Поняття "інфраструктура" перейшло в економічну термінологію з військової. Військове трактування в свій час розповсюдилось і на народне господарство39.
Голіков А.П., Олійник Л,Б., Степаненко А.В. розглядають інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструктури є її "гнучкість", що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва та життя населення. До певного рівня вона сприяє розвиткові господарства, підвищенню його ефективності.
Типовим, з цієї точки зору, є трактування інфраструктури (від лат. Infra - нижче, structure - будівля, розміщення) як комплексу галузей господарства, що обслуговують виробництво і включають: будівництво доріг, каналів, водосховищ, портів, мостів, аеродромів, складів; енергетичне господарство: транспорт: зв'язок; водозабезпечення і каналізацію: освіту: науку; охорону здоров'я тощо. [40]
Якщо цей рівень перевищує допустимий, то необхідно вдосконалювати інфраструктуру40.
Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвитку й підтримки; комерційні банки; аудиторські фірми; лізинги; асоціації підприємців; товарні біржі; торговельні будинки; біржі праці; фондові біржі; Центри інформаційного обслуговування; бізнес-центри тощо. Об'єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом з лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.
Мороз A.M. визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку - комплекс) установ, організацій та інших суб'єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Залежно від видів ринку, вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу41, ринку засобів виробництва, ринку праці.
Ринкова інфраструктура, за Комаринським Я, - це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
Бланк І.А. використовує поняття інвестиційної інфраструктури, що включає найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій.
Вказані трактування "інфраструктури" та "ринкової інфраструктури" не можуть бути використані без попередніх серйозних обумовлень.

40Залежно від виконуваних функцій виділяють виробничу, соціально-культурну, інституційну. екологічну, ринкову та інформаційну інфраструктури.
41Елементами ринку капіталу е фондова біржа, страхові компанії, аудиторські організації, брокерські контори (компанії), комерційні банки, державний страховий нагляд, державна інспекція щодо контролю за цінними паперами, фонд державного майна, інвестиційні фонди, фонд загальнодержавних науково-технічних програм, стабілізаційні фонди, інноваційні фонди.
По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання ними деяких допоміжних функцій, як наприклад, "обслуговування". У розвинених країнах "третинний сектор" (сфера послуг у всій її багатоманітності) перетворюється у провідну сферу зайнятості.42
По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення “головних" і "другорядних" галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно зрозуміла і класифікована тільки на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економічній системі не обслуговує, а забезпечує нормальне функціонування всієї економіки.
По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити з того, що на розвиток економіки впливають не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні фактори, причому роль останніх у сучасних умовах зростає. Тому до складу інфраструктури слід включати не тільки матеріальні елементи.
Інфраструктура - це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів певної відносно самостійної системи й оптимізують їх взаємодію.
У макроекономічному розумінні ринкова інфраструктура носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо всієї економіки країни. Тому, в макроекономічному розумінні, ринкова інфраструктура - це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв'язків між господарчими суб'єктами; оптимізує рух товарно-грошових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни.
Ринкова економіка - це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури. Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як із кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів. У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що представляють інтереси інших інститутів "знизу" (наприклад, Асоціація українських

