ПЕРЕДМОВА

Людина, прийшовши у світ, відразу опиняється у певному природному і соціальному оточенні, яке складають інші покоління людей. Тому вона вимушена жити саме в таких умовах і таким життям. Але здатність людини до саморефлексії дає їй можливість усвідомлювати себе серед світу, серед природи, в суспільстві, тобто серед інших людей. Таким чином, вона має змогу оцінювати життя, оцінювати свою діяльність і діяльність інших, а відтак, вибирати в наявних соціально-економічних, політичних та духовних умовах свій шлях, із чимось погоджуватись, чимось нехтувати, проти чогось боротись, тобто весь час примушувати себе певним чином діяти, щоб жити.
Водночас, сутністю людського буття є здатність змінювати як зовнішні умови свого існування, так і внутрішню мотивацію поведінки відповідно до певних ідеалів, цілей та цінностей.
У своєму "другому", "штучному", "створеному" світі, тобто в сфері соціального, людина існує для себе, вона свободна в межах наявної культури. Саме в цій сфері всі процеси зумовлюються свідомістю, волею, почуттями.
Не було б такої здатності, людина не піднялася б над тваринним рівнем. Вона повинна постійно доводити собі, що вона людина, що вона має свою волю, свої бажання, свої почуття і, головне, що може в будь-який час за цією своєю волею хотіти, відчувати, роздумувати, діяти і чинити.
Перебуваючи всередині природи, будучи її полонянкою, людина має коритися її законам і змінам, проте вона відчуває, переживає, розуміє й інше - вона може трансцендентувати природу, бути свободною. Така двоїстість становища людини в світі залишає перед нею два вибори -повернення до природи, до тваринного життя або неустанний розвиток власних, людських сил і якостей, щоб постійно йти вперед, щоб долати перешкоди й суперечності, які постають перед нею. Для вирішення цього конфлікту, досягнення єдності й гармонії з світом, людина з необхідністю приречена прагнути до якоїсь мети, творити, продукувати, руйнувати і відбудовувати, тобто, як зазначав Ф. Достоєвський, "вічно й безперервно дорогу собі прокладати, хоча б кудись".
Ось ця вимушеність і, разом з тим, невизначеність життєвого шляху викликає у людини бажання і необхідність виявляти свою волю, вчиняти свавільно.
У традиційному суспільстві поведінка людей значною мірою визначається традиціями, звичаями, обрядами, тобто її можна сформулювати за принципом: "роби так, як робили усі до тебе". В індустріальному або буржуазному суспільстві поведінка уже регулюється іншими критеріями - раціональністю, утилітарністю, ефективністю тощо. Проте її теж можна визначити через правило чи принцип: "роби так, як вимагає від усіх закон (норма)". У сучасному суспільстві провідної ролі в регуляції поведінки (не заперечуючи двох попередніх) набуває соціальний суб'єкт (особистість, спільнота), який, керуючись своїми інтересами, визначає цілі й засоби їх досягнення. Звідси походить ідея суб'єктивації усіх соціальних процесів, рух у бік більшої свободи будь-якого соціального суб'єкта, в першу чергу особистості.
У спадок від общинного минулого і більш близького радянського часу дісталася традиція (яка, на жаль, донині залишається не перерваною) повного нехтування особистістю, її інтересами, її самобутністю, її правами на саморозвиток і самоствердження.
Проте, новий етап історичного розвитку ставить на перший план автономію особистості, а значить, і проблеми, що пов'язані зі свободою та свавіллям. Сучасний німецький феноменолог Б. Вальденфельс, обговорюючи питання нормативних рамок проекту Модерну, підкреслює, що старе питання "Що я повинен робити?" редукується до питання "Що я можу (не) робити", якщо тон задає зовнішній розум своїми голими домаганнями значущості. Ця негативна форма свободи, що неодноразово була проблематизована такими авторами, як Ісайя Берлін, Чарльз Тейлор, Альбрехт Велмер, створює вакуум, що наповнюється - або все ще наповнюється.
