2. 4. Соціалізація особистості. ( продовження 3)

З погляду соціальної психології однією з основних причин появи відхилень у поведінці вважається порушення соціальних стосунків особистості, яке спричинює афект неадекватності — негативний стан, що виникає в людини у зв'язку з неуспіхом у діяльності, який потім перетворюється в особистісне утворення, своєрідний функціональний орган. Афект неадекватності є тим соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, який виражається в напруженні людських стосунків, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Названий афект спотворює уявлення людини про ставлення тих, хто її оточує, до себе, чим зменшує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи стосунків індивіда, повернення його поведінки до нормального стану. Стосовно соціально-психологічного механізму асоціалізації людини, то на ранньому етапі соціалізації основним для особистості є механізм наслідування, коли індивід неусвідомлено або частково усвідомлено переймає в інших, котрі ведуть асоціальний спосіб життя, негативні взірці поведінки. Тут головним мотивом стає бажання отримати підтримку у відповідному негативному середовищі. На практиці перехід індивіда до девіантності, як правило, поступовий (хоча можливий і «вибух»), часто малопомітний для тієї людини, з якою він відбувається, а якщо й помічається, то в основному тенденційно, у формі констатації помітних для оточення змін особистості. Перехід складається, зазвичай, з численних (невеликих, незначних) ситуацій, що негативним чином позначаються на емоційному стані індивіда, на міцності його ціннісно-смислової сфери. На перехідному етапі поведінка людини поєднує в собі суміш про- та асоціальних вчинків у різному співвідношенні (антисоціальні вчинки на цьому етапі для індивіда ще не характерні — вони проявляться з набуттям ним досить вагомого досвіду асоціальних вчинків, особливо коли їх схвалюють і підтримують).
Асоціалізація особистості відбувається в ті самі періоди, що й соціалізація. Найчастіше негативна реакція на зміну соціальних умов спостерігається в неповнолітніх, більшість злочинів яких скоєні на фоні пустощів, неправильно сприйнятої романтики, жаги до подорожі, намагань робити так, як кумир або авторитет, психологічної ломки перехідного віку, несформованості стійких моральних позицій, схильності до групових впливів, імпульсивності тощо. Виникнення девіантної поведінки підлітка відбувається також тоді, коли батьки втрачають вплив на дітей, унаслідок чого унеможливлюється передавання соціально позитивного досвіду (якого, до речі, інколи бракує самим батькам). В родинах, де панують конфлікти, жорстокість, п'янство та інші аморальні прояви, у дитини формуються постійні негативні почуття, особливо до своїх батьків, вороже ставлення до них, що зберігаються, а деколи й підсилюються в підлітковому та юнацькому віці. У дітей з таких родин розвиваються дефекти характеру й морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність, що позначається на їхній успішності, поведінці. Неповнолітній із такої сім'ї з недовірою ставиться до старших, не має у своєму досвіді нормальної моделі взаємин між людьми, у нього не формується позитивний досвід спілкування з оточенням. Відсутність позитивних емоцій і можливості міжособистісного спілкування спонукає підлітка шукати їх у вуличних компаніях, бродяжництві, що призводить до частих утеч з дому в пошуках комфорту.
Відома низка поведінкових стереотипів, властивих для підліткового віку, котрі спричинюють соціальні та антигромадські вчинки:
• реакція опозиції (викликається завищеними претензіями до діяльності й поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неповагою до інтересів підлітка з боку дорослих та оточення; проявляється в утечах з дому, в прогулах, іноді в п'янці тощо);
• реакція імітації (проявляється в наслідуванні певної особи, героя фільму як із соціальною, так і антисоціальною поведінкою);
• реакція негативної імітації (поведінка, яка спеціально протиставляється нормі або моделі; якщо модель негативна, то ця реакція є позитивною);
• реакція компенсації (невдачі в одній галузі підкреслюються успіхами в іншііі);
• реакція гіперкомпенсації (велике бажання успіху в найважчій для індивіда галузі діяльності);
• реакція емансипації (намагання звільнитися від нав'язливої опіки старших, самоутвердитися; крайня форма прояву — заперечення стандартів, загальновизнаних цінностей, норм, закону тощо);
• реакція групування (об'єднання в групи однолітків, які різняться територіальною спільністю, примітивною символікою та ін.);
• реакція захоплення (проявляється в численних підліткових захопленнях музикою, спортом, колекціонуванням тощо).
Делінквентна поведінка підлітків — це система незначних правопорушень. Вона є різновидом девіантної поведінки й може бути зумовлена педагогічною занедбаністю, низькою культурою, важко-виховуваністю, психічними аномаліями (неадекватністю реакцій, негнучкістю поведінки, схильністю до афективних реакцій), неблаго-получним сімейним вихованням, поганим впливом мікросередовиша, низькою педагогічною кваліфікацією окремих учителів та ін. Основний прояв соціально дезадаптованої поведінки підлітка — це важко виховуваність (соціальна й педагогічна занедбаність, пов'язана з деформацією зв'язків підлітка із сім'єю та школою, а також з особливостями психічного розвитку дітей підліткового віку), а першоджерелом такої поведінки стає порушення стосунків у системі «дитина — дорослий». Негативні особистісні новоутворення підлітка, що детерміновані виливами соціальних чинників і перешкоджають успішній соціалізації, проявляються через такі феномени: «смисловою бар'єру» (він ґрунтується на актуалізованих афективних переживаннях; поширюючись на конкретну людину або на певну вимогу, проявляється в тому, що дитина ніби не розуміє того, що їй говорить дорослий); «афекту неадекватності» (негативні емоційні стани підлітка, які виникають у відповідь на труднощі в конкретній діяльності; характерні ознаки цього феномену — відверте ігнорування підлітком своєї невдачі, тобто провина за будь-які невдачі завжди приписується іншому, а не собі); розбіжності ставлень (розбіжність уявлень підлітка про свої стосунки в домінантних сферах життєдіяльності з реальним змістом та проявами цих стосунків); схильності до адиктивної поведінки (це поведінка, обтяжена хімічною залежністю).
Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв'язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів. Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв'язки із суспільством, а на другому — індивіди, які практично розірвали більшість основних зв'язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.
До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві. Ресоціалізація — це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею повторно (у разі десоціалізації) або вперше (у випадку асоціалізації або відставання в соціалізації) позитивних, з погляду суспільства, соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. В даному понятті префікс «ре» означає демонтаж, руйнування засвоєних індивідом у процесі асоціалізації (чи десоціалізації) негативних антигромадських норм і цінностей та прищеплення тих цінностей і взірців поведінки, які схвалюються суспільством. Названа дефініція широко використовується не лише соціальними психологами та соціологами, а й педагогами, юристами. ресоціалізаційні заходи здійснюють ті ж соціальні інституції, що задіяні й у процесі соціалізації, а саме: родина, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Натомість, якщо особистість здійснила злочин і опинилася в місцях позбавлення волі, то в цьому разі процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення й розвиток у особистості соціально корисних зв'язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Такий вид ресоціалізації здійснюють спеціальні інституції (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в'язниці та ін.), основною метою яких є руйнування злочинних зв'язків і установок засудженого шляхом навчання, праці та спілкування.
