3.2. Галицько-Волинське князівство. Піднесення Галицького і Волинського князівств.

Як вже зазначалось, під ударами монголо-татарів Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств Галицького і Волинського. Галичина розташована в східному передгір'ї Карпат, у верхів'ї річок Дністра і Прута. її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала Русь.
У 980—990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.
У процесі розпаду Київської держави першою відокремилася від Києва Галичина. Перший, кому вдалося зміцнити Галицьке князівство, був князь Володимирко (1123— 1153). Він підпорядкував своїй владі все князівство і згодом успішно протистояв намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Столицею він зробив Галич над Дністром, який знаходився на важливому торговельному шляху до Чорного моря.
Обдарований син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153—1187) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Слава і авторитет Ярослава оспівується в «Слові про Ігорів похід». З піднесенням Галичини процвітали ЇЇ бояри. За Ярославового правління значно зріс їхній політичний вплив.
Ще більшу непокірність і незалежність галицькі бояри стали виявляти за владування сина Ярослава Осмомисла Володимира (1187—1198), останнього з династії Ростиславинів, що князювали ціле століття. Князь Володимир не любив радитись з боярами. Вони виступили проти нього, примусивши князя тікати в Угорщину. Король Угорщини Андрій пообіцяв допомогти Володимирові, але, зайнявши Галичину, оголосив цю землю своєю. Народ повстав проти чужинців і, спираючись на нього, Володимир визволив свої землі від мадярів. Володимиру вдалося повернути галицький престол, але він відтепер ще більшою мірою залежав від волі бояр. Цей випадок став типовим протягом наступних 50 років, коли князі ворогували з боярами, а чужинці втручалися в це протистояння.
Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктувало необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. У 1205 р. на польських землях Роман загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість років. І все ж сучасники Романа на визнання його визначних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Після смерті Романа його малолітні сини — Данило і Василько — разом з їхньою енергійною матір'ю опинилися у вигнанні. У справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.
Данило Галицький
Змужнілий князь Данило Романович, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів, припинив міжусобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князівства. Після тривалої боротьби з угорцями і чернігівським князем Михайлом, який деякий час тримав стіл у Галичі, Данило у 1238 р. оволодів Галичем. Узявши собі Галичину, він віддав братові Василькові Волинь.
Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства для протидії боярам. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. В нові міста Данило запросив ремісників та купців з Німеччини, Польщі, а також північно-східної Русі. В зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та євреї. Типовою рисою галицьких міст стає їхній багатонаціональний характер. Данило із селян створив військо, важку озброєну піхоту замість боярських дружин. Цілком залежне від князя військо використовувалось для боротьби з боярською олігархією й нападами чужинців.
У цей час на заході Русі виникла загроза з боку німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден стає загрозою для народів Балтії і Русі. Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У 1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагались перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. Данило з військом дав бій лицарям, розгромив їх і визволив Дорогочин.
У 1242 р. руські воїни під проводом Олександра Невського розгромили війська хрестоносців на Чудському озері. Так було дано відсіч німецько-католицькій агресії на Русі.
Але основною проблемою Данила була монголо-татарська навала. Зруйнувавши Київ, татари рушили на Галич та Волинь (1241), взяли штурмом Володимир-Волинський і Галич, а потім вдерлися на територію Польщі й Угорщини. Монголо-татари не завдали Галицько-Волинському князівству таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Вони тримали під своєю владою всі захоплені землі. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. змушений був визнати себе васалом хана і прибути на поклін в його столицю Сарай.
Проте подальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним від татар лише на деякий час у складних обставинах. Повернувшись додому, він одразу почав готуватися до боротьби з Ордою. Для цього він шукав собі союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою короля Констанцією. Данило почав переговори з папою Інокентієм IV щодо організації хрестового походу проти мон-голо-татар, погодившись на церковну унію з Римом. У зв'язку з цим посланець папи коронував Данила в 1253 р. у Дорогочині.
Однак ці зв'язки не принесли Данилові реальних успіхів. Татари намагалися будь-яким чином послабити Галицько-Волинську державу. Данило зважується на самостійні антиординські дії, але його виступ проти татар у 1254 р. закінчився невдачею. В Галицько-Волинське князівство був посланий з великим військом золотоординський воєначальник Бурундай. Щоб послабити обороноздатність цих земель, татари зруйнували стіни і фортифікаційні споруди міст Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Уцілів лише Холм. Ці події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєнно-політичного потенціалу. У 1264 р. Данило Галицький помер.
Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існування династія Романовичів.
Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв православну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р. його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опиняються під владою чужоземних правителів.
Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення.
Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.




Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини.

Європейський розвиток у XIV—XVII ст. характеризувався розкладом феодальної системи, поступовим усуненням кріпосного права, консолідацією націй. На світову арену впевнено вийшли сильні та монолітні державні об'єднання — Московське князівство, Польське Королівство, Велике князівство Литовське, налаштовані на розширення своїх володінь.
На той час українські землі переживали занепад державності, що було спричинено як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками.