Необхідність такого взаєморегулювання зникає, якщо центральні банки прагнуть запобігти вільні коливання валютного курсу і впливають на нього, купуючи і продаючи іноземну валюту з офіційних валютних резервів. Офіційні валютні резерви, як правило, включають золото, іноземну валюту, кредитну частку країни в МВФ плюс спеціальні права запозичення (SDR) і так далі. Дефіцит платіжного балансу може бути профінансований за рахунок скорочення офіційних резервів Національного банку. Оскільки в даному випадку пропозиція іноземної валюти на внутрішньому ринку збільшується, то дана операція є експортоподібною і враховується в кредиті зі знаком плюс (хоча запаси іноземної валюти в Національному банку країни знижуються). При цьому пропозиція національної валюти на внутрішньому ринку відносно зменшується, а її обмінний курс відносно підвищується, що робить на національну економіку стримувальний вплив.
Навпаки, активне сальдо платіжного балансу супроводжується ростом офіційних валютних резервів у Національному банку. Це відбивається в дебеті зі знаком мінус, тому що дана операція зменшує пропозицію іноземної валюти на внутрішньому ринку і є імпортоподібною. При цьому пропозиція національної валюти на внутрішньому ринку відносно збільшується, а її обмінний курс – відносно знижується, що робить на економіку стимулювальний вплив.
Такі покупки і продажі Національним банком іноземної валюти називаються операціями з офіційними резервами, що не тотожні його операціям на відкритому ринку. Операції з валютними резервами, як правило, використовуються центральними банками для підтримки режиму фіксованого валютного курсу чи курсу “керованого плавання”. У підсумку операцій з офіційними резервами сума сальдо поточного рахунку, фінансового рахунку і зміни величини резервів повинна скласти нуль.
Оцінки активу чи дефіциту платіжного балансу не можуть бути однозначними. Їхня бажаність чи небажаність залежать від причин, що їх викликали, і стійкості. Дефіцит (чи позитивне сальдо) платіжного балансу можуть бути реакцією на зростання (чи скорочення) іноземного попиту на валюту даної країни для використання її як резервних активів. Загальним правилом є: в умовах нормально зростаючої економіки і розширення зовнішньоекономічних відносин країна, чия валюта використовується як засіб міжнародних розрахунків, повинна мати дефіцит балансу поточних операцій. Оскільки велика частина світових грошей має форму банківських депозитів чи казначейських векселів у ключовій валюті, зростаючий попит на світові гроші з боку всіх інших країн породжує дефіцит міжнародних розрахунків ключової валюти. У цьому випадку дефіцит платіжного балансу може бути цілком нормальним явищем, а не ознакою слабкості національної валюти, як у всіх інших випадках. Країна ключової валюти діє, власне кажучи, як звичайний банк, що завжди має більше грошових зобов'язань, ніж резервних активів. Такий дефіцит платіжного балансу нерідко називають “дефіцит без сліз”, тому що країна ключової валюти може дозволити собі протягом відомого часу не проводити макроекономічного коректування.
Якщо ж країна не є світовим фінансовим центром, то оскільки офіційні резерви будь-якої країни обмежені, остільки стійкі і тривалі дефіцити платіжних балансів згодом приводять до їхнього виснаження. У цьому випадку проводиться коректування платіжного балансу, пов'язане зі складною макроекономічною перебудовою: країна може скоротити свої витрати за кордоном чи збільшити доходи від свого експорту шляхом використання різних зовнішньоторговельних обмежень чи коректування обмінного курсу валюти.
У ході таких коректувань можливе зниження рівня життя населення в результаті підвищення загального рівня цін, знецінювання національної валюти (і заощаджень у цій валюті), скорочення зайнятості в окремих галузях економіки і т.д. Тому коригувальні заходи макроекономічної політики є мало популярними і нерідко відкладаються.
Криза платіжного балансу (довгостроково існуючий накопичений дефіцит платіжного балансу) нерідко виникає в результаті того, що країна тривалий час відкладала врегулювання дефіциту по поточним операціях і виснажила свої офіційні валютні резерви. Можливості кредитування за рубежем вичерпані, тому що порушений графік обслуговування зовнішнього боргу і країна не в змозі його погасити1. Макроекономічне коректування є єдиним способом подолання кризи платіжного балансу і кризи зовнішньої заборгованості.