В контексті ресоціалізації є потреба розглянути й таке поняття, як соціальна реабілітація» (від лат. ре — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і habilitas — придатність, спроможність), яке передбачає поновлення, залучення до нормального процесу соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих і т. п. В соціальній реабілітації мають потребу особи, для яких характерним є посттравматичний синдром і які потребують не лише соціальної допомоги, але й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження. Так, вивчаючи психологічні особливості допомоги потерпілим від катастроф на прикладі постчорнобильської ситуації, С. Яковенко показав, що внаслідок переживання катастрофи внутрішній світ людей (образ «Я та довкілля», ціннісні орієнтації) зазнає суттєвих змін: формується «комплекс потерпілого». Саме тому психологічну допомогу автор розглядає як процес, що має об'єкт, суб'єкт, мету, засоби досягнення, певний результат, який залежить від проблеми клієнта, інтенсивності і тривалості роботи з ним, кваліфікації фахівця, його помічників, власної активності потерпілого, підтримки рідних та «опору змінам» у соціальній системі тощо. Таке розуміння поняття «психологічна допомога» охоплює:
• непрофесіональну само- та взаємодопомогу потерпілих, яка є найбільш доступною, оперативною та досить ефективною за умов достатнього загального рівня психологічної культури населення;
• професіональну пряму допомогу потерпілим, що здійснюється силами психологів, які4 працюють в установах охорони здоров'я, освіти тощо;
• професіональну опосередковану допомогу, що здійснюється на рівні країни, області, району, громади та ін. і передбачає участь психологів у: ситуаційному аналізі, гуманітарній експертизі управлінських рішень, які стосуються життєдіяльності потерпілих; розробці цільових програм соціально-психологічної реабілітації та правового захисту потерпілих і рекомендацій щодо створення належних умов для їхнього оздоровлення й лікування; підготовці кадрів для роботи з населенням регіонів компактного проживання чи відселення потерпілих. Природа самої людини є складною і багатогранною. Хоча більшість соціально-психологічних підходів грунтується на усвідомленні проблема суїциду унікальності буття особи, на переконаннях у тому, що вона представляє собою вищою мірою свідому істоту з потенційними можливостями для позитивного зростання й самоактуалізації в суспільстві, реалії сьогодення показують, що поряд з соціально прийнятними зразками людської поведінки наявні й інші, такі як наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид. Стосовно останньої форми поведінки — самогубства, то виникнення в людини ідеї про нього, процес прийняття рішення щодо реалізації прагнення до суїциду, його соціально-психологічна мотивація хвилювали вчених здавна, залишаються актуальними й сьогодні. Якщо подивитися на динаміку поглядів щодо соціально-психологічної природи самогубства в цілому, то вона має прогресивний характер: якщо на початку XIX століття домінували переконання про душевну хворобу як основну причину цього явиша, то наприкінці XIX — на початку XX століття стає очевидною помилковість і обмеженість таких переконань, оскільки в цей час поширюється думка про соціальні та соціально-психологічні чинники й передумови самогубства (міжособистісний конфлікт, самотність тощо). Отож самогубство починає кваліфікуватися і як глибоко індивідуальний вчинок, який здійснюється психічно здоровими людьми, і як результат аномалій чи розладів психіки індивіда, і як наслідок саме соціальних причин. Сучасні зарубіжні суїцидологи при інтерпретації суїцидальної поведінки звертаються до концепцій психоаналізу, біхевіоризму, інтеракціонізму й тих різновидів названих напрямів, які широко представлені в соціальній психології Заходу.
В колишньому Радянському Союзі наприкінці XX століття ряд учених експериментально вивчав цю проблему й виокремив такі психологічні та соціально-психологічні характеристики, притаманні суїцидентам: емоційна в'язкість (домінування однієї емоції), образливість, дратівливість, висока міра конфліктності, слабкий особистісний психологічний захист, неадекватна щодо особистісних можливостей самооцінка, невпевненість, висока потреба в саморе-алізації, в позитивних емоційних зв'язках і соціальних контактах, щирих стосунках, розвинута емпатія, заснована на очікуванні розуміння й підтримки від оточення, слабкий вольовий контроль, низька активність, песимізм, тенденція до самозвинувачення, несамостійність, агресія як постійна форма прояву особистісних характеристик, високий рівень тривожності (М. Тимонін, Е. Суслов). Інші дослідники (А. Слуиький, М. Занадворов) також звертають увагу на важливість соціально-психологічних особливостей суїцидальної поведінки (називають і описують такі властивості особистості, як: егоцентризм, аутоагресія, песимістична особистісна установка на майбутнє, система мотивів суїцидальної поведінки та ін.). Заслуговує на увагу той факт, ню в цей час учені (А. Амбрумова, В. Тихоненко, Л. Бергельсон та ін.) починають розглядати суїцид як наслідок соиіально-психологічної дезадаптації особистості за умов мікро-соціальних конфліктів, які переживає індивід. В цілому аналіз філософської, соціологічної, психологічної, соціально-психологічної літератури, присвяченої проблемі суїциду, дає змогу дійти висновку, що природа такого явища, як самогубство, пов'язана з дією різноманітних чинників, котрі можна звести у три великі групи: соціологічні, соціально-психологічні та психологічні чинники, виокремлення яких умовне, адже на практиці дія одного чинника підкріплюється дією іншого. При цьому соціально-психологічні чинники найповніше розкривають себе через поняття міжособистісної взаємодії і спілкування. Вже доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення, які виникають у цій сфері, за несприятливих умов здатні підвищувати суїцидатьну активність людей. Таким чином, характеризуючи суїцид як соціально-психологічний феномен, необхідно враховувати як зовнішні соціально-психологічні чинники суїцидального ризику (вірогідність суїнилальних дій), так і внутрішні, індивідуальні особливості, що мають суїцидальну спрямованість (див. рис. 13).
Зазначене свідчить, що акт самогубства — це передусім вольовий акт, який характеризується здатністю суб'єкта до вибору кінцевої цілі діяльності (самознищення) і внутрішнім зусиллям, необхідним для її здійснення (М. Мелентьєв, А. Тищенко). Основа суїциду, з погляду соціальної психології, формується з оцінки екстремальної ситуації як регулятора поведінки; взаємодії як середовища, де зароджується оціночне ставлення до об'єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін.; форми існування оцінки та способів функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). В оцінці соціально-психологічної реальності (групової ізоляції, групового неприйняття, конфлікту тощо) фіксується уявлення людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами. В ціннісному ставленні концентруються відображені соціально-психологічні явища — необхідні, правильні, засуджувані, нестерпні. Щодо форм та способів функціонування цієї оцінки, то їх подає конкретна ситуація життєдіяльності особистості. Наприклад, одна людина проголошує внутрішній монолог з приводу ситуації, що викликає переживання («Ніколи собі цього не пробачу», «Це мене погубить», «Це моя провина» і т. п.), інша — вдається до вербального вираження своєї оцінки, позиції з колегами, друзями («Всі проти мене», «Ніхто мене не розуміє» тощо), третя — намагається оцінити критичну ситуацію і зробити той чи інший вибір засобами спілкування з умовним читачем через власні вірші, прозу («В зеленый вечер под окном // На рукаве своем повешусь» — С. Єсенін; «Я с жизнью в расчете // И не к чему перечень // Взаимных болей, бед и обид»— В. Маяковський).
Наведені приклади в тій чи іншій мірі вказують на присутність оціночно-вольового акту стосовно ситуації, яка викликає збудження, тривогу, агресію чи апатію, та щодо кінцевої цілі. Таке ціннісне ставлення і є регулятором подальшої поведінки — прийняття рішення та його здійснення. Отже, можна стверджувати, шо суїцид у даному контексті тлумачиться як оціночний акт, зумовлений волею суб'єкта з приводу кінцевої цілі. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомлення мети майбутньої дії. Як стверджував відомий римський філософ Сенека у своїх роздумах про самогубство («Вибрані листи до Люцилія»), для того, щоб померти, не потрібно нічого, окрім бажання; за наявності бажання ніщо не завадить піти з життя. За М. Мелентьєвим та А. Тищенко, поняття волі охоплює не лише безпосередній внутрішній акт рішучості, а й усю внутрішню роботу того, хто замислив суїцидальне діяння — суб'єкта, починаючи від уявлення про справжню реальність (у нашому випадку — соціально-психологічну) та її бажану зміну й закінчуючи внутрішнім станом на момент здійснення замислу. В цілому за своєю соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оціночне ставлення до ситуації; прояв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою ухвалення рішення; прийняття й реалізація рішення.
