Обґрунтування виробничої програми підрозділів трудовими ресурсами обмежується, як правило, тими категоріями працівників, кількість яких залежить від обсягу і структури виробництва. Це переважно робітники.
Кількість робітників, потрібна для виконання запланованого обсягу роботи, визначається різними методами залежно від специфіки виконуваних процесів і нормування праці: на основі трудомісткості робіт, норм виробітку, норм обслуговування, за робочими місцями тощо.
Розрахунки проводяться окремо за професіями і кваліфікацією робітників. Кількість робітників на роботах з нормованою трудомісткістю визначається за формулою:
Чоб = Тпл Тп*кн
де Чоб — середньооблікова кількість робітників;
Тпл — планова трудомісткість робіт, нормованих людино-годин;
Тп — фонд робочого часу одного працівника в плановому періоді, год;
кн — коефіцієнт виконання норм.
Фонд часу роботи одного середньооблікового робітника визначається на основі кількості
робочих днів у плановому періоді, передбачених законом невиходів на роботу і середньої
тривалості робочого дня.
Тп = Дп tд.с, (5.13)
де Дп — середня кількість днів виходу на роботу в плановому періоді одного робітника;
tдс — середня тривалість робочого дня, год.
Середня кількість днів виходу на роботу (реальний робочий час у днях) обчислюється на
основі кількості робочих днів у плановому періоді за календарем (Др) і середньої кількості днів
невиходів згідно з трудовим законодавством (відпустки, хвороба та ін.) — Дн, тобто
Дп = ДР - Дн
Середня тривалість робочого дня менша від номінальної тривалості, якщо у складі робітників є такі, що мають скорочений робочий день (неповнолітні, матері, що мають дітей віком до одного року). В інших випадках середня тривалість дня збігається з номінальною (tдн).
Згідно з цими обчисленнями можна визначити втрати робочого часу.
h = (1- TпДр-ТДН)
де h — втрати робочого часу у відсотках.
Коли виготовляється один вид продукції або виконується однорідна робота, кількість робітників можна визначати за нормами виробітку.
Чоб = N ВД * ДП * кН

де N - плановий обсяг продукції (роботи) у натуральному виразі;
Вд - денна норма виробітку одного робітника у натуральному виразі.
Розглянуті методи обчислення кількості робітників ґрунтуються на нормуванні затрат праці на одиницю продукції (роботи). Сфера їх застосування - процеси, де робітники, закріплені за певними робочими місцями, безпосередньо обробляють продукцію (виконують роботу) і між їх кількістю та обсягом останньої існує тісна залежність. Але досить часто ситуація буває іншою. Це стосується тих трудових процесів, виконання яких має такі особливості: виконувані робітником операції не пов’язані з кожною одиницею продукції або роботи; трудовий процес є нерегулярним, ймовірним; необхідна постійна присутність робітника незалежно від його завантаження з метою нагляду, контролю і регулювання процесу.
Зазначені особливості властиві передусім таким основним процесам, як апаратурні (ливарні, гальванічні, термічні, хімічні та ін.), обробні з високим рівнем механізації та автоматизації, а також допоміжним процесам з обслуговування устаткування (налагодження, дрібний ремонт тощо). Із підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва частка таких процесів зростає. Об’єктом нормування затрат праці є, як правило, устаткування (робочі місця), що обслуговується, а кількість робітників обчислюється за нормами обслуговування і робочими місцями. За кожним із цих методів обчислюється явочна кількість робітників, яка згодом перераховується в облікову з урахуванням втрат робочого часу.
Кількість робітників за нормами обслуговування визначається за формулою:
Чяв = т*кз тн
де Чяв - явочна кількість робітників;
т - кількість устаткування (робочих місць), що потребує обслуговування;
тн - норма обслуговування, тобто кількість устаткування, яку має обслуговувати один
робітник;
- кількість змін роботи.
Кількість робітників за робочими місцями обчислюються так:
Чяв=тп кз (5.18)
де тп - кількість робочих місць, на яких постійно повинні бути робітники.
Явочна кількість робітників перераховується в облікову чисельність збільшенням її згідно з
процентом втрат робочого часу h.
Чоб = Чяв *100100-h
На практиці ці обчислення спрощують, замінюючи величину на коефіцієнт облікового складу, що визначається як відношення облікового складу робітників до їх явочної
кількості за звітними даними.