Про свавілля як філософське поняття написано небагато, хоча ця тема є невичерпною, оскільки в різних епохах і культурах воно розуміється і сприймається по-своєму. В античності на проблему свавілля звертають увагу Геракліт, Платон, Арістотель, Епікур, стоїки та ін., в середні віки Августин, Аквінат, Д. Скотт, в епоху Відродження та Нового часу П. Д. Мірандолла, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Р. Декарт, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спіноза та ін., представники німецької класичної філософії. В XIX та XX століттях інтерес до теми свавілля в західно-європейській філософії зростає. Проблема волі, свободи і свавілля стає однією з центральних у філософських поглядах представників "філософії життя", екзистенціалізму І постмодернізму. Ідея свободи і свавілля набуває актуальності в цей період і в Росії (Ф. Достоєвський, В. Нєсмєлов, М. Лоський, В. Соловйов, Б. Вишеславцев та ін.), на рубежі ХХ-ХХІ століть до неї повертаються Т. Ойзерман, В. Федотова, П. Гайденко та інші російські дослідники. Як показує історія, свавілля стає предметом розгляду в часи стрімких і всеохопних змін і перетворень.
Для тих, хто тільки звільнився від полону тоталітаризму, однобічного світосприйняття і став на шлях демократії, справедливості, формування вільної людини, громадянського суспільства і правової держави, проблема свавілля, здавалось би, повинна складати особливо гострий і підвищений інтерес.
Але слід підкреслити, що не з точки зору осудження чи таврування, а розуміння - щоб, по-перше, долаючи негативні вияви свавілля не знищити свободу взагалі, по-друге, щоб скористатися усім тим позитивним потенціалом, який містить у собі цей соціальний феномен для ефективного розвитку людини і суспільства.
Така постановка питання про свавілля має велике теоретичне і практичне значення, адже торкається ґрунтовних аспектів людського існування. Розв'язуючи своє історичне завдання "щоб бути", людина повинна мати "свободу від..." і "свободу для...", зберігати свою значущість і індивідуальність, приймати рішення, вибирати, здійснювати вчинки, творити, самовизначатися тощо.
Проблема свавілля ставиться і розглядається в історії європейської філософії на всіх її етапах.
Перші кроки до розуміння цієї проблеми були здійснені мудрецями античних часів. Саме вони зацікавились такими питаннями як: що таке воля? що таке свобода? свобода і свавілля - це одне й те саме поняття? Саме вони почали висловлювати ідеї про зв'язок свободи зі знанням, розумом, а свавілля - з чуттєво-емоційними виявами людини. Хоча в цілому формувався негативний підхід до свавілля (у деяких випадках і до свободи), все ж таки з різноманітних, часто суперечливих поглядів викристалізовувався філософський зміст поняття свавілля.
У лоні теологічного світобачення дійсності обґрунтовуються концепції* свободи волі, свободи вибору, "свободної свавільності людини", автономії волі. Окреслюються два підходи до розгляду питання про те, що у людини переважає інтелект над волею, чи воля над інтелектом. З'являються перші спроби позитивного тлумачення поняття свавілля, його ролі в діяльності людей.
Через призму матеріалістичного бачення реальності філософи Нового часу говорять про свободу і свавілля як родові, соціальні феномени, що можуть нести в собі і позитивні, і негативні наслідки. Проте, будь-які визначення волі, якими б свободними чи свавільними вони не здавалися, на їх думку, є причинно-обумовленими. Тому єдиним шляхом звільнення людини може бути пізнання необхідності.
