12.1. Утвердження національної державності.

Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргец-тина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розпорошенням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю після СІЛА і Росії ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не буде використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, який дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша з певним острахом сприйняла появу в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.
Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. Постала кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні установи, не готвалися спеціалісти із знанням мов, за винятком найбільш поширених.
Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка мала конституційне право порушити питання про свій вихід з Радянського Союзу.
Визнавши Україну, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не було сформульовано. Разом з тим в угоді про збройні сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорах про колективну безпеку (травень 1992) та про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами дер-жав-членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД на нову наддержаву — з конфедеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.
Підтримуючи курс на економічне зближення в межах СНД, її керівництво стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992— 1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції. Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.
Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.
Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. За переписом 1989 р., у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян (українців — 57,1%), а в Приазов'ї та Донбасі — 36,8% росіян (українців — 58,5%). Таке небажання яскраво виявилося вже під час укладення 19-яистопада 1990 р. першого українсько-російського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова 6 стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах». Через кілька днів, коли в Москві відбулася ратифікація договору, один з депутатів парламенту РФ запитав А. Козирєва: «Чи не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо передачу Криму й інших споконвічно російських земель (якщо ми звернемось до словника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській республіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом російської державності? Що ми будемо робити із Севастополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові будувати?»
Відповідаючи на депутатський запит, А. Козирєв підкреслив наявність у договорі формули «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах» і додав: «Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але по-перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рамках Союзу суверенних держав, тобто оновленого, по суті, Союзу...»
Наведена цитата із стенограми ВР Російської Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбулися після розпаду СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її.
Однак сам О. Руцькой ЗО січня 1992 р. виступив у газеті «Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'є-ризму ввігнати її в кордони XII століття». В-травні того ж року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.
Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання через переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.
Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.
Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував до 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час уже виведені Росією з акваторії Чорного моря).
Українська сторона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи. Адже існування флоту об'єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою.
У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила напруженість між двома країнами.
Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні ко-раблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.
У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.
Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів. Зокрема, необлікованість військового майна і невизначеність у критеріях розумної достатності в озброєннях та військовій техніці спричинили істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати у народному господарстві або спрямувати на експорт.
Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції щодо зміцнення довіри та безпеки й роззброєння в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.
Було розроблено програму скорочення Збройних сил. За З роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсив-нішим, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військових і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився.
Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нероз-повсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Останню крапку було поставлено на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало назву Організація з безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та СІЛА і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску. Деякі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.
Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Цим було започатковано вихід України з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про громадянство України», 7 листопада— «Про державний кордон », що стало ще одним кроком на шляху перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.
4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державою.
За п'ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це озцачало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано. Підтвердженням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України.
Перший рік чинності Конституції характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався насамперед в укладенні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакета інших документів, які закріплювали принципи добросусідства. Були підписані також Українсько-російська декларація, Спільна заява двох держав, угоди та протоколи з питань співпраці в економічній сфері, що створило надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних відносин.
Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечення національних інтересів України і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення питання кордонів з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».
8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.
Завдяки*цьому в першій половині 1997 р. було усунуто чинники, які породжували певну напруженість у відносинах України з її найближчими сусідами, створено пояс безпеки і добросусідства. Це було важливим внеском у поліпшення політичного клімату в Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.
Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, Україна спрямовувала зусилля на розбудову відносин зі США та НАТО. Під час візитів Президента України до Сполучених Штатів, засідання українсько-американської міждержавної комісії Кучма—Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства, намічено шляхи наповнення його конкретним змістом.
Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу в Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України в європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.
Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.
16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети «Голос України». Український парламент, у руках якого зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала друкуватися з 1991 p., обрала лозунг «Владу — Радам!». Це недвозначно свідчило про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні.
За 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла до 450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Річ у тім, що в пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») склалася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої застосувати нагромаджений людством досвід реформ було непросто. Просуватися вперед можна було лише через трансформацію світового досвіду до специфіки України, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні була значно кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого реформування. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.
Декларативність деяких законів зумовлювалася незабезпеченістю їх відповідним механізмом впровадження. З часом цей недолік поступово вдалося подолати.
Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще з перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.
5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої з них у диктатуру.
