7.3. Податки як засіб державного впливу на соціально-економічний розвиток країни

Одним із найважливіших засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни є податки та податкові пільги. Економічна історія свідчить, що саме податки завжди використовувались державою як найдієвіший важіль регулювання економічних процесів.
Податки виступають важливим інструментом макро-економічного регулювання економіки, перерозподілу валового внутрішнього продукту на цілі економічного розвитку і соціальних гарантій населенню, розвитку науки, освіти, охорони здоров'я, культури, забезпечення демократії та прав людини в державі. Тому умовою успішного функціонування економіки держави має стати ефективна податкова система.
Розвиток системи оподаткування зумовив різноманітність структури податків і ролі кожного із них у системі регулювання. У спеціальній літературі існує кілька класифікацій податків, які відображають специфічні особливості кожного з них. Найбільш досконалим є поділ податків на прямі та непрямі. Ця класифікація охоплює всі податки. Такий підхід може бути використаний і при визначенні регулюючих можливостей кожного платежу.
Непрямі податки за своєю суттю є податками на споживання. Вони відіграють незначну регулюючу роль, проте надійно формують дохід бюджету, забезпечують його стабільність. Мобілізація цих податків значною мірою зменшує приховування доходів від оподаткування. Зі зростанням ролі державного регулювання економіки непрямі податки менш придатні для вказаної мети.
Прямі податки здебільшого виконують регулюючі функції щодо розвитку підприємництва. У прямих податках об'єктивно закладені суттєві стимулюючі можливості. Цим пояснюється широке використання та постійне вдосконалення механізму їх сплати в країнах, які орієнтовані на розширення та підвищення ефективності суспільного виробництва.
Що ж до недоліків, притаманних прямим податкам, то вони значною мірою пов'язані зі станом економіки, рівнем законослухняності громадян, недоліками власне механізму визначення і сплати податку. Насамперед це стосується експансії тіньової економіки, активного приховування доходів та ухилення від сплати податків. Вирішення цих проблем безпосередньо пов'язане з реалізацією такої моделі оподаткування, яка б ґрунтувалась на органічному поєднанні інтересів держави та платника податків.
Підвищення ефективності системи оподаткування в процесах державного регулювання вимагає підсилення її регулюючої функції. Реалізуючи цю функцію, держава регулює процеси соціально-економічного розвитку, стимулюючи чи дестимулюючи окремі його напрями. Тобто регулююча функція, особливо в умовах економічної кризи, має одну мету — забезпечення економічної стабільності, підтримку вітчизняного виробника, сталого, збалансованого розвитку суспільства.
Суттєвим недоліком структури податкових надходжень є велика частка непрямих податків. Це стосується передусім податку на додану вартість та акцизного збору і свідчить про недосконалість податкової системи, її фіскальний характер і низьку загальну податкову культуру в державі.
Практика довела, що необхідно мати таку податкову систему, яка б виконувала роль регулятора доходів юридичних і фізичних осіб, стала відчутним важелем державного регулювання в умовах роздержавлення власності.
Податки є складовою фіскальної політики держави — розв'язання економічних проблем через державний бюджет завдяки певній системі оподаткування та урядових видатків.
Принципи оподаткування свого часу сформулював А. Сміт, але вони діють і нині. Піддані держави зобов'язані брати участь у покритті видатків уряду відповідно до доходів, які отримує кожний з них під охороною держави.
Податок має бути точний, а не встановлюватися самочинно. Термін його сплачування, спосіб і розмір повинні бути чіткі і відомі як платникові, так і будь-кому іншому.
Кожний податок має сплачуватись у такий час і спосіб, що є найзручнішими для платника.
Виходячи з економічної природи податків і з огляду на досвід країн з розвиненою економікою, визначено такі функції податків: фіскальну, стимулюючу, регулюючу та контрольну.
Податкові надходження до бюджету забезпечують державу необхідними фінансовими ресурсами. У цьому полягає фіскальна функція податків.
