Доісторичні часи. Східна Європа добула початку культурного розвитку у дуже ранні часи, — можливо, що навіть скоріше, ніж західноєвропейські країни, бо лежала ближче до стародавніх осередків культури в Азії. Значний культурний рівень виказує вже епоха палеоліту. Археологічні розшуки, що їх проведено в останні десятиліття, виказали, що вже тоді було у нас доволі густе населення над Дністром, як над Дніпром, і воно полишило по собі багато різнорідних пам'яток. Поруч із звичайними виробами з кременю та кістковим й роговим знаряддям знайдено також у деяких місцях артистично прикрашені предмети з мамутової кості, з гарним геометричним орнаментом, наприклад, у славнім Мізині на Чернігівщині та в Києві. Археологи обчислюють вік цих знахідок на 40—20 тисяч років перед Христом.
Дальший поступ культури виказує епоха неоліту. Від первісного ловецтва населення перейшло вже до скотарства та хліборобства й на своїх постійних оселях розвивало чимраз вищий побут. Серед різних неолітичних культур України особливу увагу звертає т. зв. Трипільська культура, названа так від перших знахідок у Трипіллі на Київщині. Вона відзначається артистично виробленим посудом у вигляді дзбанків, чаш, пугарів, ваз, двійняків та ін. Форми посудин дуже різнорідні й дивують великою помис-ловістю і мистецьким виконанням. Часто зустрічаються також глиняні фігурки людей. Усі вироби є орнаментовані, найбільше лінійними узорами, у вигляді ліній хвилястих і спіральних, концентричних кіл та ін. Трипільська культура займала досить обмежений простір — від Поділля по Київщину, Чернігівщину й Херсонщину. У її виробах є багато подібного до славної егейської культури, що постала на грецьких островах. Давніші дослідники уявляли собі, що трипільська культура розвинулася під впливом зв'язків з Егейським морем. Але докладніші досліди виказали, що трипільська цивілізація значно випередила егейську, що існувала вже тоді, коли на егейських островах тільки починалося культурне життя. При теперішньому стані дослідів скоріше можна припускати, що впливи йшли з півночі на полуднє. Коло 2000 р. до Хр. починається в Східній Європі бронзова доба.
Які народи витворили ці різнорідні культури — про це не знаємо нічого певного. У середніх краях Європи, почасти в області Дніпра, вчені шукають прабатьківщину індоєвропейських народів. Майже всі народи, що замешкують Європу, й частина племен Західної Азії аж по ріку Інд говорили колись одною спільною мовою й мешкали на одному просторі. Коли населення стало густішим, вони почали розходитися на різні сторони: італіки перейшли до Італії, греки — на Балканський півострів, іранці — в Іран, арії — до Індії. Пізніше почали також шукати собі нових садиб германи і слов'яни. На північ від індоєвропейців жили фіни, на схід, на пограниччі Азії — турецький монгольські племена. Переселення народів мало місце в різні часи і йшло в різних напрямках. Особливо Східна Європа, що мала відкриту границю від Азії, була виставлена на безнастанні наїзди зі Сходу.
Перші докладніші звістки про чорноморські краї маємо з грецьких джерел. Найдавнішими мешканцями Південної України греки вважали кіммерійців. Про них зустрічаємо згадку вже в Гомеровій «Одіссеї»:
Там кіммерійці живуть, і їхнє місто, та й усе їхнє
царство, Хмарами окутані вічно й туманом, бо яснее сонце Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи.
Кіммерійці проживали, мабуть, на широкому просторі від Долішнього Дунаю аж по Дон. У різних місцях залишилися їхні назви. Так, наприклад, Кіммерійським Боспором називали тоді землі над Керченською протокою. Ім'я їхнє відоме було навіть ассирійцям і жидам у формі «гіміррі» і «гомер». Походження кіммерійців не вияснене. Деякі вчені вважають їх за фракійців і приписують їм поширення бронзової культури. Вони були войовничим племенем і запускались аж до Малої Азії та зводили там бої з хеттами. Але у VIII ст. до Хр. на них наперли скіфи, й вони мусили перейти з Чорноморщини до Азії, та там і пропали серед інших племен.