Для визначення кількості робітників, які виконують нерегулярну роботу з випадковим часом їх виникнення і тривалістю (наладчики устаткування, черговий ремонтний персонал та ін.), може застосовуватися метод теорії масового обслуговування. Наприклад, специфіка обслуговування устаткування наладчиками полягає в тому, що на одного робітника припадає кілька верстатів, вимоги на обслуговування надходять нерегулярно, а його тривалість коливається в певних межах. Отже, можливі простої як устаткування, так і робітників, що його обслуговують.
Тому важливо визначити таку кількість наладчиків, за якої вся система «устаткування-робітники» працювала б в оптимальному режимі. Критерії оптимальності тут можуть бути такі:
максимальне завантаження устаткування за умов мінімального очікування обслуговування;
максимальне завантаження обслуговуючого персоналу за рахунок мінімізації часу його незайнятості;
мінімальні витрати в системі на одиницю продукції (роботи).
Перші два критерії часткові, і ними доцільно керуватися у тих випадках, коли один із ресурсів (устаткування або робітники) дефіцитний, а іншого достатньо. Збільшення завантаження устаткування за рахунок скорочення часу очікування обслуговування потребує збільшення кількості наладчиків, завантаження яких знизиться. І навпаки, зменшення кількості наладчиків підвищить їх завантаження, але при цьому погіршиться використання устаткування.
Найповніше ефективність функціонування системи обслуговування відбиває третій критерій, тому йому і слід надавати перевагу в більшості випадків. При цьому враховуються ті витрати, на які безпосередньо впливає система обслуговування. До них належать витрати, пов’язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу. Таким чином,
оптимальна кількість наладчиків забезпечує мінімум витрат, виражених функцією
С = (СмL + С0Ч0)Т, (5.20)
де С- витрати, пов’язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу за розрахунковий пе-І ріод, грн.;
См - витрати (втрати) внаслідок простою верстата (машини) протягом однієї години, грн.;
L - середня кількість верстатів, що чекає обслуговування (довжина черги);
С0 - середньогодинна зарплата одного обслуговуючого робітника, грн.;
Ч0 - кількість робітників, зайнятих обслуговуванням;
Т - фонд часу роботи устаткування в розрахунковому періоді (зміна, місяць), год.
Ці обчислення виконуються поваріантно на основі узагальнення досвіду і фотографій робочого часу або більш ґрунтовно — шляхом виявлення законів розподілу потоку вимог на обслуговування і його тривалості як випадкових величин. Методичний апарат таких досліджень розглядається у спеціальній літературі з проблем теорії масового обслуговування. У табл. 5.2 наведено результати дослідження процесу обслуговування верстатів-автоматів холодного штампування наладчиками на одному із машинобудівних підприємств. На дільниці працює 11 верстатів, їх обслуговує п’ять наладчиків в одну зміну. Середня заробітна плата наладчика з відрахуваннями на соціальні потреби 3,20 грн. за годину. Вартість однієї години простою верстата (амортизаційні відрахування, утримання верстата і площі, яку він займає, втрачений дохід унаслідок відсутності віддачі від інвестованого капіталу та ін.) — 5,32 грн.
Таблиця 5.2
ПОКАЗНИКИ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВЕРСТАТІВ ЗА РІЗНОЇ КІЛЬКОСТІ НАЛАДЧИКІВ
таблиця
Як бачимо з табл. 5.2, оптимальним є варіант обслуговування устаткування трьома
наладчиками. Він забезпечує мінімальні виграти (110,85 грн. за зміну). За інших варіантів сумарні
витрати на налагоджування устаткування і від його простоїв зростають. Зі збільшенням кількості
наладчиків поліпшується використання устаткування, за наявності п’яти робітників верстати
практично працюють без простоїв, але зростання зарплати у цьому випадку є більшим, ніж ефект
від інтенсифікації роботи верстатів. Іншою буде ситуація, якщо кількість наладчиків зменшується
до двох.
Позитивний бік розглянутої методики полягає в тому, що кількість обслуговуючого
персоналу обчислюється у тісному зв’язку з показниками використання верстатного парку (в
більш широкому аспекті - машинної операційної системи), унаслідок чого забезпечується
оптимальна робота системи, що складається з технологічного устаткування і робітників.