Важливою галуззю наукових соціально-психологічних досліджень є пошук регуляторів соціальної поведінки людини. Традиційно теоретико-дослідна думка розгортається
навколо низки понять, близьких, але не тотожних за змістом: атти-тюд, соціальна установка, ціннісні орієнтації та ін. Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву аттитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Аттитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомлсному рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних аттитюдів. Смислові аттитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові аттитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні аттитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо.
Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовиші, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки. Більшість праць соціальну установку (аттитюд) розглядають як самостійний об'єкт дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами. Загалом, соціальна установка —не пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.
Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджувальної та регулятивної. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед ЇЇ регулятивну й випереджувальну функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Ол-гюрт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Подібне розуміння соціальної установки суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали аттитюд дуже близьким до колективних уявлень. Стосовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки — це суто індивідуальне утворення. Г. Олпорт прослідкував три основних джерела виникнення поняття «аттитюд». Одне з перших джерел — експериментальна психологія кінця XIX століття, яка у своїй практиці використовувала попередників аттитюду — м'язову установку, установку на завдання та ін. Вважається, що саме в цей час були закладені основи типологізації установок, експериментальна база їх виявлення й диференціації. Другим джерелом є соціологія, зокрема, класичні соціологічні доробки В. Томаса та Ф. Знанецького. Третім джерелом виникнення аттитюду став психоаналіз.
Розробляючи цю категорію, Д. Узнадзе та представники його школи розглядали установку як готовність до певної активності. При цьому готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення. Отож передбачається, таким чином,
поділ установок на два різновиди — актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді. Ці загальні положення теорії установки Д. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки. Дослідники вказують на такі важливі ознаки установки, як інтенсивність позитивного чи негативного афекту, тобто ставлення до якогось психологічного об'єкта, її латентність або недоступність для прямого спостереження. Виходячи саме з цих ознак, установка вимірюється на підставі вербальних самозвітів опитуваних. Такий самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об'єкта. Тобто аттитюд — це міра почуття (афекту), викликаного конкретним об'єктом («за» чи «проти»). За таким принципом побудовані передусім відомі шкали установок Л. Терстоуна, Р. Лайкерта, шо є біполярним континуумом з полюсами: «дуже добре» — «вкрай погано», «цілком згоден» — «ні з чим не згоден» тощо. Дослідження аттитюду дали змогу в його структурі виокремити когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти. Отже, соціальну установку почали розглядати водночас як знання суб'єкта про предмет його ставлення, як емоційну оцінку та певний намір — програму дій щодо конкретного об'єкта.
Завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності,
спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Ряд учених вбачає суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного ставлення та двома іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим. Пояснюється це тим, що пізнавальний компонент (знання про об'єкт) вже охоплює певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, і відповідно поведінковий компонент акумулює в собі оцінку дії стосовно предмета установки. Також зазначається, що в реальному дослідженні дуже важко відокремити в чистому вигляді когнітивний і поведінковий компоненти від афективного (емоційного). Детально названа суперечність з'ясувалася під час дослідження так званого парадокса Р. Лапієра — проблеми взаємозв'язку між аттитюдами й реальною поведінкою. До Р. Лапієра беззастережно бралося на віру твердження про їхній збіг, однак виявилось, що це не відповідає дійсності. Так, у 1934 році Р. Лапієр разом із китайським подружжям здійснив подорож Сполученими Штатами Америки (цьому передувало дослідження з темношкірими громадянами США). Подорожани зупинялися в багатьох готелях, кемпінгах, їх обслуговували в усіх ресторанах. А після цього дослідник надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: «Чи приймете Ви представників китайської нації як Ваших гостей?» Опрацювання відповідей показало, що 92 % власників ресторанів та 91 % хазяїв готелів дали негативну відповідь. Що з цього випливає? А те, що дослідник наперед виходив із припущення, що відповідь на запитання, поставлене власникам готелів і ресторанів, про їхню згоду чи незгоду прийняти та обслужити китайців, є об'єктивним критерієм їхньої поведінки стосовно представників цієї національності. Отримані результати дослідження змусили автора змінити своє припущення. Отож висновок був таким: вербальні відповіді є нічим іншим, як вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, що різниться від реальної ситуації взаємодії.