Скіфи. Скіфи належали до іранських племен. В який спосіб вони дісталися в Україну — чи прямо з прабатьківщини, чи поворотною колонізацією з Азії — це важко вияснити. Вони займали широкі простори від Дону по Дністер. Скіфи не творили одноцілого народу, а поділялися на багато племен. Можна думати, що під їхньою владою залишилися також останки кіммерійців та інші давніші народи. Докладні, хоч не раз і фантастичні, відомості про побут скіфів подав «батько грецької історії» Геродот. Над морем по правому боці Дніпра жили калліпіди — зеллінізований народ, що прийняв уже грецькі звичаї, далі за ними — алазони. Це були культурні народи, головним заняттям яких було хліборобство. «Вони тримаються скіфських звичаїв, але сіїоть і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо». За ними, далі на північ, жили скіф и-о р а ч і, що сіяли збіжжя не на свою потребу, а на продаж. Ще далі до швночі проживали н є в р и, «а поза неврами на піїшіч, скільки знаємо, безлюдна пустеля». По лівому боці Дншра жили також скіфи-хлібороби, й то на такому довгому просторі, що через їхню країну треба було плисти Дніпром 11 днів. На схід від них була земля скіфів-кочовиків, між невідомими нам річками Пантикап і Геррос.
Скіфської держави. Тут проживали царські скіф и— «найхоробріші й найчис-ленніші, — вони вважають інших скіфів за своїх рабів». На схід за Доном були оселі савроматів (сарматів), що також зараховувалися до іранців. Північні країни Східної Європи замешкували різні напівказкові народи, про яких греки знали небагато, як а н д р о ф а г и, тобто людоїди, меланхлени, або чорно вбрані, б у д и н и, що займали лісову країну, фіссагети та ірки, славні з ловецтва. Якого походження були ці різні народи, про це дуже важко сказати щось певне, бо навіть докладно не знаємо, в яких місцях різні племена жили. Тому різні дослідники неоднаково рисують етнографічну мапу тодішньої Східної Європи.
Кочові племена безнастанно переносилися з місця на місце. Вони жили на великих возах з чотирма або шістьома колесами, покритими повстяними будами. Такий віз тягли дві або три пари волів. У возах жінки займалися всякими домашніми справами, а чоловіки їхали верхи. За возами йшли стада худоби, овець і коней. Як випасали траву в одному місці, переселювалися на інше.
Кочовики відживлялися найбільше м'ясом і молоком. М'ясо варили в мідних казанах. «Коли ж не мають казана, то все м'ясо вкидають до шлунка забитої звірини, додають води і підпалюють під ним кості. Вони горять дуже добре, а в шлунок вміститься все м'ясо, обдерте з костей. Так віл чи якесь інше звіря зварить саме себе!»
Скіфи знали різних богів, а греки порівнювали їх до Зевса, Ареса, Посейдона й інших. У великій пошані була богиня домашнього вогнища Табіті, що опікувалася також царським .родом. Присяга на царське вогнище мала найбільшу силу, а хто б її зломив, того карали смертю. Окремих святинь не було, а за найбільшу святість уважали воєнний меч, що його застромлювали у велику купу хворосту. «Стягають хворост на купу, що має біля трьох стадій [550 метрів] завдовжки й завширшки, а менше на висоту. Нагорі роблять чотирикутний майдан. Із трьох сторін боки стрімкі, а четвертий бік доступний. Щороку довозять до цієї купи по 150 возів хворосту, бо вона через дощі осідає. На тій купі застромлюють у кожній околиці старий залізний меч, і це є зображення Ареса. Цьому мечеві приносять рік-річно жертви з худоби і коней, і то в більшій кількості, ніж іншим богам. З воєнних бранців, узятих живцем, жертвують із кожної сотки одного».
«У скіфів багато ворожбитів. Вони ворожать із в'язанок вербового галуззя в такий спосіб. Наносять велику купу вербового галуззя, кладуть на землю й опісля розбирають. Кожну галузку кладуть окремо і з того ворожать. Потім із приговірками збирають галузки назад і зв'язують знову у в'язанки одна за другою... Ворожать також з липової кори. Розрізують кусень кори на три частини, вплітають її між пальці, а потім розплітають і при тім ворожать». Коли цар занедужував, ворожбити шукали винуватого в тій недузі, а саме того, хто неправдиво поклявся царським вогнищем. Але коли віщун сам у своїх пророкуваннях сказав неправду, його карали в жорстокий спосіб — палили живцем на кострі.
