9.1. Сутність природного середовища як об'єкта державного регулювання

Державному регулюванню підлягають передусім стан навколишнього середовища, тобто сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, так і ті, що на цей час не використовуються в народному господарстві (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліси та інші природні комплекси). Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної ситуації підлягають також здоров'я та життя людей.
Суть державного регулювання охорони навколишнього середовища визначається екологічною політикою держави. Вона має бути спрямована на перебудову відносин у системі "людина — суспільство — навколишнє середовище" з метою підтримання та створення сприятливих екологічних умов для проживання населення, забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів.
Державне регулювання цієї сфери має забезпечувати з боку держави систему гарантій екологічної безпеки, певною мірою впорядковувати систему управління в галузі природокористування, закладати підвалини гармонійного узгодження екологічних інтересів суспільства з інтересами його економічного розвитку.
Одним з основних шляхів спільного розв'язання соціально-економічних та екологічних проблем є чітке функціонування механізму охорони довкілля і раціоналізації природокористування.
Структурним елементом господарського механізму раціонального природокористування є система управління. Вона має забезпечувати виконання таких функцій управління сферою природокористування, як організація, регулювання, контроль, прогнозування, облік, експертиза, нагляд та ін. Лише за умови виконання цих функцій у необхідному обсязі відповідна організаційна система може розглядатися як така, що здатна управляти.
Формування зазначеної системи управління передбачає запровадження у практику економічного (в тому числі планового), адміністративного, законодавчого та інших механізмів забезпечення заінтересованості природокористу-вачів у збереженні та поліпшенні навколишнього середовища, використанні й відтворенні його потенціалу.
Відомо, що при запозиченні фінансових ресурсів державою забезпеченням кредиту, є все, що перебуває у державній власності. Усі природні елементи, які у сукупності утворюють природну складову національного багатства, є об'єктами права власності. В економічному розумінні будь-який об'єкт права власності розглядається як певний фонд вартості, що існує в товарній або грошовій формі.
Стаття 4 Закону України "Про охорону навколишнього середовища" вказує на те, що в державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у колективну та приватну власність. І далі: "Право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України". Тобто право розпоряджатися природною складовою національного багатства належить законодавчому органу державної влади, тоді як виконавчий її орган — Кабінет Міністрів "забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування" (ст. 16 Конституції України). Отже, можна сказати, що саме власні структури здійснюють використання природних ресурсів у фінансово-кредитних цілях.
Одним із напрямів економічної політики природокористування є роздержавлення і приватизація природного сектору, де матеріальним об'єктом права власності постає земля. Однак поки що процес приватизації гальмується невизначеністю фінансових відносин щодо використання природного простору як сфери життя, розселення та розміщення виробничого потенціалу, тобто його використання у побутових та господарських цілях.
Взаємодія суспільства і природи реально здійснюється у процесі природокористування як суспільно корисної діяльності людства. Вона має кілька взаємопов'язаних між собою напрямів:
використання природного простору як сфери життя населення, розселення та розміщення виробничого потенціалу;
використання природних ресурсів із вилученням та без вилучення;
використання природного середовища для приймання відходів життєдіяльності, а також для розсіювання енергії.
Зазначені напрями природокористування, якщо їх розглядати у фінансовому аспекті, узагальнюються одним напрямом — використанням природної складової національного багатства.
Залучення до господарського обігу природних ресурсів здійснюється фізичними та юридичними особами. Згідно зі ст. 11 Закону України "Про підприємства" підприємство здійснює користування природними ресурсами у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, — на пільгових умовах. Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється на підставі дозволів, норматив, лімітів. Наднормативне, понадлімітне використання тягне за собою фінансову відповідальність природокористувача за порушення відповідного природноресурсного законодавства.
Фінансові відносини у сфері природокористування повинні забезпечуватися сукупністю дійових нормативно-правових актів у сфері регулювання і контролю за використанням природних ресурсів, охороною довкілля та дотриманням екологічної безпеки.
Основні принципи регулювання природокористування в Україні визначено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища".
Оскільки цей закон має здебільшого декларативний характер, у країні після його прийняття запроваджено комплекс законодавчих і нормативних актів, що певною мірою впорядковують систему управління природокористуванням.
З метою реалізації функцій державного регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів визначено три рівні управління: національний, регіональний і місцевий.