Свавілля у вченні Ф.В.Й. Шеллінга про свободу і необхідність

Проблема свободи є центральною проблемою німецької класичної філософії. Але Ф.В.Й. Шеллінг паралельно з Г.В.Ф. Гегелем «спускає» свободу на землю, переводить її в конкретно-історичну площину і задається питанням, як вона реалізується в світі.
Питання про співвідношення свободи і необхідності мало виключне значення для розуміня специфіки історичного процесу. Основна особливість історії полягає в тому, що вона повинна відображати свободу і необхідність в їхньому поєднанні і сама можлива лише через це поєднання. Починаючи з І. Канта, в німецькій філософії було здійснено спробу подолання детерміністського тлумачення історії, яке було превалюючим починаючи з XVII століття і репрезентоване в творах Т. Гоббса та Б. Спінози. Втім уже сам Б. Спіноза намагався подолати ускладнення, яке виникло внаслідок механістичного детермінізму, що неминуче обертався фаталізмом. Це ускладнення він намагався подолати у своєму відомому вченні про свободу, розглядаючи останню не як заперечення необхідності, але як добровільне і діяльнісне її здійснення, що базується на пізнанні об'єктивних законів.
Детальний аналіз співвідношення свободи і необхідності Ф.В.Й. Шеллінг здійснює вже в роботі «Система трансцендентального ідеалізму» (1798). Це співвідношення виявляється в діалектиці свідомого і безсвідомого. Необхідність на відміну від свободи є безсвідомим виявом абсолюту, тоді як свобода - це свідомий акт інтелігенції. Безсвідоме не можна звести до некерованого розумом зрізу свідомості окремого індивіда, який проявляється в інстинктах та афектах. Безсвідоме виявляється об'єктивною закономірністю, яка є основою свободи - суб'єктивного прояву сваволі. Суб'єктивність свободи обумовлюється ще й тим, що її не можна пояснити за допомогою об'єктивних законів. Гармонію між необхідним і свободним забезпечує вище начало, яке є загальним джерелом розуму і свободи. Це вище - не що інше, як основа тотожності абсолютно суб'єктивного і абсолютно об'єктивного, свідомого і безсвідомого, іншими словами - абсолют, в якому свобода і необхідність існують в нероздільному злитті. Але існує не тільки гармонія свободи і необхідності, між ними є й протиріччя. Саме воно виявляється рушійною силою поступу, тому що без протиріччя між необхідністю і свободою не лише філософія, а й взагалі будь-яке вище воління духу було б приречене на загибель.
Ф.В.Й. Шеллінг вбачає свободу в пізнанні історичної необхідності, причому носієм її виявляється не окремий індивід, а рід. Він більш визначено, ніж І. Фіхте ставить свободу на ґрунт історії і вказує на історичну діалектику свободи і необхідності, зводячи її до діалектики свідомого і безсвідомого. Чи не містить саме поняття історії поняття необхідності, підкорятись якій повинна навіть сваволя? Співставляючи спінозівське та кантівське тлумачення цього співвідношення, Ф.В.Й. Шеллінг доходить висновку, що кожен, хто розмірковував про свободу і необхідність, неминуче прийде до висновку, що ці принципи повинні бути в абсолюті поєднані - свобода повинна бути властива абсолюту тому, що він діє з безумовної власної потужності, необхідність - тому, що він в силу цього діє лише у відповідності з законами свого буття, внутрішньої необхідності своєї сутності. Оскільки абсолют позбавлений волі, яка могла б ухилитись від слідування закону, іншими словами - абсолюту не притаманна сваволя, то виходить, що абсолютна свобода й абсолютна необхідність є тотожними.
