Початки анархії. На володінні Марка Аврелія кінчається «золотий вік» цісарства, що дав Римові великий розквіт і добробут. По ньому починаються часи занепаду. Син Марка, Коммод (180—192 pp.), був жорстоким тираном і загинув від руки насланого атлета. Цісарська влада впала так низько, що преторіани за гроші продавали її кандидатам. Про такий торг оповідає історик Кассій Дієн: «Розпочався ганебний торг, немов на якійсь торговиці. І сам Рим, і всю владу виставлено на продаж. Продавали їх убивники цісаря, а купували Сульпіциан і Юліан, ліцитуючись взаємно, один в обозі, другий поза обозом. Додавали один понад другого, аж дійшли до суми 5000 динарів на вояка. Жовніри говорили Юліанові: „Сульпіциан дає стільки, скільки ти даєш?", — а Сульпіцианові: „Юліан стільки обіцяє, ти скільки докладеш?" І був би переміг Сульпіциан, бо був префектом міста і перший дав суму 5000, але Юліан зараз доклав 1500, кличучи гучним голосом і показуючи руками...» Але й Юліан по двох місяцях наклав головою. Різні легіони в провінції почали тоді самі призначати своїх цісарів, і в державі почалася внутрішня війна.
Врешті мир повернув кандидат паннонських легіонів Септимій Север (.193—211 pp.). Він походив із Лептиса в Північній Африці і був більше фінікійцем, ніж римлянином. Жінка його, Юлія Домна, була донькою сирійського жерця. Септимій Север не мав ніяких сантиментів для староримських традицій, але розумів значення держави й умів її організувати. Він був з душі вояком і по-військовому вирішував усі питання. Своїх суперників одного за одним розгромив, неприхильних сенаторів покарав смертю та конфіскатою маєтку і тим добув собі повне визнання в усій державі. Свою владу він опирав на війську. Преторіанську гвардію, що дійшла до занадто великого значення, він переорганізував у такий спосіб, що на місце італіків втягнув до неї вибраних вояків з усіх легіонів. Між ними було чимало варварів, але саме на їхній послух цісар міг розраховувати. Щоб мати ще певнішу підтримку, він осадив у самому Римі один із легіонів, хоч давні права гостро це забороняли. У сенату відібрав останні права, навіть заряд Італії й судівництво у трибуналах. Всі справи вели тепер цісарські урядовці, а доходи йшли до цісарської скарбниці. На допомогу цісареві прийшли знавці права, здебільшого чужинці, як славний Папініан, що уводили до Риму орієнтальну доктрину, згідно з якою цісар стояв понад правом, а його воля творила закон. Так у Римі почалася абсолютна монархія.
Септимій Север уславився також як полководець у походах на парфян. Він дійшов аж до Вавилона й утворив нову провінцію — Месопотамію. Його перемоги вшановано у Римі величавим тріумфальним луком. Цісар помер під час походу в Британії.
Спадщину залишив синові Маркові Аврелієві Антонінові, який дістав прозвище Каракалла (211—217 pp.) — від військового плаща з каптуром. Цей молодий розпусний чоловік продовжував політику Септимія Севера, розвиваючи далі військову монархію. Але при тому виявляв, дивну жорстокість, убив навіть власного брата Септимія Гегу, що з волі батька мав бути його співрегентом. Легковажив сенатом, а протегував тільки військові, при кожній нагоді розділяючи між вояками багаті дарунки. Державного скарбу не вистачало на таку щедрість, і він був примушений понижувати вартість грошей, що привело пізніше до руїни фінансів. Всіх підданих він уважав за рівних супроти цісаря і в 212 р. видав едикт, яким право громадянства поширив на всіх вільних мешканців держави. Рим прикрасив величавими термами, руїни яких дотепер дивують своїм широким планом. Загинув в Азії, забитий з намови префекта Марка Опелія Макрина.
