З урахуванням охарактеризованих принципів можна виділити декілька методичних підходів до розробки та використання внутрішньогосподарських розрахункових цін для підрозділів центрів-витрат, центрів-прибутку і центрів-виручки.
У підрозділах центрах-витрат вони зводяться до наступного:
1. Перш за все необхідно вирішити питання про періодичність розробки внутрішніх розрахункових цін. Можливі два варіанти:
а) на календарний рік;
б) на технологічний рік (з 1 серпня по 31 липня).
Кожен з варіантів має свої переваги і недоліки. Проте з позицій стимулювання кінцевих результатів слід надати перевагу технологічному року, який починається сівбою озимих культур і закінчується їх збиранням. При цьому стимулюються кінцеві результати виробничого процесу.
При застосуванні розрахункових цін протягом календарного року виникає потреба стимулювати проміжні результати - незавершене виробництво. Технологічний рік цілком придатний і для тваринницьких галузей, оскільки охоплює період „від урожаю до урожаю”.
2. При розробці внутрішньогосподарських цін доцільно орієнтуватися на таку їх структуру:
власні матеріальні витрати підрозділу;
частина загальногалузевих витрат, яка припадає на даний підрозділ;
частина загальногосподарських витрат, яка припадає на даний підрозділ;
гарантована (тарифна) частина оплати праці;
стимулююча частина оплати праці в розмірі оперативних доплат за строки та якість;
стимулююча частина оплати праці в розмірі річних виплат за кінцеві результати
(включаючи і частину прибутку);
нарахування на оплату праці до фондів соціального страхування;
податки у складі витрат.
Така структура витрат реально відображає вартість продукції і дозволяє правильно оцінити можливості одержання прибутку підприємством.
3. Методи обґрунтування рівня розрахункових цін представлені такими: емпіричний - передбачає використання фактичних даних за останні 3-5 років, через динамічність ринкового середовища він мало придатний;
калькуляційний, має істотні переваги, оскільки дозволяє детально й аргументовано визначити кожну складову витрат;
реверсивний, зводиться до визначення частки ринкової ціни в абсолютному виразі, яка буде виконувати функції внутрішньої розрахункової ціни, при цьому собівартість визначається за допомогою укрупнених розрахунків.
4. Диференціація внутрішніх цін за якістю здійснюється відповідно до кількісних показників якості.
5. Застосування внутрішньогосподарської розрахункової ціни в кінці року передбачає визначення вартості одержаної продукції шляхом множення її кількості на відповідну ціну. Від одержаної суми віднімають витрати підрозділу та відрахування на утримання галузевого, загальногосподарського персоналу та сплату податків у складі витрат. Додатна різниця є госпрозрахунковим доходом підрозділу, який розподіляється між його працівниками пропорційно авансовому заробітку, тобто гарантованим та оперативним стимулюючим виплатам.
Для центрів прибутку функцію економічного інструмента оцінки діяльності та визначення річного стимулу за кінцеві результати виконує реальна ринкова ціна, за якою підрозділ реалізує продукцію на відкритому ринку. Проте це зовсім не означає передачу всієї суми грошових надходжень чи прибутку у розпорядження підрозділу. Для нього встановлюється відсоткова частка ринкової ціни, розмір якої дозволяє відшкодувати власні витрати, відрахування на утримання загальногалузевого та загальногосподарського апарату управління, нарахування на оплату праці для централізованих фондів соціального призначення, податки у складі витрат, а
залишок становить госпрозрахунковий доход підрозділу за річні наслідки роботи. Визначення частки ринкової ціни найбільш доцільно здійснювати методом прямих калькуляцій або реверсивним у поєднанні з калькуляційним. Особливістю техніки використання частки ринкової ціни для оцінки діяльності підрозділу та визначення розмірів річного стимулу є використання реального рівня ціни, за якою підрозділ фактично реалізував продукцію. Завдяки цьому для центра прибутку створюється зацікавленість в нарощуванні обсягів реалізації продукції, зниженні витрат на її одиницю та збільшенні ринкової ціни. В такий спосіб центр прибутку ставиться практично в ті ж економічні умови, що й підприємство в цілому, максимально стимулюючи підприємницькі зусилля працівників для досягнення високих результатів. При цьому досягається узгодження суми коштів матеріального стимулювання з джерелом їх виплат - валовим доходом як перевищенням грошових надходжень над сумою матеріальних витрат.
Для центра грошових надходжень (виручки) застосовується також відсоткова частка реальної ринкової ціни, але структура використання відповідної частини виручки дещо інша. За її рахунок підрозділ з таким змістом та обсягом відповідальності відшкодовує власні витрати на реалізацію і вартість одержаної для продажу продукції за внутрішніми цінами, які можуть бути
різними для підрозділів-постачальників.
Узагальнююча схема застосування внутрішньогосподарських розрахункових та ринкових цін у системі регулювання внутрішньогосподарських економічних відносин в підприємстві наведена в таблиці 1.1.