Воєнні звичаї цих кочовиків були також дуже суворі. «Коли скіф поконає першого ворога, то п'є трохи його крові. Голови побитих у бою несе до царя. Якщо принесе голову, то бере участь у здобичі, коли ж не принесе, то здобичі не дістає. З голови ворога здирає шкіру в такий спосіб: обрізує голову довкруги коло вух і витрясає її, а потім вишкрябує м'ясо воловим ребром і мне шкіру руками. Коли її зм'якшить,
уживає ту шкіру як хустину. Він прив'язує її до вуздечки того коня, що на ньому їздить, і пишається тим. Той, хто має найбільше таких хустин, уважається за найхоробрішого. Багато з них іще й одежу шиє собі із здертих шкірок, зшиваючи їх, як баранячі шкіри. Деякі здирають з побитих ворогів своїми нігтями шкіру з рук і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра сильна й ясна, вона найбіліша з усіх шкір. Деякі обдирають шкіру з цілих людей, напинають їх на дерев'яну ляльку й возять із собою на конях». Ь черепів побитих ворогів скіфи виробляли чаші, визолочували їх і пили з них вино.
«Коли скіфи складають з ким союз, хто б то не був, то роблять так. До великої глиняної посудини вливають вина і змішують із кров'ю тих, що складають союз, ударивши шилом або дряпнувши трохи шкіру ножем. Потім занурюють у чашу меч, стріли, сокиру і спис. Коли це зроблять, відмовляють довшу молитву, а потім п'ють із того ті, що складають союз, і найповажніші з їхньої дружини». Ця церемонія зображена на деяких скіфських чашах.
Скіфи визнавали над собою деспотичну владу своїх царів. Здається, рівночасно було кілька царів, у різних племен. Цар мав право життя й смерті над своїми підданими і не раз карав їх жорстокими карами. Дуже святочно відбувалися похорони померлого царя. Тіло бальзамували у примітивний спосіб, наповнюючи середину товченим шафраном, галишом, кадилом й іншими пахощами, а шкіру зверху потягали воском. Мерця святочно обвозили возом по всіх племенах, що були під владою царя. Похорони відбувалися на території царських скіфів, у країні Геррос, десь коло Дніпрових порогів. Тут викопували чотирикутну яму й до неї клали тіло. «Після того, як поклали мерця в яму на підстилку, застромлюють у землю по обох боках тіла списи, прив'язують до їхніх вершків поперечні жердки й накривають їх очеретом. Побіч мерця кладуть до ями задушену одну з його жінок, чашника, кухаря, конюха, слугу, окличника1, коней і первенців з усього іншого, а також золоті чаші, бо срібло й мідь не вживають. Коли це пороблять, сиплять навипередки високу могилу, щоб була якнайбільша». Коли минав рік від смерті царя, скіфи складали йому велику жертву: вбивали 50 слуг, садовили їхні тіла на вбитих коней, у всій зброї і прикрасах, підпирали колами і такий пам'ятник залишали у степу. Деякі з цих царських могил археологи відкрили і розслідили. Знайдено в них багато дорогоцінностей.
Похід Дарія на скіфів. Найважливіша відома нам подія в історії скіфів — це їхня боротьба з перським королем Дарієм. Як причину походу Дарія на скіфів Геродот подає те, що король хотів помстити-ся за скіфський напад на Іран. Але скоріш треба припускати, що перський похід у чорноморські країни стояв у зв'язку з грецькими планами Дарія забезпечити собі свободу рухів на Балканському півострові. Король мусив підкорити собі народи, що мешкали за Дунаєм.
