1.5. Економічні інтереси в системі державного регулювання економіки

Об'ємне бачення проблеми співвідношення макроеко-номічного регулювання і ринку дає змогу ефективно поєднати ринкові та державно-планові способи господарювання.
Ключ підходу полягає в пошуку форм задоволення різних інтересів суспільства. Саме реальні інтереси певних соціальних верств і груп, що відповідають рівню використання потенціалу продуктивних сил, мають становити основу моделі соціально-економічного розвитку. Вони лежать в основі визначення суб'єкта державної політики соціально-економічного розвитку.
Виразником будь-якого групового інтересу має бути суб'єкт, наділений відповідними повноваженнями. Він повинен мати реальний об'єкт докладання зусиль і ресурси для досягнення практичних результатів, гарантовану можливість реалізувати інтерес групи.
Носії економічних інтересів — це фізичні та юридичні особи й утворені ними групи. Останні різняться за низкою ознак: майном, доходами, видом діяльності, професійними та регіональними характеристиками.
До носіїв економічних інтересів належать наймані робітники і власники підприємств, фермери і землевласники, дрібні та великі підприємці, фірми і банки, управлінці й акціонери, особи вільних професій, державні службовці та священики, торговці і страхові компанії та ін. Загалом до цієї категорії належить усе економічно активне населення. Кожна з утворених груп має типові інтереси, що залежать від соціально-економічного стану, характеру й виду діяльності, регіонального розташування.
Кожна з груп носіїв інтересів складається з великої кількості учасників, які, крім групових, мають власні інтереси. Останні в багатьох аспектах збігаються на деякий час у певної групи суб'єктів економіки. Це дає їм змогу об'єднуватись і обстоювати свої інтереси в різних організованих формах і різними засобами перед центральними та місцевими органами управління/які відповідають за політику соціально-економічного розвитку.
Одна з першочергових ідей реформи полягає в тому, що завдання центру — регулювати умови діяльності самостійних власників та інших утворень. Розмежування відповідальності між центральним і місцевими органами управління — один з можливих напрямків поділу та поєднання інтересів, прав, відповідальності та ресурсів, конструктивної регламентації економічного життя у країні.
В Україні відбувається процес поділу комплексу колишньої соціалістичної власності на окремі елементи з усіма атрибутами* та специфічними особливостями. Це дає простір для розвитку ринкових відносин. Водночас, щоб суспільство не розпалось і надалі функціонувало як цілісна сукупність людей, процес дезінтеграції має супроводжуватись пошуком нових форм інтеграції. Це можуть бути не лише економічні договори між центром і регіонами, а й нові функції центральних органів законодавчої та виконавчої влади. До них належать: формування та обґрунтування цілей соціально-економічного розвитку або їх комбінацій, визначення пріоритетів у використанні ресурсів, орієнтування виробників щодо загальної перспективи розвитку, його вартісних параметрів тощо. Така робота потрібна суспільству, країні та її регіонам, групам громадян. Здійснювати її може лише центр, співпрацюючи з усіма партнерами на різних рівнях. Отже, цілеспрямоване регулювання має значення також для формування загального напрямку розвитку суспільства, для орієнтування виробників і регулювання їхньої діяльності, виходячи з інтересів суспільства загалом і регіонів, великих секторів економіки зокрема.
Щоб забезпечити регулювання на всіх рівнях, важливо мати обґрунтовані критерії, що визначають масштаби певного соціально-економічного устрою відповідно до цілей і завдань, які може розв'язати власник як у своїх інтересах, та і в інтересах суспільства. Так, поки що немає достатніх підстав для роздержавлення таких економічних систем, як електроенергетика, залізничний транспорт, підготовка кадрів, зв'язок і телекомунікації.
Водночас із перетворенням відносин власності має формуватись інституційна система взаємодії різних власників. Це означає насамперед визнання загальних правил поведінки суб'єктів господарювання, створення державних і недержавних структур (інститутів), які забезпечують нормальне функціонування всіх сфер і суб'єктів, залучених до процесу ринкової взаємодії.
Держава, як і раніше, виконуватиме роботу, пов'язану з обґрунтуванням і вибором загальнонаціональних цілей і обмежень у розвитку. Вона визначатиме національні цілі, їх пріоритети, послідовність і термін реалізації. У суспільстві існують різні інтереси, що можуть проявлятись або як цілі, або як обмеження для певного власника. Інтереси групуються так: національні, регіональні, галузеві, професійні, соціальних груп, муніципальні, колективно-групові, сімейно-індивідуальні.