Таблиця 1.1 Схема застосування внутрішньогосподарських та ринкових цін
таблиця
Види підрозділів, як видно в таблиці, виділені за двома ознаками:
роллю в основній діяльності підприємства (основні виробничі - бригади, ферми;
допоміжні та обслуговуючі - вантажний автопарк, водопостачання,
електропостачання і т.д.);
обсягом та характером відповідальності (центри-витрат, виручки, прибутку).
Ціни вказані на виробничі ресурси, використовувані підрозділами, та на вироблену підрозділами продукцію. Передбачається, що центри витрат виробляють певну продукцію (роботи, послуги) і передають її адміністрації або іншим підрозділам. Передану продукцію оцінюють у внутрішніх розрахункових цінах. Центри виручки (грошових надходжень) одержують для реалізації вироблену іншими підрозділами продукцію в оцінці за внутрішніми цінами і реалізують її на відкритому ринку за ринковими цінами, одержуючи в своє розпорядження частку ринкової ціни для покриття вартості отриманої продукції та власних витрат, які можна вважати витратами по реалізації. Центри прибутку застосовують внутрішньогосподарські розрахункові ціни для використовуваних у виробництві власних ресурсів та ринкові - для купованих, а продукцію реалізують за ринковими цінами. Допоміжні та обслуговуючі підрозділи функціонують на організаційно-правових засадах центрів витрат (в таблиці не відображена реалізація продукції та послуг своїм працівникам, оскільки це окрема сфера взаємовідносин підприємства з працівником). Як видно із таблиці, активізація підприємницького потенціалу менеджерів та результативна дієва мотивація трудових зусиль персоналу підприємства з метою забезпечення його прибутковості потребує застосування цілісної системи внутрішньогосподарських і ринкових
цін.
У практиці внутрішньогосподарських відносин внутрішні ціни можуть формуватися на рівні ринкових цін, на договірній основі, на основі витрат виробництва та комбіновано. Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. За базу внутрішніх цін беруться поточні
або усереднені ринкові ціни на внутрішньогосподарські матеріали та комплектуючі вироби, які, з точки зору підприємства, є проміжною продукцією. За відсутності таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію. У внутрішніх відносинах між підрозділами практикується також використання ринкових цін зі знижками, що свідчить про економію партнерів за внутрішньою угодою на витратах, пов'язаних з реалізацією (на рекламу, транспортування, фінансові розрахунки та ін.). При цьому найчастіше компанії використовують поточні, ринкові ціни. Усереднені ринкові ціни застосовуються тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час та кошти на, збір поточної цінової інформації. Рідко у внутрішньому ціноутворенні використовуються ціни
ринкових аналогів номенклатури товарів і послуг внутрішньогосподарського обігу.
На думку західних економістів, існує кілька переваг ринкових цін як бази для формування внутрішніх цін, а саме: вони забезпечують стабільну основу господарської взаємодії підрозділів; дають змогу об'єктивно оцінити ефективність діяльності підрозділів, оскільки саме ринкові ціни є об'єктивним вимірником витрат і прибутку. Вони створюють належні стимули до підвищення
ефективності роботи підрозділів за допомогою прибутку, що входить у структуру ринкових цін.
Крім того, західні економісти вважають, що заснована на ринковій внутрішня ціна позитивно впливає на продуктивність праці і конкурентоспроможність внутрішньої продукції.
Проте внутрішні ціни, визначені на базі ринкових, не є оптимальним інструментом внутрішніх розрахунків. Так, не завжди можна визначити ринкову ціну на внутрішню продукцію або ціну аналога. В окремих випадках внутрішні товари через свою специфіку взагалі виключені з ринкового обігу. Це стосується, зокрема, товарів, які компанії виробляють із застосуванням секретних технологій. Також має місце певна умовність ринкових цін, які публікуються. За відомими оцінками, розбіжність між опублікованими та фактичними ринковими цінами становить 10—15% і більше. Вибір бази ціни значно ускладнюється, якщо ринок монополізований.
В окремих випадках ринкові ціни можуть неточно відображати (у тому числі й завищувати) виробничі витрати підрозділу-постачальника у внутрішньому обігу. Це може статися як через обмеженість конкретного ринку порівняно з обсягом внутрішньовиробничого обігу, так і в разі неповного врахування рівня завантаження потужностей. На конкурентному ринку фірми
складають кошторис витрат виходячи з неповного завантаження потужностей (як правило, не більш як на 80%).
У децентралізованій компанії внаслідок вищого регулювання виробництва рівень завантаження потужностей може бути вищим. У цьому разі механічне перенесення ринкової ціни у внутрішньоекономічні відносини призведе до штучного збільшення внутрішньої ціни виробів підрозділу-постачальника, що стане причиною збільшення цін у внутрішньому обігу. За подібної ситуації часто приймаються неправильні рішення, наприклад збільшується ціна на кінцеву продукцію, що, у свою чергу, веде до зниження конкурентоспроможності продукції підприємства.