Вивчення та аналіз емпіричного матеріалу дали змогу А. Амбрумовій сформулювати принципові положення шодо суїцидальної поведінки, які є важливими і для характеристики цього феномену з погляду соціальної психології^передусім ідеться про соціально-психологічну дезадаптацію та конфлікт).
• Суїцидальна поведінка є одним з видів загальноповедінкових реакцій індивіда в екстремальних ситуаціях по всьому діапазону діагностичних варіацій—від психічної норми до вираженої патології.
• Безвідносно до діагностичної належності в усіх суїцидентів виявляються об'єктивні і суб'єктивні ознаки соціально-психологічної дезадаптації особистості. При цьому об'єктивно дезадаптація проявляється у зміні поведінки людини в найближчому соціальному оточенні, в обмеженні можливості успішно справлятися зі своїми соціальними ролями або в патологічній трансформації поведінки. Суб'єктивні прояви дезадаптації виражаються в широкій гамі психоемоційних зсувів від негативно забарвлених психологічних переживань (тривоги, образи та ін.) до клінічно виражених психопатологічних синдромів (астенії, депресії тощо).
• Для всіх діагностичних категорій вирішальне значення для переходу в суїцидальну фазу дезадаптації має конфлікт, який утворюється з двох або кількох різноспрямованих тенденцій. Однією з них є основна, актуальна в даний момент потреба людини, а інша — тенденція, що не дає змоги її задовольнити. Спричинюють суїцидальну поведінку різні види конфліктів. За умов внутрішньоособистісного конфлікту обидві сторони перебувають ніби всередині особистості (бажання і можливість, прихильність і розчарування тощо). За умов зовнішнього конфлікту одна із його складових тенденцій розміщується поза індивідом і являє собою елемент зовнішньої ситуації, яка гальмує задоволення потреби (вимога, заборона та ін.). Іноді конфлікт має змішаний характер.
• Прийняття суїцидального рішення передбачає етап особистісної переробки конфліктної ситуації, тобто оцінки особливостей відносин індивіда з оточенням.
Для характеристики суїциду як соціально-психологічного феномену важливо розглянути проаналізовані А. Слуцьким та М. Занадворовим найзагальніші психологічні особливості суїцидальної поведінки дорослих людей з непатологічними ситуаційними реакціями, а також осіб з пограничними станами з урахуванням їхнього соціально-психологічного контексту. Йдеться передусім про егоцентризм, ауто-агресію, песимістичну особисгісну установку на перспективи виходу з кризи, систему мотивів. З погляду соціальної психології егоцентризм проявляється в сильному звуженні свідомості, безнадійності й зосередженості лише на власних почуттях і переживаннях. Про його наявність свідчить уже той факт, що в цьому кризовому стані людина вся заглиблена в себе, свої нестерпні переживання, свої страждання й не здатна, зосереджуючись на власних переживаннях і стражданнях, змінити вихідну пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об'єкта (негативної думки про неї, суперечливої інформації тощо), який постає як екстремальна ситуація. Людина перестає розуміти те, що поряд з її поглядом можливе існування інших, протилежних суджень. Усе це спричинює те, шо егоцентризм суїцидента має самозаперечення, впритул до самознищення, виражає крайню межу негативізму стосовно самого себе. Щодо аутоагресії (агресивні дії спрямовані всередину, проти власної індивідуальності, проти самого себе), то стосовно суїцидента вона проявляється як надзвичайно загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка, і є найважчим моментом у розвиткові стану особистісної дезадаптації.
За А. Слуиьким і М. Занадворовим, найбільш інтегральним психічним утворенням, яке найтяжче піддається корекції в суїцидальній поведінці, є песимістична особистісна установка на майбутнє в цілому й на перспективи виходу із кризи зокрема, яка охоплює три компоненти: когнітивний (суїцидальні думки й наміри); емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини); поведінковий (підготовка й реалізація суїцидальних дій). Вона завжди пов'язана із депресивним станом, в якому перебуває суїцидент. Саме в початковій і завершальній фазах такого стану якраз найчастіше спостерігаються ознаки суїцидальної поведінки. Песимістична установка пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. В наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних учених описуються такі типи життєвих ситуацій, які в поєднанні з додатковими несприятливими чинниками здатні актуалізувати проблему втрати сенсу життя: події, пов'язані з фізичним здоров'ям або психічними особливостями індивіда; життєві ситуації, викликані соматичним захворюванням або нещасним випадком; проблеми, спричинені зовнішніми обставинами (наприклад звільнення з роботи, конфлікт, чутки тощо). Отже, проблема пошуку сенсу життя на сьогодні є такою ж актуальною, як і проблема його втрати, адже кожна з них відіграє роль одного з домінантних регуляторів людської поведінки. Водночас неможливість віднайти сенс власного життя або його знецінення чи втрата можуть розглядатися як детермінанти особистісної дезадаптації, яка нерідко закінчується спробами самогубства.
Важливою ознакою суїцидальної поведінки особистості є її система мотивів, оскільки суїцидальна поведінка завжди полімотивована. В. Тихоненко виокремлює п'ять типів мотивів суїцидальної поведінки: протест (проявляється як крайня форма незадоволеності ким-небудь або чимось); заклик (виявляється як привертання уваги до своєї персони і як потреба у співчутті); уникання (цей мотив спрямований на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань); самопокарання (нерозривно пов'язаний із почуттям вини); відмова (проявляється як остаточна капітуляція перед кризою). Зазвичай один із зазначених мотивів суїпиду є провідним, інші можуть бути супутними, стимуляційними або ж відсутніми взагалі. Зокрема, вже доведено, що в підлітковому та юнацькому віці суїцидальна поведінка найчастіше спостерігається в осіб інфантильних, егоцентричних, емоційно нестійких, з ознаками негативізму, тобто в цьому віці серед різновидів мотивів самогубства домінують протест і виклик. Для людей похилого віку характерними є мотиви уникання, самопокарання й відмови, які виникають і діють об'єктивно, оскільки зумовлені економічними, соціальними, психологічними, соціально-психологічними та іншими особливостями цього віку. Отже, провокаційними чинниками суїциду людини похилого віку можуть стати втрата особистісного смислу свого існування, почуття самотності або навіть, в окремих випадках, вихід на пенсію.
Вище вже зазначалося, що ефективність соціально-психологічної адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв'язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), проявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Водночас поряд із соціально-психологічною адаптацією наявна соціально-психологічна дезадаптація особистості, яка означає порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за наявності хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки й міжособистісні контакти. Вона може виникнути в результаті стресів, перенесених фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів та ін.; передбачає збої в процесі оволодіння особистістю відповідною роллю під час входження в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії; супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки людини, розмиванням індивідуальності, загалом зростанням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні. Як правило, у такої особистості наявний внутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями, шо, зрештою, може стати передумовою суїцидальної дії. Причини таких соціально-психологічних явищ можуть мати прямий та опосередкований характер: в першому випадку незадоволення виникає у зв'язку з неприйнятністю для індивіда певних умов життя взагалі, у другому — незадоволення виникає внаслідок порівнювання людиною свого соціального становища із становищем представників інших соціальних груп, що спричинює виникнення в людини завищених вимог до безпосереднього середовища існування та екстремальної ситуації, яка викликає занепокоєння, тривогу з подальшою незадоволеністю, конфліктною реакцією.
