізнанні від загального до окремого, одиничного, виведення окремого та одиничного із загального. У філософії широко застосовуються формально-логічні визначення - через рід і видову відмінність (наприклад, визначення понять духовний фактор, прогрес та ін.). Широко використовується також визначення через протилежність (наприклад, поняття ідеальне, якість та ін.).
Філософія через специфіку предмета відтворює картину світу. Але на кожному конкретному етапі розвитку суспільства знання про світ обмежені. Тому розробляти загальну концепцію світу можна лише за допомогою прийомів екстраполяції, ідеалізації, уявного експерименту. Екстраполяція (від лат. extra — над, поза і polio -виправляю, змінюю) - поширення висновків, зроблених про одну частину якого-небудь явища, на іншу. Екстраполяції спираються на індукцію, дедукцію та інші методи і засоби мислення. Сформульовано положення: природа у земних умовах перебуває у розвитку. На підставі екстраполяції виводимо: світ розвивається.
Шляхом розумового експерименту філософ конструює яку-небудь ідеальну модель, використовуючи прийом ідеалізації, наприклад, модель світ у цілому, модель річ - властивість ~ відносини ставлення та ін. Потім у мисленні експеримент з даними ідеальними об'єктами встановлює різні зв'язки з іншими ідеальними моделями і виводить відповідні наслідки. Важливим засобом філософського пізнання стає герменевтична інтерпретація: розкриття змісту різних текстів, їх внутрішнього змісту. Через текст виявляється мета, задум автора, його духовний світ, світорозуміння, соціокультурне тло його діяльності. У творчому процесі філософів важливе місце займає інтуїція. Під інтуїцією розуміють здатність прямим баченням, пізнанням досягти істини. Споглядальне пізнання істини дозволяє не вдаватись у визначенні істини до обґрунтування, доведення. Історія філософії багата на факти, зв'язані з інтелектуальною інтуїцією. Так, у філософській системі Георг Гегель поєднував безпосереднє (інтуїтивне) та опосередковане знання. Інтуїція розумілася Анрі Бергсоном як інстинкт, що визначає форми поведінки організму безпосередньо, без попереднього навчання. Для формування інтуїтивного рішення необхідне високе професійне знання подій, явищ, наявність проблемності, активний пошук розв'язання проблеми, аналогія. Філософи Рене Де-карт, Давід Юм, Френсіс Бекон та інші вважали, що значну роль у філософській творчості відіграє сумнів, гадали, що філософствувати - це сумніватися. Сумнів здатний відмежувати роздуми філософа від догматизму.
Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, герменевтичної інтерпретації, екстраполяції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, тобто умоглядним засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу - природного і суспільного - служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу. Філософ має можливість спостерігати, порівнювати, узагальнювати світ явищ, що цікавлять, вивчати емпіричні і теоретичні надбання природничих і суспільних наук. Філософія, як учення про загальне, розсуває межі бачення речей, процесів, подій, явищ, дає можливість поглянути на річ буття з висоти загального, зрозуміти і визначити її місце у системі загального. Філософія втілює певний спосіб, логіку мислення, спрямовану на глибше і повніше розуміння предметів і явищ, з'ясування корінних причин їх існування і розвитку. Саме у різних видах духовного життя суспільства - літературі, театрі, живописі та ін., для яких характерний філософський підхід, високо цінуються твори, що відображують головні принципи буття людей, їх мораль, суть характерів, мотивів їх дій, і вважаються ознакою таланту, отже, для яких характерний філософський підхід.