Скіфський маг-чародій із в'язанкою пруття
Похід відбувся в 512 (або 513)р.доХр. Дарій вирушив із Сузів і прибув над Босфор. Кораблем переїхав протоку і спинився по другому боці коло скелястих островів Кіанеїв, що, за переказом, плавали по морю. «Він сів у святині й дивився на Понт [Чорне море], а на нього варто було дивитися, бо воно най-гарніше з усіх морів», — оповідає Геродот, що сам звидів ці околиці. Будівничий Мандрокл із Самоса побудував міст на Босфорі, по якому переправлялося військо. На пам'ятку свого побуту король виставив два стовпи з білого каменю і на них помістив написи ассирійським і грецьким письмом. Перська армія рушила у Фракію, а морем плив великий транспортний флот.
У Фракії Дарій зустрів опір з боку племені гетів-невми-раків, що їх уважали найхоробрішим і найсправедливішим народом. Гети вірували, що по смерті не кінчається їхнє життя, а вони йдуть до свого бога Залмоксиса. Перси розбили гетів без труду і їхнє військо забрали з собою.
На Дунаї, два дні дороги від моря, побудовано знову міст, і туди військо перейшло у скіфську країну. Гордий король був такий певний перемоги, що по переході війська наказав зруйнувати міст, але один із греків, Кеос із Мітилени, розтлумачив йому, що це необережно, і Дарій рішився міст лишити. Залишив тут сторожу під проводом тирана Гістієя з Мілета і наказав їй чекати на себе 60 днів. Наказав зав'язати на рамені 60 вузлів і щодня один вузол ров'язувати.
Коли скіфи дізналися про перський похід, [то] зміркували, що власними силами не зможуть дорівняти персам, і звернулися за допомогою до сусідніх племен. На воєнній раді гелони, будини й савромати обіцяли дати їм воєнну поміч, але інші народи заявили, що їх ця* справа не торкається, бо скіфи самі зачепили перського короля. «Ми тих людей ніколи не кривдили і тепер не думаємо перші робити їм кривди. Хіба що він пішов би на нашу країну і почав би нас воювати, тоді й ми спробуємо Скіфський гребінь ІЗ сценою бою відплатити їм за це. Але ПОКИ
того не побачимо, будемо сидіти вдома, бо гадаємо, що перси йдуть не проти нас, а проти тих, що винні в тій образі». Так мали заявити представники агафірсів, неврів, меланхленів і таврів.
З огляду на це становище інших племен скіфи вирішили не зводити з персами головного бою, а обмежитися обороною й партизанськими виступами. Своє населення з пограничних околиць вони вислали в дальші країни. «Усі вози, що в них за звичаєм сиділи діти та жінки, й усю худобу, крім потрібної на поживу,—все це вислали з возами наперед і казали їхати все на північ». Військо своє і союзників скіфи поділили на два відділи; один під проводом Скопасіса, другий — Іданфірса й Таксакіса. Вони мали завдання перешкоджати персам у їхньому поході — передусім засипати по дорозі всі криниці і джерела, що попри них переходитимуть, і навіть нищити траву.
Коли перські війська ввійшли в чорноморські степи, знайшлися тут у дуже важкому становищі, бо не могли добути засобів поживи, а скіфи все перед ними уступали і все нищили по дорозі. Перські війська йшли все вперед і не зустрічали ворога. Як далеко зайшла перська армія, напевно не можна сказати. Геродот оповідає, що Дарій дійшов аж до країни савроматів за Доном, перейшов її, знищив оборонне дерев'яне місто будинів і дійшов аж до пустині над рікою Оарос — Волгою. Там побудував вісім міст, у рівній віддалі одне від одного, по 60 стадій (10 км). Потім завернув на захід і викликав страшний переполох серед меланхленів, андрофа-гів і неврів, що у панічнім жаху втікали на північ.
Але ці звістки Геродота занадто фантастичні, щоб їх можна прийняти за правду. Важко допустити, щоб Дарій упродовж 60 днів — бо стільки тривав похід — пройшов величезні бездорожні простори від Дунаю до Волги, завоював різні племена й повернувся назад. Новочасні історики припускають, що похід Дарія обмежився до самої тільки Бессарабії. Король знеохотився безцільною погонею за кочовиками і по двох місяцях наказав відворот.
