6.4. Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.

Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст.
У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.
1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 p., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853—1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змусили царський уряд замислитись над селянським питанням. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848—1849 pp. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн всього населення 5,3 млн становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн — державні. Вони не мали ні коштів, щоб поліпшити способи ведення своїх господарств, ні жодних громадянських прав. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.
За дорученням Олександра II підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено Головний та губернські комітети з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні—квітні 1861 р.
Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.
Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.
До того ж внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні.
Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.
Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.
У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.
У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно "з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).
Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.
Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.
Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.
І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.
Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, а з іншого — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин,
створювали передумови для становлення громадянського суспільства.
Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин.
Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн — головна вугільно-металургійна база України.
Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення науки і техніки.
Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу.
Розгортанню промислового перевороту сприяла й урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, у кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало будівництво залізниць. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Якщо в західних країнах будівництво залізниць було завершальним моментом промислового перевороту, то в Російській імперії поява та функціонування залізниць відбулись у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей, засобом прискорення виробничих процесів, міграції робочої сили, потужним важелем інтенсифікації торгівлі.
Як зазначає О. Бойко, українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості.
1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з
Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південно український регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підприємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 до 1900 року у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося у цьому регіоні
виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише у 4 рази. Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня була в
середньому у 42 рази вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника-металурга Півдня у 6 разів перевищувала продуктивність праці уральського робітника. Такі зміни дали можливість Україні (особливо південно-східній її частині) перетворитися на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза й сталі Російської імперії.
2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 pp. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату — 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими — виробництво чавуну збільшилося у 4 рази, а прокату— в 7,7 раза. Аналогічні темпи зростання мали місце у пореформений період і в інших галузях важкої індустрії України.
3. Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворот, конкуренція, потреби раціональної організації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора вугілля більше третини річного видобутку краю. Характерно, що концентрація виробництва вела, як правило, до зменшення кількості підприємств і до зростання кількості їхньої продукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загальної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.
4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали у кам'яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80 — 90% усіх акціонерних капіталів. Варто наголосити, що наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додаткові капітали, а й запровадження новітніх техніки та технологій, використання апробованих в передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високо професійного персоналу. Водночас левова частка прибутків важкої індустрії вивозилася за кордон.
5. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся у гіпертрофованому розвиткові галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-російських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому, незважаючи на те, що за багатьма основними економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський, колоніальний характер їхньої експлуатації зберігався. Достатньо сказати, що лише 15% українських промислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта потужного індустріального потенціалу України лише готувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії.
Вплив буржуазних реформ на зміну соціальної структури суспільства
Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат і буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова частина загально-російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.
Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталісти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.
Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Ха-ритоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство.
Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України у складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.
У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка призводила до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.
Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земельної власності. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки. По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика
свідчить, що у 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877— 1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.
У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися у землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчастість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарства сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва прогресивних тенденцій, процесів та явищ: застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки у південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася у Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях. Саме у цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Херсонська губ/), Каховка (Таврійська губ.) тощо.
За період від I860 до 1887 року посівні площі зросли у 1,5 рази. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни в структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. В Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.
Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України посилився процес становлення і консолідації української нації. Визначну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, сформований на теренах великих історико-географічних регіонів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ), становив компактну територіальну цілісність, без якої не може існувати українська нація. Загалом територія України наприкінці XIX ст. сягала 850 тис. кв. км, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 — під владою Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Наддніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до возз'єднання з ним, до створення єдиної соборної незалежної національної держави.
Становлення і консолідація української нації супроводжувалися абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Європейської Росії. Отже, населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1887 року збільшилось з 13,4 млн. осіб до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. значно зростало і населення західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської імперії — з 3,9 млн. осіб до 5,9 млн. Причому 3/4 цього населення становили українці, незважаючи на заохочувану урядом польську, німецьку, румунську та угорську колонізацію.
Індустріалізація Наддніпрянської України в період утворення капіталістичного ладу не змінила хліборобського характеру української нації. За переписом 1897 р. тут 74% становили селяни. В історичному процесі вони були найстабільнішими охоронцями і носіями етнічних рис українського народу. В селянському середовищі розвивалися його мова, духовна й матеріальна культура, основи моральності та світогляду.
А от у промисловості, транспорті й торгівлі українці на рубежі XIX—XX ст. становили трохи більше 9%, у науці, мистецтві, медицині, церковній справі й того менше — 0,5%. Ці показники відображають наслідки національного і соціального гноблення українського народу. Колонізаторська політика царизму найбільш позначилася на національній структурі міського населення. Загалом воно зростало протягом другої половини XIX ст. вдвічі більшими темпами, ніж сільське. Наприкінці XIX ст. в Україні під владою Російської імперії налічувалося 130 міст; чотири — з населенням понад 100 тис. осіб: Одеса (401 тис), Київ (247 тис), Харків (174 тис), Катеринослав (113 тис). Тоді ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн. осіб (13,6% населення цієї території), але українців тут було не більше третини. Серед національностей переважали росіяни та євреї. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві — лише 22% .
Отже, українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. У 1900 р. 95% населення тут займалося сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості. Прошарок української інтелігенції налічував не більше 15 тис. осіб. Серед міського населення, яке тут становило не більше 10%, українців було до третини, та лише половина з них спілкувалася рідною мовою.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні наприкінці XIX ст. заможні господарі становили майже чверть сільського населення. Вони зосередили в своїх руках до 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.
Процеси соціального розшарування перешкоджали консолідації української нації. Ворожою силою щодо українства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім російського і польського походження. Та й клас дворян-поміщиків, який у Наддніпрянській Україні разом із членами родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережитком феодально-кріпосницької епохи.
Зростали питома вага і значення у складі української нації інтелігенції, яка також не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга частина, численніша, прислуговувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно-свідомої української інтелігенції жила і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для зростання національної свідомості.
Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у цей період під впливом буржуазних реформ, супроводжувалися значними зрушеннями в суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.