Соціально-психологічна дезадаптація не тотожна поняттю хвороби і проявляється в патологічній і непатологічній формах. Стосовно непатологічної дезадаптації, то вчені як приклад наводять відхилення в поведінці й переживаннях суб'єкта, пов'язані з недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятними установками особистості, різкою зміною умов існування, розривом важливих соціальних стосунків тощо. Також вказується на те, що за структурою й механізмами непатологічна і патологічна дезадаптація мають суттєві відмінності: в першому випадку зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та зменшення їхньої інтенсивності; в разі патологічної дезадаптації розпочинається «ломка» основних напрямів адаптаційної діяльності, з'являються патологічні варіанти адаптації. Вказуючи на прямий зв'язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцидом, у динаміці обох форм соціально-психологічної дезадаптації, яка веде до суїциду, вчені вирізняють дві фази: переддиспозиційну й суїцидальну, де перша фаза не є специфічною для суїциду, а в другій, яка починається із зародження суїцидальних тенденцій і продовжується аж до їх реалізації, дезадаптаційний процес проходить за загальною схемою, яка зводить до нуля всі вироблені раніше форми адаптації. При цьому конфлікт має вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну.
Наявність конфлікту необхідна для прояву суїцидальних тенденцій, адже вона посилює порушення процесу адаптації. Небезпека конфліктів полягає в тому^ що вони супроводжуються різкими негативними емоціями, тобто, якщо конфлікт не вирішується своєчасно, це може призвести до неврозів, хворобливих станів, постійного розладу стосунків між людьми, а в підсумку — і до самогубства. Звісно, конфлікт має високу психологічну ціну — розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провини; вони можуть викликати найрізноманітніші наслідки для конфліктуючих сторін: порушуються взаємини, знижується працездатність, погіршується морально-психологічна ситуація тощо. Отже, з одного боку, конфлікти створюють напружені стосунки в групі, переключають увагу її членів з однієї проблеми на іншу, важко позначаються на їхньому нервово-психічному стані, а з іншого — вони можуть мати не лише руйнівну, а й творчу силу, коли внаслідок їх подолання поліпшується самопочуття учасників суперечки. Таким чином, із соціально-психологічного погляду, до самого факту конфлікту не можна ставитися однозначно: аналізуючи його, слід враховувати як соціальну природу конфлікту, так і його психологічні наслідки.
У будь-якій з відомих класифікацій конфлікту стосовно проблеми суїциду важливим є виокремлення в ньому таких аспектів:
• конфлікт зовнішній чи внутрішній;
• співвідношення протилежних тенденцій, які викликали конфлікт, тобто ступінь напруження конфлікту (напруження й сила конфлікту залежать від співвідношення тенденцій, що його утворили: чим більше виражена різниця сил, тим простіше він вирішується; найважчим є конфлікт, який представлений рівними за силою тенденціями);
• значущість сфери конфлікту й резервів адаптації (особистісно-сімейні конфлікти, конфлікти у сфері виробництва чи навчання тощо; чим більш значущою є сфера конфлікту, тим вищі вимоги ставляться до адаптаційних ресурсів; у разі їх слабкості, тобто за умов переддиспозиційної дезадаптації й неможливості змінити конфліктну ситуацію, різко підвищується вірогідність суїциду як способу самоусунення від продовження будь-якої діяльності);
• значущість ознак, джерел, причин виникнення конфлікту;
• значущість формальних — неформальних комунікативних зв'язків між сторонами, які конфліктують.
Учені довели, що найбільш суїцидонебезпечними є внутрішні конфлікти, які викликані протилежними рівносильними тенденціями й належать до надзвичайно значущих для індивіда сфер.
Внутрішньоособистісні конфлікти виникають усередині людини в результаті того, що вимоги соціуму не збігаються з особистісними потребами чи цінностями індивіда, а також у відповідь на перевантаження, суперечливі вимоги тощо. За таких обставин сторонами, які конфліктують, є різні компоненти духовної структури людини, причому це можуть бути компоненти як одного рівня, наприклад у ситуації боротьби мотивів або зіткнення двох життєвих принципів, так і зіткнення різнорівневих компонентів. Натомість практика вивчення суїцидальної поведінки особистості свідчить, що не менш небезпечними є і зовнішні конфлікти, зокрема, міжособистісні, серед яких діадні конфлікти є найпоширенішим типом міжособистісного конфлікту, де в ролі учасників постають дві особи, кожна з яких є суб'єктом — носієм певних цінностей, інтересів і думок. І саме такий конфлікт вирізняється емоційною запальністю й напруженістю і перебігає, як правило, у відкритій формі. Такий конфлікт найчастіше виникає на ґрунті особистих симпатій-антипатій, але за умов певної групи (сім'я, трудовий колектив тощо) стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з професійною діяльністю або неформальними взаєминами чи інтересами. Спроможні викликати суїцидальний ризик і конфлікти між особистістю й групою: вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами поведінки, взаємодії й праці.
Конфліктні стосунки, виникаючи на тій чи іншій основі, можуть в подальшому підлягати генералізації, трансформації або переносу. Те, шо в поверхневому розгляді виступає для дослідника чи самого суб'єкта як єдина й кінцева причина суїциду, насправді є лише наслідком інших, більш глибинних і прихованих тенденцій. У зв'язку з цим важливо розрізняти такі типи конфліктів:
1) локалізовані — генералізовані;
2) первинні — вторинні;
3) автономні (із справжнім агентом) — перенесені (із заміщеним агентом).
При цьому генералізацією конфлікту дослідники називають розширення кола осіб, залучення в конфліктні стосунки нових агентів, пов'язаних з локальним джерелом первинного конфлікту, причому тієї ж самої його сфери. Стосовно трансформації конфлікту, то вона, на погляд учених, полягає в тому, що на основі первинного конфлікту в одній сфері виникає вторинний конфлікт у новій сфері, похідний від попереднього. І, нарешті, щодо переносу конфлікту, то це явище передбачає зміну спрямованості конфлікту із справжньою агента на об'єкт, що його заміщує, з іншої сфери стосунків.
Всі перелічені вище обставини, а особливо їх сукупність, спричинюють те, що конфлікт починає оцінюватися суб'єктом таким, якого не можна вирішити, а суїцид — єдиним способом його усунення. Як стверджує А. Амбрумова, суїцидогенний конфлікт, так само як і соціально-психологічна дезадаптація, проходить у своєму розвитку дві фази: переддиспозиційна є лише передумовою суицидального акту й може виникнути на грунті різних причин — реальних; тих, що містяться в дисгармонійній структурі особистості; пси-хотичних при патологічних переживаннях; суїцидсьіьна являє собою парадоксальний процес його усунення за рахунок самознищення суб'єкта. Загалом, переддиспозиційна фаза соціально-психолоіічної дезадаптації й конфлікту переходить у суїцидальну через критичний пункт, який має дві характеристики: значне обмеження або зведення до нуля кількості відомих суб'єктові варіантів вирішення конфлікту; суб'єктивна оцінка відомих варіантів вирішення конфлікту як неефективних або неприйнятних.
