2.5. Особистість: установки й поведінка.

2.5.1 Входження людини в зовнішній світ передбачає відображення соціального життя,
контекст самосвідомості усвідомлення себе в соціумі, тих соціальних особистості відносин, які породжуються навколишнім середовищем. Усвідомлення не лише об'єктів, а
й їхніх властивостей і зв'язків, їхньої значущості для себе й суспільства, створює умови для актуалізації соціально-психологічних механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. В цьому разі предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність,спрямована на пізнання самого себе, тієї внутрішньої інформації, яка дає змогу пояснити, чому людина обирає той, а не інший спосіб поведінки. Самопізнання завжди опосередковане відображенням зовнішнього світу, представленого у спільній діяльності і спілку
ванні з іншими людьми. Багатство процесу пізнання особистістю самої себе залежить від умов і можливостей об'єктивної дійсності. Обмеженість соціальних контактів і стосунків, відсутність можливості отримати зворотний зв'язок, а отже, і зворотну інформацію,
гальмує самопізнання. Самопізнання є результатом і передумовою самосвідомості, але до неї не зводиться: особистість може усвідомлювати себе та свої дії, водночас не знати сутності свого «Я». Самопізнання, таким чином, входить до структури самосвідомості, яка є здатністю особистості безпосередньо самовідтворюватися, сприймати себе збоку, рефлек-сувати з приводу власних можливостей. Самосвідомість особистості стає важливим чинником становлення та самовдосконалення індивіда в структурі соціальних відносин; це складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю самої себе в численних ситуаціях взаємодії з іншими людьми і осмисленні себе як суб'єкта дій, почуттів, поведінки, позиції в соціумі.
Один з центральних структурних компонентів самосвідомості — самооцінка, яка передбачає оцінку особистістю самої себе, власних можливостей та якостей і свого місця серед інших людей. Вона є важливим регулятором поведінки особистості, її стосунків із соціальним оточенням, її критичності, вимогливості до себе та інших. Самооцінка впливає на спосіб утворення соціальних контактів і групових відносин, їхню тривалість і ефективність.
У соціальній психології самооцінка та оцінка з боку інших нерозривно пов'язані між собою. Отже, можна сказати, самооцінка поєднує оцінки інших, прийняті особистістю як власна програма поведінки. Завдяки здатності до самооцінки людина набуває можливості значною мірою самостійно спрямовувати й контролювати свої вчинки та дії, самовиховуватися й удосконалювати себе. Вона характеризується ступенем адекватності: самооцінка, адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини, сприяє правильному виборові тактик і форм поведінки в групі; за умов, коли рівень домагань людини та її реальні можливості не збігаються (неадекватна самооцінка), індивід починає неправильно себе оцінювати, що, своєю чергою, призводить до неадекватної поведінки в групі. Як наслідок у людини виникають емоційні зриви, підвищується тривожність, а це певним чином позначається на групових стосунках. Самооцінка особистості є динамічним утворенням, вона змінюється відповідно до рівня соціального благополуччя індивіда. Висока оцінка себе та своїх можливостей сприяє особистісному зростанню, самоутвердженню в соціумі та Структурі групових стосунків. Низька самооцінка, навпаки, заважає індивідуальному зростанню, гальмує розкриття індивідуальності, спричинює формування комплексів, які утруднюють процес стосунків (комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості й неспроможності; комплекс перевищення — тенденція перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні, соціальні якості к здібності й т. п.). Із самооцінкою пов'язують феномени помилкового консенсусу та унікальності. Тенденція переоцінювати поширеність будь-якої думки, небажаної або неефективної поведінки має назву ефекту помилкового консенсусу, а тенденція недооцінювати той факт, що здібності й бажана чи ефективна поведінка набули значного поширення, називається ефектом помилкової унікальності.
Самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії (від лат. reflexio — звернення назад, відображення), тобто процесом пізнання суб'єктом власних внутрішніх психічних актів і станів. Рефлексія охоплює не лише знання суб'єкта про себе та свою діяльність, але й уявлення про те, як він та його діяльність сприймаються іншими. Соціальна психологія тлумачить рефлексію як форму усвідомлення діючим суб'єктом (особою чи спільнотою) того, як вони насправді сприймаються та оцінюються іншими людьми та групами. Взаємне відтворення суб'єктів передбачає, зокрема, шість позицій: сам суб'єкт, який він є в дійсності; суб'єкт, яким він бачить самого себе;
суб'єкт, яким його бачать інші, і ті ж самі три позиції, але з боку іншого індивіда. В такому розумінні рефлексія — це процес дзеркального відображення суб'єктами один одного, змістом якого виступає відтворення особливостей один одного.
Формою самосвідомості є усвідомлення людиною власної гідності (поняття, що виражає уявлення про цінність будь-якої людини як особистості). Підтвердження та утвердження своєї гідності — запорука благополуччя особистості у взаємодії з іншими людьми. З одного боку, усвідомлення людиною власної гідності є одним із способів усвідомлення своєї відповідальності перед собою як особистістю, а з іншого — гідність особистості вимагає й від співрозмовників поваги до неї, визнання за індивідом відповідних прав і можливостей. Завдяки почуттю власної гідності людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, як самодостатню особистість. Результати численних досліджень показують, шо люди з почуттям власної гідності щасливіші, їм менше властиві невротизм та схильність до наркоманії і алкоголізму. Водночас той, хто вважає себе компетентним і результативним, перебуває у вигіднішому становищі. А. Бандура об'єднав усі ці дослідження в концепцію само-ефективності: почуття власної компетентності та ефективності. Воно різниться від самоповаги й почуття власної гідності. Концепція самоефективності — наукове тлумачення мудрості, яка міститься в позитивному мисленні. Люди, наділені високою самоефективністю, наполегливіші й менш тривожні, краще навчаються й менше схильні до депресій. Також доведено, що дивіденди приносить оптимістична віра у власні можливості.
Одним з рівнів розвитку самосвідомості особистості є самоконтроль, який передбачає усвідомлене, вольове управління своїм психічним життям та поведінкою відповідно до Я-характеристик, ментальності, ціннісно-смислової, погребово-мотиваційної та когнітивної сфер. Здатність до самоконтролю визначається вимогами соціуму до поведінки особистості й передбачає можливість індивіда як активного суб'єкта усвідомлювати й контролювати ситуацію. Показником зрілості й культури особистості є рівень розвитку самоконтролю.