а) Поняття про категорії
Кожна наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, війна, мир тощо). Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, вякііх і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій та ж, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу кожен закон може бути зведений до певного поняття (категорії). Та діалектику цікавлять не стільки окремі категорії, скільки співвідносні (парні) категорії. Саме останні й виражають взаємозв'язок та рух, що притаманні об'єктивній і суб'єктивній реальності. Тому співвідносні категорії називають ще неосновними законами діалектики.
Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, в сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явищ.
Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що об'єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі (як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування.
Категорії виникають і розвиваються разом з самою філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю і особливістю взаємозв'язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.
Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань.
Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина" і "ціль", які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.
Гегельуперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.
Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії — це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.
Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.
Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як "система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.
Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв -язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна
єдність світу.
На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах.
Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії і є опорними пунктами людського пізнання. Це й підкреслює історичний характер категорій діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного об'єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко використовується в науках і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.
Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому — стихійно.
Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.
Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці — значить виділити його духовно-практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.
Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність.
І все ж досі не існує завершеної і загальноприйнятої системи категорій. Вихідними точками її побудови є:
принцип відображення, згідно з яким філософські поняття мають досвідний характер; принцип єдності діалектики, логіки і гносеології, згідно з яким категорії діалектики є одночасно найзагальнішими формами буття й пізнання; принцип відповідності історичного й логічного, згідно з яким логічну послідовність категорій слід розглядати відпові дно до їх історичного виникнення й розвитку1. Основою для побудови досконалої класифікації категорій є принципи діа
лектики (принципи взаємозв'язку й розвитку). Частину парних категорій, які відображають буття і свідомість, відносять до універсальних зв'язків (одиничне, особливе, всезагальне та сутність і явище), іншу називають зв'язками структури (зміст, форма, система й елемент, ціле і частина). Останню, що від ображає мінливість буття й свідомості, — зв'язками детермінації (причина і наслідок, необхідність і випадковість та ін).
б) Одиничне, особливе і загальне
Мабуть, чи не найвідомішими і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всеза-гального). Виходячи з їх змісту, весь світ складається із скінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явищ і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера розмовляти тощо. Іноді в ролі прикладу одиничного наводять ознаки, що відрізняють людину від усіх інших явищ дійсності.
Це неправильно, оскільки поняття "людина" є загальним поняттям і тому ознаки, відображені в ньому, також є загальними. Одиничними будуть ознаки, що відрізняють конкретну людину, наприклад Т.Г.Шевченка від усіх інших людей.
Крім того, в кожному предметі є ознаки подібності чи тотожності з ознаками інших предметів чи явищ. їх називають загальними. Наприклад, у будь-якої конкретної людини спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу і таке ін. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху і т.д.
Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальним буде і ознака, характерна лише двом явищам. Проте є й такі ознаки, які притаманні всім чи більшості явищам дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення і т.д. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "всезагальні" вживаються й у вужчому розумінні — в значенні ознаки, що притаманна лише явищам даного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.
Від категорії одиничного і загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального і одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони і форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.
У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні
— родовими. Особливе часто називають і частковим і частко
вістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" й
"загальне", "особливе" і "всезагальне".
Нерідко виділяють ще одну категорію — "окреме". "Окреме" — виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні і всезагальні ознаки. "Окреме" — це категорія, що об'єднує, синтезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв'язок яких можна розуміти таким чином: одиничне
— теза, загальне - антитеза (протилежність одиничному), а окреме — синтез (цих протилежностей). З іншою парою: особливе — теза, всезагальне — антитеза, окреме — синтез. Якщо для прикладу окремим є старогрецький філософ Платон, то одиничним є риси обличчя чи те, що він був учителем Арістотеля, засновником європейського об'єктивного ідеалізму. Загальним же — те, що він був греком, ідеалістом і т.д. Його одиничні ознаки є одночасно і його особливими ознаками.
В.І.Ленін у свій час так характеризував взаємозв'язок категорій "окреме" й "загальне": "... Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є (частинка або сторона, або сутність) окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т.д. і т.д."1.
В чому ж об'єктивний характер загального й одиничного? Багато філософів визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони виходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об'єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, — вважає дехто з них, оскільки загальне — це лише ім'я, якому в дійсності відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).
Інші вважають, що наші загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їх думку, загальні поняття існують реально, об'єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.
І номіналісти, і реалісти припускаються однієї й тієї ж помилки: не бачать загального в самих речах, не розуміють чому в окремих речах можуть відповідати загальні поняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об'єктивний характер загального. І перша і друга школи шукали, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальним у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали її ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явищ того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти стали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивістю предмета "робить" не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним знаходилась у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів і була з цих причин одиничним. Тепер названа властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки знаходиться вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти і реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об'єктивність), і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об'єктивно, загальне й одиничне також об'єктивні.