Оскільки на самогубство людина зважується за особливих, іноді екстремальних ситуацій, коли вона доходить висновку про необхідність піти з життя і здійснити дію, яка переслідує саме цю мету, то об'єктивно постає питання про взаємодію особистості й соціального середовища, в якому конкретний індивід живе, спілкується, контактує, працює, відпочиває, сумує, радіє. Отож, суїцидальна поведінка зумовлена цією складною взаємодією, тими численними зв'язками, в які людина вступає. Тут проявляються й засвоюються ціннісні орієнтації, норми, установки, комунікативна програма та моделі поведінки; виявляються аїресивні прояви особистості, стани дисонансу, депресії, неадекватність самооцінки, різного роду девіантні форми поведінки. Всі перелічені особливості індивіда загострюються в екстремальній ситуації та ситуації соціального напруження. Передусім такі різноманітні форми прояву соціального напруження, як депресія та стрес, за певних обставин можуть стати передумовами суїциду. Залежно від того, що являє собою особистість за своїми індивідуально-психологічними (темперамент, характер) та соціально-психологічними (спрямованість, ціннісні орієнтації, переконання тощо) якостями, її реакції на депресивні та стресо-генні чинники можуть бути найрізноманітнішими: починаючи від незначних дезадаптаційних проявів, закінчуючи важкими особистісними аутодеструкціями.
Причинно-наслідкові зв'язки суїциду з депресією та стресом мають дворівневий характер. По-перше, вони можуть розглядатися через індивідуальний аспект (тобто з погляду людини, яка переживає стрес чи депресію), а, по-друге, — через соціальний (тобто з погляду того, яке місце стрес чи депресія посідають у суспільстві в цілому). Виокремлюють кілька соціальних показників та соціально-психологічних причин благополуччя суспільства, зміни в яких можуть розглядатися як передумови виникнення стресових станів у людей:
• рівень безробіття (люди за високого рівня безробіття більше схильні до стресу, ніж за низького його рівня; будь-яка робота передбачає регулярну активність людини, фінансову опору, коло спілкування, а безробітний позбавлений усього, і це викликає в нього стрес);
• рівень міграції населення (висока географічна рухливість, як правило, розглядається як стресогенний чинник, оскільки при цьому руйнуються зв'язки людини з біологічними, особистісними та історичними коренями). Також звертається увага на фази розвитку стресу:
• стан невизначеності й шоку (для цієї фази характерним є важке суб'єктивне переживання людиною втрати роботи, причому страх і емоції стають чинниками ризику, через які людина схильна до інших неприємностей: хвороб, нещасних випадків);
• фаза настання суб'єктивного полегшення й конструктивного пристосування до ситуації (вона триває 3—4 місяці після втрати роботи; багато людей відчуває полегшення й навіть радість через наявність вільного часу, однак в окремих випадках стресові стани бувають стійкими й не піддаються ліквідації);
• фаза погіршення стану (настає, як правило, після 6 місяців відсутності роботи; спостерігаються деструктивні зміни, коли питання стосуються здоров'я, психіки, фінансів і соціального становища людини; мають місце дефіцит активної поведінки, руйнування життєвих звичок, інтересів, цілей, комунікативних зв'язків; підриваються сили, необхідні для протистояння неприємностям і спілкуванню за стресової ситуації);
• фаза безпорадності і примирення із ситуацією, що склалася (стан апатії зростає з кожним місяцем; відсутність навіть мінімальних успіхів у пошуку роботи призводить до втрати надії).
Частина людей, переживаючи різноманітні стресові стани, після припинення дії стрес-чинників повертається до звичного для них стану. Окремі особи переходять до стану посттравматичного стресу, що ускладнює їх адаптацію до звичних умов життя і призводить до виникнення різноманітних дезадаптивних форм поведінки. При цьому суїцид як реакція на ситуацію буває різних видів і різниться за динамікою: в одних випадках суїцидальні думки й настрої виникають відразу після дії стрес-чинника й намір позбавити себе життя реалізується блискавично (дуже часто таке самогубство називають афективним); в інших — суїцидальні думки розгортаються в часі, дія одного стрес-чинника доповнюється дією іншого, тобто суїцид стає наслідком тривалої кумуляції важких негативних переживань і реалізується, як правило, за типом «останньої краплі». І саме в таких випадках самогубство проявляється як результат посттравматичних стресових розладів людини.
Суїцидальна поведінка зумовлена цілою низкою причин і чинників, котрі діють інтенсивно та в нерозривній єдності. Чітко визначеної класифікації соціально-психологічних причин самогубств нема й не може бути, оскільки в кожному окремому випадку вони стають індивідуальними й неповторюваними в чистому вигляді в інших випадках. Проте серед них можна віднайти групу таких, що часто дублюються чи мають місце в кількох випадках суїциду. На цю обставину вказує аналіз наукової літератури й реальної практики. Він також показує, що вагоме місце серед детермінантів суїцидальної поведінки посідають саме соціально-психологічні чинники та причини. Класифікуючи мотиви та приводи суїцидальних вчинків (у порядку послідовного зменшення їхньої питомої ваги) на певні групи, варто виокремити серед них і ті, що можуть сформувати основу соціально-психологічним детермінантам. Ідеться насамперед про:
• особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів та оточення — образи, звинувачення, приниження; ревність, подружня зрада, розлучення; втрата «значущого іншого», хвороба, смерть близьких; перешкоди на шляху задоволення ситуаційної актуальної потреби; незадоволення поведінкою і особистими якостями «значущих інших»; самотність, соціальна ізоляція; нещасливе кохання; брак уваги, піклування з боку оточення; статева неспроможність);
• конфлікти, пов'язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання карної відповідальності; боязнь іншого покарання чи ганьби; самоосуд за скоєний вчинок);
• конфлікти в професійній чи навчальній сфері (неспроможність, невдачі на роботі чи в навчанні, падіння престижу; несправедливі вимоги до виконання професійних або навчальних зобов'язань).
Окрім конфліктів та самотності, називають й інші соціально-психологічні детермінанти суїцидального вчинку, такі як негативне ставлення інших людей до особистості; суттєві статусно-рольові розбіжності; руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних, соціокультурних норм; підбурювання до самогубства засобами масової культури та мистецтва (надання першочергового значення віртуальному спілкуванню з мистецтвом, гіпертрофоване наслідування героїв тощо). Систематизація теоретичних і практичних Даних дає змогу виокремити найпоширеніші соціально-психологічні Детермінанти самогубств, які зазвичай варто розглядати в сукупності. Конфлікт передбачає зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, потреб, позицій суб'єктів взаємодії, наявність соціально-психологічних суперечностей, які за несприятливих умов можуть викликати глибокі психологічні потрясіння аж до летального наслідку. Суїцидонебезпечними є: внутрішньоосо-бистісні, міжособистісні конфлікти, а також конфлікти між особистістю і групою. Реальна насиченість сучасного життя конфліктами, своєрідність кожного з них у сукупності з крайніми проявами емоцій і переживань сприяє розвиткові психосоматичних станів, неврозів, формуванню неадекватних психологічних захистів і стереотипів поведінки, знижує працездатність, критичність мислення, що, зрештою, може викликати стан втрати смислу буття й бажання його перервати.
3 погляду соціальної психології проблеми самотності пов'язані як з особливостями спілкування, взаємодії, так і з властивостями самої особистості. Категорія «самотність» поєднує суб'єктивну потребу та об'єктивну неможливість розуміння людини людиною й пов'язана зі зміною звичайного стереотипу життя. Почуття самотності породжує відсутність визнання й розумінні людини на рівні міжособистісної взаємодії (невизнання індивіда близькою людиною, розчарування в ній, переживання її втрати породжує стан соціально-психологічної ізоляції), соціально-групових контактів (невизнання професійних, організаторських, комунікативних та інших властивостей людини породжує незадоволеність роботою, групою, психологічний дискомфорт) і суспільства (невизнання суспільства призводить до соціального відчуження й розпаду вищих цінностей). За умов, коли обставини складаються так, що людина не має близьких друзів, не відчуває визнання на соціально-груповому рівні і оцінки з боку суспільства, це породжує глибоку психологічну кризу, яка в підсумку й може стати причиною самогубства. Наявність суттєвих розбіжностей у статусі та у виконуваних ролях (наприклад на роботі й удома) чи між статусом і домаганнями часто стає причиною дискомфорту в групі, фрустрації, конфлікту тощо.