Людина є вільною істотою, володіє певною часткою свободи, а ми, врешті-решт, називаємо свободними тих істот, які постійно мають можливість діяти без обмежень. Виходячи з данного судження, можна припустити, що свобода являє собою здатність діяти без обмежень, а чи не виливається така свобода в сваволю, і чи є місце такій свободі в історії. З огляду на те, що історичний процес є емпіричним процесом, який розгортається в часі, а будь-яка подія або дія, які відбуваються в часі, виявляються непідвладними тій особі, яка ці дії здійснює. Непідвладність можна пояснити тим, що попередні події є обумовленими і визначають собою наступні. Саме тому, на думку І- Канта, сфера історії виявляється цариною, де нема місця свободі. За Ф.В.Й. Шеллінгом, свобода, яка здійснюється в історії, базується на причинності. Але водночас він виключає можливість механістичного розуміння причинного зв'язку історичних явищ. Заперечуючи такий зв'язок історичних подій, Ф.В.Й. Шеллінг тим самим знімає питання про доцільність апріорного передбачення в історії. Свободу історичної активності не можна ставити в межі вище наведеного визначення, оскільки мислитель розуміє її не як свободу дій, що позбавлені необхідності і причинної обумовленості. Лише в тому випадку свобода може бути історичною, якщо вона сама базується на детермінізмі, який є спільним для всього, що відбувається.
За точку опори при дослідженні людської свободи Ф.В.Й. Шеллінг обирає твердження І. Канта про ноуменальну сутність характеру людини. Свободна діяльність безпосередньо пов'язана з надчуттєвим началом людської істоти. Це начало виявляється поза будь-якою причинною обумовленістю як поза -так і надчасовою. В якості такої ноуменальної істоти, людина визначає себе не ззовні і не якою-небудь випадковою або емпіричною необхідністю. Кожний окремий вчинок випливає з внутрішньої сутності людини як свободної істоти, саме тому людина і сама виявляється необхідною. У ній здійснюється ототожнення абсолютної свободи з абсолютною необхідністю, оскільки лише те має свободу, що діє лише відповідно до законів своєї власної сутності і не визначається нічим іншим, ні зовнішнім, ні внутрішнім. У надчуттєвій основі людської сутності необхідність співпадає зі свободою. Саме з такої постановки випливає шеллінгівське формальне визначення свободи: свобода є внутрішньою необхідністю умоосяжної сутності. Втім, Ф.В.Й. Шеллінг, попри власне бачення сфери реалізації свободи, не зрікається кантівської точки зору, визнаючи за етикою пріоритет вирішення данної проблеми. На відміну від І. Канта, який розумів сутність свободної волі в слідуванні моральнісному обов'язку, Ф.В.Й. Шеллінг звертається, в першу чергу, до ціннісного аспекту, а саме до розрізнення добра і зла. Таким чином, кантівська морально-правова свобода в Ф.В.Й. Шеллінга обертається на морально-аксіологічну. Реальне і живе поняття свободи полягає в тому, що вона є здатністю до добра і зла. Доброю чи злою може бути лише людина, оскільки інші живі істоти не потребують мотивації своїх вчинків, вони чинять за природною необхідністю, тоді як людина має свободу волі. У тварині свідоме і безсвідоме існують нероздільно і є незмінно збалансованими, тоді як людина розриває цей зв'язок, постаючи між свободою і необхідністю. Свавільності тварини протистоїть розум в якості універсальної волі. Свобода, одночасно, являє собою субстанцію і визначення волі. Свобода є таким основним визначенням волі як вага - основне визначення тіла. Воля без свободи всього-навсього пустий звук, так само як і свобода дійсна лише як воля. Воля людини є прихований зародок Бога, який існує ще тільки в основі, прихована в глибині іскра божественного життя. У волі людини відбувається відокремлення начал, які нерозривно існують в Богові.
Підсумовуючи викладене у третій темі можна відзначити, що представники німецької класичної філософії виконали історичне замовлення, довівши, що людина може бути "автономною" в своїх діях, а значить, вільною і чинити за своєю волею. Але, зазначає Л.Шестов, для умоглядної філософії свавілля, нічим не обмежена свобода хоча б і Бога, - звучить як вирок. На "свавіллі" умоглядна філософія нічого не може будувати, вона втрачає під собою грунт.