Методологічною основою написання посібника стали уже сформовані історико-логічні форми пізнання та мовні засоби понять воля, свобода і свавілля у філософських вченнях Платона, Арістотеля, А. Августина, Р. Декарта, Б. Спінози, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля та ін., а також результати пізнання проблеми свавілля, що виражені в теоретичних положеннях та гіпотезах Епікура, Д. Скотта, І. Канта, М. Гартмана, Б. Вишеславцева.
Серед наукових принципів, на основі яких грунтується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів розвідки репрезентовані: історико-логічний, порівняльно-історичний, реконструктивний, синергетичний, екзистинтаційно-філософський та філософсько-постмодерністський.
Першим розглянемо історико-логічний метод (поєднання історичного методу з логічним обґрунтовано тим, що будь-яке логічне пізнання повинно розглядатися в історичному аспекті).
Історико-логічний метод дозволив дослідити виникнення, формування і розвиток поняття свавілля, атакож пов'язаних із ним понять юля та свобода волі в хронологічній послідовності. Це дало змогу не тільки зафіксувати той факт, що проблема свавілля ставилась і розглядалась на усіх етапах історії західноєвропейської філософії від античності до новітнього часу, але й виявити, по-перше, зв'язоку ставленні філософів до цих феноменів залежно від соціально-економічних і духовних чинників того чи іншого періоду або епохи, а, по-друге, закономірності і протиріччя, які виникли упродовж усього Цього часу у вченнях про свободу і свавілля.
Вважаючи свавілля особливим виявом якогось більш загального начала, шукаючи ті спонукальні сили, що роблять можливими ті чи інші свавільні дії, ми прийшли до висновку, що воля є тим бутгевим феноменом, що виражається в силі й спроможності будь-якого соціального суб'єкта володіти і керувати власними процесами, поведінкою та діями. Поняття воля на різних історичних етапах досліджувалося разом і у взаємозв'язку з поняттям свавілля. Порівняння співвідношення волі і свавілля дало нам можливість висловити припущення, що свавілля є модусом волі, тобто способом існування або якістю, якої воля набуває в деяких своїх станах.
Історико-логічне дослідження феномену волі показало також, що її атрибутом, тобто істотною і невід'ємною властивістю є свобода.
Щоб аргументувати припущення про свавілля як модус волі, виконуючи одну із вимог системного підходу, ми застосували в подальшому дослідженні один з різновидів компаративного методу -історико-генетичний, з допомогою якого проаналізували свободу і свавілля як такі явища, що мають генетичний зв'язок у їх розвитку з волею (тобто діахронні).
Разом з тим, структуралістська методологія дала змогу звернути увагу не тільки на діахронію процесів волевизначення, але й на відтворення прихованих за ними структур, які стало виявляють себе в синхронічних зрізах фіксації об'єкта та предмета пізнання.
Таким чином, порівнюючи в генезі такі феномени як воля, свобода і свавілля, підкреслюючи їх найсуттєвіші, найважливіші риси, застосовуючи такі раціональні методи пізнання як абстрактне і конкретне, ідеальне, аналіз і синтез, індукція і дедукція, висновок за аналогією тощо, ми встановили, що в історії філософської думки поняття свавілля так чи інакше зв'язувалося з поняттями воля і свобода, що існує певний взаємозв'язок свавілля з свободою, що свавілля може відігравати не тільки негативну, але й позитивну роль.
Проте в епоху Модерну світ здавався універсумом стабільних детерміністичних систем, а соціум - раціонально-сконструйованим суспільством, що розвивається за певними законами, які можна пізнати і таким чином володарювати над усім. В епоху Постмодерну соціум уявляється вже як багатомірне і неозоре полотно зіткане з темпоральних нестабільних соціальних зв'язків, в які густо вплетена людина з її розумом, волею, почуттями та прагненнями.
Отже, залишатися тільки в руслі класичних раціональних методів пізнання таких соціальних феноменів як воля, свобода і свавілля невиправдано, тому ми звернулися, також, до синергетичних, екзистенційних та постмодерністських методів.
З точки зору синергетики всі складні системи в переважній більшості є відкритими неурівноваженими системами, яким властиві нелінійні ефекти, тобто ефекти якісних змін, чутливості до малих флуктуацій тощо. Наука про нелінійне мислення стверджує, що світ, як і його окремі системи (наприклад, суспільство, людина), значно утаємниченіший, складніший, ніж це здається звичайному "лінійному" мисленню, характерному для класичної науки. Тому не тільки в природних процесах, але й у соціальних (незалежно від систем, у яких вони протікають - окремий індивід, група чи суспільство) відбувається самоорганізація при зміні певних параметрів.
Зважаючи на той незаперечний факт, що уявлення про суспільство і людину в наш час швидко еволюціонують, але від цього не стають простішими. За умов деперсоналізації, що бурхливо прогресує в сучасному суспільстві, унікальність як таку можна змоделювати, звертаючись лише до непересічної людини, яка всупереч омасовленню продовжує існувати в суспільстві, бо без виняткових проявів людської поведінки існування суспільства взагалі неможливе і, що існування живих систем (в тому числі людей, суспільств), їхня будова і структурні зміни багато в чому подібні синергетичним, В. Лук'янець зазначає, що незалежність таких систем означає їхню здатність мати власний активний початок, який може бути виражений такими словами, як "воля", "бажання", "перевага", "самодостатність"... Звичайно, цей активний початок виражається через внутрішні параметри та властивості складних систем, завдяки чому система здатна блокувати зовнішні збурювання, протистояти їм, тобто діяти в супереч пресингу їхньої влади. Це означає, що процес розвитку не є запрограмований раз і назавжди. Він включає цілий спектр можливих напрямків незворотних змін і можливостей несподіваної зміни їх спрямувань.
