1.1. Особистість і спілкування у процесі уточнення предмета соціальної психології.

Потрапляючи в ту чи іншу ситуацію, людина повсякчас переймається великою кількістю запитань: як я оцінюю реальну дійсність, чому іншому вдалося вплинути на мене, як я можу запобігти невдачі, яке рішення є найкращим, що може мене виправдати? На всі ці й безліч інших запитань дає відповідь соціальна психологія особистості і спілкування. Людині як істоті, яка має різноманітні стосунки з іншими особами, від природи властивий соціально-психологічний тип мислення, певний спосіб сприймання й пояснення подій, явищ, станів, які вона може спостерігати як у себе, так і в людей, які її оточують, та в соціумі. Саме тому у предметі соціальної психології проблеми, пов'язані із особистістю та особливостями її взаємодії з іншими людьми, посідають чільне місце. Зародження соціальної психології на стикові психології і соціології, ЇЇ виокремлення як самостійної наукової дисципліни об'єктивно зумовлене такими явищами суспільного життя, які не можуть бути досліджені без допомоги об'єднаних зусиль цих двох наук (соціології і психології). Правомірність такого твердження пояснюється тим, що, по-перше, будь-яке суспільне явище має свій «психологічний» контекст, адже соціальні закономірності проявляються не інакше як через діяльність людей, по-друге, в ситуації взаємодії та спілкування виникають особливі типи зв'язків між індивідами, проаналізувати які неможливо поза системою психологічного знання. Інша причина, яка вказує на двоїстість становища соціальної психології, є сама історія становлення цієї дисципліни, яка водночас визріла в надрах психологічного й соціологічного наукового знання. Все це створює труднощі для визначення предмета соціальної психології.
Процес уточнення предмета соціальної психології можна уявити як хронологічне виокремлення певних періодів:
• накопичення соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з давніх часів аж до середини XIX ст.);
• виокремлення соціальної психології із соціології і психології та перетворення на самостійну галузь знання (друга половина XIX — почате XX ст.);
• оформлення соціальної психології як самостійної науки з усіма атрибутами, характерними для неї (20-ті роки XX ст.).
Формулювання предмета соціальної психології можна також розглядати й у хронолого-концептуальному плані, що дає змогу проаналізувати цей процес як у часі, так і з позицій різних наукових шкіл і концепцій.
З погляду хронолого-концептуального підходу сучасна соціальна психологія являє собою складний обсяг знань, отриманих у рамках різних за своєю методологічною спрямованістю шкіл. Через те, що становлення соціальної психології відбувалося за умов значного розвитку різних галузей суспільних наук, виокремлення соціально-психологічних явищ як об'єктів дослідження цієї нової соціальної науки проходило досить суперечливо. Передусім багато закономірностей виникнення, функціонування та прояву соціально-психологічних явищ на макро- і мікрорівні досліджувалося за усталеною традицією в межах, зокрема, соціології, філософії та психології. Короткий історичний екскурс свідчить про наявність як у минулому, так і сьогодні низки окремих підходів до визначення предмета соціальної психології як самостійної галузі знання. Важливим є той факт, що соціальна психологія як відносно молода наука, котра виникла на межі кількох наук, не є простою взаємодією двох методів дослідження або зближенням двох систем чинників. Досвід розвитку цілого ряду наук показує, що утворення нового приводить не лише до формування інших проблем, понять, а й до докорінної перебудови наукової логіки базових дисциплін. Звичайно, для розуміння предмета соціальної психології необхідно розглянути, чим було зумовлене її виникнення, а також її стосунки із соціологією та психологією.
