У квітні 1923 р. XII з'їзд РКЩб), засудивши місцевий націоналізм, оголосив великодержавний російський шовінізм головною небезпекою в СРСР. З'їзд проголосив політику «коренізації», яка означала залучення представників корінних національностей до компартій і державного апарату, користування національними мовами у партійній та державній роботі, освіті, книжковій справі, пресі, у всіх сферах життя республік. В Україні процес здійснення цієї політики отримав назву «українізація».

Розгортання українізації. Трагічні сторінки. Досягнення.

Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. «Про заходи щодо рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Нова політика здійснювалася за такими напрямами:
— залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах;
—впровадження української мови у державне управління і партійну діяльність;
—заохочення розвитку української культури і науки.
Українізація наштовхнулася на сильний опір, особливо з боку неукраїнської та зрусифікованої верхівки ЦК КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія «боротьби двох культур». Проповідником і захисником цієї теорії став секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Він так пояснював її: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, тобто робітництво... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста». Водночас «русотяпи», як їх називали, були відкликані з України або тимчасово усунені з посад. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став українець В. Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга замінив слухняний сталінець Л. Каганович. Наркомат освіти очолив О. Шумський. Після цього українізація пішла успішніше.
Шумський Олександр Якович (1390—1946) — партійний та державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924— 1927 рр.—нарком освіти УСРР. У лютому—березні1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. за шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.
У1923 р. партія налічувала 489 тис. осіб. З них українців — 60%, росіян — 23, інших — 17%. Проте українці зосереджувалися переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. вони становили 16%, у 1925 р. — 25, в 1930 р. — 43%. Посади генерального секретаря КП(б)У обіймали не українці, за винятком Д. Ма-нуїльського. Центром українізації став Наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Після усунення О. Шумського у 1927 р. наркомат очолював М. Скрипник.
Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) —державний та партійний діяч. Народився вс. Ясинуватому Бахмутського повітуКатеринославськоїгубернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмсь-кій реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У революційному русі — з 1897 р., один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував заслання (загалом був засуджений до 34 років заслання). На І Всеукраїнському з'їзді рад був обраний народним секретарем праці, згодом — торгівлі й промисловості. Із січня 1919 р. — член радянського уряду України (народний комісар державного контролю, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та генеральний прокурор). У1927—1933 pp. — нарком освіти. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. 31925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У, в 192 7—1929 pp.— голова Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькування з боку партійної верхівки та обвинувачення в «націоналізмі:
Успіхи української освіти пов'язані передусім з ним. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл і понад 2/3 технікумів та 30% вузів з українською мовою навчання. Більше 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р> з 426 газет 373 були українськими.
Однак пропорційно до успіхів українізації наростав і опір. Його чинили частина парткерівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське й обрусіле міщанство, пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви. У другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М. Хвильовий , О. Шумський і М. Волобуєв. Наприклад, М. Хвильовий вважав, що для розвитку української культури їй необхідно звільнитися від російського впливу, орієнтуватися на європейські традиції, започаткував літературну дискусію 1926—1927 рр., яка закінчилася гострою критикою хвильовізму». Наступним об'єктом критики став О. Шумський, в минулому член лівого крила українських есерів, згодом один із організаторів УКП (боротьбистів). У 1920 р. він разом із боротьбистами приєднався до КП(б)У. У 1924— 1926 pp. нарком освіти і відповідальний за українізацію О. Шумський звинувачував Л. Кагановича у схильності до адміністрування, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генсека КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію проти Шумського. Того звинуватили в «націоналістичному ухилі», штучному прискоренні українізації тощо. Лютнево-березневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. зняв Шумського з посади наркома і вислав його за кордон. Не підтримав цього рішення представник КПЗУ (Комуністична партія Західної України) К.Саврич (Максимович), внаслідок чого Каганович звинуватив у «шумськізмі» весь ЦК КПЗУ. Ще одним об'єктом критики став М.Волобуєв, який захищав економічну самостійність України.
У статтях, що публікувалися в журналі «Більшовик України» в 1928 p., він доводив, що українська економіка може бути самостійною та інтегруватися в європейську без Росії, що Україна є колонією у складі СРСР тощо. І «воло-буєвщина» була оголошена проявом «буржуазного націоналізму» і «націонал-ухильництва». Згодом Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів, але це не врятувало від репресій. У 1933 р. Хвильовий покінчив життя самогубством; Шумський, заарештований 1933 р., заподіяв собі смерть у 1946 р. на засланні; Волобуєв був кинутий у сталінські табори.
Попри суттєві недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. За переписом 1897 р., в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних. Перепис населення 1939 р. засвідчив, що в Україні було 85,3% письменних віком до 50 років. Кількість вузів в Україні зросла із 19 у 1914/1915 навчальному році до 129 у 1938/1939 p., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис.
23 серпня 1933 р. Рада народних Комісарів СРСР прийняла постанову про створення Київського авіаційного інституту на базі авіафакультету Київського машинобудівного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факультетів — експлуатаційного, двигунобудівного і наземних споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р. відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів). Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спеціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В. Чоло-мей — спеціаліст в галузі механіки і процесів управління, академік АН СРСР, М. Голего — колишній ректор Київського інституту інженерів цивільної авіації, член-кореспо-дент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не тільки у Києві. Вузівськими центрами стали 28 міст України. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів і професорів. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися Всеукраїнська Академія наук. В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В 1928—1929 pp. президентом ВУАН був Д. Заболотний, з 1930 р. — О. Богомолець.
У 1936 р. в АН УРСР (за конституцією 1936 р. порядок слів у назві радянських республік змінився: спочатку «Радянська», а потім «Соціалістична». Відповідно змінилася і абревіатура — з УСРР на УРСР) утворилося кілька суспільствознавчих інститутів — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний «призов» ро-бітників-ударників у літературу. Вже в 1931 р. до літературних гуртків було залучено майже 2 тис. робітників. І з'їзд письменників України відбувся в червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На з'їзді було офіційно створено Спілку письменників України. Невдовзі об'єдналися у творчі спілки й інші працівники культури та мистецтва. Всі вони були цілком під контролем ідеологічних відділів парторганів.
Водночас наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. Серед цих злочинів — знищення Михайлівського золотоверхого собору — пам'ятки архітектури доби розквіту Київської Русі. Приміщення храмів було віддано під сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву.