Шляхта та лицарі. Від часу, коли [булої закінчено боротьбу плебеїв з патриціями, в Римі настала громадянська рівність. Рід і походження не відігравали вже великої ролі. Давні шляхетські роди втратили свій вплив. Зі старих пат-риційських родин до III ст. перед Хр. дотривало ледве 20. Зате зростало безнастанно число визначних плебейських родів, особливо від часу, коли різні італійські міста й народи дістали право римського громадянства.
Та хоч римляни перед законом всі були рівні, в дійсності ділилися на різні класи. Основою різниць було майно, особливо ж землеволодіння та капітал.
Нагорі соціальної драбини стояла шляхта (нобілес). До шляхти належали ті родини, члени або предки яких тримали найвищі державні уряди: консулів, цензорів, преторів та ін. Ці уряди були безплатні, й мати їх могли тільки заможні люди. Зате по закінченні урядування такий шляхтич діставав заряд1 провінції" як проконсул, пропретор чи інший урядовець і там міг доробитися майна. В Італії могутність шляхти опиралася на земельні посілості, почасти давні, спадщинні, почасти — новозакуплені. Ці шляхетські «латифундії» зростали головно коштом селянства й поширювалися все більше. Римська аристократія творила замкнений клас й неохоче допускала в своє середовище нових членів. Рідко коли талановита людина із суспільних низів входила як «новий чоловік» (homo novus) між стару шляхту. До таких «нових людей» належали, наприклад, Катон Старший, Марій, Цицерон. Найважливішим привілеєм нобілів у державі було те, що з-поміж них обирали найвищих урядовців. Бо хоч не було такого закону, щоб нешляхтич не міг дійти до уряду, але фактично шляхта своїми впливами проводила всі вибори. Шляхта мала також у своїх руках сенат, бо до сенату належали колишні урядовці — нобілі, а через те вона фактично рядила Римською державою. Нобілі старалися і назверх відрізнятися від решти населення. Вони мали привілей носити золотий перстень, одягалися в туніку з червоною обшивкою, утримували вдома воскові маски предків і виступали з ними під час похоронів. їхні діти носили тоги, прикрашені вишивкою.
Серед шляхти на першому місці стояв сенатор-
Рииська бронзова вазаський стан, до якого належали самі члени сенату. сенаторам не вільно було вести торгівлю й грошові операції, зате вони мали провід у державі. Це був той стан, на якому від давніх часів спиралося все державне життя Риму. Збільшити границі держави, дати Римові могутність і владу над усім світом — це було головне змагання, що його сенаторська верства передавала своїм членам із покоління в покоління. Сенаторських синів уже змалку приготовляли до державної служби і публічних обов'язків. Хлопців виховували суворо, під необмеженою батьківською владою, призвичаючи їх до послуху й суворого життя. Від 17-го року життя юнак служив у війську, в кінноті, переходив ступінь за ступенем, від найнижчого до найвищого, знайомився з орієнтацією війська, тактикою, стратегією, виховуючись на відповідального старшину. Рівночасно брав участь у громадянському житті, прислухався до нарад народних зборів і сенату, пізнавав потреби держави й у приписаній черзі займав державні уряди. Ця замкнена верства, недоступна для чужих людей, виховувала у своєму колі найкращих римських політиків і державних діячів. Тільки в пізніші часи сенат перемінився на егоїстичну кліку, що закинула всякі вищі змагання і дбала лише про користь для своїх членів.
Другою могутньою верствою був т. зв. лицарський стан (equites — вершники) — найбагатші громадяни, яких було приписано до 18 центурій кінноти, або до першого маєткового класу. Вони відбували військову службу в кінноті, маючи власних або доставлених державою коней. Ця служба вважалася за почеснішу, ніж у піхоті, й давала деякі привілеї, наприклад, більшу платню й вищі військові ранги. У пізніші часи ця громадянська кіннота втратила військове значення, бо її місце зайняли кінні контингенти підбитих народів. Римські вершники виступали вже тільки у маніфестаційних військових походах, під час великих свят чи тріумфів. Зате клас кінноти добув собі політичну роль через те, що у ній зорганізувався клас багатіїв-капіталістів.