Як відомо, психологія істотно змінила суть свого предмета, отож тепер психічне розглядається як продукт соціально-історичного розвитку людини й суспільства. Важливим є й те, що з метою пояснення онтогенезу психічних процесів до психології було введено
нові категорії, за змістом соціальні, а не психологічні — взаємодія, спілкування, співробітництво. Усе це знімало антагонізм індивідуального і соціального, внутрішнього і зовнішнього. При цьому не втрачається основна функція — відображення людиною об'єктивної дійсності. А психічне водночас розглядається і як регулятор соціальних взаємин. Зазвичай соціальне виступає не зовнішнім чинником, тиск якого спричинює трансформацію внутрішнього (психічного) життя людини, а його первинним чинником. Звісно, внутрішні психічні процеси не є чимось незалежним від соціальних чинників: це зовнішні операції, які за умов взаємодії перейшли у внутрішній план окремого індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуальним актом. Так, експериментальні дослідження, які проводились у 20-х роках минулого століття Ф. Олпортом, В. Бехтєревим та іншими вченими, у принципі поклали початок дослідженню дії соціально-психологічного чинника, адже вони засвідчили, що за присутності інших людей, особливо під час взаємодії з ними, результативність діяльності індивіда змінюється — вона підвищується або зменшується. Тобто соціальна психологія як самостійна наука починає, за Б. Поршневим, формуватися з того часу, коли були зроблені перші спроби пояснити, чому зростає чи знижується активність одного індивіда у присутності інших. І такий безпосередній вплив одного індивіда на іншого є найпростішим соціально-психологічним явищем. Отож психологія стала орієнтуватися на використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного. Щодо соціології, то вона починає аналізувати соціальні структури й відносини, використовуючи психологічні дані. Це особливо яскраво виявилось у мікросоціології, яка основну увагу в поясненні соціальних явищ приділяє зразкам поведінки, мотивам і смислам, міжособистісним стосункам. І, як підсумок, на початку XX століття психологія й соціологія в деяких підходах до розв'язання своїх власних проблем з'єднуються, утворюючи нову дисципліну — соціальну психологію. Проте її виникнення ще не означало, що предмет цієї науки розумівся однаково всіма, хто називав себе соціальним психологом. Відомі випадки, коли багатьох професійних соціологів вважали соціальними психологами й навпаки. Процес зливання, об'єднання в одному, намагання «психологізувати» соціологію та «соціологізувати» психологію призводив не тільки до появи спільних об'єктів, але й до ототожнювання предметів дослідження. Нерідко таке становище зберігається й досі. Так, у більшості
публікацій предмет соціальної психології визначається через перелік тих об'єктів, які вона має вивчати. При цьому не важко помітити, що сам по собі цей перелік (іноді далеко не повний) ще не вказує на специфіку соціально-психологічного підходу, адже психологічні особливості груп, закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть бути об'єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці, психології управління, політології тощо.
Безпосереднє звернення до аналізу особливостей становлення західної та вітчизняної соціальної психології виявляє певну схожість і водночас наявну ві^інність у розумінні її предмета. Так, Г. Олпорт, підводячи підсумок розвиткові американської соціальної психології наприкінці 1960-х років, вбачав призначення цієї дисципліни в поясненні того, як реальна, уявна чи передбачувана присутність інших людей впливає на думки, почуття й поведінку індивідів. Д. Майєрс дає в принципі подібне визначення соціальній психології: це наука про те," як люди думають один про одного, як вони впливають одне на одного і як ставляться одне до одного. Яскравий представник європейської (французької) соціальної психології С. Московічі в рамках альтернативного підходу визначає соціальну психологію як науку про групи та індивіди, які створюють свою реальність (вона, зрештою, є їхньою єдиною реальністю), управляють один одним і створюють зв'язки, що їх об'єднують чи роз'єднують. Внаслідок різного розуміння предмета соціальної психології створюються й різні образи соціальної реальності, різне бачення людських зв'язків і стосунків, тобто різні соціальні психології, що й має місце на Заході сьогодні.
У вітчизняній соціальній психології виокремлюють кілька етапів, пов'язаних з дискусією про предмет соціальної психології. У 20-ті роки XX століття в колишньому Радянському Союзі мала місце дискусія з приводу предмета соціальної психології, в якій взяли участь Л. Войтоловський, Г. Челпанов, М. Рейснер та ін. Зокрема, Георгій Челпанов (1862—1936 pp.) — російський психолог, засновник і директор Московського психологічного інституту — запропонував поділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Першу слід розробляти в рамках марксизму, а власне психологію варто залишати емпіричною. Позицію Г. Челпанова заперечували В. Артемов, В. Бехтерев та ін. Так, відомий фізіолог, засновник рефлексології Володимир Бехтерев (1857—1927 pp.) у своїй фундаментальній праці «Колективна рефлексологія» дав визначення предмета соціальної психології — вивчення діяльності учасників зборів у широкому розумінні цього слова. Власне соціально-психологічні проблеми, за В. Бехтєревим, мають розв'язуватися в певній галузі, яку він назвав «колективною рефлексологією». Вчений виокремив ознаки колективу: спільність завдань та інтересів спонукує колектив до єдності дій. Введення особистості в спільноту дало змогу вченому трактувати колектив як збірну особистість. Серед соціально-психологічних механізмів він вирізнив взаємодію, взаємостосунки, спілкування, а серед колективних — спадкові рефлекси, настрій, спостереження, творчість, погодженість дій, зосередження. На погляд В. Бехтерева, люди об'єднуються в колективи за допомогою взаємонавіювання, взаємонаслідування, взаємоіндукції. Його експериментальні дослідження впливу спілкування і спільної діяльності на формування процесів сприймання та пам'яті заклали підвалини експериментальної соціальної психології.