Відсутність показників статусу (поваги, визнання, симпатії авторитету, престижу та ін.) призводить до бурхливого прояву групової несумісності, втрати вольового контролю, руйнування планів. Відкидання особистості, її відторгнення, змушування посідати нижчий ранг у статусно-рольовій структурі спричинює як пристосування до обставин, бажання усамітнитися, так і антигромадську спрямованість поведінки людини. Коли довіра до індивіда відсутня, всі дії суб'єкта здаються непрофесійними, такими, що не заслуговують на повагу, піддаються сумніву, що викликає обурення (зовнішнє чи внутрішнє) людини. За умов, коли особистість, з погляду групи, не виконує певні нормативні вимоги, група застосовує відповідні санкції до індивіда, чим змушує його підкоритися більшості, що не завжди прийнятне для особи. Отож виникає конфлікт між особистістю і групою або внутрішній конфлікт між статусом і домаганнями, наслідки яких і можуть привести особистість до скоєнням суїцидального вчинку. При цьому рольова поведінка особистості описується такими основними поняттями: погодженість — непогодженість, конформність, рольовий конфлікт (він часто виступає як боротьба мотивів діяльності, де перемагає вагоміший з них у конкретній ситуації), прийняття — неприйняття ролі
4 Соціальна
ІЗОЛЯЦІЯ Ізоляція в соціальній психології передбачає вимушене довготривале перебування людини за умов обмеженого соціально-комунікативного простору або навіть відсутності соціальних контактів. Оскільки суїцидальна поведінка є наслідком соціально-психологічної дезадаптації особистості за умов мікро-соціального конфлікту, то проблема ізоляції набуває ваги й актуальності саме на рівні групи та групових відносин. Постійно спілкуючись з одними й тими ж самими людьми, індивід характеризується бідністю сенсорних подразників і мізерністю перцептивних, комунікативних та інтерактивних дій. 3 часом у стосунках починають проявлятися емоційне напруження, неадекватність сприйняття, зниження толерантності до «значущого» оточення, конфлікти та ін. Все це в ряді випадків, за певного збігу обставин може закінчитися трагічно. Трагічні, в тому числі й суїцидальні вчинки, спричинює астенізація нервової системи, на якій базується спілкування. Психогенними (за певних обставин і суїцидогенними) чинниками, які не дають змоги адекватно сприймати партнера зі спілкування, оцінювати події соціально-психологічної реальності, гальмують емоційно-емпатійні та перцептивно-рефлексивні можливості особистості, можуть бути: 1) постійна «публічність» та інформаційне виснаження партнерів зі спілкування; 2) емоційне напруження (зумовлене необхідністю протягом тривалого часу стримувати себе в певній рольовій функції); 3) актуалізація потреби в самотності, незадоволення якої призводить до «психологічного стриптизу» — неспроможність людини приховувати свої почуття й думки, що є однією з форм захисної реакції; 4) персоніфікація переживань «відкритості думок» (переживання приписуються діям конкретних партнерів), і провокує конфліктність і аутизацію. Йдеться про комунікативну неспроможність, нездатність індивіда проявляти ті комунікативні якості (комунікабельність, уміння індивіда адаптуватися до ситуації взаємодії, його рішучість, наполегливість, впевненість у собі, стійкість до стресу, готовність до комунікативної взаємодії та вчинку, відповідальність), які дають йому змогу адекватно сприймати соціально-психологшну реальність, ефективно взаємодіяти з іншими, бути активним учасником комунікативного процесу. Фактично мається на увазі неефективна реалізація закладених у людині потенційних комунікативних можливостей, що спричинює неадекватність поведінки: самотність, конфлікти тощо, аж до суїциду. Постає також проблема визначення теоретичних і практичних меж розвитку комунікативних здібностей особистості. Тут необхідно враховувати як генетичну межу розвитку комунікативних здібностей (обмеження розвитку, що закладено ще в генетичному коді людини), так і культурну межу, яка полягає в неможливості створити всі умови для розвитку комунікативних здібностей у рамках конкретного соціокультурного контексту.
Негативне ставлення один до одного характеризується образами, звинуваченнями, приниженням та ін., тобто, перебуваючи в соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, люди не в змозі уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточення. Часто повторюваний дискомфортний вплив може викликати або неадекватність самооцінки (як правило, її заниження), або активне неприйняття цього впливу, що слугує приводом для конфлікту, а отже, і для неадекватних вчинків аж до суїцидальних. З погляду соціальної психології однією з основних причин появи відхилень у поведінці вважається порушення соціальних відносин особистості, яке спричинює афект неадекватності, який є тим соціально-психологічним джерелом неадекватної поведінки, що виражається в напруженні людських стосунків, у розбіжності самооцінки і оцінки достоїнств людини оточенням та індивідом оточення. Цим самим зменшується ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи ставлень індивіда, повернення його поведінки до нормального стану і збільшується вірогідність суїцидального вчинку. З віком соціально-психологічні якості, які провокують неприйняття людьми один одного, поглиблюються й надають негативної модальності переживанням міжособистісних контактів. Можна виокремити певні типи поведінки людей, що підлягають під комунікативну нетолерантність: жагуча потреба людини в самоствердженні засобами спілкування, коли в центрі уваги перебувають лише власні якості, вміння, досвід і успіх; одноманітність поведінкових реакцій та комунікативних штампів (як правило, грубість, жорстокість, образи тощо); зосередженість на власних комунікативних «достоїнствах», емоційно-емпатійних переживаннях та перцептивно-рефлексивних властивостях (упередженість, підозріливість, недовірливість стосовно зовнішніх поведінкових проявів, іншої інформації тощо); нестандартність поводження в комунікативному процесі, коли сприймання іншого і вчинки не відповідають встановленим у групі чи між партнерами правилам і нормам та ін.
Досліджувати національно-психологічні особливості в екстремальних ситуаціях взаємодії (конфлікти, групове неприйняття тощо) — значить виявляти суттєві характеристики конкретної культури, бачити перш за все її національну специфіку прояву в разі мікросоціального конфлікту. При цьому важливо об'єктивно оцінювати соціокультурні та етнопсихологічні особливості взаємодії: їх переоцінка, так само як і недооцінка, тільки перешкоджають успішному розв'язанню конфлікту, а отже, загострюють ситуацію і спричинюють неадекватну поведінку людини. Дослідники (Г. Андреева, В. Крисько) застерігають від можливої в цьому випадку психологічної схильності сприймати всі життєві події з позицій своєї етнічної групи, своїх традиційних норм, ідо розглядається як еталон (явище етноцентризму). До суіцидальної поведінки можуть призвести як руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних норм, так і засилля звичаїв, патріархальних законів. Наприклад, до самоспалення таджицьку жінку приводить соціальна незадоволеність, протест проти традиційного видання заміж всупереч її волі, заборона продовжувати навчання, образливі чутки, численні конфлікти на побутовому ґрунті, гострий конфлікт між традиційними стереотипами поведінки й новим способом життя, що руйнує попередні норми, та ін.