Стимулююча функція податків виражається в тому, що податкові заходи держави — здебільшого податкові пільги — можуть стимулювати виробництво найнеобхідні-ших видів продукції, а також упровадження досягнень науково-технічного прогресу; підтримувати режим енер-го- і матеріалозбереження виробництва.
Наданням додаткових податкових пільг для нових інвестицій держава може заохочувати оновлення основного капіталу.
Регулююча функція податків полягає в тому, що через податки і податкові пільги держава впливає на виробництво, розподіл, обмін і споживання.
З одного боку, податки зменшують фінансові можливості підприємця як покупця засобів виробництва й особливого товару — робочої сили. Оподаткування прибутку потенційно зменшує виробниче споживання. Податки на заробітну плату скорочують потенційні можливості особистого споживання та вирівнюють доходи.
З іншого боку, застосовуючи гнучку і всеохоплюючу систему податків, держава може впливати на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого апарату, а також регулювати темпи економічного розвитку, формування пропорцій і структури суспільного виробництва. Частина валового внутрішнього продукту, що вдержавлюється за допомогою податків, є фінансовою основою державного регулювання ринкових відносин. Вилучена за допомогою податків частка ВВП свідчить про кількісний вимір податків фінансової категорії, а також їх роль у ринковій економіці.
Податки впливають на зміну структури попиту та споживання. Вони не лише дещо коригують, а й вирівнюють виробничий та особистий попит і споживання. Однак саме за рахунок податків держава створює фонд грошових ресурсів, за допомогою якого розширює державний попит і споживання. Так відбувається трансформація структури попиту і споживання.
Держава може використовувати податки, щоб досягти пропорційності в економічній структурі виробництва та обміну. За допомогою податкової системи можна регулювати також розміщення продуктивних сил, надаючи податкові пільги підприємствам і галузям, які освоюють віддалені або відсталі регіони.
Відповідно до вимог національного рахівництва податки поширюються на продукти, виробництво, дохід і майно. Класичним прикладом податку з доходу і майна платника є прибутковий податок з громадян. Податки на продукти закладено в ціну окремих товарів чи послуг; після їх реалізації фіксована сума податку перераховується до державного бюджету. Податки на виробництво — це плата за виробничі ресурси (землю, воду, використання надр у процесі видобування корисних копалин і т. ін.).
Державне регулювання прибуткового податку з громадян має передбачати відповідне вирівнювання їхніх доходів через встановлення системи прогресивного оподаткування. Ступінь розбіжності у ставках податку залежно від рівня доходів має бути всебічно економічно обґрунтований і не стимулювати збільшення тіньових доходів.
Податки на заробітну плату становлять частину національного доходу, що зараховується до витрат виробництва нарівні із заробітною платою, і спрямовуються до фонду соціального страхування та пенсійного фонду. Державне регулювання ставки податку на заробітну плату зумовлене необхідністю забезпечення пенсіонерів пенсіями на рівні, що перевищує прожитковий мінімум, а також потребою акумулювання коштів для соціального страхування громадян.
У подальшому можливе запровадження іншого механізму пенсійного забезпечення та соціального страхування, що передбачає самостійні внески громадян на іменні пенсійні рахунки та у фонди соціального страхування. Такі нагромадження мають індексуватись відповідно до темпів інфляції.
Податок на додану вартість в умовах ринкової економіки, де має діяти закон еквівалентності обміну товарів, є лише інфляційним чинником і засобом додаткового оподаткування громадян. Останні змушені купувати продукти харчування та інші товари за цінами, що діють. Штучність цього податку, особливо за ставкою 20 %, проявляється в його впливі на підвищення цін за рахунок прибутку, що перевищує 50 % вартості продукції кінцевого споживання. Причому чистий прибуток — це незначна частина доходу, що не може стимулювати інвестування такого виробництва.
У бюджеті України інфляційний податок на додану вартість, що пригнічує виробників, посідає перше місце як джерело надходжень до бюджету (понад 20 %). Акцизні податки, що встановлюються на невеликий перелік товарів, не дають значних надходжень до бюджету.