Ця верства розвинулася під час великих римських завоювань. Завдяки поширенню території держави і зв'язкам із чужими країнами розвинулася на велику міру римська торгівля, й багато людей доробилося великих маєтків. Золото, спочатку мало відоме в Римі, почало громадитись у незвичайних кількостях у руках капіталістів. Дальші війни збільшували це багатство. Нові фінансисти давали позички на ведення війни, допомагали амбітним людям у політичній кар'єрі, постачали припаси для війська, вели торг воєнною здобиччю, — одним словом, робили на війні золоті інтереси. Так само й у часи миру вели державні підприємства, будували дороги, ставили святині й інші будови, заробляючи на тому великі суми. їхні засоби зростали найбільше у провінціях. Римська держава, як знаємо, не зорганізувала своєї провінці-альної адміністрації, а всякого роду фінансові доходи віддавала в державу публіканам, тобто капіталістам. Це були величезні інтереси, що давали підприємцям нечувані зиски. Через те, що поодинокі люди не були в силі виконати ці великі завдання, творилися гуртові «податкові товариства», що збирали приватні капітали, орудували ними й добутий зиск ділили між спільниками. Таким робом творилася нова верства, до якої належали всякі підприємці, доставці', промисловці, купці, банкіри, фінансисти та ін. Чим більшими ставали їхні маєтки й доходи, тим суцільніше лучилися вони в один клас. Назва їхня залишилася давня — «лицарів», хоч із лицарством вони не мали нічого спільного. Від інших класів вони відрізнялися тим, що носили туніки з вузькою червоною обшивкою.
У перші часи Риму ця верства мала головне значення і своїми зусиллями побудувала державу. Спершу селяни були заможними людьми, мали по кількадесять моргів2 грунту, великі стада худоби й жили в добробуті. У ті часи не було ще сильно зазначених соціальних різниць, не витворилися ще ні панський стан, ні міщанство, і селяни були правдивою основою держави. По великих війнах Ш і П століть до Хр. відносини значно змінилися. Селянський стан двигав на собі весь тягар воєнних походів. У всіх експедиціях на Сицилію й інші острови, до Іспанії, Македонії, Африки й на Схід головний контингент війська творили італійські селяни. Багато їх полягло на різних побойовищах, інші залишилися добровільно в чужих країнах і додому не поверталися. Ще більше знищила селян боротьба з Ганнібалом. Карфагенські війська перебували в Італії упродовж кільканадцятьох років і безнастанно нищили селянські садиби: Ганнібал, руйнуючи селян, свідомо намагався підірвати основи римської державності. В роках 220 до 204 до Хр. число римських громадян зменшилося на 55 тисяч, тобто на 20% всього населення.
Через це лихоліття селянське господарство підупало цілком. Селянські землі лежали відлохом по кільканадцять років, а коли їх власник повертався з воєнного походу, вже не мав ані сили, ані можності їх наново управляти. Дуже часто землю загортали сусіди, й нелегко було добути назад свою власність. У ті часи взагалі хліборобство оплачувалося все гірше, особливо в малих господарствах. Шляхта на своїх латифундіях продукувала дешевше збіжжя, бо мала безплатних робітників—невільників, і на великих просторах могла вести раціональну господарку. Селянин, якого воєнні походи все відривали від землі, не міг ніяк загосподаритися. До того ж італійському хліборобству велику конкуренцію робило чужостороннє збіжжя, що його довозили масово з Сицилії, Сардинії й Африки. Воно було дешевше й забивало римську продукцію. Багато управних земель замінили тоді на пасовиська, щоб як-будь їх використати, бо годівля худоби оплачувалася краще.
У таких відносинах римське селянство почало занепадати все більше. Знеохочений господар кидав свою землю або продавав її сусідові й переселявся на інше місце. Бувало й таке, що мужик продавав землю панові й ставав у нього найманим робітником^ Не раз селянин ішов добровільно до війська, вважаючи вояцький хліб за корисніший, ніж важку управу ріллі. Масово виїздили селяни до провінцій, де можна було добути за безцінь землю і легко доробитися майна. Багато зруйнованих селян переходило до Рима, шоб у великому місті добути собі якийсь прожиток.
Рим зростав тоді у чимраз більше місто — з малої латинської оселі ставав поволі столицею світу. Стягалося до нього населення з усіх сторін: купці, ремісники і промисловці, робітники та зарібники, вислужені вояки, чужосторонні приходні, а найбільше — здекласовані селяни. Ця різнорідна маса шукала праці при міських підприємствах і будовах, при верстатах1 та робітнях, на дворах багатих панів, при роботах у передміських садах і городах, також у римському порті й на кораблях. Цю міську бідноту називали пролетаріатом (від «пролес» — потомство). Міський пролетаріат мав значення через те, що було в ньому багато людей, яким прислугу-вали громадянські права. Хто мав таке право, міг брати участь у народних зборах і ставати на службу політичних партій. Громадяни з дальших околиць не з'являлися на ці зібрання, і всі важливі справи вирішувала міська юрба. Могутні проводирі партій старалися приєднати собі симпатії пролетаріату систематичною виборчою корупцією, роздаючи народові безплатно збіжжя й уладжуючи циркові вистави. «Хліба й забав!» («Panem et circenses!») — це було гасло, що кермувало здеморалізованими масами вбогого міського населення.