42Типовим прикладом можуть бути інформаційні системи, що пронизують усі сфери діяльності людства.
банків), а також інститути, що забезпечують зворотний зв'язок між суб'єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації). Суб'єктивним є третій - законодавчий елемент, під яким розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб'єктів ринкових відносин. По суті, він задає "правила гри" в ринковій економіці. Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність діяти за правилами і закономірностями функціонування ринку. Саме ні елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.
Найменш розвиненими в кількісному і якісному відношенні, з точки зору відповідності до вимог ринкової економіки, є компоненти інфраструктури фінансового ринку. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з означених нами складових елементів: інституційному, інформаційному, юридичному та соціальному.
Розглянемо інфраструктуру фінансового ринку, з точки зору її розміщення, в декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему, з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від усієї економіки. По-друге, будемо розрізняти глобальну (розглядатиметься на національному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку (на рівні окремих регіонів та територіально-адміністративних утворень).
Діяльність інфраструктури у внутрішній системі фінансового ринку сприяє формуванню попиту на фінансові послуги, зростанню обсягу асортименту пропозиції фінансових продуктів. До внутрішньої системи фінансового ринку відносять фінансовий і кадровий потенціал, наявність і довіру клієнтів, уміння співпрацювати з фінансовими інститутами, якість маркетингової діяльності та ефективність стратегічних рішень.
Фінансові інститути фінансового ринку реалізують свої економічні інтереси з урахуванням дій різних факторів зовнішнього середовища, причому на деякі з них він може опосередковано впливати, дія ж інших факторів виходить за межі впливу інститутів, і він повинен пристосовуватись до них. До факторів, на які
може впливати фінансовий інститут, належать: ринковий попит, конкуренція, рівень розвитку інфраструктури фінансового ринку (окремого сегменту фінансового ринку). До неконтрольованих факторів, що впливають на формування інфраструктури фінансового ринку, належать: загальноекономічна ситуація в регіоні, країні та за її межами; рівень життя та заощадливості населення; кон'юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих факторів визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. Аналізуючи стан розвитку ринкової інфраструктури фінансового ринку України, слід визнати, що ринковою її ще важко назвати. Існуюча інфраструктура фінансового ринку є перехідною, незрілою, несформованою, причому в кожному з елементів, які формують її зміст. До елементів інфраструктури фінансового ринку належать: правове інформативне забезпечення; інформаційна мережа; інституційна мережа (кредитно-фінансова система); система підготовки кадрів (страхові сюрвейєри, андерайтери), наукове обслуговування; аудиторська мережа; професійна етика і мова, менталітет населення.
Інформаційна складова характеризується низьким рівнем професійного аналізу та рекомендацій на основі використання сучасних інформаційних систем, особливо в галузі українізації діловодства та технічного аналізу діяльності сегментів фінансового ринку.
Законодавче забезпечення діяльності суб'єктів фінансового ринку характеризується низькою ефективністю. Причиною цього є недостатньо розвинена законодавча база та її нестійкість, а також часті перегляди "правил гри" на фінансовому ринку. Із-за відсутності в законодавчих та наукових виданнях, засобах масової інформації чіткого трактування сутності поняття "фінансовий ринок", проблемою є відслідковування інформаційних потоків, що дають можливість оцінити та спрогнозувати ситуацію, що складається на певних сегментах та територіальних проявах фінансового ринку. Соціальний моніторинг фінансових можливостей та інвестиційних уподобань населення регіонів показує, що рівень економічного, а особливо "біржового" мислення і сприйняття ринкового фінансового механізму громадянами України далекий від того, який вимагається для включення соціальної активності мас у функціональну систему фінансового ринку.
Наднизькі показники забезпечення населення комерційно-фінансовою інформацією щодо діяльності фінансових посередників на регіональних фінансових ринках та певний інформаційний вакуум, що спостерігається в регіонах України, призводять до часткової присутності на фінансовому ринку потенційного інвестора економіки населення.
Розвиток інфраструктури фінансового ринку України повинен бути побудований за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни.
Для розбудови інфраструктури таких сегментів фінансового ринку, як грошовий і кредитний ринок, необхідно посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування, активізувати створення стабільного і сприятливого для їх розвитку законодавства, здорового конкурентного середовища, сприяти поверненню довіри з боку населення і суб'єктів підприємницької діяльності; при підтримці з боку держави розвивати мережу філій і активізувати інвестиційну діяльність банків та інших фінансово-кредитних установ, що найбільш пристосовані до інвестиційної діяльності, створити спеціальну банківську установу, основною метою якої було б питання довгострокового кредитування.
Зупинимося на аналізі та оцінці інституційного елемента інфраструктури фінансового ринку, а саме: особливостях територіальної організації існуючих банківських і небанківських фінансових інститутів та контрактних фінансових посередників; визначимо соціально-економічні чинники, що повинні, згідно зі світовим досвідом, обумовлювати появу нових видів фінансових посередників у системі фінансового ринку України.