У IV ст. до Хр. місце скіфів зайняв другий іранський народ — сармат и. Можливо, до них відносилися широко поширені перекази про державу амазонок — жінок, що самі правили собою. У І ст. по Хр. сармати розбилися на менші племена — аланів і роксоланів. Назву Роксоланії пізніші письменники вживали як рівнозначну з назвою Русі. Ці племена пізніше підпали під владу готів. Останки їх — це теперішні осетини на Кавказі.
Грецькі колонії. До українського побережжя Чорного ■ моря здавна припливали чужосторонні гості з полудня, від Егейського й Середземного морів. Першими, що дійшли туди, були, мабуть, фінікіяни, що по всіх морях вели велику торгівлю, але про їхні подорожі до українського побережжя не знаємо нічого певного. Докладніші відомості про Південну Україну маємо тільки від VIII—VII ст. до Хр., коли тут почали осідати грецькі колоністи. Грекам не вистачала їхня гориста та вбога батьківщина, й вони старалися опанувати сусідні острови й моря та своїми колоніями обсадили також всі побережжя Чорного моря.
До найбільшого розвитку ця колонізація дійшла у VIII— VI ст. до Хр. У ранні часи перед у ній вів малоазійський Мілет: він мав заснувати понад 90 осель, а між ними було багато великих міст. У тих мілетських колоніях переважало іонійське населення. Пізніше ці міста стояли в тісних зв'язках з Афінами. Дорійці показали менше підприємливості на Чорному морі, й тільки Херсонес у Криму був їхньою оселею.
Перші поселенці — це були люди різного роду: сміливі моряки, підприємливі купці, політичні емігранти, не раз і звичайні авантюрники або пірати. Тільки пізніше напливало ремісниче і хліборобське населення. Грецькі колоністи зуміли використати природні багатства України, а саме добру землю й підхоже підсоння, розвели широке хліборобство, закладали сади й виноградники, плекали худобу, так що їхні оселі славилися добробутом і багатством. Але більше уваги звертали вони на торгівлю. Увійшли в добрі зносини з варварськими племенами, добували від них худобу та інші скотарські продукти, привчили їх до управи ріллі й купували від них збіжжя. Так само займалися риболовством при гирлах великих рік, використовували солоні лимани й на велику скалю вели соління риби. Всі ті продукти великими транспортами висилали до Греції, Малої Азії, навіть до Єгипту. Дійшли до нас деякі цифри, що характеризують цю торгівлю. За часів Демосфена до афінського порт^ Пірея приходило з Чорноморщини понад 200 000 сотнарів збіжжя, а деколи цей привіз збільшувався вп'ятеро. Окрім збіжжя, вивозили також сушену і в'ялену рибу, худобу, звірячі шкіри, мед, віск, сіль, лічничі ростини та ін. Велике значення мала також торгівля невільниками, що приходили з воєнних походів або з окремих «ловів», що ними займалися проворні підприємці. З Греції до чорноморських колоній довозили оливу, вино, посуд, дрібні предмети домашньої обстанови, одяг, зброю. Особливою популярністю славилися грецькі гончарські вироби. Вони йшли глибоко у варварські країни, і всюди зустрічаємо їх в археологічних розкопках. Але чорноморські колонії мали також свій гончарський промисел. Так, наприклад, афінянин Ксенофонт відкрив свою робітню в Пантикапеї, в Криму.
Найбільші грецькі колонії осіли при гирлах великих рис та в Криму. При Дніпровому лимані було. місто Тіра, де теперішній Аккерман. На монетах міста зображували богиню хліборобства Деметру з колосками й Діоніса з виноградною лозою, — це вказує на хліборобський характер цеї оселі. Під містом були також великі пасовиська, а Дністер достачав рибу. Над гирлом Бугу стояла Ольвія, тобто «щаслива», — найбільший чорноморський порт, що стягав до себе торгівлю з Дністра й Бугу. Сусіднє населення під впливом греків зеллінізувалося й займалося хліборобством, і то не так для себе, як на експорт. У Криму визначне місце займав Херсонес із двома портами. Він дійшов до великого значення у візантійські часи. Феодосія була великим збіжжевим торговищем і могла висилати до Афін коло мільйона сотнарів краму річно. Коло Керченської затоки був т. зв. Кіммерійський Босфор, до якого належали Пантикапейу Криму, Фанагоріяна Кубанщині, Т а н а ї с при гирлі Дону та інші менші міста. Тут на побережжях простягалися родючі поля, виноградники й пасовиська, а міста вели торгівлю збіжжям і рибою.