У 50—60-ті роки XX століття знову було розгорнуто дискусію з приводу предмета соціальної психології (О. Ковальов, Б. Паригін, В. Мясишев та ін.). Г. Андреева вирізняє наявність у той час трьох підходів щодо вирішення цього питання. Перший підхід отримав поширення серед соціологів, які розуміли соціальну психологію як науку про «масоподібні явища психіки». Представники другого підходу — психологічного — вважали предметом дослідження соціальної психології особистість. За допомогою третього підходу вчені намагалися синтезувати два попередніх і розглядали соціальну психологію як науку, котра вивчає й масові психічні процеси, і стан особистості у групі.
Як бачимо, за різних періодів розвитку соціальної психології її предмет визначали як:
• причинну зумовленість психічного соціальним, шо було предметом обговорення ще під час дискусії 1920-х років і стало передумовою розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної психології та педагогіки;
• співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості);
• закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом один на одного.
Останній погляд на соціальну психологію склався поступово як результат дискусії про предмет соціальної психології у 20-х і 60-х роках. Його можна вважати компромісним рішенням, що поєднало в собі два різні підходи — психологічний і соціологічний. Виходячи з цього погляду, дослідження в галузі соціальної психології підтверджують, що до визначення предмета соціальної психології слід рухатися як від особистості, так і від масових психічних явищ. Саме в рамках цього підходу Г. Андрєєва пропонує робоче визначення предмета соціальної психології: вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених належністю їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп.
Відмінність перших двох підходів зумовлена тим, з погляду якої науки — психології чи соціології — розглядався предмет соціальної психології. Так, згідно із соціологічним підходом визначення предмета соціальної психології йшло, так би мовити, від «зовнішнього» до «внутрішнього», тобто від суспільства, соціального середовища, групи до індивіда. З точки зору психологічного підходу основою предмета соціальної психології є особистість, її психологічні особливості, міжособистісні взаємини. Хоча визнання факту, що соціальна психологія базується, з одного боку, на соціології, а з іншого — на психології, зовсім не сприяло становленню соціальної психології як самостійної науки. Пошук нової парадигми у визначенні її предмета триває і в пащ час. Тобто можна стверджувати, що дискусія про предмет соціальної психології не вважається завершеною. Розуміння соціальної психології як проміжної сполучної ланки між соціологією і психологією знайшло віддзеркалення в тому, що, приміром, у США вона наявна «двічі», тобто її секція входить як до Американської соціологічної асоціації, так і до Американської психологічної асоціації. Подібна ситуація склалася і в інших країнах, зокрема в російській та, в принципі, й у вітчизняній соціальній психології. Більшість дослідників розглядає соціальну психологію як науку з подвійним предметом: з одного боку — це психологічні властивості людини, що проявляються у взаємодії з іншими людьми, а з другого — особливості соціально-психологічних процесів і феноменів, котрі породжують ці психологічні властивості (Б. Паригін, К. Абульханова-Славська, Г. Андрєєва та ін.).
Вітчизняний соціальний психолог М. Корнсв небезпідставно стверджує, що на сучасному етапі розвитку суспільства та самої соціальної психології таке розуміння її предмета потребує певного уточнення з ряду причин.
■ По-перше, предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не є чимось застиглим, її конкретні наукові та соиіаль-но-історичні умови постійно спричиняють його зміни.
■ По-друге, в багатьох визначеннях предмета соціальної психології, не є винятком і те, що було наведено вище (див. визначення Г. Андреєвої), розглядається радше не її предмет, а об'єкт.