Макрин старався захопити владу, але й його [було] вбито, а цісарем став Варій Авіт Басіан, під іменем Елагабала (218—222 pp.). Це був 14-літній юнак, жрець бога Сонця у сирійському місті Еме-зі, а на престол дістався завдяки скарбам святині та протекції родини Каракалли. Новий цісар затримав далі уряд жерця й переніс до Риму сирійський культ Сонця, що мав тепер зайняти місце давньої римської релігії. Елагабал впав у релігшний шал і вважав себе за божество. «Запрягав до возу чотирьох великих собак і так їздив по цісарській палаті. Виступав публічно з чотирма величезними оленями, запряженими до возу. Запрягав також левів і називав себе Великою Матір'ю. Також і тигрів запрягав, називав себе Вакхом і носив ті самі одяги, що були на статуях богів. Денні справи сповняв уночі, нічні — вдень, уважав це проявом розкоші, так що ввечері вставав із ліжка і починав приймати поздоровлення, а ранком клався спати. Мав вози, оздоблені золотом і дорогоцінним камінням, а срібло, бронзу й слонову кість уважав за ніщо. Також запрягав до возу по чотири найкращі жінки й так їздив. Мав іще той звичай, що запрошував на бенкет по 8 лисих, 8 однооких, 8 кульгавих, 8 глухих, 8 чорних, 8 високих і 8 грубих, — щоб з них усіх насміхатися. Також роздавав гостям усе срібло, що було на бенкеті, і всі дорогоцінні чаші. Часто домагався, щоб йому видумували нові приписи на страви, і коли подобалася йому чиясь рада, то тому давав високу нагороду, а коли не подобалася, то казав йому це їсти, поки чогось кращого не видумає...» Елагабал не журивсь цілком державними справами, і врешті вояки його забили.
«Тридцять тиранів». Новим цісарем став тіточний брат1 Елагабала — Марк Аврелій Север Александр (222— 235 pp.). Він мав ледве 14 років життя, і в управі допомагали йому мати Юлія Мамеа та знаменитий юрист Доміцій Ульпіан. Вони зірвали з абсолютизмом і повернули значення сенату. [Було] заведено ощадність, поменшено число війська в Італії, обмежено платню преторіан. Але ці реформи викликали бунти серед війська, й вояки Ульпіана вбили. Молодий цісар відзначався обов'язковістю і сумлінністю, але мав заслабу руку, щоб опанувати анархію. До того ще почалися війни на границях. Парфянська держава занепала, а на її місці постало Перське королівство під проводом нової династії Сасанідів (227 р.). У Персії під впливом жерців-магів розвинувся національний рух, віджила давня релігія За-ратустри; перси почали переслідувати інші віросповідання й гостро поборювали елліністично-римську культуру. Но-воперські володарі оновили давні імперіалістичні змагання й намагалися виперти римлян з Азії. Север Александр виправився до Малої Азії й там затримав перський наїзд у 232 р. Але рівночасно на півночі почали ворушитися германи, й цісар мусив їхати до Могунції організовувати оборону. Тут збунтоване військо вбило його разом із матір'ю.
Римська держава попадала в чимраз більшу анархію. Цісарі один за одним кінчали нагальною смертю, у військо прийшла дезорганізація, розвинулося розбишацтво, занепадав добробут. Цісарська влада ставала іграшкою в руках амбітних військових старшин. Цісарями по черзі були: Мак-симіан (235—238), фракієць, що не знав навіть добре латинської мови; три цісарі з іменем Гордіан (238—244); син арабського шейха Філіпп Араб (244—249); іллірієць Децій, що жорстоко переслідував християн. Кращі відносини настали за цісаря Валеріана (253—260), що володів спільно з сином Галлієном (253—268); вони обидва пильно берегли границі від варварів, а в середині держави старалися утримати лад. Але у провінціях все приходило до розрухів, з'являлися все нові самозванці, так що ці часи названо епохою «тридцяти тиранів». Цісарі Клавдій (268—270) і Авреліан (270—275 pp.) боронили Італію від германського наїзду, але Дакія вже відпала від Риму.