Культура чорноморських греків. Грецькі колоністи жили в тісних зв'язках зі своєю батьківщиною, й тому їхня культура в основі залишалася еллінською. Але в нових відносинах, серед чужих народів, в іншому підсонні, вони не могли триматися у всьому давніх звичаїв, і їхній побут поволі змінявся, деколи й підпадав під варварські впливи.
Чорноморські колонії від матірних міст відрізнялися передусім тим, що мали вигляд оборонних твердинь. Як тільки нові поселенці де-будь осідали, то передусім окопували свою оселю ровом і замикали її частоколом, щоб охоронитись перед несподіваним нападом місцевого населення. Пізніше вони будували кам'яні мури, і в міру того, як місто поширювалося, побільшували їх та розбудовували. Де вистачало сил міста, там багаті громадяни своїм коштом будували укріплення і башти. Наприклад, в Ольвії купець Клеомброт побудував своїми коштами одну вежу з брамою та частину муру. Останки давніх грецьких мурів заховалися дотепер в Ольвії й Херсонесі. З-поза тих фортифікації! мешканці могли б безпечно дивитися на свої поля й пасовиська, а коли наближалася небезпека, окремими сигналами скликали народ під захист мурів.
Змінився також спосіб будови домів у чорноморських містах. Грецькі відкриті доми не відповідали гострішому північному підсонню, і треба було подбати про засоби для огрівання мешкань. Але всюди заховалися грецькі колонади, а мешкання багатіїв були прикрашені так само пишно, як в Елладі. В Ольвії відкриті доми з перистилями з елліністичної епохи, в яких стіни прикрашені плос-корізьбами та мальовилами, а підлоги укладені мозаїками. В руїнах зустрічаються статуї грецької роботи й цінні образи. В Ольвії відкрито частину різьби із сигнатурою Праксителя та різьблені голови александрійської школи.
Грецькі переселенці [на] довгий час заховали еллінський одяг, хоч він не дуже відповідав суворій північній зимі. Тільки у II ст. до Хр. бачимо деякі переміни: з'являються теплі кожухи і штани, шиті на варварський спосіб. Зрештою, весь побут людей не відрізнявся від грецького. З археологічних знахідок знаємо, яка багата була обстанова деяких домів, скільки в них тримали золотих і срібних предметів, цінних бронзових виробів, мистецького посуду та всяких
Грецька ваза з України Прикрас.
Чорноморські міста наслідували свою батьківщину також тим, що будували багато святинь для своїх богів-опікунів. Але їх культ не обмежувався божествами, що їх шанували всі греки. Чорноморці мали також своїх місцевих богів. В Ольвії окрему пошану віддавали Ахіл лові Понтархові—володареві моря. Тим-то громадяни залюбки розчитувалися в Гоме-рі, хоч це приходило їм нелегко, бо їхня грецька мова була попсована. У Херсонесі головною богинею була Парфенос (Дівиця). її культ вийшов, мабуть, із почитания Іфігенії, сестри Агамемнона, що її в Криму принесли в жертву богам. На ольвійських монетах зустрічаємо також подобу бога Борисфена, що зображував ріку Дніпро. На голові він має два короткі роги, а лице й зачіска нагадують скіфський тип. Окрім святинь для богів, у чорноморських містах будували також публічні галереї для проходів і зібрань.
Колонії мали також свої гімнасії та стадіони, на яких відбувалися улюблені гімнастичні вправи і навіть святочні ігрища. В Ольвії заховалися списи переможців, що відзначались у киданні списа й диска, бігу й боротьбі навкулачки. Віднайдено навіть плоскорізьбу громадянина, що здобув нагороду як найкращий лучник.