■ По-третє, стверджуючи самостійний статус соціальної психології як міждисциплінарної науки, варто чітко визначити її місце в системі наукового знання та розглянути її зв'язки з іншими науками.
Саме тому ніколи ще так активно проблеми соціальної психології не обговорювалися у вітчизняній та зарубіжній психології, як на рубежі XX і XXI століть. П. Шихірєв зазначає: якщо подивитися на шлях, пройдений соціальною психологією в XX столітті, то виявляється та сама закономірність руху, що й у зміні способів спонукування до дії — зростаюче усвідомлення значущості «людського чинника» як основного вимірювача й базового ресурсу будь-якої діяльності за будь-якої соціальної системи викликає практичну потребу суспільства в розумінні не лише світу зовнішнього, а й світу внутрішнього, духовного й душевного. Таким чином, ідеться про рух наукового дослідження від вивчення зовнішньої поведінки, через введення опосередкованих змінних у вигляді установок, когнітивних схем до глибших рівнів людської сутності: цінностей, життєвих смислів, ідеалів, потреби виходити за межі емпіричної реальності. Сучасна соціальна психологія має теоретично осмислити і взяти практичну участь у розв'язанні проблем, породжених глибокими соціальними змінами та новою соціально-психологічною реальністю, яка нагадує про себе й водночас пропонує себе науці та практиці. Як ніколи загострилася проблема духовності, моральності (екологічна та Духовна криза, етнічні конфлікти, зростання корупції, наркоманії, злочинності та ін.). П. Шихірєв також стверджує, що, незалежно від того, в річищі якої з наук розроблялася соціальна психологія, вона базується на трьох провідних ідеях: ціннісному ставленні (оцінні) як регуляторі поведінки; формі його існування та способах функціонування; соціальній взаємодії (спілкуванні) як середовищі зародження та існування ціннісного ставлення. І саме в ціннісному ставленні фіксується уявлення людей про бажане, те, що є, чи те, що має бути в їхніх взаєминах з іншими людьми, групами й суспільством.
Аналізуючи кризові явища, які виникли в соціальній психології в 60—70-ті роки минулого століття, дослідники одну з важливих причин цієї кризи вбачають у тому, що соціальна психологія занадто довго залишалася індивідуалістичною й нездатною пояснити соціальну поведінку людей у великих соціальних групах. Такий стан справ передусім пов'язаний з тим, що в соціальній психології основним методом є лабораторний експеримент, критика якого означає спробу соціальних психологів вийти за межі експериментальної ситуації. Зокрема, європейські соціальні психологи вказують на практичну значущість експериментальних даних і адекватність їхньої теорії, здатність соціальної психології пропонувати способи-розв'язання та прогнозування соціальних проблем. Так, С. Московічі, один із найпослідовніших критиків «лабораторної культури» американської соціальної психології, прямо звинувачує соціальних психологів у тому, що вони, захопившись лабораторним експериментом, не змогли передбачити студентські бунти й демонстрації в 70-ті роки XX століття, не дали відповіді на проблемні питання соціальної нерівності, політичного насильства, національних і расових конфліктів, соціального напруження. Тобто йдеться про наповнення соціальної психології адекватним соціальним змістом, її «соціологізацію», що стимулюється не стільки розвитком теорії, скільки об'єктивними запитами практики, необхідністю враховувати людський чинник у розв'язанні суспільних проблем і накресленні перспектив розвитку суспільства. Саме тому дедалі більше вчених розглядають соціальне (соціальний процес) як спільну зміну людьми свого соціуму, як особливий простір мислення та реальності.
Дехто із сучасних дослідників як соціально-психологічну реальність виокремлює соціальну психіку, визначаючи її як сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Вона, на їхню думку, формується в процесі спілкування, взаємодії між людьми, а також пов'язує в єдине ціле елементи індивідуального й соціального за внутрішніми законами соціуму, а тому має примусову силу стосовно індивідів. Щодо основної її функції, то вона полягає в тому, що, впливаючи на поведінку, соціальна психіка приводить її у відповідність з вимогами конкретної спільноти і є не носієм «істини» чи «норм цінності», а схваленням-несхваленням групою, прийняттям чи неприйняттям певної дії, довіри чи недовіри суб'єкта — носія чи споживача інформації (В. Вічев та ін.). Це поняття трактують і як неусвідомлювану структуру соціуму, подібну до міфу, в якому постійно повторюються й закріплюються одні й ті самі соціопсихічні властивості, як колективний словник історико-культурної спадкоємності суспільства, що стимулює, актуалізує і санкціонує реалізацію численних програм і вмінь суспільства. До специфічних адаптивних психічних процесів належать ідентифікація, індивідуалізація, маргіналізація та ін. (О. Донченко). Попри різні підходи до визначення соціальної психіки, спільним для них є її аналіз через регулятивну функцію.
