1.3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ

Види підприємств.

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну кла­сифікацію підприємств можна скласти, користуючись такими ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності; 3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) тех­нологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю пра­цівників Діяльність переважної більшості підприємств має комерцій­ний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші орга­нізації невиробничої сфери народного господарства. Приватними є підприємства, що належать окремим громадя­нам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили.

Таблиця 1.1 КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ)
Мета й характер діяльності
• Комерційні
• Некомерційні Форма власності майна
• Приватні
• Колективні
• Комунальні
• Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу
• Національні
• Закордонні
• Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання
• Одноосібні
• Кооперативні
• Орендні
• Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності
• Промислові
• Сільськогосподарські
• Будівельні
• Транспортні
• Торгові
• Виробничо-торгові
• Торгово-посередницькі
• Інноваційно-впроваджувальні
• Лізингові
• Банківські
• Страхові
• Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) ціліс­ність і ступінь підпорядкування
• Головні (материнські)
• Дочірні
• Асоційовані
• Філії

Розмір за кількістю працівників
• Великі (надвеликі)
• Середні
• Малі (дрібні)
• Мікропідприємства

До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприє­мства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім'ї). Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на влас­ності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого ста­тутного товариства або громадської організації. Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є підприємства, засновані на державній власності. До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов: а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законо­давства може здійснюватись тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50 відсотків) є держава; в) підприємство є суб'єктом природних монополій. За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприєм­цям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхід­ний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєст­рація здійснюється в країні одного із засновників такого підприєм­ства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприє­мство є власністю однієї особи або родини; воно несе відпові­дальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми. Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.

Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендо­ваного майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікува­ти великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяль­ності — науковій, фінансовій, страховій тощо. У державному секторі економіки однією з форм підприємницт­ва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на до­говірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна. Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об'єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою еконо­мікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи част­кова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні. Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємниць­кою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язан­ня підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, по­ділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства. Найбільш розвинутою формою господарських товариств є ак­ціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слу­жить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтвер­джує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учас­нику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками. Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінан­сові — створює механізм оперативної мобілізації великих за роз­міром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі диві­дендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встанов­ленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосе­редкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; со­ціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення влас­ності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих пра­цівників на власників певної частки майна підприємства.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані ма­теринські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприєм­ства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (ком­панія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте мате­ринська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх ком­паній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційо­ване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі. З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіцій­но заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік. Класифікаційна належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із са­мої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповід­ну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчис­лювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транс­портні засоби тощо. Структура підприємств. Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який харак­теризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства. Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів класифікації виробничих структур. 1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури. За цехової виробничої структури основним виробничим підроз­ділом є цех, тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалі­зації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціа­лізацію підприємства.
Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовуєть­ся для забезпечення власних потреб усередині самого підпри­ємства. Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які за­безпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів. Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва. У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням но­вих виробів, розробкою нових технологій, проведенням різнома­нітних експериментальних робіт. На невеликих підприємствах з відносно простими виробничи­ми процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший струк­турний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіальне відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція. На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структур­ним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної. На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси ви­робництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промис­ловість) використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат). 2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють техно­логічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою тех­нологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура ви­користовується переважно на підприємствах одиничного і дрібно-серійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклату­рою продукції. Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомо­більному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обме­женою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізова­но тільки технологічно або тільки предметно. Переважна біль­шість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — пред­метно. 3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів роз­різняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину. Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на: — підприємства механоскладального типу, які отримують заго­тівки від інших підприємств; — підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприє­мствах; — підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на ви­робництві заготівок; —підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей. Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприє­мства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства. Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особли­вості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конст­рукція виробу передбачає певні технологічні процеси його виго­товлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розга­лужену систему зв'язків між ними. Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. Із розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість ви­робничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура. Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробни­ча структура. До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-по­бутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства. Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, не­виробничих та управлінських підрозділів підприємства. Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь-яких організаціях, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахун­кові рахунки тощо. Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосеред­ньо відповідає за вдосконалення техніки і технології виробництва. До його обов'язків входять також технічна підготовка та обслуговування виробництва, розробка заходів для підвищення якості про­дукції й дотримання технологічної дисципліни. Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за орга­нізацію планової роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організації праці та заробітної плати. Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник вироб­ництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечу­ють ритмічну роботу з їхнього виконання, здійснюють контроль і регулювання перебігу виробничого процесу. Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних питань. Заступник директора з кадрових і соціальних питань відпові­дає за реалізацію кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями відбору персоналу, його професійної орієн­тації та соціальної адаптації, навчання, підвищення на посаді, пе­реведення, звільнення. Крім того, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби персоналу підприємства. Кілька підрозділів апарату управління підприємства підпоряд­ковано безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінансової дисципліни, скла­дання балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання бра­ку, розробки і впровадження систем управління якістю покладено на незалежний від будь-якого заступника директора відділ техніч­ного контролю. Реалізацією діловодства на підприємстві, тобто приймання вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію внутрішнього документообігу, відправлення та збері­гання документів забезпечує канцелярія. Директору підприємства також безпосередньо підпорядковано начальників цехів, які здійснюють технічне та господарське керів­ництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху вхо­дить заступник начальника цеху з підготовки виробництва. Він зай­мається питаннями розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник на­чальника цеху з виробництва здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік цеху організує ремонт устатку­вання та нагляд за його експлуатацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувальник. Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомо­гою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів організують працю виконавців.

сайт - брейк-данс + хип-хоп, Александр Кусков - Дракон интервью каталог ссылок, безопасность

Бизнес семинары и тренинги в Петербурге Бесплатное образование в России и СНГ  Типографская полиграфия в Киеве.

знакомства электронные лабораторные весы. Сбербанк России - кредиты, ипотека.