Переселенці утримували також особисті зв'язки з головними центрами Еллади. Найживіші зв'язки були з Афінами, бо туди прямував головний експорт із Чорноморщини, а Афіни як головний осередок культури й мистецтва притягали до себе гостей із далеких сторін. Чорноморські колоністи брали участь у Панафінських ігрищах. Про це свідчать пам'яткові вази, що їх відкрито в усіх більших містах. Чорноморці відвідували також Дельфи, а деякі визначні громадяни Херсонеса добули собі навіть право, щоб пророч-ня в першу чергу відповідала на їхні запити.
Чорноморські колонії майже нічим не причинилися до зросту грецької культури. Це й зрозуміла річ — усе життя переселенців скупчувалося коло матеріальних справ та боротьби за існування, і на духовні інтереси не було часу. По більших містах були школи й населення вміло читати, доказом чого є написи, нашкрябані на посуді, що часто зустрічаються і походять від їхніх власників.
- З чорноморських учених деяку славу добув собі філософ і ритор Б і о н з першої половини III ст. до Хр. Він був сином визволеного невільника, що торгував сіллю, сам, як невільник, дістався до служби якогось ритора, а той визволив його і записав йому своє майно. Завдяки тому Біон міг виїхати до Афін і там віддався філософії, а зачислявся до кініків. Він добув собі розголос тим, що його «діатриби»
наслідував Горацій. Із місцевих поетів знаємо ім'я одного тільки С і р і с к а, сина Гераклеїда, з Херсонеса. Він писав на міфологічні теми й оспівував історію свого міста. За свої твори він дістав від громадян золотий вінок.
Політичний устрій колоній. Чорноморські колонії були цілком незалежні від своїх матірних міст, а зв'язки їх із батьківщиною були тільки ідеального характеру. Також між собою вони не єдналися в союзи, а кожне місто старалося бути незалежною державою, таким самим містом-державою, як бувало у Греції. По всіх містах законодавча влада належала до народного зібрання, що обирало собі верховну владу. Виконавчу владу мали архонти, над військом стояли стратеги, деколи бували ще спеціальні комісії й урядовці. Спочатку всюди панував демократичний лад і владу справді мали «наймогутніша рада і найшановніший демос», як це читаємо в одному написі. Але пізніше до влади почали доходити багатії — купці, промисловці, великі землевласники, й остаточно вони всюди захопили провід у свої руки. В Ольвії до цієї аристократії належали навіть зеллінізовані скіфи, що осіли в містах і тут увійшли до провідної верстви.
У колоніях залишився той самий звичай, що й у Греції, за яким молоді громадяни, входячи в публічне життя, складали присягу вірності державі. У Херсонесі відкрито такий текст присяги: «Присягаю на Зевса, Гею, Геліоса, Дівицю, на олімпшських богів і богинь, на всіх героїв, що охороняють місто, країну і замок херсонесців. Я бажаю служити добру і свободі міста і не зраджу нічого про Херсонес, Каркшітіду, Калос, Лимен й іїшіі землі', що їх мають або матимуть херсонесці, нікому з еллінів ані з варварів, але бажаю їх утримати для народу херсонесців. Я не бажаю усувати демократії й не дозволю цього тому, хто хотів би її зрадити або усунути; не буду з тим ховатися, але донесу про це народиш владі і буду ворогом для кожного, хто Херсонес зраджує... Я не дам і не вЬьму дарунка на шкоду міста і громадян, також не підійму несправедливого виступу проти ніякого громадянина... Не буду брати участі в ніякій змові, ні проти громади херсонесців, ні проти ніякого громадянина, що не виявився ворогом народу. Не буду продавати збіжжя на вивіз просто з краю й не буду його до іїшюго місця вивозити, тільки до Херсонеса. О Зевсе, Гея, Геліосе, Дівице і ви, олімшйські боги! Якщо я це виповню, нехай мені й моєму родові й родині добре ведеться, а якщо я цього не виконаю, Нехай мені самому й моєму родові й родині зле поводиться, і нехай земля та море не приносять мені овочів і жінки не родять дітей!»