Виходячи з постановки питання про важливість вивчення соціально-психологічних явищ, учені вважають за потрібне передусім визначитися з розумінням одиниці аналізу в соціальній психології. Тут виникає чи не найголовніша трудність, адже різні соціальні явища, які належать до одиниці аналізу, трактуються неоднозначно. Так, одиницею аналізу одні дослідники вважають спільну діяльність, інші — спілкування, треті — особистість та ін. Серед явищ, які вивчає соціальна психологія, передусім слід назвати такі:
• психологічні процеси, стани і властивості індивіда, які проявляються в результаті його входження до взаємостосунків з іншими людьми та спільнотами, в цілому до системи соціальних відносин (це такі прояви особистості, як комунікабельність, конфліктність та ін.);
• феномен спішування між людьми в усіх його проявах, наприклад діалогічна взаємодія, міжособистісне спілкування та ін.;
• групові процеси, які проявляються у формі нормативного впливу більшості чи меншості, лідерства, керівництва тощо;
• психологічні властивості різних соціальних груп і масових явищ (паніка, чутки, мода та ін.).
При цьому стверджується, що соціальна психологія має право називатися наукою за умов, якщо вона наділена можливістю висвітлювати закономірності виникнення, розвитку і прояву соціально-психологічних явищ. Тобто соціальна психологія має вивчати закономірності виникнення, функціонування та прояву соціально-психологічних явищ на макро-, середньому та мікрорівні, в різних сферах, за нормальних, ускладнених і екстремальних умов (А. Деркач, А. Сухов та ін.).
Відомий погляд, що для визначення предмета науки треба виокремити з реальності, яку вона вивчає, те істотне і суттєве, ту особливу, своєрідну відмінність, котра різнить її від іншої науки. Виходячи з цього, соціальну психологію визначають як науку про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та функціонування. При цьому постає питання: чи є така реальність, і якщо є, то в чому полягає її зміст? Що є спільного й відмінного між нею й тим, що ми називаємо соціальною чи психічною (психологічною) реальностями, яке місце посідають вони в загальній структурі буття? Докази, що наводяться П. Шихіревим, М. Корнєвим та іншими дослідниками для відповіді на поставлені запитання, є слушними, тому коротко їх прокоментуємо. Так, стверджується, що соціально-психологічна реальність виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і водночас не є простим їх поєднанням, а становить якісно нове утворення. У зв'язку з цим соціальну психологію характеризують як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв'язку соціального та психічного, їхню взаємодію та взаємозалежність. Щодо соціальних закономірностей, то вони реалізуються в діяльності й поведінці людей і соціальних груп, які діють свідомо, цілеспрямовано, мотивовано, виходячи зі своїх потреб, інтересів, цілей. Таким чином, кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що переломлюються крізь психологічні особливості конкретних осіб і соціальних груп. При цьому психічне відображення породжується й одночасно є наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі реальної діяльності, спілкування з іншими людьми, взаємодії із собі подібними. Як відомо, психічне має форму специфічного суб'єктивного світу людини і його специфіка полягає в тому, що образи психічної реальності для самого індивіда різняться від явищ зовнішньої дійсності, але, зрештою, є для нього цілком очевидними утвореннями. І саме завдяки цій реальності, її здатності виявлятися в динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості стає можливим вплив психічного на життя особи, регуляцію її діяльності і стосунків.