Вплив засобів масової інформації та масової культури Соціокультурна зумовленість спілкування полягає у зв'язках учасників комунікативного процесу із соціальним середовищем через засоби масової інформації та масової культури: пресу, кіно, телебачення, Інтернет, книги, музику, нестандартні, з погляду прийнятних соціальних норм, зразки поведінки — алкоголізм, наркоманію, проституцію та ін. Підштовхування до самогубства навіюється композиціями рок-груп, віртуальним спілкуванням з героєм книги, телепередачі тощо. Прояву неадекватної поведінки (жорстокості, апатії, втрати сенсу життя, самотності, конфліктності та ін.) сприяють вживання алкоголю, наркотиків, токсинів, наслідування «значущому» герою, смакування у фільмі сцен насильства, спостереження моделі самогубства, хибне сприймання сексуальної реальності тощо
Досліджуючи виокремлені соціально-психологічні детермінанти суїцидальної поведінки, варто враховувати точку зору А. Амбру мо-вої та В. Тихоненко, відповідно до якої сукупність чинників, що визначають суїцидальний ризик, являє собою динамічну систему, котра має два полюси: просуїцидальний (неповноцінність контактних систем, неадекватна самооцінка, втрата цінності життя і т. д.) і антисуїцидальний (наявність емоційних уподобань, уявлення про неприйняття суїцидальної поведінки в соціумі тощо). Отже, в кожному конкретному випадку рекомендується визначати реальний ризик суїцидальної поведінки на основі зіставлення суїцидогенних і антисуїцидальних чинників особистості. В цьому контексті анти-суїцидальні чинники особистості трактуються як установки й переживання, які заважають реалізації суїцидальних намірів. Вони містять: інтенсивні емоційні вподобання й симпатії до значущого близького; родинні обов'язки; виражене почуття обов'язку; концентрацію уваги на стані власного здоров'я; залежність від громадської думки й уникнення осуду з боку оточення; розмірковування про ганебність суїциду; уявлення про невикористані життєві можливості; наявність творчих планів, тенденцій, замислів; дотримання естетичних критеріїв у мисленні (небажання мати негарний вигляд навіть після смерті). Усі перелічені чинники поділяють на дві категорії: чинники, що потребують для своєї підтримки постійної діяльності й додаткових витрат енергії (зокрема наявність творчих планів); чинники, які не залежать від енергетичних коливань, не потребують додаткової активності (наприклад стійкі уявлення про ганебність суїциду). При цьому доведено, що чим більшою кількістю антисуїцидальних чинників наділений суб'єкт, тим міцнішим є його антисуїцидальний бар'єр і тим менш вірогідна реалізація суїцидальних тенденцій, і навпаки.
Також актуалізується розгляд індивідуальних чинників особистості, що мають суїцидальну спрямованість, у контексті їх послідовного введення на шляху від дезадаптації до суїцидального вчинку. Виходячи з цього, виокремлюють переддиспозиційні, позиційні, ста-тусні й інтенційні суїцидогенні чинники. Стосовно переддиспозиційних суїцидогенних чинників, то вони являють собою «слабкі» механізми психічної діяльності, яка складається із мотивації; орієнтації в ситуації, її оцінки, судження про неї; формування цілі й завдань; прийняття рішення; вибору засобів здійснення діяльності й необхідних для цього форм контактів. Небезпечною стосовно суїциду є така сукупність передумов: знижена толерантність до емоційних навантажень; своєрідність інтелекту (максималізм, категоричність, незрілість суджень), недостатність механізмів планування майбутнього; неповноцінність комунікативних систем; неадекватна особис-тісним можливостям самооцінка; слабкість особистісного психологічного захисту; зниження або втрата цінності життя.
Позиційні суїцидогенні чинники — це «програшні», дезадаптуючі, суїцидонебезпечні позиції, на яких перебуває особистість в ситуації конфлікту (протест, заклик, уникнення, самопокарання, відмова — «Нема справедливості», «За що ви мене так мучите?», «Далі буде ще гірше», «Ніколи не прошу себе», «Все втрачено»). Щодо статусних суїцидогенних чинників, то ними є ті психічні стани й реакції, які, виникаючи на основі відповідних переддиспозицій і позицій, несуть у собі потенційну небезпеку суїциду (реакції егоцентричного переключення, негативних інтерперсональних взаємин, негативного балансу, реакції змішані й перехідні). Серед означених реакцій передусім вирізняються переживання негативних інтерперсональних стосунків, адже йдеться про такі стани, які супроводжуються нестерпною зосередженістю на судженнях і уявленнях, що спрямовуються різко зміненим негативним ставленням до суб'єкта «значущих» для нього осіб.
Подібні реакції з'являються в ситуації міжособистісних конфліктів, яким передував період інтерперсональної фіксації на «значущій» іншій особі в межах кола спілкування людини. За наявності конфлікту виникає ланцюгова реакція, коли людина, намагаючись відірватися від джерела болю, ще сильніше притягується до нього. Таким чином, переживання набувають здатності підтримувати себе за типом порочного кола і трансформуватися в пресуїцид. А щодо реакції негативного балансу, то так слід кваліфікувати суїцидонебезпечні стани, змістом яких є раціональне «підведення життєвих підсумків», оцінка пройденого шляху, визначення реальних перспектив існування, порівняння позитивних і негативних моментів продовження життя. За нагромадження переважно внутрішніх конфліктів, які об'єктивно не вирішуються, і обмежень адаптаційної діяльності, у свідомості індивіда виводиться «негативний життєвий баланс» і приймається рішення про самогубство. Врешті-решт, останні, інтенційні чинники особистості, що мають суїцидогенну спрямованість, включаються з моменту зародження суїцидальних тенденцій і проявляються в мить їхньої активності, вірогідності реалізації, а також істинності й серйозності суїцидальних намірів.
Стосовно вікових меж самогубства, то суїцидальний акт вражає людську свідомість у будь-яких випадках і в будь-якому віці. Зокрема, в підлітковому віці виникають передумови для прояву психологічного новоутворення — поняття сенсу життя, яке розвивається на основі становлення життєвої мети, виявлення суперечності життєво-світоглядного масштабу, виокремлення й формулювання головного завдання, пов'язаного із віддаленим майбутнім. Розвиток поняття сенсу життя в процесі становлення підростаючої особистості полегшує процес соціалізації, а його девальвація негативно впливає на цілісність особистості, призводячи до її деградації і руйнування. У підлітків є велике бажання самоствердження в групі, незалежності від дорослих, що водночас поєднується з гострим переживанням групової ідентичності тощо. І якщо за певних обставин підростаюча особистість постає перед фрустрацією цих потреб, у неї через ще недостатній рівень соціального розвитку формуються різного роду стресові стани, які можуть стати детермінантою появи кризи втрати сенсу буття, яка, своєю чергою, може посилювати ризик підліткового суїциду.
Суїцид серед неповнолітніх здебільшого зумовлений їхніми віковими психологічними особливостями, серед яких передусім виокремлюють егоцентризм, негативізм, емоційну нестійкість, а в окремих випадках і інфантилізм. Для підлітків притаманними є такі форми суїциду, як протест і виклик; водночас значно рідше спостерігаються самопокарання й відмова. Підвищення суїцидальної активності серед сучасних підлітків певною мірою пов'язане з динамікою їхніх соціально-психологічних характеристик. З-поміж додаткових чинників, які провокують неадекватну поведінку і складні прояви по-ведінкової дезадаптації та особистісної деформації підлітків, слід назвати несприятливі умови, що мають місце в провідних інституціях соціалізації підлітків. Так, за родинних умов ними можуть бути педагогічно невиправданий тип батьківської взаємодії з дитиною, емоційне неблагополуччя й конфліктні взаємини в сім'ї, її неповний склад, низький загальноосвітній рівень батьків, примітивне інформаційно-комунікативне поле, які часто призводять до нерозуміння реальних виявів особливостей підліткового віку, а також аморальна чи асоціальна спрямованість сім'ї та ін. Що ж до провокаційних умов школи, то тут можна назвати такі: незадоволеність шкільним навчанням і шкільною соціально-психологічною атмосферою в цілому, несприятливий соціально-психологічний клімат учнівського та учительського колективів, незадоволеність статусом і роллю підлітка в їхній структурі тощо. І, нарешті, в позашкільному оточенні спровокувати суїцидальну поведінку можуть фрустрована потреба самоствердження в середовищі ровесників, непорозуміння з ними, групова ізоляція, розрив тісних емоційних стосунків з другом чи подругою та ін.