Інший устрш мали міста над Азовським морем, що творили Боспорську державу. Осередком цеї держави був Пантикапей. Спочатку була аристократична республіка, але [в] 438 р. до Хр. архонт Спарток, здається, із фракійського роду, захопив у свої руки всю владу, а його наслідники, Спартокиди, панували вже як дідичні володарі. Вони приєднали до Бос-порського союзу сусідні грецькі міста, як Німфей, Фа-нагорію, Феодосію, Танаїс, а також завоювали довколишні варварські племена сіндів, торетів, дандарів, плессів, досхів і ін. Цікаво, що боспорські володарі у зносинах із варварами титулувалися королями, а супроти греків уживали давній титул архонтів. Влада Спартокидів спиралася на аристократію, що складалася і з греків, і з представників визначних скіфсько-сарматських родів. З-поміж цих вельмож королі добирали собі намісників, полководців, вищих урядовців. Грецькі міста, належні до Боспорської держави, користувалися широкою автономією. Боспорські королі всю свою енергію вкладали в розвиток торгівлі, нав'язали приязні зв'язки з чорноморськими племенами, від яких брали збіжжя й інші продукти, та склали корисні умови з еллінськими державами, особливо з Афінами. Широкий розвиток торгівлі запевнив їм великий добробут і значення.
Держава Митридата. У пізніші часи Боспорська держава почала ослабати під натиском північних орд. Боспорські королі були змушені платити чимраз більші данини скіфським князям, а навіть визнавати їхню зверхність. Останній із Спартокидів, Перисад V, не маючи змоги власними силами опертися варварам, у 107 р. до Хр. піддався під владу короля Понту — Митридата VI Євпатора. У такий спосіб чорноморські краї увійшли в систему елліністичних держав. Митридат, що мав у своїх руках малоазійське побережжя Чорного моря та Закавказзя, з незвичайною енергією почав творити велику чорноморську державу. Він дав військову допомогу боспорським містам, так що вони могли протиставитися варварам, і старався втягнути до союзу з собою дальші міста й народи від Дніпра по Дунай, і навіть за Дунаєм у Фракії. Здавалося, що чорноморські країни стануть основою могутньої держави. Але проти гордих планів Митридата став могутній Рим із Помпеєм у проводі. Король утратив свої малоазійські землі й мусив утікати в Крим. Чорноморські греки прийняли його з незвичайними почестями — уперше великий володар з'явився на північних окраїнах грецького світу. Митридат рішився ужити Крим як базу своїх агресивних планів проти Риму. Він почав творити нову армію з греків і сарматських наємників, увійшов у зв'язки з бастарнами й кельтами, вів переговори з опозиційними елементами у римських провінціях. Але плани короля не дійшли до успішного кінця. Боспоряни, на яких Митридат поклався як на головну силу, дуже скоро знеохотилися до його змагань. Вони жили самою торгівлею, а коли побачили, що через війну з Римом їхні транспорта пропадають по дорозі, коли й сам Митридат почав вимагати чимраз більших жертв і засобів у грошах, вони перестали йому допомагати і виступили проти нього. Чорноморські міста одне за другим відступали від короля, війська підняли бунти, врешті повстав проти нього син, Фарнак. Митридат пробував іще сам промовляти до збунтованих військ, а коли це не допомогло, заховався на акрополі Пантикапея і тут зажив отрути, а потім наказав вірному кельтові пробити себе мечем (у 63 р. до Хр.). Один із давніх істориків, Велей Патеркул, подав таку характеристику короля: «Чоловік, якого без тривоги не можна ані обминути, ані згадати. У війні безнастанно діяльний, незвичайної хоробрості. Полководець великої міри, завзятий вояк, у ненависті до римлян — другий Ганнібал...»
Фарнак (63—47 pp. до Хр.) пробував спочатку утриматися при Боспорській державі під протекторатом Риму і добув собі титул «союзника і приятеля Римської держави». Проте, коли пізніше захотів добути собі Малу Азію, Цезар погромив його в битві під Зелею в 47 р. Він поліг у боротьбі із збунтованим полководцем Асандром.
Асандр сам перебрав владу і в цей спосіб Боспорська держава утримала свою незалежність. Римські цісарі пробували пізніше покласти руку на чорноморські країни, але добули тільки те, що боспорські володарі, від яких залежала торгівля з римськими провінціями, визнавали номінальну зверхність Риму. Боспорська держава протривала ще пару століть й упала тільки в половині IV ст. по Хр. у боротьбі з гунами.