Керування новим підприємством
На початковій стадії своєї діяльності підприємець зустрічається з багатьма проблемами. Перша з них — знайти себе в господарському просторі, тобто свою «господарську нішу». Підприємець повинен вивчити стан ринкової пропозиції та попит на ті чи інші товари в цікавлячій його галузі, регіоні. Варто передбачити можливі перешкоди й обмеження, вивчити можливість одержання пільг позикових, податкових і ін. Таким чином, визначаються загальні умови інвестування засобів.
Усі ці дані відкриті, доступні, містяться в публікаціях, у статистичній інформації, законодавчих актах. Доповнити цю інформацію можуть обізнані приватні особи. Цієї нерідко дуже коштовною інформацією не слід зневажати.
Визначивши, таким чином, свою «господарську нішу», підприємець може встановлювати спеціалізацію свого підприємства. Для цього буде потрібно оцінити майбутніх споживачів, довідатися всі можливі інформація про конкурентів; вирішити питання про техніка і технологію, за допомогою яких буде вироблятися продукція.
Немаловажне значення має вибір форми підприємництва, у першу чергу вибір між підприємництвом індивідуальним і колективним. Обравши індивідуальну форму, підприємець діє на свій страх і ризик. У випадку невдачі власник несе повну відповідальність по зобов'язаннях підприємства і розплачується своїми засобами, своїм майном.
Зробивши вибір на користь колективної форми, підприємець поділяє відповідальність з партнерами по підприємству. Така форма дозволяє зменшити ризик, залучити додаткові ресурси.
Наступний крок — формування виробничої бази. Підприємцю треба придбати чи узяти під оренду виробничі і складські приміщення, устаткування, верстати, інструмент, придбати сировину і матеріал, напівфабрикати, що комплектують вироби, залучити робочу силу. Підприємство вступає у відносини з виробниками устаткування, постачальниками сировини і матеріалів, з посередницькими фірмами. Потребу в працівниках можна забезпечити шляхом особистого підбора, на біржі праці, через оголошення в пресі й інших шляхах.
Важливий етап — залучення фінансових засобів. Власних засобів у підприємця для початку і розвитку справи, як правило, недостатньо. Дефіцит коштів можна перебороти шляхом випуску акцій, тобто частковою передачею прав на участь у прибутку підприємства; випуску власних кредитових зобов'язань і, нарешті, одержанням позик комерційних банків. Тут підприємство вступає у взаємини з юридичними і фізичними особами, що купують його акції чи кредитові зобов'язання, а також з комерційними банками. Кредити банку підрозділяються на короткострокові, середньострокові і довгострокові. Специфіка перехідного періоду до ринку в нашій країні привела до того, що найбільший інтерес для обох сторін — і підприємства, і банку представляють короткострокові позички, що видаються банками, як правило, на 30, 60 і 90 днів, тобто до трьох місяців.
Надання банками кредитів підприємствам нерідко супроводжується різними видами страхових операцій. Страхуванню можуть підлягати будинку, запаси матеріальних цінностей і ін. У цьому випадку підприємства вступають у ділові взаємини зі страховими компаніями.
Випускаючи акції, облігації, інші цінні папери чи здобуваючи їх, підприємства звертаються до фондового ринку — ринку цінних паперів. Перелік організацій, з якими підприємства вступають тут у взаємини, досить великий. Насамперед, це різні фондові біржі, кредитно-фінансові інститути, інвестиційні фонди, індивідуальні інвестори.
Сучасне управління — це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.
Відомий англійський економіст Альфред Маршал (1842— 1924) виділив управління в окремий фактор виробництва поряд із трьома традиційними — капіталом, працею, землею.
Суть управлінської діяльності полягає у впливі на процес через прийняття рішень. Необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві і відокремленням управлінської праці від виконавчої.
Зростання значення фактору управління в епоху науково-технічної революції послужило основою для появи концепції „менеджеріальної революції", згідно з якою влада переходить від власників до управлінців.
Основоположником управління вважається американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856—1915). Запропонована ним раціоналізація праці і відносин на виробництві дозволила корінним чином змінити організацію і управління, а значить і ефективність виробництва. Ф. Тейлор розглядав управління як „мистецтво знати точно, що слід зробити і як це зробити найкращим і найдешевшим способом".