Роль банків у інфраструктурному забезпеченні ринку фінансових послуг

Фінансові інститути в силу самої природи грошових потоків, що проходять через них, важко поділити на загальні (наприклад, транспорт в інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні, (товарні біржі та торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма капіталу є найуніверсальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони життя сучасного суспільства й об'єднує всі сфери життя, при характеристиці інститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко розділити на приватні інститути та державні. Стосовно приватних інс-итутів; то, відповідно до основних функцій грошей (міра вартості, засіб обігу і засіб збереження вартості), історично сформувалась мережа фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграють банки. У силу поточності та мобільності грошового капіталу, банки перетворились у найбільш універсальний елемент інфраструктури фінансового ринку, що забезпечує як взаємодію суб'єктів господарювання, так і здійснення інвестицій, так як і зниження підприємницьких ризиків.
Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є тривалим42. Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи комерційних банків в Україні; закінчився (на 1 січня 1998 року нараховувалось 227 КБ), але з точки зору готовності банківської сфери стати кровоносною системою ринкової економіки, виявляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: "центральний банк - система комерційних банків ". У цілому цей напрям витримується, але досить суперечливо і непослідовно. У порядку демонополізації держвласнрсті великі галузеві банки - Промбудбанк, Агропромбанк, Ощадбанк, Житсоцбанк і Зовнішекономбанк - було перетворено в комерційні банки (відповідно, Промінвестбанк, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Ексімбанк).
Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбуваються не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок молодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розвиток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну ситуацію, в умовах гіперінфляції 1993 - 1994 pp. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при якій процес заробляння грошей банком максимально полегшений, а довгострокові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994р. ставка податку на прибуток банків складала 55%, при стандартному рівні оподаткування інших суб'єктів підприємницької діяльності - 22%. Все це, разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошовою готівкою

42Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи комерційних банків (КБ) в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нараховувалось 227 КБ).[84]

і переказами валюти за кордон. Негативні тенденції в розвитку банківської системи, будучи віддзеркаленням несприятливих процесів, що відбуваються як у ній самій, так і в економіці в цілому, спричинили відповідний вплив на суспільну свідомість.
Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оптимальна як із точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіонального розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У зв'язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно, включаючи великі, середні і дрібні.
Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 6 найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк, "Україна", Укрсоцбанк і "Аваль". Щодо регіональної структури розміщення комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки або 41% із 130 найбільших комерційних банків по всій Україні), Харківській (13 банків або 10%), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5%), Донецькій (8 банків або 6,2%), Одеській (8 банків або 6,2%), АР Крим (8 банків або 6,2%), Запорізькій (6 банків або 4,6%), Львівській (5 банків або 3,8%) областях: Із 51 найбільших комерційних банків 30 припадає на Київську область, по три банки — в Дніпропетровській і Донецькій областях, чотири - в Запорізькій, п'ять - у Харківській, два - в Одеській, по одному - у Львові, Кременчуці та Луцьку.
Таке розмежування територіальної банківської інфраструктури пов'язане з нерівномірністю територіального розміщення природно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують "багаті" і "бідні" території. Оздоровлення фінансів області потребує збільшення розмірів місцевих бюджетів та посилення їх ролі у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. Розміри відрахувань у бюджети повинні відповідати рівню економічного та соціального розвитку регіону і визначатися на основі його загальноекономічних показників, зокрема питомої ваги у загальній сумі валового національного продукту і національного доходу держави. Держава і місцеві органи самоврядування повинні вести своє бюджетне господарство самостійно та незалежно одне від одного. Регіональна політика України є компетенцією місцевих органів самоврядування. Через систему регіональних програм і

481

гнучку податкову систему можна заохочувати капіталовкладення в інші регіони. Тому нині повинна підвищуватися роль місцевих податків і зборів, які повинні становити основну частину дохідної бази місцевих бюджетів.
Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати централізоване обслуговування виконавчих органів місцевої влади, об'єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського бюджету, а також акумулювати значні засоби для реалізації міських програм, проводи-та операції з муніципальними цінними паперами.
Розглядаючи регіональний аспект формування банківської системи України, необхідно враховувати економічні, політичні та соціальні особливості розвитку окремих регіонів. Об'єктивна оцінка такої специфіки дозволяє банкам краще, оперативніше визначати сфери і географію реалізації своїх інтересів. Існуючі регіональні банки відстають від столичних, більшість із них не володіють сучасними банківськими системами через слабку підготовку персоналу, а також низький рівень комп'ютеризації і комунікаційних мереж.
Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регіональних банків, врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої влади. Схема організації муніципальної банківської структури в нашій країні на сучасному етапі поки що не спрацьовує і зводиться до використання для муніципальних потреб (за умови укладеної угоди) вже існуючих комерційних банків. Наприклад, міські органи влади Харкова уклали подібні угоди одразу з двома комерційними банками -"Грант" і "Регіон-банк", що були відібрані на конкурсній основі (в розрахунок при цьому приймались реальні величини капіталу, прибуток, рентабельність активів, вільні рейтинги банків).
Комерційні банки, що створюються в регіонах, відповідно до світового досвіду, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов, але під наглядом Ради управляючих.
За своїм характером і господарським статутом територіальний резервний банк є корпорацією, власниками якої є комерційні банки даного регіону, що формують його капітал на пайовій основі. Територіальних обмежень для відкриття відділень банків у більшості економічно розвинених країн не існує. Належних методичних підходів до проектування регіональної мережі комерційних банків у нас ще не розроблено.
В основі створення регіональних мереж банків у зарубіжних країнах лежать дві групи факторів. Перша пов'язана з рухом за клієнтами. Друга пов'язана з конкурентною боротьбою. Великі, фінансове міцні банки прагнуть поглинути слабкі фінансово-кредитні установи, перетворити їх на свої відділення.43 Модель регіональної мережі зорієнтована на домінування інтересів банку у діяльності структурних підрозділів, відповідальності банку як юридичної особи перед акціонерами, кредиторами, вкладниками за ефективну та стабільну діяльність.
Для побудови моделі регіональної мережі банків в умовах України використано ідею визначення рейтингу привабливості регіонів, яка дає змогу виявляти потенціал подальшого розвитку мережі філій, а також пропонувати набір основних для даної фінансово-кредитної установи банківських послуг.
Будуючи модель регіональної мережі, слід враховувати, насамперед, можливості використання об'єктивної базової інформації, в тому числі статистичних даних. Для визначення рейтингу відносної привабливості регіонів необхідно враховувати такі фактори: банківський ринок, регіональна економіка, географія, кадровий потенціал, перспективи регіону, матеріально-технічна база, місцева влада.
Доцільним щодо вдосконалення фінансової інфраструктури на місцевому ринку капіталів та міжбанківської конкуренції було б створення вільної банківської зони в Україні. Існує два варіанти створення вільної банківської зони: в межах однієї з існуючих економічних зон; окремо від існуючих спеціальних економічних зон. На території певного міста створюється "спеціальна банківська зона", в якій впроваджується спрощений порядок