Згодом експеримент повторно провели інші дослідники, але результати виявилися подібними до попередніх, у зв'язку з чим постало цілком логічне запитання: «Чи поводяться люди в житті так, як вони про це говорять?» Це запитання можна сформулювати и інакше: «Який зв'язок діє між відповіддю на словесний вираз і тією реальністю, яку вона символізує?» Таку невідповідність — між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою — дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває піддослідний індивід. Були зафіксовані три типи ситуацій:
• знеособлена ситуація, наприклад лист, в якому є відповідне запитання (така ситуація диктує одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді);
• частково особистий контакт: безпосередня або телефонна розмова (у цьому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови);
• безпосередня взаємодія (особистісна ситуація), коли відповіді стануть майже одноманітними («приймемо та обслужимо»).
Таким чином поступово складалася думка про те, що прямого зв'язку між установкою та поведінкою немає. І необхідно було лише знайти допоміжні змінні, які вказували б на конкретну ситуацію. Серед них можна вирізнити норми, прийняті в групі, очікування, вплив референтної групи, риси особистості тощо.
У другій половині XX століття окреслилися дві лінії в розумінні й дослідженні соціальної установки: перша — індивідуально-психологічна, друга — соціально-психологічна. В межах першого підходу розгортаються біхевіористські й когнітивістські дослідження, у тому числі підходи М. Рокича і М. Фішбейна. Друга лінія дослідження пов'язана передусім з інтеракціоністською орієнтацією й характеризується дослідженням соціально-психологічних механізмів і чинників, що регулюють процес виникнення та зміни соціальних установок особистості. Вважається, що одним із перших почав досліджувати ситуативні змінні М. Рокич, який, як відомо, виокремив два типи аттитюдів: «до об'єкта» і «до ситуації». Учений спробував за їхньою допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик аттитюдів і соціальних характеристик ситуації. Отож, парадокс Р. Лапієра можна пояснити тим, що було дві різні ситуації, відповідно і два різні типи поведінки. Тобто, у першому випадку важко було відмовити китайцям, яких супроводжувала біла людина, але дуже легко було відмовити, даючи відповідь поштою. На думку М. Рокича, людина наділена суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоретичному аналізові підлягають три найважливіші її складові: поняття «Я», цінності й аттитюди. В цій системі центральне місце посідає поняття «Я». Цінність — стійке уявлення про особливий спосіб поведінки (інструментальна цінність) або ціль-стан (термінальна цінність). Безперечно, аттитюди фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або ситуацію. І ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як істинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, добрі чи погані.
Спробу пояснити розбіжності між установкою й поведінкою здійснили й інші дослідники. Зокрема М. Фішбейн розглядав установку як схильність індивіда до реакції, засвоєну в процесі на-учіння. Він підтвердив, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, які різняться від установки індивіда стосовно конкретного об'єкта, тобто змінних мотиваційного, нормативного, ситуативного характеру. Дослідник замість того, щоб передбачити вплив установки на поведінку, виокремив протилежний зв'язок — вплив поведінки на установку. Адже його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. І цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта — стимулу установки. Отож установка в такому розумінні зовсім втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за відомою схемою «стимул—реакція». М. Фіш-бейн запропонував певну типологію аттитюдів, поділяючи їх на атти-тюди до дії та аттитюди до об'єкта. Такий розподіл аттитюдів сам М. Фішбейн вважав одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Адже він дає змогу пояснити ті труднощі, які виникають під час спроби змінити конкретні вчинки особистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему аттитюдів, що є в цієї особистості. Як нормативний чинник, який регулює дію аттитюдів на реальну поведінку, М. Фішбейн розглядає вплив соціального оточення.