Фактором збільшення кризи платіжного балансу є недовіра економічних агентів до політики уряду і Центрального банку. Чекання знецінювання національної валюти стимулюють спекулятивний попит на іноземну валюту. Ця ситуація характерна для багатьох перехідних економік, у тому числі і для України. Будь-яка інформація про погіршення стану державного бюджету, про зниження цін на нафту чи на інші експортні ресурси знижує довіру до політики уряду і підвищує попит на іноземну валюту (в обмін на національну). Це значно утрудняє дії Центрального банку по захисту національної валюти від знецінювання, тому що його офіційних валютних резервів може виявитися недостатньо для одночасного фінансування дефіциту платіжного балансу і задоволення зростаючого спекулятивного попиту на іноземну валюту. Тому уряду нерідко прибігають до обмежень таких спекулятивних операцій. У цьому випадку виникає “чорний ринок” валюти, а проблема недовіри до політики держави не знімається.
Коректування обмінного курсу валюти є, власне кажучи, єдиним способом виходу з цієї ситуації. Однак установлення більш реалістичного валютного курсу на практиці досить важко здійснити, тому що це залежить від чекань економічних агентів і їхніх оцінок політики уряду. Оскільки обернений вплив макроекономічної політики на економічні чекання є важко прогнозованим, остільки критерій “реалістичності” валютного курсу виявляється дуже розпливчастим.
У короткостроковій перспективі сальдо поточного рахунку, фінансового рахунку і платіжного балансу в цілому може змінитися під впливом факторів, що визначають обсяги заощаджень і інвестицій таких, як бюджетно-податкова політика і зміна світової ставки відсотка.
Величина національних заощаджень визначається мірами бюджетно-податкової політики. Стимулювальна фіскальна політика в країні супроводжується зниженням обсягу національних заощаджень. Це приводить до позитивного сальдо фінансового рахунка і дефіциту рахунка поточних операцій. Стримувальна фіскальна політика в країні збільшує обсяг національних заощаджень, що супроводжується дефіцитом фінансового рахунка й активним сальдо рахунка поточних операцій.
Підвищення світових процентних ставок приводить до дефіциту фінансового рахунка і позитивного сальдо рахунка поточних операцій у невеликій відкритій економіці. Зниження світових ставок відсотка приводить до протилежних результатів.
У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє така організація, як Міжнародний валютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співробітничає з країнами-членами цього фонду з питань, пов'язаних з загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу націо¬нальної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.
Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів. Квоти для кожної з них визначаються відповідно до їх економічного потенціалу, тобто в залежності від величини їхнього ВВП. Ця квота визначає також і обсяги можливої допомоги кожній країні з боку фонду у разі виникнення у неї фінансових проблем.
МВФ фінансує не комерційні проекти, а проведення економічної політики. У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени фонду можуть отримати кредит лише за умов, якщо вони беруть на себе певні зобов'язання щодо внутрішньої економічної політики. Ці зобов'язання оговорюються в спеціальному меморандумі між фондом і урядом.
У відносинах з країнами колишнього Радянського Союзу МВФ застосовує три типи програм, які реалізуються почергово. Перша – програма трансформації економіки на ринкові відносини. Друга – програма “стенд-бай”, яка є програмою короткострокового фінансування, тобто терміном на 12-13 місяців, і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації. Третя – програма розширеного фінансування, яка розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою “стенд-бай”, і, в першу чергу, на структурну перебудову економіки.
Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти Світового банку складаються із таких елементів: 1) статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-членами банку; 2) позичкових коштів, які Світовий банк одержує на світовому фінансовому ринку шля¬хом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.
Основна функція Світового банку – надання довгострокових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наяв¬ності гарантій з боку відповідних урядів. До групи Світового банку входять його філіали: 1) Міжнародна фінансова корпо¬рація; 2) Інститут Економічного розвитку; 3) Багатосто¬роння Агенція Гарантії Інвестицій.
В межах Європи важливу роль у Міжнародних фінан¬сових відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку поля¬гає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього Радянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЄВРО. До його акціонерів входять країни як Європи, так і Америки. Найбільшим акціонером Євробанку є США, частка яких складає 1 млрд. ЄВРО. Внесок України як акціонера ста¬новить
80 млн. ЄВРО.
Основні функції Євробанку – сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної пере¬будови та приватизації. За статутом цього банку не менше 60 % обсягу його фінансування мають бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. При цьому кошти, які виділяються на проекти приватного сектора, можуть складати не більше 35 % від загальної вартості проекту, а решта фінансування цих проектів має забезпечуватися за рахунок інших джерел. Рівень фінансування проектів у державному секторі не обмежується 35 % їхньої вартості.
Кредити Євробанку надаються під досить високі відсотки. Так, за проектами приватного сектора вони складають 13-17 % річних і надаються терміном від трьох до семи років. Щодо умов фінансування проектів державного сектора, то вони є більш м'якими.