43Наприклад, у Німеччині 6 найбільших фінансово-кредитних установ мають у країні близько 3.5 тисячі відділень, а кількість філій усіх банківських інститутів, враховуючи ощадні банки та кредитні кооперативи перевищує 40 тисяч. [85] Регіональна мережа банків С'ША налічує близько 7 тисяч банківських установ із 50 тисячами відділень. Однак у 1990-ті роки в США (у 47 штатах) прийнято законодавчі акта, якими дозволяється банкам створювати відділення в інших регіонах країни реєстрації банків з іноземним капіталом. Для нього необхідна відповідна правова база і політична воля керівників держави. Завдяки спеціальній банківській зоні на території України підвищиться привабливість країни для іноземних інвесторів; розвиток відносин між офшорними та зарубіжними банками у сфері банківських послуг сприятиме освоєнню банківських ноу-хау місцевими банками; з'являться нові робочі місця для жителів, які обслуговуватимуть банківський бізнес; збільшаться загальні видатки на обслуговування банківської системи (заробітна плата, орендна плата, плата за житло тощо); з'являться додаткові надходження до місцевого бюджету.
З точки зору довгострокових інтересів самої банківської системи вона потребує стабільного і сприятливого для її розвитку законодавства, здорового конкурентного середовища, довіри з боку населення і суб 'єктів підприємницької діяльності.
Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи небанківських інститутів, кожен окремий елемент якої лежить в основі функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся небанківська частина інституційної складової фінансового ринку характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з банківською сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба росту. Як правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії, трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії, реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо.
Основні її напрями повинні бути направлені на зміцнення банківської системи України та враховувати наступні положення:
• політика адміністративного витіснення малих банків не відповідає принципам ринкової конкуренції, а відсутність у деяких регіонах територіальних банків (Кіровоградська, Вінницька, Миколаївська) - неприпустиме явище на економічному полі регіону та країни;
• процеси консолідації банківських установ повинні визначатися економічною доцільністю і ринковими механізмами, а не адміністративно-командними методами; слід посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування;

• економічні нормативи не є інструментом регулювання конкуренції, вони повинні використовуватись лише з метою забезпечення стійкості кредитної організації;
• необхідний диференційований підхід до капіталу банків у регіонах;
• повинні бути переглянуті норми обов'язкового банківського резервування. Альтернативою може бути стимулювання розвитку практики страхування банківських операцій (на основі визначення їх ступеня ризику);
• при застосовуванні законодавства про банкрутство /підходи не повинні бути занадто жорсткі: хвиля масових банкрутств банків не має ані економічного, ані політичного сенсу;
• комерційні банки, що створюються в регіонах, згідно зі світовим досвідом, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку. Резервні банки є самостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов та під наглядом Ради управляючих;
• при побудові моделі банківської системи регіону необхідно враховувати соціально-економічний розвиток регіону та якість життя населення відповідного регіону (потрібно розраховувати інтегральні показники на основі показників офіційної регіональної статистики);
• регіональні (територіальні) банки повинні мати, мережу філій в інших регіонах, що дає змогу клієнтам налагодити зв'язок з діловими партнерами в різних частинах країни;
• для відстоювання своїх прав на місцевому та всеукраїнському рівні повинні створюватися територіальні банківські спілки.