Не мали більшого значення дальші цісарі, що володарювали по два-три роки: Тацит (275—276), Проб (276—282), Кар (2£2—283), Нумеріан (283—284), Карін (283—285 pp.). Вони майже всі покінчили нагальною смертю, вбиті військом.
Монархія Діоклетіана. По довгих роках анархії Римська держава дістала врешті нового сильного володаря в особі Гая Аврелія Валерія Діоклетіана (284—305 pp.). Він був сином визволеного невільника з Далмації, в молодому віці пішов до війська і відзначився таким талантом, що добував усе вищі ступені й урешті став префектом цісарської гвардії. Офіцери гвардії проголосили його цісарем.
Діоклетіан відразу взявся до реформи устрою держави. До того часу правнр обов'язував лад, запроваджений Августом, тобто співуправа цісаря з сенатом, але впродовж трьох століть значення сенату підупадало, бо нові люди, що входили на місце аристократичної еліти, не показували ніякої самостійності й у всьому підлягали цісарям. Тому всі могутніші цісарі зовсім не рахувалися з сенатом і замість численної сенатської ради воліли бачити залежних від себе урядовців. Цісар ставав фактичним єдиновладцем. Діоклетіан рішився остаточно закріпити цісарську владу в Римі й надати їй форму абсолютного володарства. Історик Аврелій Віктор так про це пише: «Він перший почав одягатися у величаві пурпурні, шовкові, перетикані золотом одяги й носити взуття, прикрашене дорогим камінням. Він перший від часів Калігули й Домщиана наказав називати себе публічно паном і богом і при привітанні віддавати собі божеську пошану». На цісарському дворі заведено церемоніал на орієнтальний зразок, до цісаря доступ став дуже утруднений, а хто наближався до особи володаря, мусив ставати на коліна або й ударяти чолом до землі та цілувати край цісарського одягу. Давніше ці східні звичаї викликали в Римі нехіть й обурення, тепер погляди змінилися, й ці зверхні форми пошани до володаря робили велике враження.
Щоб забезпечити державу від потрясінь при зміні престолу, Діоклетіан завів систему співуправи чотирьох володарів. Коли в Галлії в 286 р. військо проголосило цісарем його товариша Максиміана, Діоклетіан визнав йому цісарський титул Августа, що його й сам мав, та віддав йому в управу західні провінції. В 293 р. обидва Августи адоптували собі наслідників престолу — Галерія і Константія Хлора, і вони з титулом цезарів стали співрегентами цісарів. Усі три співрегенти походили з Іллірії, з низьких родш, але кожний із них відзначився як полководець або адміністратор. Ця верховна колегія чотирьох мала запевнити цісарству постійну тривкість, бо коли один з Августів помирав, на його місце мав вступити новий цезар.
Діоклетіан провів новий адміністративний поділ держави. Італію і всі інші краї поділив на малі провінції, так що разом їх число доходило до 90. На чолі провінції стояли намісники, що мали різні титули, як «консуларіс», «коректор», «пре-зес», — відповідно до стану, з якого походив. Провінції злучувалися в більші округи — д и є ц є з і ї під проводом «вікаріїв», що підлягали безпосередньо цісарям. Начальники всіх більших і менших округ мали свої уряди й бюра зі спеціальними урядовцями до різних справ. Таким чином постала суцільно зорганізована бюрократія, що своєю мережею охоплювала всю державу. Центральна управа була в руках цісарської ради, що звалася консисторією. її члени кермували різними ресортами державних справ як цісарські міністри. Діоклетіан відділив цивільну владу від військової. Урядовцям [було] відібрано команду над вШськом, а вшськовими залогами кермували окремі військові старшини.
Діоклетіан намагався зорганізувати наново державні фінанси, що були цілком занепали в часи анархії. Він провів у всш державі новий кадастр грунгів, причому податковою одиницею був т. зв. «югум» — кусень грунту, що його міг обробити один чоловік. На населення накладено високі грунтові й поголовні податки, — такі тяжкі, що багато хліборобів знеохотилося до ріллі, кидало її та втікало поза границі держави, до країн варварів. Цісар старався також піднести римську монетарну систему й увш наново золоту й срібну монети, поруч із мідною. Але зубожіле населення почало ховати цінні монети, й реформа не оживила господарства. Почалася загальна дорожнеча, так що цісар був примушений проголошувати максимальні тарифи, але й вони не довели до бажаних наслідки*.