На сьогоднішній день у світовій практиці використовують три інструменти управління:
? ієрархію;
? культуру;
? ринок;
Кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі, наприклад, ієрархія в адміністративно-командній економіці.
Наука управління за останні два — три десятиріччя пережила більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого розвитку. Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці і те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається „тихою управлінською революцією ". Її початок співпав із вступом західного суспільства в інформаційну стадію. На зміну старій раціоналістичній концепції управління приходить нова неформальна, яку прийнято називати маркетинговою, інформаційною.
Суть раціоналістичної концепції полягає, в переконанні, що успіх фірми залежить від раціональної організації виробництва, зниження затрат за рахунок використання внутрівиробничих резервів, ефективності використання виробничих ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Фірма розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого періоду часу. Основа стратегії такої фірми — поглиблення спеціалізації виробництва, організаційна структура будується за функціональним принципом, вирішальне значення має контроль.
Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управління. Фірма розглядається як живий організм, як відкрита система і головна передумова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно фірма вписується в зовнішнє середовище (економічне, соціально-політичне, науково-технічне) і пристосовується до нього. Ситуаційний підхід до управління означає, що вся внутрішня будова системи управління є відповіддю на різні впливи зовнішнього середовища. Організаційні механізми пристосовуються до нових проблем і виробітки нових рішень.
Реалізацією цього нового підходу стало стратегічне управління, яке передбачає врахування майбутніх станів середовища у розробці стратегії розвитку фірми.
Принципи управління, актуальні і сьогодні, розробив сучасник Ф. Тейлора француз А. Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп:
? технічні;
? обчислювальні;
? комерційні;
? охорона майна і осіб;
? фінансові;
? адміністративні.
Власне до управління він відніс останню групу і вважав, що процес управління полягає в тому, щоб передбачати, організовувати, узгоджувати, розпоряджатися, контролювати.
В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:
? чіткого розподілу праці;
? додержання дисципліни і порядку;
? повноваження і відповідальність;
? використання мотивації високопродуктивної праці;
? забезпечення рівної справедливості для всіх;
? впевненості в постійності і стабільності роботи;
? дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно ієрархічного ланцюга;
? заохочення ініціативи.
Основою використуваних методів управління є закони, закономірності і принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.
Методи управління поділяються на:
? економічні;
? адміністративно-правові;
? соціально-психологічні.
Економічні методи управління — це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включають:
? матеріальну відповідальність;
? стимулювання;
? ціноутворення;
? податки;
? державне регулювання.
Адміністративно-правові методи управління передбачають юридичний (правовий) і адміністративний вплив на відносини людей в процесі виробництва, поскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами:
? законодавчими актами;
? положеннями;
? інструкціями;
? наказами і розпорядженнями.
Адміністративно-правові методи передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.
Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, поскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.
Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління фірмою.
Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління. Нижче наводяться фактори, що визначають вибір цієї моделі.
Фактори, що визначають її вибір
? розмір фірми;
? характер продукції, що випускається;
? характер середовища.
Система управління повинна бути простою і гнучкою, забезпечувати ефективність і конкурентоздатність функціонування фірми. Вона повинна мати такі характеристики:
? невелике число рівнів управління;
? наявність небагаточисельних підрозділів, що мають висококваліфікованих працівників:
? якість продукції і всі процедури роботи повинні бути орієнтовані на споживача.
Існують різні типи організаційних структур управління, основними з яких є:
1. Лінійна — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва. Перевагами такої структури є:
a) чіткість взаємовідносин;
b) оперативність і несуперечливість управлінських рішень;
c) надійний контроль.
Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.
2. Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки — ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.
3. Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.
4. Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.
5. Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.
6. Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватись в майбутньому.
Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватись за певними напрямами.
? вдосконалення управління підприємствами
? вдосконалення структури управління виробництвом;
? покращення управління виробничими ресурсами;
? вдосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції;
? поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.
При створенні раціональної структури управління фірмою необхідно вірно встановити чисельність зайнятих в сфері управління підприємством. Чисельність працівників функціональних підрозділів підприємства визначається на основі відповідних нормативів. В залежності від виконуваних функцій такими підрозділами можуть бути відповідні відділи, бюро, групи. Нормативи встановлюються науково-дослідними інститутами праці і відображаються в основних методичних рекомендаціях. На підприємствах найчастіше чисельність управлінського персоналу встановлюється у відсотках до чисельності робітників і фіксується у штатному розписі підприємства.
|