У Світі, де все спричинено Абсолютним чи Суб'єктивним Духом, Теоретичним чи Практичним розумом, постановка проблеми свободи і свавілля представниками німецької класичної філософії мислиться дещо інакше. В умовах суперечки з детермінізмом, розв'язуючи проблему свободи волі (через встановлення антиномії свободи, через діалектичне піднесення волі самої себе до мислячої волі, через переконання, що емпіричне і теоретичне, чуттєвість і розум, свавілля і свобода як протилежності не просто існують паралельно, а проникають, заміщують і доповнюють одна одну), німецькі філософи, критикуючи або розвиваючи далі погляди попередніх мислителів, висунули ряд нових ідей, поглядів і визначень: проголошується, що причинність за законами природи не є єдиною причинністю, а слід припустити ще й свободну причинність; формулюється принцип автономії волі, згідно з яким ніщо зовнішнє, ніякі авторитети не можуть служити законом для окремої волі, воля свободна, якщо навіть ставить сама над собою закон, якому потім і кориться; обґрунтовується положення про те, що свобода і свавілля є властивостями волі; з'являються суперечливі погляди на свободу і свавілля: з одного боку, свобода і свавілля розглядаються як діалектично взаємозв'язані складові і, навіть, припускається, що свавілля є необхідним моментом свободи, а з іншого боку, свавілля і свобода постають як окремі протилежності, де перша повинна бути якщо й не відкинутою чи запереченою, то обов'язково подоланою; даються дефініції свавілля; розвивається ідея про можливість розриву в ланцюгу детермінованих зв'язків, про здатність людини самостійно започатковувати новий ряд подій.
Однак, німецька класична філософія реалізує до кінця стару концепцію свободи - зведення людини до чисто розумної істоти. З такою позицією докорінно не згідні представники екзистенційної філософії. Ні кантівський закон, який стоїть над усім, ні гегелівська система, яка нав'язує індивіду "диктатуру загального" - їх не задовольняє. Не влаштовує їх і визначення людини тільки як мислячої істоти. Вважаючи особистість особливою духовною реальністю, до якої не можна застосувати жодний закон, адже кожний закон є примусом, екзистенціалісти особливу увагу звертають на феномен свавілля людини. Саме з ним вони зв'язують незалежність, самовизначеність, вольність. Найважливіші істини відносно себе і світу, людина відкриває, за переконанням екзистенціалістів, не шляхом пізнання, а через певне почуття: меланхолію, страх, нудоту, тривогу, турботу, бунт тощо, отже, людина повинна вибирати, приймати рішення не тільки розумом, а усім своїм єством.
Пересічній людині зробити це важко або й неможливо, впевнений Ф. Ніцше, й тому створює філософську концепцію про надлюдину, наділивши її безмежною волею до влади і всілякими виявами свавілля, засуджуючи в ній такі властивості як слабкість, втомленість, смиренність, скромність, слухняність, здатність до співчуття, релігійність, моральність взагалі, відсутність свавілля і свободи в діях, песимізм, нігілізм тощо та підтримуючи такі, як жадання влади, чуття сили, саму силу, опір, нескуту волю, надмірність пристрастей, мужність, могутність, суворість, непоступність, егоїзм, спонтанність тощо.
Спостерігаючи, як людина сьогодення "втікає" від свободи, будучи занепокоєними руйнацією цілісності особистості, втратою нею свого "Я", а з іншого боку, втративши віру у гранднаративи минулого, філософи постмодерну висловлюють стурбованість станом свободи особистості впостіндустріальному, інформаційному суспільстві. Однак, вони вірять, що перебуваючи на "перехрестях" різних дискурсів, вона все ж спроможна вчиняти "опори", створювати "локуси свободи", а також за власною волею, відповідно до своїх бажань зіштовхувати, схрещувати, клонувати різноманітну мову та соціальні ролі, здійснюючи тим самим практику вільної реконструкції.
З дослідження генези поняття свавілля в західно-європейській філософській традиції, аналізу різних філософських підходів до визначення його змісту, логіко-генетичних зв'язків та ролі випливає наступне.
Природа поведінки людини як соціального суб'єкта обумовлена її волею, тобто зв'язана не з зовнішньою детермінацією, а зі свободою волі, свободою вибору.