Діоклетіан у своїх централістичних змаганнях намагався також завести одноцільність релігії. З особливим завзяттям він переслідував християнство, що тоді вже добуло собі широке поширення й обняло не тільки нижчі стани, але й аристократію.
На границях держави за Діоклетіана панував розмірно спокій1. Хоч час до часу повторювалися напади варварів, а також вибухали деколи внутрішні повстання, вони загального миру не порушували. Цісар вів одну більшу війну — з Персією в 293—297 pp., здобув назад Месопотамію й забезпечив спокій на границі, так що Рим міг нав'язати торговельні зносини з Іраном.
Константин Великий. У 305 р. Діоклетіан зрікся престолу й рівночасно з ним уступив його співрегент Максиміан. На їхнє місце Августами стали дотеперішні цезарі Г а л е-р і й (305—311 pp.) іКонстантій (305—306 pp.), а титул і владу цезарів дістали на заході Флавій Валерій Север, на сході — Галерій Валерій Максиміан Дая. Але вже в рік пізніше помер цісар Константій, і його смерть захитала систему влади, яку встановив Діоклетіан. Британські легіони на свою руку проголосили цісарем Константійового сина Константина (306—337 pp.) — 20-літнього юнака, що
відзначався великим талантом і енергією. Ця узурпація дала гасло до загальної ворохобні. За прикладом Константина проголосив себе цісарем також Максентій, син Максиміана, а потім виступили ще інші претенденти. Даремно старий Діоклетіан на з'їзді в Карнунтумі старався погодити амбітних кандидатів на престол: Римська держава розпалася на п'ять ворожих округ. Остаточно спори вирішено в боротьбі. Константин спочатку перебував у Галлії, зайнятий обороною границі від германів. Коли ж довів там до миру, ударив наперед на Іспанію і прилучив її до своєї держави, потім рушив на Італію. Максентій, що резидував у Римі, боронив столицю і зі своєю армією вийшов назустріч Константанові. У бою коло Мульвійського моста над тібром кон- цісар константин великий стантин розбив цілком війська свого суперника 28 жовтня 312 р. Християнська традиція оповідає, що перед боєм Константин побачив уві сні Христа, що вказав йому хрест зі словами: «Цим знаком переможеш». Цісар наказав на своїх воєнних знаках помістити Христову моногра-му, й це дало йому перемогу. На пам'ятку цеї боротьби сенат виставив Константинов! тріумфальний лук і назвав його іменем базиліку, яку почав будувати Максентій.
У Медіолані з початком 313 р. Константин зіхався з одним із контркандидатів — Л і ц и н і а н о м Л і ц и н і є м (308—324 pp.) і визнав йому владу у східних провінціях. Обидва володарі видали спільно славний М є д і о л а н-с ь к и й едикт 313 p., яким забезпечили християнам свободу віри. Це був поворотний пункт в історії Римської держави — поганство1 втратило своє значення, а провід перебрало християнство.
Так остаточно Константин став самовладним володарем Римської держави. Своє верховне становище він старався закріпити відповідними титулами і церемоніалом. Двірські звичаї, що їх завів Діоклетіан, новий цісар побільшив іще новими формами. Відзнакою цісарської гідності стала золота діадема, прикрашена перлами, як у перських королів, а також скипетр і золоте яблуко. Титул, з яким зверталися піддані до володаря, був «наш пан». Цісаря не називали вже богом, бо цього не дозволяла християнська релігія, але вважали його Божим обранцем, що стоїть під особливою Божою опікою. Особу цісаря звеличував цісарський двір, до якого належали як найвищі державні урядовці, так і різні двірські функціонери, приділені до особистої служби цісареві.