В чому ж полягає діалектичний характер цих категорій?
По-перше, вони є протилежностями. А це означає, що вони можуть взаємоперетворюватись одна в одну. Так, поява у деяких тварин нової властивості, яка сприяла їх виживанню незабаром з одиничного перетворилась у загальне. І навпаки, загальна ознака тварин, що суперечила новим умовам їх життя з часом стала одиничним, а потім і зовсім зникла.
Діалектика одиничного й загального полягає в тому, що відмінність між ними відносна. Те, що є загальним в одному випадку, в іншому є одиничним. Наприклад, рух, будучи загальною ознакою всіх речей, виступає й одиничною ознакою світу в цілому. Відносною є й відмінність між загальним та особливим. Особливе теж може бути одночасно загальним і навпаки. Так, наявність молочних залоз є особливістю деяких хребетних і загальною ознакою ссавців. Проте відносну відмінність між цими поняттями не слід ігнорувати, насамперед на практиці.
Діалектичний характер цих категорій полягає в тому, що вони не можуть ізольовано існувати одна від іншої. Нема явищ, які б складались лише з одиничних чи загальних ознак. Кожне явище становить собою єдність одиничного й загального, яка виражається категорією "окреме".
Знання категорій "одиничне", "загальне" і "всезагальне" має велике значення для людського пізнання практики.
в) Сутність і явище
В числі категорій матеріалістичної діалектики "сутність" і "явище" займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона виступає як внутрішній, повторюваний і відноснотривкий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.
Таким чином, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність - тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності.
Сутність і явище виступають як взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище — його конкретну реалізацію через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності - це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку.
Ідеалісти та метафізики часто неправильно пояснюють зміст цих категорій. Наприклад, Б. Рассел вважав, що питання про сутність є питання лише про те, як вживати слова1. Метафізики ж, як правило, невиправдано протиставляють ці категорії.
Діалектико-матеріалістична філософія розкриває дійсну природу цих категорій, їх суперечливого зв'язку. В.І .Ленін виразив цей зв'язок у формулі: "Сутність являється. Явище істотне"2. Ця єдність виражається перш за все в тому, що сутність як щось внутрішнє проявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з грунтом та атмосферою. Рослина як явище - це різні її види. Другий приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Це ж можна сказати й про мистецтво в цілому.
Сутність і явище мають об'єктивний характер. Вони являють собою нерозривну єдність, але мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.
Протиріччя між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Воно набирає різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям "видимість". Будучи формою явища, вона не являє собою примари, породженої фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутностей різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю. В.І.Ленін підкреслював, що "позірне є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів"1. Він звертав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.
Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.
Пояснити видимість — значить розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепок-ладаючу діяльність певних соціальних сил.
Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що грунтується на наукових методологічних принципах, розкриває дійсну суть явищ, в якій би формі вони не виступали.
В.І.Ленін розкривав сутність як процес. Він підкреслював, що "визнання яких-небудь незмінних елементів, "незмінної суті речей" і таке ін. не є матеріалізм, а є метафізичний, тобто антидіалектичний матеріалізм"2. Узагальнюючи історію наук,він зробив висновок про те, що "... суть речей або "субстанція" теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об'єктів"1.
Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку. її текучість, мінливість обумовлені її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей у самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа і як розвинутий зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, здійснюють свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.
Сутність і закон явища однопорядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають відношення однієї й тієї ж сфери — сутності. Проте ця однопо-рядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища — це своєрідне відношення процесу і його регуляторів. Пізнання закону є пізнання сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в явищі, тобто того, що робить явище суттєвим, не обумовлюючи його в цілому. Звідси В.ІЛенін робив висновок проте, що всякий закон є вузьким, неповним, приблизним2 Він, як певна тенденція, діє в певнихумовах, хоч його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон "формує" явище не безпосередньо, а через складний взаємозв'язок з конкретними умовами. Це говорить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому й завдання науки полягає втому, щоб знайти загальне, виділити основу явищ. К.Маркс з цього приводу підкреслював: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайвою3. Діа-лектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, піддає різкій критиці різні ідеалістичні та агностичні вчення з цього питання.
Якщо наука не хоче відставати від життя, вона має постійно прагнути до глибинного проникнення пізнання в закономірності предметів і процесів. Завдання науки полягає в тому, щоб осягнути сутність. В цьому зв'язку варто пам'ятати мудру пораду 1.П.Павлова, який, звертаючись до молоді, говорив, що вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, потрібно прагнути не залишатися на поверхні фактів, прагнути проникнути в таємницю їх виникнення, настирливо шукати закони, які ними управляють.