Банківські інформаційні технології

У 60-х - 80-х роках у багатьох банках світу спостерігалося значне збільшення потоків і обсягу операцій. Обчислювальні можливості та потужності мереж і систем обробки інформації були дуже малими.
Кінець 80-х - початок 90-х років привів до необхідності створювати електронне банківське середовище, оскільки значна кількість банків почала сприймати комп'ютерні системи, телекомунікаційні мережі та інформаційні технології як могутню стратегічну зброю, яка допоможе їм краще обробляти, передавати і зберігати банківську інформацію, швидше обслуговувати клієнтів і значно випередити конкурентів.
У 90-ті роки через послаблення державного регулювання банківської діяльності все більшого значення набуває застосування технології для розв'язання потреб банківської справи. Якщо в минулому банки мислили категоріями "даних”, то тепер мова йде про "інформацію". Стає зрозумілим, що володіння інформацією та уміння опрацьовувати її за допомогою сучасних інформаційних технологій, є рівнем, при якому володіння інформацією може використовуватися як стратегічна зброя. Для досягнення цього потрібно забезпечити миттєвий доступ користувачеві до інформації з будь-якого джерела, в будь-який час, із будь-якого місця країни.
Початок процесу комп'ютеризації банків у світі відносять до 60-х років, коли з'явились перші автоматизовані системи бухгалтерського обліку, обробки рахунків клієнтів і платежів за чеками.
Уже в 70-ті роки банки зробили дуже багато, щоб наблизитись до клієнтів, перейти на співпрацю з клієнтами, а не з рахунками. Телекомунікаційна техніка в цей час забезпечила можливість обслуговувати клієнта в будь-якому відділенні банку незалежно від місця знаходження його рахунку.
80-ті роки ознаменувалися значними успіхами у, введенні "електронних" грошей. З'явились банківські автомати, їх широке застосування призводить до скорочення поточних розходів, зменшення чисельності касирів і прискорення часу доступу клієнтів до своїх вкладів.
У цей час були створені банківські системи для обслуговування клієнтів удома. При їхній допомозі стало можливим:
- зробити запит по телефону про інформацію в банківському комп'ютері і отримати відповідь синтезованим людським голосом;
- отримати термінове повідомлення про залишок грошей на рахунку, проконтролювати їх рух і т. ін.
Це сприяло створенню нової технології банківського обслуговування.
На сьогоднішній день в Україні гостро відчувається нестача спеціалістів банківських технологій, немає відповідної технічної та навчальної літератури з банківських електронних систем. Зарубіжний книжковий ринок у цій галузі теж не дуже насичений, тому що системи електронних платежів не є широко тиражованим комерційним продуктом з однієї сторони, а з іншої - і розробники, і користувачі зовсім не зацікавлені розкривати окремі технічні деталі системи, щоб не "навчити" потенційних зловмисників.
Упровадження в практику банків сучасних безпаперових комп'ютерних технологій, систем електронних платежів без серйозних зусиль, суттєвих затрат, загального підйому культури банківського виробництва і правопорядку неможливе. Але очевидно одне, що з кожним днем будуть зростати потенційні можливості використання програмного забезпечення при прийнятті рішень у банківській справі, а це призведе до необхідності залучення спеціалістів і їх знань для швидкого переходу на сучасне банківське інформаційно-технологічне обслуговування в Україні.
Сучасні можливості банківських інформаційних систем. Аналіз практики показує, що в зарубіжних банках інформаційні технології охоплюють тепер усі аспекти банківської справи, зокрема забезпечують:
- клірингові операції (взаємні розрахунки банків);
- торгові операції та маркетинг, управління касовими ресурсами;
- управління діяльністю банку;
- кредитні операції, включаючи аналіз заявок клієнтів на їх кредитоспроможність;
- системи електронних платежів (8 ^ІРТ);
- використання банківських автоматів;
- банківські операції по телефону і обслуговування вдома;
- використання різних платіжних карток;
- електронну пошту і канцелярію;
- безпаперовий документообіг у банку і при взаємодіях центр - філіали, банк - клієнти;

назад |  1  2 | вперед