Константин поруч із Римом утворив нову столицю в Константинополі. «Щоб звеличати свою перемогу над Ліцинієм, Константин давню Візантію назвав Константинополем і, як своє рідне місто, прикрасив його з незвичайною величчю, щоб воно дорівнювало Римові. З усіх сторін стягав до нього мешканців і видавав на них великі суми, чим вичерпав майже всі скарби й цісарські доходи. Установив тут навіть сенат другого рангу, а його члени діставали титул світлих». Цісар побудував тут різні публічні будинки й церкви та надав місту різні привілеї. Так, наприклад, незаможне населення діставало даром збіжжя. Нова столиця від початку прийняла християнський характер, а завдяки корисному -розташуванню між Європою та Азією зросла у великий торговельний центр.
Константин не мав звичаю замикатися у своїм дворі, а енергійно вів керму держави. В організації держави він ішов слідами Діоклетіана, але в різних ділянках доповнив установи свого попередника. Центральну управу мала далі цісарська рада — т. зв. свята консисторія. До неї належали міністр цісарських маєтностей, міністр скарбу, начальник поліції і канцелярій, особистий секретар цісаря, начальники адміністрації й начальні2 полководці. Константин докладніше означив обсяг діяння різних урядів і відділив їхні компетенції. Високі урядовці належали по-давньому до лицарського, або сенаторського, стану, але все більше об'єднувалися в одну бюрократичну верству. Константин провів важливу реформу у війську, а саме відділив полки, що несли службу на границі, від інших легіонів. Від того часу пограничні відділи залишалися все на тому самому місці й не ходили в дальші походи. До пограничного війська цісар затягав також і варварів, що переходили границю, як германів, сарматів та ін. Це мало ту користь, що до римської армії напливали свіжі хоробрі елементи. Але пізніше надмірний наплив чужинців став грізним для єдності держави.
Константин займався також пильно релігійними справами своєї держави. Римської релігії він не покинув, бо вищі стани й військо цього йому не дозволяли. Він мав і далі гідність найвищого жерця й підпомагав старому культу з державних фондів. Але рівночасно приготовляв шлях до перемоги християнства й будував християнські церкви, причому допомагала йому особливо його мати Єлена, визнана святою. Велике значення мав перший собор, тобто з'їзд єпископів усієї держави, що відбувся в Нікеї, в Малій Азії, в 325 p., де вперше [було] проголошено основи церковної організації. Цісар як голова держави уважав за свій обов'язок допомагати церковній владі в боротьбі з єретичними науками Доната й Арія, але у своїх змаганнях ішов не раз так далеко, що його опіка ставала для церкви невигідною. За свої заслуги перед християнством Константин дістав прізвище Великого.
Констаитій II і Юліан Алостат. Константин зірвав з давньою системою адоптації, а владу по собі вирішив передати своїм синам. Його наслідником мав бути спочатку найстарший син Крісп, але потім із невияснених причин цісар покарав його смертю разом зі своєю другою жінкою Фаустою. Влада перейшла до трьох молодших синів цісаря, що мали подібні імена: Константин, Константій і Констанс. Але між молодими цісарями прийшло до суперечок та війни, й нарешті лишився живим тільки Константій II (337—361 pp.). Він був щирим прихильником християнства і в 354 р. наказав зачинити всі поганські святині. Але при тому він змагав до супрематії над церквою й цим викликав замішання в християнському світі.
Під кінець життя Константія легіони в Галлії проголосили цісарем його стрийового брата —Юліана (360—363 pp.). Це був останній прихильник поганства на цісарському престолі. Історик Амміан Марцеллін оповідає: «Від ранньої молодості Юліан нахилявся все більше до вшанування богів, а в міру, як доростав, ця прихильність ставала все більше пристрасною. Але через страх він ховав усе, що робив, у найбільшій таємниці. Тільки коли відпали причини, яких [він] боявся, й коли побачив, що надійшов час, що може діяти вільно, відкрив таємницю свого серця й у відкритих, рішучих розпорядках наказав відкрити святині і на шану богам складати жертовних звірят. Але щоб укріпити наслідок своїх постанов, він допустив до свого двору розсварених керманичів християн і закликав їх, щоб залишили суперечки та щоб кожний спокійно служив своїй релігії».