Реформи Тнберія Гракха. Римське громадянство розпало ся на дві ворожі собі групи: з одного боку стояли щляхт" й багатії, з другого — зубожілий народ. Ця нерівність постійно загострювалася й загрожувала важким конфліктами. Цю небезпеку добачали далекозорі римські політики й дуже непокоїлися майбутнім Римської держави. Славний переможець Карфагена Публій Корнелій Сципіон Еміліан уважав становище безвихідним і передбачав занепад Риму. Оповідали про нього, що він як цензор наказував молитви не за поширення границь держави, а за її існування. Але ні він, ні його сучасники не зважувалися на ніякі зміни у фатальнім устрої громадянства.
Із планом великих реформ виступив тільки Тиберій Семп-роній Гракх, по матері онук Сципіона Африканського. Він належав до одної з найперших аристократичних родин, сам був багатим громадянином, але уважав за необхідність піднести економічний стан народу, щоб охоронити державу перед соціальною революцією. Коли він повертався з Іспанії до Риму й переїздив через Італію, то побачив, що вся країна вилюдніла та що місце римлян усюди займають варварські невільники. Тоді він почав студіювати селянську справу і склав свій план аграрних реформ.
Римська держава мала багато своїх земель — т. зв. «публічної1 ріллі», яку здобула від завойованих народів. На частині цих земель [були] осаджені римські колони — міста Й села, мешканці яких творили військові залоги серед підкореного населення. Ця земля ставала власністю поселенців. Але залишилися великі простори, незужитковані колоніями, й ці землі давали в державу2 різним громадянам за умовленим чиншем в натурі, а саме: десятиною із збіжжя і п'ятою частиною овочів. Хто вживав землі на пасовиська, той платив оплати від худоби. Найбільшу кількість землі забрали багатії, бо вони мали можливість вести у великих розмірах хліборобство і скотарство за допомогою невільників. Дрібні селяни брали також деколи в державу «публічну ріллю», але втрачали її пізніше, так само, як власну батьківщину, на річ шляхетських латифундій. Ці видержавлені посілості залишалися в руках тих самих державців упродовж довгих років, не раз цілих століть, так що втрачалася пам'ять про те, чи це земля публічна, чи приватна. Державці переставали платити чинші державі й уважали себе правними власниками. На це землеволодіння спиралась вся могутність римської шляхти.
Але від часу, коли було завважено занепад селян, з'явилися проекти, шоб ці шляхетські володіння обмежити. Вже в 367 р. до Хр. було ухвалено т. зв. право Ліцинія і Секстія, що обмежувало державу публічної землі до 500 моргів. Новіші дослідники вважають, що цей закон був ухвалений пізніше, після війни з Ганнібалом. Тиберій Гракх, обраний народним трибуном у 133 р. до Хр., рішився це право оновити, відібрати з рук шляхти публічну ріллю і наділити нею безземельних селян.
У гарячих словах представив він народним зборам долю селян: «Дикі звірі в Італії мають свої нори, ями й логовища, але люди, що борються і вмирають за Італію, не мають нічого, окрім повітря і світла. Зі своїми жінками й дітьми вони блукають без захисту й без даху над головою. Коли полководці у боях заохочують вояків, щоб вели боротьбу в обороні домашніх жертовників і могил предків, вони говорять неправду: з тих усіх римлян ніхто не має ні домашнього вівтаря, ні могили предків! Вони воюють в обороні багатства й розкоші інших людей; називаються панами світу, а не мають ані скиби землі на власність!»
Тип визначного римлянина
Тиберій змінив давнє право настільки, що панам, які мали по два сини, дозволив затримати по 1000 моргів публічної землі, й то на власність, але домагався рішуче, щоб решту розділити між селянами. Але шляхта виступила проти проекту. «Збиралися громадами, голосили й доводили бідакам, скільки праці віддавна в цю землю вклали, як її обсівали й забудували; інші знову вказували, яку ціну платити сусі-
дам за посілості, що їх тепер із тою землею мають втратити; покликувалися на могили предків у тій землі та що її дістали у спадщину по батьках, або добули як віно за жінками, або що донькам на віно віддали». Виявився весь егоїзм шляхти, що не хотіла позбуватися своїх маєтків.