Період виходу на пенсію справедливо називається «шоком відставки» (за Л. Анциферовою). Він означає відокремлення людини від референтної для неї групи, від тієї справи, якій вона присвятила багато років. Вихід на пенсію характеризується втратою заслуженого статусу, важливої соціальної ролі і значущого місця в суспільстві. Досліджуючи фази життєвого шляху, Б. Ананьев вказував, шо їхні особливості визначаються не лише соціапьними чинниками, але й ставленням до життя. Саме з цих позицій він проаналізував так званий «парадокс завершення людського життя», суть якого полягає в тому, що «вмирання» форм людського існування настає досить часто раніше, ніж «фізичне одряхління» від старості. За умов соціальної, у тому числі й соціально-психологічної, ізоляції відбувається занепад, звуження сенсу життя, інформаційно-комунікативного формату, що призводить до деградації особистості й неадекватної поведінки аж до суїцидальної. Отже, активне протистояння соціальним стереотипам старості, які орієнтують людину на інертність, буденність, є найважпивішим завданням особистості похилого віку. Водночас неможливість протистояти зазначеним обставинам спричинює стан тривоги, аутизації, що, зрештою, може викликати суїпидальний вчинок.
На жаль, у нашій „країні сучасні люди похилого віку перебувають у найнесприятливіших для життя умовах. Не маючи відповідного соціального захисту й матеріального достатку, вони водночас позбавлені як елементарних можливостей комфортно доживати свій вік, так і переживають ще й соціально-психологічну та вікову кризу. Така ситуація в цілому є дуже психотравмівною. Науковці виокремлюють три групи передумов деформації особистості в похилому віці, які за своєю дією є максимально стресовими, а тому можуть зумовлювати різні деструктивні форми поведінки аж до суїцидальних вчинків: вихід на пенсію; смерть когось одного з подружжя, яке прожило разом довге життя; переселення в будинок пристарілих, особливо якщо воно відбувається без особистої згоди й бажання людини. Ще раз підкреслимо, що всі перелічені вище обставини в похилому віці можуть розглядатись як детермінанти суїцидальної поведінки. Правомірність даного висновку підтверджується хоча б уже тим, що, як вище зазначалося, перед людьми похилого віку, окрім ознак психологічної кризи (зумовленої самим віком), постають і ознаки кризи соціальної та соціально-психологічної (звуження комунікативного простору, яке проявляється в зауваженнях типу: «Я нікому не потрібен», «Зі мною ніхто не спілкується», «До мене ніхто не приходить», «Немає з ким перемовитися словом» та ін.). Якщо ж така подвійна криза посилюється ще й наявним стереотипом обтяжливої для суспільства старості, то деструктивність поведінки стає майже неминучою й небезпека суїциду подвоюється. За результатами багатьох досліджень, у мотиваційній сфері людей похилою віку домінують такі мотиви самогубства, як уникання страждань (з'являється із втратою особистісного сенсу свого існування; як результат неможливості виконання попередніх соціальних ролей; унаслідок почуття самотності тощо); самопокарання (з'являється як результат нездоланного почуття провини чи сорому); відмова (виникає як особливе ставлення до власних проблем або як загальна філософсько-негативна оцінка життя).
Пильної уваги потребує розгляд соціально-психологічних особливостей суїцидальної поведінки засуджених, адже, як свідчать результати численних досліджень, утримування людини під арештом сприймається і оцінюється нею як максимальна за дією стресогенна ситуація, здатна зумовлювати суїцид. За умов пенітенціарних закладів до стрес-чинників, що призводять до втрати особистісних резервів і здатності до пристосування, належать: ізоляція від суспільства й розміщення в замкнутому середовищі; наявність певного режиму (дію цього стрес-чинника одні науковці вважають позитивною, оскільки режим привчає до дисципліни, до дотримання елементарних правил поведінки, а отже, є хорошим засобом ресоціалізашї; інші науковці — негативною, оскільки віц нівелює особистість як таку, позбавляє її індивідуальності тощо); різке обмеження потреб; зміна звичного стереотипу життя; постійне спілкування з обмеженим колом осіб; примусове входження до одностатевих соціальних груп іт. д.
Можна назвати риси соціально-психологічного портрету засуджених, схильних до суїциду: демонстративна поведінка; неадекватні вчинки і висловлювання, метою яких є викликання співчуття в оточення. Наявність зазначених характеристик впливає на афективність у діях суїцидентів; негативне ставлення до всього, шо відбувається, у зв'язку з чим у засуджених-суїцидентів спостерігається розвинутий негативізм, відсутність віри у свої можливості й соціальну підтримку, відсутність віри в майбутнє та часову перспективу; на появу й розвиток у суїцидентів агресивності, надмірної дратівливості, образливості, почуття вини внаслідок пережитої психологічної травми (почуття вини спостерігається в усіх суїцидентів, але вони визнають себе винними не у скоєнні злочину, а в тому, що завдали душевних страждань своїм близьким, яких позбавили спілкування з собою на час відбування покарання).
Щодо соціально-психологічних мотивів, приводів і причин, які детермінують суїцидальну поведінку, то чітко диференціювати ту чи іншу причину суїцидального вчинку неможливо. Часто в ході дослідження доводиться стикатися з комплексом причин, однак з наукового погляду цілком виправданим є виокремлення однієї причини як домінантної в генезисі формування суїцидальних тенденцій особистості. Отож, враховуючи сказане, варто звернути увагу на такі причини:
• конфлікти у сім'ї (засуджений тяжко переживає розрив сімейних стосунків, тим більше, якщо рідні від нього відмовилися);
• факт винесення вироку й визнання особи винною;
• глибоке каяття й переживання за скоєне;
• конфліктні стосунки в місцях позбавлення волі з іншими засудженими;
• групова ізоляція, групове невизнання, групове відторгнення (це складне соціально-психологічне явище, яке має яскраво виражену антигромадську спрямованість; будучи результатом негативних взаємин у середовиші засуджених, «відторгнуті» особи змушені посідати найнижче становище в статусно-
, рольовій структурі);
• неадекватна сексуальна поведінка;
• негативні явища субкультури засуджених (наявність традицій «карної романтики», хибних уявлень про честь і гідність);
• негативне ставлення до засудженого, виходячи з різновиду його правопорушення (репутація є тим важливим критерієм, який визначає статус засудженого в соціальній ієрархії неформального середовища; саме тому в середовищі засуджених з більшою значущістю, ніж в інших соціальних групах, певні ролі викликають повагу; деякі типи правопорушень мають потенціал автоматично підвищувати статус засудженого, тоді як інші знижують його, або, що набагато гірше, викликають обурення та гнів, роблять засудженого об'єктом зневаги та образ);
• авторитетність — неавторитетність особистості, виходячи з місця розташування її якостей на «шкалі цінностей», прийнятих у середовиші засуджених;
• види взаємин.