Юліан, якого християни назвали Апостатом (відступником), спочатку не виступав агресивно супроти християнства, а тільки намагався відновити давні грецько-римські вірування. Він виріс на студіях грецької філософії, був прихильником неоплатонізму й уявляв собі, що давній культ можна оновити на нових основах. Сам прийняв уряд найвищого жерця і старався перетворити поганську релігійну організацію на зразок християнської ієрархії: назначав у різних провінціях начальних жерців, ніби єпископів, яким мали підлягати жрецькі колегії різних святинь. Юліан почав висилати до начальних жерців послання, вказував їм шляхи чесного життя й нахиляв до харитативної праці. В одному листі писав так: «Накажи жерцям, щоб не ходили до театрів, не пили по шинках і не віддавалися ніяким штукам і ганебним заняттям. У кожному місті уладжуй гостинні доми, щоб чужі люди, не тільки з наших, але й з інших, якщо потребують Лук Константина Великого в Римі
допомоги, могли користатися з нашої любові до ближнього. Бо це ганебна річ, що ніхто з жидів не просить милостині, а ці безбожні галілейці, окрім своїх людей, живлять і наших, бо наші цілком не мають від нас помочі. Навчай внзнавців еллінської релігії, щоб причинялися до таких діл, — прихиляй їх до такої добродійності і вчи їх, що в нас так бувало від давніх часів...»
Але Юліан через недовгий час переконався, що його ідеї не приймаються в громадянстві, і давній культ уже безповоротно втратив свої творчі сили. Тоді цісар загострив своє становище до християн. Передусім він старався викликати боротьбу між самими християнами й тому в 361 р. відкликав із заслання різних єретиків, що їх був засудив Константій. Він мав надію, що незгідні між собою християнські секти самі себе винищать. У 362 р. він проголосив заборону християнським учителям учити в школах, чим хотів усунути впливи церкви зі школи. Кривавих переслідувань не уладжував, уважав їх противними культурі, але не карав тих, що робили напади на церкви і священиків.
Юліан недовго був при владі: в 363 р. виправився у похід на персів, необережно сам пішов у бій і добув тяжку рану, від якої й помер. Християнська традиція оповідала, що коли вдарив його ворожий спис, він побачив у цьому Божу кару і крикнув: «Ти переміг, Галілеянине!»
Переселення народів. На Юліані вимерла династія Константина Великого. По короткому володінні Иовіана (362—364 pp.), що повернув права християнству, заснував нову династію цісар Валентиніан (364—375 pp.), що правив спільно з братом Валенсом (364—378 pp.). За його сина Грациана (375—383 pp.) найбільшою подією був початок переселення народів.
У половині IV ст. по Хр. в Європі з'явився монгольський народ гуни. Вони довгі часи проживали в сусідстві Китаю, й китайці не раз вели війни з племенем «хун-ну». З невідомих причин вони помандрували на захід й оселилися над Волгою. * Історик Амміан Марцеллін подає повний страхіття опис їхнього побуду та звичаїв: «Вони дикі понад усяку міру. Коли народиться хлопець, перерізують йому глибоко лице мечем, щоб на цьому місці не виросло волосся. Вони невеликого зросту, але кремезні, з міцним тілом і грубою шиєю, а виглядають так страхітливо, що можна б їх узяти за двоногих звірів або незугарно оброблені дерев'яні фігури, що їх ставлять на поруччях мостів. Ведуть такий дикий спосіб життя, що до страв не вживають ані вогню, ані іншої заправи, але живляться корінням диких рослин і напівсирим звірячим м'ясом, а кладуть його на кінський хребет під сидження1 і таким робом розігрівають та зм'якшують... У бій кидаються безладно із страшенним криком. Зручні, рухливі і швидкі, якщо зустрінуть опір, не раз розбігаються, а коли ворожа лава розіб'ється, завертають і розбивають її у страшній різні. їхній спосіб боротьби полягає в тому, що здалека кидають стріли з майстерними кістяними вістрями, а зблизька воюють мечами, цілком не оглядаючись поза себе; коли ж ворог засло-нюється від удару меча, накидають на нього петлю із шнура, знесилюють його і валять з коня або з ніг. Під час перемир'я вони віроломні, непостійні і зрадливі, ідуть за першим ліпшим обманом і з незвичайною пристрастю піддаються волі, що їх за собою тягне. Немов нерозумні звірі, вони не розрізняють, що добре, а що лихе, є брехливі й облудні, не в'яжуться ніякими приписами релігії ані навіть забобонами, а тільки палають безоглядною жадобою золота».