Сенат як представництво нобілів рішився не допустити до реформи і приєднав собі другого трибуна — Марка Октавія, щоб той виступив проти Гракха. Октавій, що сам мав У державі публічну землю, заявив своє «veto» проти реформ. Але Гракх рішився на боротьбу. Він звернувся до народних зборів із домаганням, щоб в Октавія відібрати трибунський Уряд, як у ворога народу. Збори ухвалили це внесення, й один із визволених невільників стягнув Октавія з трибуни. Тоді [було] ухвалено законопроект й обрано комісію з трьох («тріумвірів»), що мала провести поділ грунтів. До неї увійшли Тиберій, його брат Гай і Аппій Клавдій.
Тиберій старався стати трибуном ще й на наступний рік, щоб провести дальші реформи. Але шляхта завзялася не допустити його до уряду. На засіданні сенату один із сенаторів — Сципіон Назіка — назвав Тиберія тираном і закликав консула, щоб рятував республіку. Коли ж консул заявив, що не буде починати домашньої війни, Назіка крикнув: «Коли консул зраджує республіку, то хто хоче боронити права, нехай іде за мною». Юрба сенаторів з куснями поламаних лавок кинулася на вулицю в народну юрбу. Всі з острахом почали втікати. Тиберія хтось ухопив за тогу, й він у самій туніці кинувся до втечі. По дорозі хтось ударив його ногою від лави, він упав, і тут його добили. Полягло тоді до 300 його однодумців, побитих колами й камінням. Тіла Тиберія не дозволено [було] поховати, а з іншими трупами кинено його до Тібру.
Реформи Гая Гракха. Хоч нобілі позбулися Тиберія Грак-ха, все ж [вони] не сміли порушити аграрні закони, ухвалені з його ініціативи. Комісія тріумвірів залишилася і проводила поділ земель, хоч зустрічала багато перепон від дотеперішніх державців.
Десять років по смерті Тиберія нові реформи розпочав його брат — Гай Гракх. Він був дуже талановитою людиною і ставив далеко ширші плани перебудови Римської держави, ніж старший брат. Як остаточну мету він поставив собі усунути провід шляхти і державну владу передати народові. Аграрна реформа була тільки шляхом до цієї головної мети. При тім він був дуже зручним й обережним політиком, а своїми палкими промовами зумів добути собі прихильність народу.
Гай старався передусім приєднати собі міське населення. Селянство, розпорошене в краю, далеке від Риму, не відігравало вже більшої ролі на зборах, і голосування вирішував звичайно міський пролетаріат. Гай провів на зборах ухвалу, що вбогі громадяни мають діставати збіжжя по знижених цінах на кошт державного скарбу. Цей закон віддав у його руки міську юрбу.
Рівночасно Гай старався добути собі допомогу могутніх капіталістів — еквітів. На його жадання народні збори ухвалили т. зв. Судовий закон, яким суди у справах надужить -у провінціях були відібрані від сенаторів, а передані члейам лицарського стану. Цим він підірвав авторитет сенату й рівночасно прихилив до себе еквітів, що могли допомогти йому і своїми грішми, і впливами.
Завдяки тим законам Гай мав забезпечені на народних зборах голоси і капіталістів, і пролетаріату, й на тому опер свої впливи. «Коли народ прийняв ці права, — пише Плутарх, —Гай здобув собі майже монархічну владу.так що й сенат йому підлягав». Він уповні використовував свої трибунські права, так що своїм «veto» міг усувати всякі розпорядки урядовців і на прихильнихііому народних зборах міг проводити всякі закони. Без перешкоди став удруге трибуном, бо вже ніхто не відважувався виступати проти нього.
Тоді Гай почав виконувати свій головний гхлан — перебудови Римської держави й громадянства. Його ініціатива йшла в різних напрямках. Так, він переорганізував поділ громадян на центурії, усуваючи сенаторів із центурій кінноти. Провів новий закон про військову службу, наклав на державу обов'язок доставляти воякам одяг, заборонив приймати до війська молодь нижче 17 років. Урегулював поділ провінцій між консулами. Зреформував спосіб державлення публічних данин. Розпочав будову нових доріг. Почав осаджувати нові колонії, як в Італії, так і в провінціях. Поширив аграрні закони Тиберія. Всі ухвалені закони сам уводив у життя, сам усе^ доглядав і всім кермував. «Хоч мав стільки великих праць, не* знати було на ньому втоми, все виконував з незвичайною скорістю й роботящістю, так що навіть ті, що його ненавиділи і його боялися, дивувалися з його талантів, з якими він усе виконував і все викінчував» (Плутарх).