Воля є однією з філософських категорій, яка позначає особливий буттєвий феномен особистості (поряд з розумом і почуттями), що виражається в силі і спроможності володіти і керувати власними процесами, поведінкою та діями. Завдяки волі людина тією чи іншою мірою здатна створювати додаткові спонуки чи механізми гальмування, бути активним чи стримуючим началом для розуму, почуттів і всього свого єства. Однак ця здатність не ставить волю над розумом і почуттями, вона реалізується в їхньому тісному взаємозв'язку.
Воля має здатність до будь-якого свого визначення, в кожний момент може реалізувати цю можливість, обмеживши себе певним конкретним визначенням. В той же час, на грунті тих самих підстав, вона може зняти з себе це обмеження і повернути собі первісний стан. Саме в цьому процесі переходу волі з одного в інший стан і виникають феномени свавілля і свободи.
Людина з її конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів і потреб, формує певні уявлення, ці уявлення мають конкретний емоційно-чуттєвий фон. Із сукупності цих уявлень (ідей) і пов'язаних з цим процесом почуттями виникають мотиви. Воля на основі своїх власних достатніх підстав зв'язується з певними з них і, таким чином, здійснює вибір між ними або визначається. Потім приймається рішення на включення механізму здійснення відповідної дії.
Такі зовнішні, або внутрішні визначення індивіда здійснені за власною волею на певному емоційно-чуттєвому рівні для досягнення цілей, що задовольняють його конкретні інтереси чи потреби, є свавільними, а властивість волі на свій розсуд зв'язуватися з тими чи іншими мотивами (або керуватись тими чи іншими хотіннями), котрі визначають дії чи вчинки, називається свавіллям.
У кожній з відомих концепцій свободи прослідковується наявність зв'язку свавілля з свободою. Спроби однозначно протиставити, відділити свавілля від свободи призводить до її однобічного і спрощеного трактування.
Визначення свободи як пізнаної необхідності роблять волю не свобідною, а швидше раціональною. При такому підході - звільнення як набута свобода, приходить ззовні, внутрішні ж аспекти свободи не мають тут ніякого значення. Тому будь-які виявлені волею її внутрішні визначення, що нібито не збігаються із законами навколишнього природного чи соціального світу, оголошуються суперечливістю в середині волі або свавіллям.
Діяльність на основі знання дійсно знімає певні обмеження, але не рідко вимагає від людини жити не за своєю власною волею. Прагнення примусити людину діяти раціонально, морально чи естетично не завжди збігається із її власним розумінням істинного, доброго і красивого. У цьому сенсі людина хоче бути реально свобідною.
Здатність людини до самовизначення, самореалізації, самообмеження та інших "само..." - теж не є достатньою для ототожнення з свободою. Усі ці властивості за відсутності елементів свавілля можуть реалізовуватися і під примусом або за необхідністю, тобто бути, знову ж таки, обумовленими зовнішніми причинами.
Не можна одночасно: по-перше, визнавати можливість за власною волею, здійснювати свої бажання, вчиняти, робити вибір і тут же обмежувати її рамками реальної необхідності, тобто, свободу вважати ілюзією, позаяк появу бажань, постановку цілей і прийняття рішень людина усвідомлює, проте "дійсних" причин їх не знає, а тому сприймає як такі, що вчинені за власною волею, свавільно; по-друге, бачити свободу як волю, що виконує роль утримуючого начала, приборкувача тих почуттів, що нібито затьмарюють розум, як волю, що здатна організовувати, упорядковувати і підпорядковувати різні мотиви, інтереси тим, які розум вважає головнішими, досконалішими і тут же не визнавати за волею статус самостійної свободної сили.
Якщо визнати, що сила волі живиться імпульсами, які йдуть від зовнішніх чинників, то вона просто зводиться до тих чи інших з них, отже, про якусь волю, свободну чи не свободну, годі й говорити - волі як такої просто не існує. Як що ж воля не зводиться до мотивів, то необхідно визнати за нею внутрішнє вільне джерело сили, власну причинність, яка автономна від зовнішніх умов. Парадокс полягає в тому, чи визнавати свавілля, чи не визнавати ні свободу, ні волю взагалі.