Добрий пастир. Старохристиян-ська різьба"
У 375 р. гуни рушили з-над Волги далі на захід і вдарили на племена, що замешкували Східну й Середню Європу. Настун дикої жорстокої орди викликав незвичайний переполох у всіх народів, і почалася масова втеча на захід. Це й був початок
«великого переселення народів». Найсильніше заворушилися германи. Вже від трьох століть вони перли на захід, а затримували їх тільки добре укріплені римські границі. Тепер, коли сили Риму ослабли, важко було вже їх затримати. Гуни знищили велику державу остроготів над Дніпром та Дністром, а потім ударили на їхніх західних сусідів — візиготів. Тоді візиготи почали просити цісаря Валенса, щоб дозволив їм переправитися через Дунай й осісти у Фракії. Валене знав їх як хоробре й завзяте плем'я й задумав утворити з них пограничне військо. За його згодою 10000 готів перейшли через Дунай на римську територію. Але свобідні германи не вміли піддатись гострій римській дисципліні й почали ворохобитися. їм на допомогу наспіли інші германські ватаги й навіть частина гунів. Валене намагався затримати наступ варварів, але його сили були невеликі, і в бою під Адріанополем у серпні 378 р. він поліг.
Грациан прибрав собі за співрегента визначного полководця Феодосія (379—395 pp.). Він був родом з Іспанії, не добув вищої освіти, але відзначався бистрим розумом і великою енергією. Життя провадив просте, не любив вирізнятися цісарським одягом, для всіх був доступний і ласкавий, так що порівнювали його із Траяном. Тільки супроти людської нечесності впадав у нестримний гнів й тоді видавав суворі розпорядки, а пізніше каявся в тому.
Новий цісар заспокоїв готів і взявся за порядкування держави. Багато уваги присвячував церковним справам. Вш гостро виступив проти аріанства й едиктом із 380 р. доручив усім підданим прийняти обов'язково рішення Нікейського собору. В 381 р. у Константинополі відбувся Другий Вселенський собор, що затвердив нікейські постанови й засудив аріанські виступи єпископа Македонія. Сам Феод осій виказував незвичайну пошану єпископам і своїм прикладом вказував, як його піддані повинні ставитись до церкви.
Перед смертю в 395 р. Феодосії! поділив державу між двома синами — Аркадієм, що мав володіти на сході, і Гонорієм, якому дав західні провінції. Назверх держава затримала одноцільність, обидва цісарі спільно видавали закони і призначали урядовців, але в дійсності постали вже два окремі центри — Рим і Константинополь, і кожний із них ішов своїм окремим шляхом.
Занепад західного цісарства. У західній частині держави від імені малолітнього Г о н о р і я (395—423 pp.) правив начальний вождь — талановитий вандал Стиліх. Він прислужився державі тим, що затримав похід германів На Італію. В 401 р. він розбив ватаги візиготів під Вероною, в 405 р. погромив під Флоренцією велике германське військо, що мало числити 200 000 люду. Але через двірські інтриги Стиліха покарали смертю. В 410 р. візиготський король Аларих із новими ватагами увійшов у середину Італії іздобув Рим. Ця подія потрясла весь тодішній світ, бо від часу наїзду галлів (у 390 р. до Хр.) Рим ніколи не був у ворожих руках. Аларих пройшов уздовж усю Італію, але, на щастя для Риму, невдовзі помер. Щоб заспокоїти варварів, цісар був примушений віддати новому королеві візиготів Атаульфові за жінку свою сестру Плацидію, що її германи взяли були в полон. Королева дістала від свого чоловіка як шлюбний дар 12 золотих тарілок, виповнених дорогим камінням, заграбованим у Римі. Германських наїздників цісар влучив до свого війська й розділив між ними вільні землі. Таким робом германи стали хліборобами й тому, що знайшлися між густим римським населенням, скоро зроманізувалися.