Усі реформи Гая вели до того, щоб підняти економічно народну масу, добути їй працю, зв'язати її із землею, запевнити справедливість і пошану до права, утворити нове громадянство на здорових основах. Гай задумував також поширити право громадянства на «союзників», а саме тих італіків, що вже фактично були римлянами. Цим він хотів побільшити середній селянський стан, що міг би заступити егоїстичну шляхту й узяти у свої руки провід держави. Але ця реформа зустріла вже опір на народних зборах. Тодішній консул Гай Фанній у своїй промові сказав: «Чи ви думаєте, що тоді, як союзники дістануть право громадянства, для вас іще залишиться місце на зборах або ігрищах і святах? Чи не розумієте, що вони заберуть у вас усе?» Римська юрба боронила свої давні права!
Всевладність Гая Гракха зворушила проти нього недовірливу республіканську опінію. Коли він виїхав до Карфагена, щоб там особисто уладити нові колонії, його супротивники організували проти нього опозицію. Другий трибун Лівій Друз у порозумінні з сенатом виступив проти реформ Гая і вніс свої конкуренційні закони про утворення нових селянських осель. Гай повернувся з Африки, маючи на думці здобути третій трибунат, але зрадливий народ відвернувся від нього. На зборах прийшло до збройної боротьби, й сенат завів виїмковий стан1 у Римі. Гай заховався зі своїми прихильниками на Авентині, але проти нього [було] вислано військо й почато облогу. З трудом видобувся він звідти і пробував утекти за Тібр. Але коли побачив, що вороги його переслідують, наказав вірному невільникові себе вбити. Тоді почався погром його прихильників — убито їх до 3000, тіла їх потоплено в Тібрі, майно сконфісковано, а жінкам не дозволено носити жалоби... На місці, де розігралася домашня боротьба, сенат, мов на глум, наказав побудувати святиню богині Згоди.
Наслідки реформ Гракхів. Унаслідок перемоги шляхти реформи Гая Гракха впали. Передусім було знесено аграрний закон. Постановою з 119 р. вирішено, що державна земля, що була в руках приватних державців, переходить в їхню власність. Таким чином, шляхта закріпила за собою всі ті публічні землі, що їх Гракхи хотіли передати народові. Селянство небагато скористалося з наділу грунтів. Спочатку зобов'язувала постанова, що земель, добутих силою аграрних законів, не вільно нікому продавати; селяни мали обов'язок загосподарити їх і своїх осель не залишати. Здавалося, що цим селянство прийде до добробуту і стане сильною верствою. Але в дійсності показалося, що селян уже не можна було вирятувати від занепаду. Нові поселенці з міського пролетаріату відвикли вже від хліборобства, не вміли собі
Ідеться про надзвичайний стан.
Зрештою хліборобство не виплат чувалося1, бо ціни на збіжжя були дуже низькі. В 121 р. скасували заборону продавати грунти, й тоді селяни швидко почали позбуватися своїх наділів, продаючи їх нобілям. Так шляхетське землеволодіння зросло ще більше.
Упали також широкі колонізаційні проекти, з якими виступав Гай Гракх. Тільки в деяких околицях [були] утворені колонії, призначені для римських поселенців, наприклад, у Нарбо в Заальпійській Галлії. Потім уже ніхто цею дуже важливою справою не займався. Але сенатові не повелося І скасувати справді шкідливі закони Гая про роздачу збіжжя в містах та про суди еквітів. Безплатне роздавання збіжжя стало привілеєм римського пролетаріату, якого вже не можна було усунути, бо в Римі прийшло б до революції. Цей шкідливий звичай підтримували різні амбітні діячі, що завдяки йому добували собі прихильність народу для особистих цілей. Цей «збіжжовий закон» у значній мірі підірвав також аграрні І реформи, бо мешканці сіл сунули до міста, маючи надію знайти І тут легші умови життя, ніж на ріллі. З другого боку, еквіти затримали за собою права суддів —привілей, що дозволяв їм укривати зловживання, яких допускалися у провінціях.
Серед боротьби за реформи Гракхів у Римі сконсолідувалися дві політичні партії: оборонців давнього ладу і прихильників перемін. Першу партію звали оптиматами (від «оптимус» — найліпший), тобто аристократією, — туди належала шляхта, а знаряддям партії був сенат; друга партія, демократична, звалася популярами й мала свою опору в селянстві і пролетаріаті. Лицарський стан переходив раз на одну сторону, раз — на другу. Соціальні змагання еквітів часто йшли тими самими шляхами, що й нобілів. Але через те, що шляхта не хотіла допустити еквітів до влади, вони були примушені йти рука в руку з популярами. Одначе не раз радикалізм мас лякав їх, і вони готовібули на компроміс із сенатом.