Таким чином, система з незалежністю - це автономна, самодостатня система. її самодостатність забезпечується власним активним початком, на відміну від детерміністичних систем, розвиток яких зумовлюється зовнішніми впливами.
Однак, необхідна додаткова "активізація" активного початку системи, переведення його з потенційно-статичного в динамічний стан.
Саме для розгляду питання про те, по-перше, чи не відіграє свавілля роль такого внутрішнього "активатора" (флуктуації) в соціальній системі і був застосований синергетичний метод.
По-друге, врахування таких властивостей нелінійних систем як спонтанність та раптовість; дискретність шляхів еволюції, тобто можливості тільки певної сукупності їхнього існування; пороговість чуттєвості; посилення будь-якої малої флуктуації, що може призводити до зміни всього функціонального стану системи, а також таких принципів як: існування дивного атрактора; незвідність цілого до суми його частин і набування цілим нової якості; холістичність і когерентність; самоподібність тощо - теж склало умови для аналізу співвідношення "свободи від..."і "свободи для...", проблеми сублімації свавілля, другої антиномії свободи М. Гартмана, взаємозв'язок свободи і свавілля, а також змогу висунути припущення про позитивне значення деяких виявів свавілля.
Дійсністю є також знаходження соціуму в ситуації постмодерну. Суспільство в постмодерністських інтерпретаціях виглядає як соціальне поле або простір різноманітних альтернатив, які протиборствують і одночасно вступають між собою у взаємозв'язки, тим самим створюють біфуркаційні ситуації і нові форми самоорганізації.
Проте, людина, щоб забезпечити свою життєдіяльність, займає (добровільно чи за необхідністю) певні соціальні позиції в сучасному суспільстві і відповідно до них бере на себе ті чи інші ролі (обов'язки) або функції. Тим самим вона вплітає себе у тканину різних фізичних, біологічних, морально-психологічних та соціальних взаємодій. Так було завжди відколи існує соціум, але умови змінюються. Сьогодні життя індивідів органічно пов'язане з найскладнішими економічними, політичними, культурними, інформаційними глобальними соціальними мережами. Отож є острах, що в такому переплетінні соціальних відносин і зв'язків, а тим більше з розвитком інформаційно-комп'ютерних систем, свобода людини різко обмежується. Щоб дослідити дійсність таких побоювань, а головне з'ясувати, чи є механізм протидії такій тенденції, ми звернулись до деяких постмодерністських і екзистенційних методологій, методів і прийомів.
Постмодерністів особливо тривожить атомізація людей в такому соціумі, бо їх діяльність більше нагадує броунівський рух (тобто детермінованих, невільних частинок). Тому, починаючи з Ж. Дерріда, який розробив ідею деконструкції як основного методу звільнення людини від руйнівного, деформуючого і детермінуючого впливу з боку соціальних структур, філософи постмодерну М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Бодрійяр та інші, вбачають людину як точку розриву, як "локус просвіту". Всередині такого "локусу просвіту", у павутинні соціальних структур, на думку постмодерністів, виникає деяка невизначеність, що перешкоджає здійсненню диктату цих структур, тому локус цієї невизначеності і є простір свободи для особистостей... Завдяки спонтанній активності особистості цей "просвіт" відокремлюється від місця свого первинного народження і, безупинно видозмінюючись, починає блукати, мандрувати по різних соціокультурних дискурсах. Особистості ж цей "просвіт" надає можливість на її розсуд вторгатися в еволюцію тканини соціальних дискурсів, змінювати напрямок їхньої еволюції, інтегрувати чи дезінтегрувати їх відповідно до бажань особистості.
Використовуючи деконструкцію як метод, що окреслює ситуацію відношення до тексту, зважаючи на те, що в її межах деструкція (в гайдеггерівському її розумінні) поєднується з реконструкцією, ми мали ще одну нагоду виявити й охопити дійсний зміст і сенс досліджуваних праць представників різних філософських систем, порівнювати їх між собою. При цьому деконструкція розглядалася нами як креаціоністська стратегія, деструкція - як практика смислобудування, спонтанного саморозгортання думки, а реконструкція - як конструювання нової структури й переосмислення, перебудови, перетворення.
Поставивши питання про зв'язок свавілля з свободою, про можливість позитивних виявів свавілля, ми поряд з іншими дослідженнями, не могли не скористатися певним чином ніцшеанською методологією "переоцінки усіх цінностей".
Не важко, мабуть, помітити, що в посібнику присутні елементи екзистенційної методології. Спираючись на праці Ф. Достоєвського, філософів-екзистенціалістів, ми проводимо думку, що усім своїм єством, уся цілком людина відчуває, переживає, осмислює і вчиняє, а тому поряд з розсудком, волею, свободою важливе призначення має і свавілля.