Знання законів розвитку світу, розуміння сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, становленню її дійсної свободи.
г) Причина і наслідок
Світ, в якому ми живемо, являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності і до дослідження самої категорії причинності. В.І.Ленін з цього приводу писав, що пройшли тисячоліття перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".
Виявилося, що світ це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане і взаємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності. Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів і явищ різноманітні. Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. В свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.
Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ в часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок.
Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.
Перевірку стосовно причинності та її обгрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою при-чинно-наслідкових зв'язків.
Суттєвим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, шо певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку слід відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.
Лише суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон даного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксуєлише причинно-наслідко-вий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.
Характеристика причинно-наслідкового зв'язку включає в себе визнання її об'єктивного характеру, що органічно витікає із посилки про єдність матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Значить, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, при певних умовах завжди наступає конкретний наслідок.
Матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д.Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням як ролі практики, як моменту причинності. І. Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.
Якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною при певних умовах наступить певний наслідок. Адже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.
Заперечення причинності відбувається у формі теології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, теологія тощо).
У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка диктується надприродною силою, а мають місце в результаті природних причин. Факт доцільності у живій природі у свій час матеріалістично обгрунтував Ч.Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини — І. П.Павлов.
Пізнання дійсних причин історичного розвитку і його законів відкинуло ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, що підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини і наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням, суспільство є строго детермінований процес, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.
Оскільки дія причини залежить від умов, то вона змінюється зі зміною останніх. Тому одна й та ж причина в різних умовах може народжувати різні наслідки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і віддовгого стояння в конюшні.
В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід вияснити, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).
Слід відрізняти й основні та неосновні, головні і неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні — окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.
Стосовно суспільства виділяють як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних відносять ті, які не залежать від волі і свідомості людей. До суб'єктивних —діяльність різних партій, формування класових завдань та ін. Як відомо, події в історії не проходять мимо діяльності людей. Якщо об'єктивні передумови є в наявності, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним.
Діалектика причини і наслідку передбачає їх взаємопе-рехід, оскільки в ході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок виступає причиною, яка породжує певні дії.
У свою чергу, наслідок не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, а активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.
Із сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.
д) Необхідність і випадковість
Якуже підкреслювалося, зв'язки між предметами і явищами бувають різні: стійкі, суттєві, які виражають основні тенденції розвитку, і нестійкі, несуттєві, що необумовлені загальною тенденцією, законами розвитку.
Названі ними категорії і відображають ці два види зв'язку.
Необхідність визначає те, котре закономірно витікає із внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і в силу цього наступає чи повинно наступити.
Випадковість виражає те, що витікає із зовнішніх зв'язків між явищами.
Для ідеалістів ці категорії є продуктом духу, мисленої діяльності людей і не більше. Наприклад, для Канта вони апріорні поняття розуму. Для інших — щось аналогічне.
Для матеріалістів характерне визнання об'єктивної необхідності. Проте метафізичні матеріалісти (XVII—XVIII ст.) заперечували об'єктивний зміст випадковості, вважаючи її суб'єктивною за змістом категорією, яка відображає наше незнання причин і явищ. Для метафізичних матеріалістів все в світі має необхідний характер і немає нічого випадкового. Вони обґрунтовують це на тій основі, що не існують у світі безпричинні явища. Всякий каузальний зв'язок вважали необхідним. Така точка зору веде до фаталізму і не виводить за межі теологічного погляду на світ. І дійсно, якщо в світі все заздалегідь передбачено (визначено), обов'язково має відбутись, то по-перше, людина нічого не може змінити, а повинна лише пасивно слідувати перебігу подій. По-друге, така необхідність не відрізняється віддолі, божественного приречення; волею-неволею веде до визнання зодчого Всесвіту (бога).
Такого роду розуміння необхідності не підносить випадковості до рівня необхідності, а принижує необхідність до рівня випадковості. І дійсно, якщо другорядні, несуттєві обставини за їх значимістю прирівняти до глибоких, суттєвих, то різниця між першими й другими зітреться. Наука потоне в безлічі випадковостей замість того, щоб за випадковістю знаходити необхідність, закони розвитку.
Існує й друга крайність у метафізиків. Ряд з них переоцінює значення випадковості, ігноруючи необхідність. Є й така точка зору, згідно з я кою певні явища чи процеси можуть бути або випадкові, або необхідні, але не можуть бути одночасно тим і іншим. При цьому вважається, що на увагу заслуговує лише необхідне. Тобто наука має займатися лише відомими явищами. Проте наука має досліджувати в першу чергу невідоме.