Не можна свободу формулювати тільки в її так званому позитивному значенні, як "свободу для...". Само ж собою зрозуміло, що перш ніж стати свободним для чогось, потрібно звільнитись від певних обмежень, тобто мати "свободу від...". Це два боки однієї медалі. "Свобода від..." - це не стільки та "жахлива сваволя", яка тільки й прагне "скинути" всі форми обмежень, "звільнитися" від Бога, настанов, законів тощо, це, в першу чергу, здатність самочинно, за власним вибором, започатковувати новий ряд подій, перервавши причинно обумовлений ряд. На переконання теоретиків філософії постмодерну, свавілля є необхідним у виникненні і розвитку "розривів", "просвітів", "локусів свободи", що дає можливість особистості на її розсуд зчленовувати різні структури по-новому, вводити їх у нові взаємовідносини.
Виходячи з тези про те, що свавілля не завжди є випадковістю чи антиподом свободи, чи не означає це ігнорування свавілля, його недооцінку в становленні і здійсненні свободи?
Маючи можливість чинити "опір" довкіллю (тобто за допомогою всього, що є несвідомого і свідомого - відчувати, сприймати, уявляти, відображати, мислити й на основі цього рефлексувати, реагувати, діяти, творити), людина, за допомогою цього дару, спроможна звільнятися як від каузальних зв'язків природної, так і необхідностей соціальної реальності, що у свою чергу відкриває їй можливість вибору. Отже, ми ставимо питання про свавільність як перший акт свободи, що створює можливість виходити за межі (трансцендентувати), можливість переривати ланцюги причинних зв'язків, створювати "локуси", "просвіти", "розриви", а вибір - це наступній акт, коли започатковується новий ряд зв'язків. Однак, і там може бути присутнім момент свавілля, бо людині потрібне своє власне і свободне бажання, уява, примха - їй потрібна самостійність. Вона часто наважується порушувати "встановлене", йти проти "розумноїлогіки"-тільки через те, щоб мати право побажати собі навіть гіршого, щоб не бути зобов'язаною бажати одного тільки "розумного" чи "правильного".
Основоположною в контексті розгляду свободи як свободи негативної і позитивної, дійсної і формальної, свободи нижчого рівня - свавілля і свободи вищого рівня - свободи в добрі, є друга антиномія свободи М. Гартмана (перша, як відомо, встановлена І. Кантом). м- Гартман не вважає єдино цінним лише позитивну свободу, не протиставляє ці два рівні чи форми свободи, а розвиває їх співвідношення, констатуючи, що повна свобода містить в собі не одну, а дві визначаючі складові - автономію особи і автономію принципу (цінності), і що між ними встановлюються не антиномічні, а відношення, які доповнюють один одного.
Принципи чи цінності самі по собі нічого реально детермінувати не можуть, а виражають лише ідеальний постулат, тому потрібна реальна воля, яка захоче взяти на себе їх здійснення. З іншого боку, реальна воля сама по собі теж нічого ідеального не може детермінувати, бо щоб вибирати, вирішувати, вона повинна мати перед собою орієнтири. Таким чином, автономія принципу потребує автономію особи, а автономія особи автономію принципів. Отже, між ними об'єктивно складаються урівноважені та взаємодоповнюючі відношення, через які вони одна без одної неможливі.
Свавілля, за певних умов, не є тим, що окремо протистоїть свободі, що повинно однозначно, в будь-якому випадку бути заперечене свободою, воно може підніматися, підноситися, сублімуватися до її вищого ступеня. Повна ж свобода, включаючи в себе елемент свавілля, не зводиться тільки до нього, вона містить в собі ще й інші, нові елементи, що є вільними стосовно збереженого моменту свавілля.
Тому разом з вивченням негативних виявів свавілля у посібнику акцентується увага і на його позитивній ролі та значенні.