Продиктовані життям зміни вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим Основним Законом радянського зразка.
Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, передусім економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. У пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади, уряду і Президента як представників виконавчої влади.
Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.
Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»). Через 9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи. Президент змушений був розпустити її, зіткнувшися з жорсткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.
У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про впровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Водночас представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що належали до компетенції місцевих рад.
Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Водночас відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взято до уваги.
Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість Президенту.
У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила прем'єр-міністра В. Масола подати у відставку. Після цього уряд дістав назву Кабінет Міністрів, яка означала його підпорядкованість Президенту. Очолив його В. Фокін. Впродовж 17 місяців його кабінет піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.
Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л. Кучму, який до того очолював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного призначення в Дніпропетровську.
Новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як В. Фокін. Навесні 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях через введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л. Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і мав право видавати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.
Верховна Рада не підтримала Л. Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л. Кучми, яку він запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Л. Кучма отримав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.
У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належали розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він скоротив штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів. Однак і це не розрядило ситуації. Після наполягань прем'єр-міністра Верховна Рада України прийняла відставку уряду.
Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут через вплив на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли прислухатися до аргументації одне одного, йти на компроміс, не мали досвіду парламентської політичної боротьби. Нарешті, їм бракувало професіоналізму, що завжди характеризувало новостворену політичну еліту раніше пригноблених націй.
Складність політичного становища України була зумовлена й відсутністю масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення через відсутність в суспільстві традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися тільки соціалісти, комуністи і національно-демократичні сили. Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави людьми переважно старшого покоління, які звикли перебувати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві. Народний рух України виступав не як партія, а як громадсько-політичне об'єднання, мав у своїх лавах сотні тисяч людей, які прагнули активно сприяти ліквідації тоталітарного ладу й державотворчій роботі.
На III з'їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому — березні 1992 р. метою діяльності було визначено утвердження незалежності України і розбудову правової демократичної держави. Проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конструктивній опозиції до виконавчих структур. З'їзд обрав трьох співголів НРУ — І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.
Чорновіл Вячеслав Максимович (1937—1999) — політик і журналіст. Народився в с Єрки Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). В1960—1964 pp. працював у Львові на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У1965 р. — звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків: техніку Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо: На Заході було видано його книжки «Лихо з розуму» (1966), «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967). В 1970— 1972 та 1987—1989 pp. видавав позацензурний 'Український вісник». В1967,1972 та 1980 р. був заарештований і засуджений до різних строків ув'язнення за *антирадянську агітацію та пропаганду». В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В 1990— 1992 pp. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. У 1991 р. висунутий кандидатом у Президенти України, посів друге місце (23,2 7% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.
Після з'їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Багато з них вважало, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вони обійняли відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжували перебувати в конструктивній опозиції.
Рух організував кампанії протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і домігся їх відставки. Центральний провід Руху в жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л. Кучми залежатиме від ефективності його реформаторської діяльності. До складу кабінету Кучми увійшли декілька пов'язаних з Рухом діячів. Зокрема, І. Юх-новський обійняв посаду першого віце-прем'єра, а М. Жулинський і В. Пинзеник стали віце-прем'єрами.
На IV з'їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху на політичну партію завершилося. Перебільшуючи вплив своєї партії на маси, В. Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відкололася група, яка оформилася у Всенародний рух України, очолюваний Л. Скорик і М. Поровським. Чисельність первинних організацій партії почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.
КПРС, joqo існувала в республіці як Комуністична партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій, а саме: Соціалістичної партії України (голова — О. Мороз), Селянської партії України (голова — С. Довгань) та, згодом, Комуністичної партії України (перший секретар — П. Симоненко). Вони швидко подолали період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Кризова ситуація в народному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій лівого спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на критиці влади, лозунгах соціальної справедливості.
Невелика частка номенклатури, переважно старшого покоління, залишилася на попередніх ідеологічних позиціях. Не зумівши поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах. Деякі з них, користуючись своїм впливом у господарських структурах, знайшли собі місце у бізнесі.
Основна частина номенклатури, що знаходилась між двома крайніми групами (спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи), утворила партію влади.