До національних інтересів належать насамперед завдання, виконання яких забезпечує самозбереження нації, її виживання: охорона довкілля, захист від зовнішньої експансії, підтримка стабільного життя, чисельності нації, її здоров'я, а також інтелектуального потенціалу та працездатності населення.
Розвиток нації в майбутньому також буде загальнонаціональним завданням. Це розв'язання багатьох проблем — від примноження інтелектуального потенціалу країни до збереження власних природних ресурсів для прийдешніх поколінь. Залежно від тривалості періоду розвитку такі завдання конкретизуються в певні цілі економічної політики. Останні мають бути пов'язані як між собою, так і з необхідними для їх реалізації ресурсами, а також із формами й методами використання цих ресурсів з метою отримання максимального ефекту за відповідних обмежень.
На особливу увагу заслуговує розгляд галузевих (відомчих) і територіальних інтересів. Інтереси галузі та регіону, зрозуміло, не ідентичні, оскільки відбивають різну специфіку потреб. З позиції галузі ефективним с такий територіальний аспект її розвитку, коли підприємства цієї галузі мають найменші витрати на виробництво і транспортування продукції. З позиції території ефективною є галузева структура господарства, яка найбільшою мірою відповідає потенційним можливостям (ресурсам) регіону і забезпечує комплексність його розвитку.
Поєднання галузевих і територіальних інтересів має забезпечити взаємоузгодження намагань (намірів) галузей до збільшення виробництва та зниження витрат на одиницю продукції (послуг) з інтересами регіону щодо найповнішого використання ресурсного потенціалу, оздоровлення природного середовища і задоволення потреб населення.
З огляду на це критерії раціонального поєднання галузевих і територіальних інтересів такі:
скорочення (у деяких випадках стабілізація) витрат галузей на виробництво і транспортування одиниці продукції;
підвищення комплексного використання природно-ресурсного потенціалу регіону;
забезпечення повної й ефективної зайнятості населення;
поліпшення якості довкілля шляхом удосконалення природокористування, збільшення ступеня утилізації виробничих і побутових відходів, облаштування архітектурного вигляду населених пунктів;
підвищення ступеня відповідності виробничої та
соціальної інфраструктури регіону потребам галузей і
соціальним нормативам задоволення потреб населення.
Аналіз інтересів суб'єктів буде неповний, якщо ігноруватимуться такі їх носії, як партії й інші суспільні рухи та організації. Наявність найрізноманітніших інтересів однозначно ставить питання про пріоритети в їх системі. Очевидно, правомірний лише принцип руху від загального до часткового:
від загальнолюдського — до державного;
від державного — до регіонального;
від регіонального — до колективного;
від колективного — до особистого.
Важливо, однак, при дотриманні цього принципу чітко уявляти зміст кожного інтересу і вишукувати можливості для їх узгодження, а не протиставляти один одному. Це особливо актуально в умовах посилення багатоукладності економіки. В узгодженні інтересів особливе місце посідають управлінські методи, тобто способи забезпечення належної взаємодії людей у процесі досягнення поставлених цілей.
Розмежування методів управління значною мірою відповідає їх класифікації за мотивами діяльності людей, зумовленими інтересами. Ці мотиви поділяються на групи:
пов'язані зі службовими інтересами робітників, правами та обов'язками громадян;
зумовлені матеріальними потребами;
визначені духовними інтересами людей.
Відповідно розрізняють методи управління:
прямі організаційно-адміністративні;
економічні;
духовні (їх ще називають соціально-психологічними).
Реалізація цих методів передбачає забезпечення порядку та організованості в суспільстві, прав і обов'язків громадян; залежність успішного посадового підвищення і громадського визнання від сумлінного виконання кожним громадянином своїх обов'язків.
Загалом методам управління властиво набирати вигляду адміністративно-правової "оболонки" у формі державних законів, указів, постанов, а також наказів і розпоряджень управлінських органів. Водночас економічні методи, що ґрунтуються на матеріальній заінтересованості кожного працівника і трудових колективів у результатах своєї діяльності, охоплюють систему оплати праці, розподіл доходів підприємств, рівні й форми розподілу за рахунок суспільних фондів споживання.