Отже, ідеалісти заперечують об'єктивний зміст категорій необхідності й випадковості. Ці категорії у них у кінцевому підсумку є продуктом діяльності суб'єкта. А погляди метафізичних матеріалістів часто збігаються з точкою зору ідеалістів у визнанні суб'єктивного характеру категорії "випадковість". Існує й протилежність між метафізичною та діалектичною точками зору на співвідношення випадковості й необхідності. Метафізики вважають необхідність і випадковість абсолютними протилежностями.
Діалектичний погляд на співвідношення цих категорій був закладений Гегелем. Вважаючи категорії проявом світового духу, він відкрив діалектичний взаємозв'язок необхідності й випадковості. З'ясовуючи категорію необхідності, він вважав, що й "випадковість" має свою основу, тому що вона випадкова і точно так само не має своєї основи, бо вона випадкова. Інакше кажучи, випадковість має зовнішню основу, не маючи внутрішньої. Але вона не безпричинна, хоч і викликається зовнішніми, побічними, несуттєвими причинами. Необхідність і випадковість не абсолютні протилежності, як вважають метафізики. Вони взаємопроникають, перебувають у взаємодії, є рухомими, відображаючи взаємопереходи явищ в об'єктивній реальності.
Випадковість необхідна, оскільки вона витікає із загальної закономірності, обумовлена діяннями причинності, випливає із загального зв'язку явищ. У той же час випадковість не викликається внутрішніми, суттєвими причинами, внутрішньою необхідністю, а тому не є необхідною.
Необхідність проявляє себе, як пише Гегель, визначає себе через випадковість. На поверхні явиш ми бачимо гру випадковостей. Але останні є проявом необхідності. Так, із випадкових взаємодій індивідів у суспільстві складається необхідний ланцюг історичного розвитку в чітко визначеному напрямі.
При глибокому матеріалістичному аналізі суспільного життя виявляється, що люди в житті вступають у необхідні, від їх волі не залежні відносини (виробничі відносини), які визначаються рівнем і характером продуктивних сил. Головне у виробничих відносинах — форми власності та засоби виробництва. Робітник у капіталістичному суспільстві не може не продавати своєї робочої сили капіталісту. Проте ця необхідність проявляється через ряд випадковостей. Робітник може продавати їїяк одному, так і іншому господарю. Він може бути як літнім, так і молодим, жінкою чи чоловіком та ін. Ці випадковості не витікають із внутрішньої необхідності, із характеру виробничих відносин.
Чому ж необхідність не проявляється в чистому вигляді? Тому що вона є законом явищ, який визначає їх розвиток у головних рисах. Але закон проявляється в багатоманітності явищ, яким притаманні своєрідність, неповторність, що існують у різних умовах. Саме ця обставина і є причиною випадковостей. Проте внаслідок таких причин випадковість може виступати і як форма прояву необхідності, а необхідність пробивати собі дорогу через безліч випадковостей. Наприклад, закон вартості при простому товарному виробництві пробиває собі дорогу через випадкові коливання цін на ринку.
В ряді випадків необхідність, зустрічаючи протидію з боку побічних причин і явищ, діє як тенденція. Такою є тенденція середньої норми прибутку і норма процента до зниження.
Випадковість виступає не лише як прояв, але й як доповнення необхідності, що відбувається в точці перетину двох необхідних процесів. Проте не всяке зіткнення необхідних процесів дає у результаті випадковість. Сонячне і місячне затемнення, будучи перетином двох необхідних процесів - руху Землі і її супутника Місяця — не є випадковими, про що говорить той факт, що їх можна заздалегідь передбачити.
Необхідність і випадковість мають відносний характер. По-перше, тому, що вони фіксовані для певного зв'язку явищ, але в іншому зв'язку необхідність може виступати як випадковість, а випадковість — як необхідність. По-друге, зі зміною умов випадковість і необхідність можуть переходити одне в одне.
Вияв необхідності за зовнішніми випадковостями, встановлення законів явищ — необхідна риса будь-якої науки. З цього приводу Ф.Енгельс писав, що наука закінчується там, де втрачає силу необхідний зв'язок. Тільки відкриття необхідності й конкретизація її в законах науки озброює людей для перетворення дійсності і сприяє науковому передбаченню. Проте науці чужий і нігілізм по відношеннюдо випадковості.
Випадковість є формою прояву необхідності, її доповненням. Наука має виявити, за яких обставин необхідність проявляється в тій чи іншій випадковій формі. Вона має виявити й бажані випадковості, сприяти їх перетворенню в необхідність, знайти шляхи цього перетворення. Варто враховувати й те, що випадковості активно впливають на необхідність, на хід її здійснення, прискорюючи або гальмуючи темпи розвитку.

назад |  1  2 | вперед