Звісно, психічне є не лише формою відображення соціального, а й засобом його регуляції та існування. Усе сказане дає змогу розглядати соціально-психологічне відображення як психічне. Тобто йдеться про те, що всі соціально-психологічні явища виступають у формі психічних (суб'єктивних) образів, переживань, станів. Однак, на відміну від психічного відображення, воно здійснюється не лише у формі суб'єкт-об'єктних стосунків, а й суб'єкт-суб'єктних, коли кожен із учасників взаємодії сприймає іншого саме як суб'єкта й дія одного викликає відповідну реакцію іншого. Саме цей взаємний «обмін реакціями» підкріплює чи змінює поведінку партнерів у спілкуванні, викликає двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху в розв'язанні спільних проблем. При цьому стверджується, що об'єктом соціально-психічного відображення, на відміну від психічного, є не все довкілля, а тільки те, що пов'язане із взаємодією людей, їхньою спільною діяльністю. Таким чином, соціально-психологічне відображення викликає поява якісно нового утворення — групового суб'єкта діяльності (соціальної групи, спільноти та ін.), що істотно змінює характер регуляції між людьми, бо взаємодія між ними, спільна діяльність неможливі лише на грунті інтерсуб'єктивних стосунків. У результаті суб'єктивного відображення об'єктивної реальності формується соціальна поведінка людей, яка завжди потребує координації, розподілу функцій, контролю, тобто має функціонувати на ґрунті певних суспільно вироблених норм. Норми, своєю чергою, зв'язують в один вузол розмаїття інтересів, цілей, мотивів окремих суб'єктів і сприяють появі нової реальності. Саме така соціально-нормативна регуляція, на відміну від регуляції психічної, виявляється в інтерсуб'єктивних стосунках, зокрема в оцінці позицій та вчинків інших людей — партнерів зі спільної дії. При цьому оцінки стосуються не лише змісту того, що робить людина, а й того, як вона це робить, заради чого. Тобто в них сконцентровані відображені уявлення індивідів про бажане, необхідне, правильне або засуджуване. Соціальне як дія на підставі норм і цінностей реалізується в почуттях, переживаннях, уявленнях конкретних людей.
Виходячи з такої логіки, соціально-психологічне відображення виявляється соціальним за змістом і психічним за формою та способом регуляції. Отже, соціальна психологія, на відміну від соціології, вивчає не об'єктивно наявні соціальні стосунки між людьми, не соціальні спільності, які виникають на основі цих взаємин, а те, як люди їх відображають, переломлюють у своїй свідомості й конкретизують в оцінках і реальній поведінці. Таким чином, вивчаючи конкретні закономірності й механізми взаємозв'язку між особистістю й суспільством, соціальна психологія має відповісти на запитання:
• Як і чому соціальне (суспільство, організація, група) діє на особистість?
• Яким чином особистість, її діяльність впливають на функціонування соціальної групи?
• Як функціонує соціально-психологічна реальність, що виникає в ході такого взаємозв'язку?
На нинішньому етапі розвитку соціальної психології таке розуміння специфіки соціально-психологічного знання в принципі відповідає сучасному станові науки й соціальним запитам сьогодення. Саме за рахунок розширення сфери соціально-психологічної регуляції можна збагатити наші уявлення про предмет соціальної психології. Сказане дає змогу стверджувати, що для уточнення предмета соціальної психології та її місця в системі наукового знання принципове значення має вирішення питання про співвідношення соціального та індивідуального, адже саме їх інтеграція й виявлення нової реальності є визначальною в подальшому розвитку соціальної психології як самостійної галузі знання.
Таким чином, предметом соціальної психології є вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і прояву реальності, яка складається у процесі суб'єктивного відображення людиною об'єктивно наявних соціальних стосунків і соціальних спільнот. З точки зору особистості й міжособистісних стосунків у цьому визначенні важливими є:
• особистісні механізми регуляції соціального процесу;
• ціннісне ставлення індивіда до соціального, шо дає можливість соціальній психології пояснити, як та чи інша людина поводиться в соціальному середовищі, в тій чи іншій групі, як її поведінка, що сформувалася в результаті суб'єктивного відтворення індивідом об'єктивного світу, та діяльність впливають на функціонування соціальної спільноти, яким є індивідуальний внесок кожної людини у процеси функціонування групи;
• соціально-психологічні чинники, які у процесі взаємодії і спілкування визначають розвиток активності особистості.
Загалом, соціальна психологія — наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їхню взаємодію та взаємозалежність, їхній взаємовплив на рівні окремої людини чи спільноти; про соціально-психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда та групу.