Ідея нормативного впливу, характерна для поглядів М. Фішбей-на, знайшла своє всебічне втілення у працях авторів соціально-психологічного вивчення соціальних установок. На розуміння психоло-гами-інтеракціоністами явища аттитюду принциповий вплив здійснило положення Дж. Міда про символічне опосередкування взаємодії людини та навколишнього світу. Індивід, який має у своєму розпорядженні символічні засоби (передусім мову), тлумачить, пояснює для себе зовнішні впливи й потім взаємодіє із ситуацією в її символічно витлумаченій якості. Згідно з таким підходом, соціальні установки розглядаються як певні психічні утворення, які виникають на основі засвоєння установок інших, референтних груп та осіб. І в структурному плані вони є елементами «Я-концепції» людини, певними визначеннями соціально бажаної поведінки. Отож соціальні установки в цьому розумінні — це усвідомлюваний, фіксований у знаковій формі тип поведінки, якому надається перевага. На думку Т. Ньюкома, соціальні установки грунтуються на погодженості суб'єкта розглядати певні об'єкти чи ситуації крізь призму соціальних норм та цінностей.
Були здійснені й інші спроби подолати «індивідуалізм» соціальної установки. Окремі вчені, розуміючи установку як стійку систему поглядів, уявлень, пов'язали її з потребою індивіда у збереженні чи розриві стосунків з іншим людьми. Таким чином, стійкість установки, на їхню думку, забезпечується зовнішнім контролем, шо виявляється в необхідності підкоритися іншим, або процесом ідентифікації з оточенням чи тим, що вона має для індивіда особистісне значення. Однак і в цьому разі лише частково враховувалося соціальне, бо аналіз самої установки йшов не від соціуму, а від особистості. Окрім того, коли наголос робиться на когнітивному компоненті структури установки, то поза увагою по суті залишається її об'єктивний аспект — цінність (ціннісне ставлення). (Тут доречно знову послатися на В. Томаса і Ф. Знанецького, які розглядають цінність як об'єктивний аспект установки, а саму установку— як індивідуальний, тобто суб'єктивний, бік цінності).
Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що з усіх складових установки головну роль у регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоційний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когнітивний і поведінковий компоненти. Звісно, подолати розбіжність між соціальним та індивідуальним, установкою й ціннісною орієнтацією допомагає поняття соціальної позиції особистості, що поєднує ці компоненти. Зрозуміло, шо ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, бо це той компонент структури особистості, який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки й почуття людини і з огляду на яку вирішується багато життєвих питань. Окрім цього, установка «повідомляє» позиції дійовий, активний момент, який проявляється у вольовому акті, вчинку. Отож властивість ціннісної орієнтації виступати як установка (або система установок) реалізується на рівні позиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий, своєю чергою, як ціннісний. У цьому розумінні позиція є системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові стосунки особистості.
Б. Паригін вважає еквівалентом динамічної структури особистості ще більш інтегральним, ніж установка, психічний настрій особистості, який охоплює як предметно спрямовані, так і безпредметні психічні стани. П. Шихірев та інші, не заперечуючи того факту, шо психічний настрій є важливим структурним утворенням особистості, водночас стверджують, що він не перекриває поняття позиції. На їхню думку, психічний настрій, так само як ціннісна орієнтація, передує виникненню позиції. Таким чином, умовою виникнення позиції особистості є її оцінне ставлення і певний психічний стан (настрій), який надає позиції різного емоційного забарвлення — від глибокого песимізму і пригніченості до життєствердного оптимізму й ентузіазму.
Ще один підхід (установчо-позиційний, диспозиційний) до структури особистості має свої особливості в концепції В. Ядова.
В ній диспозиція розглядається як комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності й до певної поведінки за цих умов. У такому розумінні вона є дуже близькою до поняття установки (аттитюду). Названа диспозиційна концепція оцінює диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему з кількома рівнями:
• перший (нижчий) — утворюють елементарні фіксовані установки, без модальності (переживання «за» чи «проти») та когнітивних компонентів;
• другий — складають соціальні фіксовані установки, або атти-тюди;
• третій — ґрунтується на базових соціальних установках або загальній спрямованості інтересів особистості на конкретну царину соціальної активності;
• четвертий (вищий) — позначається системою орієнтацій на цілі життєдіяльності й засоби досягнення них цілей.