Своєрідна «чистка виборами» оздоровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу в неї практично не було. Адже державна партія десятками років була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найздібніших людей з усіх прошарків суспільства.
З часом «партія влади» наштовхнулася на опір людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х років. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про страхіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їхні місця. Однак це не спрацьовувало. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади», будучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти залучення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.
У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» зайняла переважну більшість місць. Представники її були переважно безпартійними. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни.
Представники колишньої компартійної номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю впровадження інституту президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити свої мандати. У березні й квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради за мажоритарною системою. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.
Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед загрозою кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий термін (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців не брали участі у виборах, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів було дообрано після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб мали тільки 4 партії: комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призна-ЧЄНЕЯ виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.
26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих у першому турі голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.
Кучма Леонід Данилович, 1938 р. народження, українець, народився на Чернігівщині у селянській родині. Після закінчення Дніпропетровського університету з 1960 р. працював інженером, старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора, секретарем парткому, генеральним директором виробничого об'єднання 'Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську. В 1990 р. обраний народним депутатом Верховної Ради України, а з жовтня 1992 по вересень 1993 р. прем'єр-міністр України. Потім зосередився на роботі у Верховній Раді, очолював впливову Спілку промисловців та підприємців України, яка висунула його на посаду Президента. З 1994 р. — Президент України. У1999 р. переобраний на посаду Президента на другий термін.
Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість депутатських мандатів, три належать до лівих: Комуністична — 25% від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична— 4,1%. Решта— Народний рух України (5,9%) та Українська республіканська партія (2,4%) належать до правого флангу політичного спектра. З обраних на той час депутатів 168 мандатів (49,7%) отримали позапартійні кандидати.
Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії О. .Мороза та Селянської — О. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очолили значну кількість постійних комісій.
Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Ма-сол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися чинної конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.
Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СНУ та НРУ, — створили у 1994 р. свої фракції.
За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні корективи внесли поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії — її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії, яка створила свою фракцію в парламенті.
У вересні 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських об'єднань: 3 фракції (Комуністичної партії, об'єднаної Соціалістичної та Селянської партій, Народного руху) та 7 депутатських груп.
На початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350 — 400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяла.
З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 р. активізувалася діяльність політичних партій щодо створення передвиборних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії. Зокрема, були утворені політичні об'єднання «Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації), «Національний фронт» (Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України), «Вперед, Україно!» (Християнсько-демократична партія, депутатська група «Реформи», інші структури), формувалися політичні об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова Україна» та ін. Крім того, створювалися непартійні структури в регіонах — громадські об'єднання, фонди — для забезпечення виборчої кампанії.
Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навколо закону про вибори. Основним їх предметом було визначення системи виборів — мажоритарної чи змішаної (пропорційно-мажоритарної). Полярність поглядів політичних партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні. Все ж таки парламентські вибори у 1998 р. відбулися за змішаною системою. Склад парламенту суттєво не змінився: перевага знову була у лівих партій. Головою Верховної Ради було обрано одного з тодішніх лідерів Селянської партії України О. Ткаченка. Збереглося також протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке перешкоджало роботі усіх державних структур. Тому в січні 1999 р. лідери пропрезидентських груп і фракцій створили у парламенті більшість й усунули О. Ткаченка з посади Голови, А. Мартинюка — з посади першого заступника Голови. Було усунуто також усіх лівих представників з усіх керівних парламентських посад. Новим Головою Верховної Ради було обрано І. Плюща, а його першим заступником — лідера СДПУ (о) В. Медведчука.
Президентські вибори 1999 р. знову привели на посаду Президента держави Л. Кучму. Після інаугурації Президента було сформовано новий уряд. Прем'єр-міністром було призначено колишнього голову Національного банку України Віктора Ющенка. Склад уряду був сформований не за принципом політичної прихильності, а за фаховою ознакою. Уряд Ющенка працював до квітня 2001 р. У червні 2001 р. за поданням Президента України Верховна Рада України затвердила прем'єр-міністром Анатолія Кінаха.
Водночас Президент України своїм указом ліквідував інститут першого заступника і заступників міністрів, а також урядового секретаря і його заступників, запровадивши інститут державних секретарів, наділивши їх відповідними адміністративними правами.