За володіння Вацентиніана III (424—455 pp.) на Галлію напав грізний король гунів —А т т и л а, якого звали «божим батогом». Як причину війни вказували те, що Аттила бажав добути за жінку сестру цісаря Валентиніана — Гонорію. Сама княжна, захоплена славою варварського царя, давала на це згоду, але цісарський двір не хотів на це погодитися. Тоді Аттила рушив на Галлію. До бою прийшло наКаталаун-ських полях, в Шампані (коло Шалона над Марною). По одному боці стояв славний полководець Аецій із римськими військами та союзними візиготами й аланами, по другому — Аттила на чолі незліченних східних племен. Історік Йордан писав: «Увесь почет князів і начальників різних народів стояв при ньому і всі чекали на накази Аттили, і як тільки вш очима давав знак, кожний без найменшого спротиву, з великим страхом наближався, щоб виконати його розпорядок. Аттила, король королів, над усіма проводив, сам усім кермував. Заохочені його словами полки кинулися до бою. Вороги наблизилися, і почався великий, страшний бій, завзятий та впертий, якому рівного не знає ніяка давня історія. Якщо можна вірити переказові, то потік із низькими берегами, що перепливав через це поле, так став прибувати через кров, яка текла з ран вояків, що перемінився на бистру ріку, а коли ті, що через рани терпіли спрагу, черпали звідти воду, пили кров, що її пролили з ран...» Візиготи вдарили дуже сильно на гунів, так що переломили їхню лаву, й сам Аттила мало не поліг та мусив заховатися у своєму таборі. Це була остання велика перемога римської зброї.
Аттила уступив за Рейн і в 452 р. несподівано рушив на Італію, загрожуючи, що відвідає Рим. Йому назустріч, над ріку Мінцій, вийшов папа Лев І на чолі цісарського посольства. Це вперше папа виступав в обороні Італії. У війську гунів почалась якась епідемія, Аттила прийняв умови й завернув на північ. У 453 p. він нагло помер, і його держава невдовзі занепала, так що Римська держава відітхяула свобідніше.
Але в 455 р. на Італію виправився з Африки король вандалів Гензерих. Варвари здобули Рим без перешкоди і грабували йога два тижні так дико, що «вандалізм» увійшов у приповідку. Гензерих забирав не тільки золото, але все, що мало яку-будь. цінність. «Не пощадив навіть міді, ані нічого іншого в цісарських палатах; пограбував святиню капітолійського Юпітера, а навіть забрав половину її даху, що був зроблений із грубо золоченої криці і мав величавий, пОдиву гідний вигляд». Забрав також у полон цісарську родину, а доньку Валентиніана, Євдокію, віддав за жінку своєму синові.
Серед такого лихоліття західноримська держава остаточно занепала. Германи творили вже більшу частину війська й поводилися в Італії, як у своїй землі. Не стало вже справжніх римлян, що хотіли б і вміли б боронити свою батьківщину. Кінець цісарства прийшов непомітно й неславно. Останнім цісарем був малолітній Ромул (475—476 pp.), якого звали Августулом — «цісаренком». Проти цісарської управи збунтувалося військо, а на його чолі став старшина цісарських списарів — Одоакр, з племені герулів чи скірів. Він детронізував малого цісаря й сам проголосив себе королем Італії. Так остаточно покінчалася цісарська влада у Римі. Східноримська держава проіснувала ще тисячу років довше.