Наведена ієрархічна система є результатом усього попереднього досвіду і впливу соціальних умов. У ній виші рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі є відносно самостійними, вони забезпечують адаптацію особистості за конкретних мінливих умов. Здебільшого розглянута концепція є спробою знайти взаємозв'язок між диспозиціями, потребами й ситуаціями, які теж утворюють ієрархічні системи. Вищезгадані дослідники (П. Шихірев та ін.) звертають увагу на те, що немає великої розбіжності між диспозиціями у В. Ядова та позицією особистості, яку пропонують вони. Пояснюють це тим,»що позиція і є системою поглядів, установок, уявлень, ціннісних орієнтацій стосовно умов власної життєдіяльності, які реалізуються в поведінці особистості. Цікавим тут є і те, що позиція — це власне, суб'єктивне ставлення, пов'язане з оцінкою навколишньої дійсності й вибором оптимальної поведінки.
Загалом більшість авторів соціальну установку розглядають як стійке, фіксоване, ригідне утворення особистості, яке надає стабільність спрямованості її діяльності, поведінці, уявлень про світ і самого себе. Відома низка теорій, де установки самі утворюють структуру особистості, а в інших — соціальні установки посідають лише певне місце серед якісних рівнів особистісної ієрархії.
До загальних соціально-психологічних передумов поведінки особистості в структурі міжособистісних і групових стосунків належать:
• учасники взаємодії: суб'єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю в побудові доцільної системи комунікативних дій; суб'єкт Б — інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована поведінка;
• готовність до дії;
• комунікативна дія, вчинок;
• певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання (див. рис. 14).
Своєрідність поведінки Людини залежить від характеру її стосунків з іншим співрозмовником або групою, членом якої вона є. На поведінку також впливають групові норми й цінності, статусно-рольові приписи. Розуміння конкретної особистості як соціально-психологічного феномену вимагає розгляду поведінки індивіда як соціальної за змістом та психологічної за формою, тобто вона являє собою спілкування і взаємодію двох суб'єктів (колективних чи індивідуальних), на підставі певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Залежно від ситуації виокремлюють різні типи Поведінки: вербальна (проявляється в мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності в контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки, тобто неадекватність поведінки негативно позначається на міжособистісних і групових стосунках, що може викликати агресію, депресію, конфлікт тощо.
Вчинок, тобто комунікативна, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і, таким чином, впливає на соціальне оточення. Отже, можна стверджувати, що вчинок стає провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець тлумачить вчинок як найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, вбирає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності. Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які стосунки між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування у світі. За В. Роменцем, усе, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. В такому розумінні, як вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному аспектах. У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, то здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Саме вчинкова комунікація передбачає особистісне виокремлення людини зі світу. На думку вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об'єднання, що має за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження. В. Роменсць вирізняє такі моменти вчинку:
• перший — ситуація (сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю й водночас не визначається нею, тому що існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ);
• другий — мотивація (спрямоване напруження співіснування осо-бистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією й виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом);
• третій — вчинковий акг і його післядія (реальний взаємний перехід перших двох моментів і як результат вчинку — подія).
Особистість як певний соціально-психологічний тип може мати кілька стереотипів поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис за умов відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення мети, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно «задаються» форма й характер стосунків. Щодо норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою (соціальні норми визначають еталон — мірило, зразок, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі якого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших), та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних традиціях конкретних груп людей. Культура окремої людини базується на її здатності орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, своєю чергою, виробляються індивідом у процесі засвоєння заданих іззовні соціальних і культурних норм.
Людина по-різному входить у групу й
Входження особистості соціалізується в ній. Залежить це від багатьох чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей членів спільноти та ін. В узагальненому вигляді
А. Петровський виокремив і сформулював основні фази, що свідчать про процес входження індивіда до відносно стабільного соціального середовища та розвиток і становлення в ньому.