Таким чином, внутрішні ціни, сформовані на ринкових цінах, не завжди сприяють узгодженню інтересів підрозділів та підприємства в цілому.
Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. Своєрідною альтернативою викладеному вище методу внутрішнього ціноутворення може бути такий метод установлення цін на внутрішні деталі та вузли, який базується на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства. При визначенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ціни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибутки підрозділів-постачальників.
Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва. На практиці такий метод внутрішнього ціноутворення використовує японська компанія «Мацусіта». За оцінками фахівців, у цьому разі структура внутрішньої ціни така: витрати підрозділу-постачальника — 22%, прибуток — 15%, різні ринкові надбавки — 34%, торговельні
націнки — 19%, інші — 10%. Приблизно таку саму структуру має внутрішня ціна, визначена на основі договірної ринкової ціни за кінцеву продукцію в американських децентралізованих компаніях.
При формуванні внутрішніх цін на базі ринкових цін на кінцеву продукцію виникає проблема визначення розміру прибутку у внутрішній ціні. Вирішуючи цю проблему на практиці, орієнтуються на галузеву норму прибутку або здійснюють це пропорційно витратам виробництва або обсягу товарообігу. Але в будь-якому з названих варіантів не виключається можливість довільного розподілу прибутку, що може стати причиною зниження ефективності корпоративної системи управління.
Слід зазначити, що внутрішні ціни, визначені на основі ціни кінцевої продукції підприємства, часто призводять до викривлення сутності внутрішньогосподарських відносин в наслідок виникнення внутрішньогосподарської ринкової стихії, яка негативно впливає на налагоджений корпоративний механізм. Це може і спричинити небажану конкуренцію між
підрозділами компанії.
Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На практиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву продукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внутрішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну продукцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін. Зауважимо, що ряд фахівців з внутрішнього ціноутворення виключають будь- яку можливість використання альтернативних баз розрахунку, крім договірної ціни. При цьому як аргумент висувається небезпека послаблення ефективності корпоративної системи управління. При визначенні внутрішніх цін на основі договору між підрозділами-постачальниками та підрозділами-споживачами доцільно дотримуватися таких правил:
підрозділам-партнерам за внутрішньогосподарським договором надається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;
допускається мінімальне втручання арбітражного комітету компанії;
сторони зобов'язані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.
Досвід практичної діяльності децентралізованих компанія свідчить про те, що внутрішні ціни, сформовані на договірній основі, не вирішують усіх проблем. Так, якщо в договір включається умова не купувати продукцію у «зовнішніх» постачальників, то у випадку, коли ринкова ціна менша за прямі витрати підрозділу-постачальника, підприємство зазнає прямих збитків. Слід відзначити певний суб'єктивізм договірного підходу до встановлення вигоди лише протягом місяця. Тому вони, як правило, намагаються впроваджувати новації з моменту введення підприємством нових нормативів з тим, щоб якомога довше одержувати додаткові доходи. Такий варіант формування внутрішніх цін досить часто використовується в практиці американських децентралізованих компаній.
З теоретичної точки зору оптимальним визнається варіант ціноутворення на основі витрат.
Особливо це стосується підприємств з капіталомістким виробництвом. Однак на практиці він використовується дуже рідко.
Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на прибуток. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.
Особливістю внутрішніх розрахунків середньої ланки управління є те, що вони практично не обговорюються в пресі, не існує і статистичних даних, які б регулярно публікувалися. У багатьох випадках система внутрішнього ціноутворення на підприємстві становить його комерційну таємницю. Однак в останні роки спостерігається поступовий відхід від витратних методів у внутрішньогосподарському ціноутворенні. Взагалі підприємства практикують диференційований вибір бази розрахунку внутрішньої ціни залежно від конкретної ситуації.
Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення. Виходячи з викладеного вище можна зробити висновок, що в системі внутрішнього ціноутворення необхідний поступовий перехід до розрахунків, що ґрунтуються на ринкових цінах. З метою поєднання переваг різних методів внутрішніх розрахунків підприємства намагаються використовувати комбіновані (змішані) методи внутрішнього ціноутворення в корпоративному механізмі управління.
У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є витрати (повні, виробничі, прямі, додані) підрозділу-постачальника, а верхньою межею — ринкова ціна. З точки зору партнерів внутрішніх угод (підрозділів-постачальників та підрозділів-споживачів проміжної продукції) такий діапазон внутрішніх цін загалом виправданий. Підрозділу-постачальнику не має
сенсу реалізовувати свою продукцію за ціною, меншою за виробничі витрати, тоді як підрозділ- споживач не заінтересований купувати внутрішню проміжну продукцію за ціною, вищою від ринкової. Існування підрозділів у вертикально-інтегрованій компанії передбачає активне використання внутрішніх цін як інструмента корпоративної системи управління з метою
формування розрахункового прибутку підрозділів. Таким чином, внутрішні ціни, які дають змогу приймати обґрунтовані управлінські
рішення, базуються на конкурентній ринковій інформації про витрати та прибуток.