• Під час першої фази (адаптації) особистість до того, як проявити свою індивідуальність, активно засвоює ті норми й цінності, що діють у спільноті. В індивіда як члена групи виникає об'єктивна необхідність «бути таким, як усі», що досягається за рахунок певного його уподібнення до інших членів групи. Якщо індивідові не вдасться подолати труднощі адаптаційного періоду (дезадаптація), у нього можуть формуватися якості конформності, невпевненості й залежності.
• В ході другої фази (індивідуалізації) людина намагається максимально себе проявити як особистість, у зв'язку з чим відбувається активний пошук засобів і способів для означення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, ця фаза породжується суперечностями, що загострюються між необхідністю «бути таким, як усі» й намаганням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо ж на етапі індивідуалізації людина не зустрічає підтримки та взаєморозуміння (деіндивідуалізація), то це спричинює агресію, негативізм тощо.
• Третя фаза — інтеграція (від лат. integratio — відновлення, об'єднання) — передбачає формування в індивіда тих новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі людини здійснювати певний внесок у життя спільноти. Таким чином, з одного боку, ця фаза детермінована суперечністю між намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з іншого — потребою спільноти прийняти, схвалити й культивувати лише ті його індивідуальні властивості, які сприяють її розвиткові, а отже, і його самого як особистості. Якщо ж суперечність не усунена, настає фаза дезінтеграції, і, як наслідок, або особистість ізолюється від групи чи деградує, або спільнота витісняє індивіда із свого угруповання.
В соціальній психології досліджено, що, коли людина відчуває на собі вплив достатньо великої соціальної спільноти, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве даній групі, аніж те, що являє собою її власну індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація — втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Серед причин, які призводять до того, що людина перестає бути особистістю, можна назвати такі: анонімність індивіда у групі; високий рівень емоційної збудливості; зосередженість людини не на власній поведінці, а на тому, що відбувається навколо; висока згуртованість групи, в якій опинився індивід, її єдність; зниження рівня самосвідомості й самоконтролю людини. Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок оточення, нездатності вдумливо оцінити й раціонально планувати поведінку.
Стосовно проблеми інтеграції особистості в групу, то слід зазначити, що особистість може бути водночас залучена до різних соціальних спільнот і соціальних інституцій. Однак ступінь інтегрованості в кожну із соціальних груп різний. Як уже зазначалося, інтеграція передбачає упорядкування, безконфліктні стосунки між індивідом і групою. Людина інтегрує соціальні відносини та міжособистісні стосунки, що склалися в ході її взаємодії, систему цінностей і норм, стійку систему зв'язків індивідів. Засвоєні цінності, норми та зв'язки проявляються в поведінці особистості. Сказане дає змогу виокремити такі рівні інтеграції особи: інтеграція індивіда в соціальні відносини, що опосередковуються видом діяльності; функціональна інтеграція (соціальні зв'язки на статусно-рольовому та статево-рольовому рівні); нормативна інтеграція (засвоєння людиною морально-нормативних та інших регуляторів); міжособистісна інтеграція (особисті стосунки). Принагідно зазначимо, що на процес інтеграції людини в групу впливає низка труднощів, пов'язаних із соціальними, соціально-психологічними та психологічними чинниками: нерівність соціальних стартових можливостей індивіда (освіта, культурний розвиток, професійна підготовка тощо); комунікативна непідготовленість (комунікативна некомпетентність, невміння вирішувати спірні питання, долати психологічні й соціально-психологічні бар'єри та ін.); індивідуальні властивості (пасивність, лінь, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, завищена чи занижена самооцінка, деіндивідуалізація тощо). В цілому загальна структура інтегрованої особистості може бути представлена єдністю таких компонентів: статусно-рольова реалізація особистості, статево-рольова диференціація індивіда, індивідуальні властивості особистості (ціннісно-смислова сфера, потреба в соціальних контактах тощо), стиль життя й життєвий контроль індивіда (стратегія життя, смисл життя, життєві плани, цілі, ідеали та ін.).
З погляду вчинкового напряму в психологи (В. Роменець, В. Татенко та ін.) входження особистості в соціальну групу можна розглядати з позиції вчинкової активності людини.
Сутність суперечності зовнішнього і внутрішнього у вчинку полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона справді вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші. Інша проблема — усвідомлюваність вчинкової активності ЇЇ «автором» і «виконавцем»: рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії і післядії може бути далеко не однаковим у різних людей і навіть в однієї ЛЮДИНИ. На етапі зародження вчинку й у процесі його здійснення свідоме, підсвідоме, несвідоме й надсвідоме активно взаємодіють — коли синхронно, а коли всупереч одне одному. І ця суперечність встановлює межі винагороди й відповідальності людини за вчинене нею. Справжній вчинок характеризується також суперечністю раціонального та емоціонального. Розв'язання суперечності між прагненням людини до універсального вираження й можливістю прояву його в певній, індивідуалізованій формі знаходить вихід у перманентності вчинкової активності, через перехід від одного вчинку до іншого ставлення до індивіда як до особистості, як до цілі, а не як до засобу. Також передбачається, що інший — завжди цінність не менша, ніж ти сам. Отже, роблячи щось, людина не повинна нічого чекати взамін. Щоб визнати ту чи іншу дію вчинком, недостатньо зовнішньої оцінки. Потрібно, щоб «автор» цієї дії бажав саме вчинити, а не «виконати замовлення» ззовні, щоб він усвідомлював і переживав її саме як вчинкову дію. Оскільки вчинок передбачає взаємність, співучасть, то ролі учасників учинкового акту розподіляються по-різному: по-перше, хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось —його виконавцем; по-друге, паралельність вчинкових дій (вчинкове співавторство); по-третє, односпрямований вчинок: суб'єкт А вчиняє дію, а суб'єкт Б не відповідає. При цьому особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які ґрунтуються на взаємовчинковій активності, коли можна спостерігати своєрідний вчинковий діалог, учасники якого діють один стосовно одного на основі почуття спонтанної взаємності. Завдяки вчинковій активності особистість більш чи менш цілеспрямовано робить свій внесок у розвиток інших людей, тобто здійснює вчинок заради розвитку, вдосконалення. Вчинковий потенціал ЛЮДИНИ по-різному розподіляється у психосоціальному просторі функцій і ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації. Один з різновидів вчинкової активності пов'язаний з розвитком_людини як біопсихосоціальної істоти. Йдеться про перехід від біологічного рівня саморе-алізації до психічного, а від нього — до соціального як своєрідні вчинки саморозвитку, як ініціативні суб'єктно спричинені форми самотворення людським індивідом себе в онтогенезі. В ситуації переходу від психофізичного стану спання до стану неспання може йти мова про групу критеріїв, за якими розрізняються вчинки: суб'єктність — об'єктність, активність — пасивність, свідомість — несвідомість тощо. Дія отримує значення вчинку, коли людина долає себе, підпорядковуючись своїм чи суспільним вимогам. 1 чим складніше це зробити, тим рівень вчинку вищий. Можна говорити про очікувані вчинки, до здійснення яких схвально ставляться члени певної спільноти, і про вчинки, що виявляють суперечності людини з нормами й цінностями групи. Щодо останніх, то тут можлива типологія вчинків, які спрямовуються на руйнування наявного і створення нового або передбачають певні варіанти залежно від потреби, мети тощо. За характером такі вчинки поділяються на еволюційні, реформативні й революційні, ті, що передбачають «соратників», і ті, що здійснюються індивідуально. Залежно від мотивації вирізняють вчинки, які здійснюються за моделлю «тут і тепер», «там і тоді». Вчинки розрізняються і за критерієм продуктивності: чим більший ризик і чим більша самовідданість, тим вагоміший вчинковий ефект, тим сильніша і глибша вчинкова післядія.