Перші війни з Македонією. Рівночасно з Пунічними війнами Рим звернув увагу також на схід — на Грецію й елліністичні держави. Великі монархії, що постали по розкладі держави Александра Великого, непокоїли їх своїми імперіалістичними тенденціями. Те саме змагання завоювати Італію, з яким виступив Пірр, могла повторити котра-будь із східних держав —.Македонія, Єгипет, Сирія, і то з далеко більшими силами. Коли б котрась із тих держав вмішалася в італійські справи, Рим міг підпасти під владу східного деспотизму. Буйний розвиток грецької культури, що заливала Рим своїми продуктами й впливами, наказував також обережність: римляни могли втратити національну самобутність. Отже, різні причини нахиляли римську політику зайнятися Сходом.
До першого зудару1 прийшло з найближчим Балканським півостровом. Тут найбільшу силу мала Македонія під династією Антигонідів, що мала деякі землі над Дунаєм і намагалася утримати провід в Елладі. З давніх турецьких держав Афіни цілком втратили значення, Спарта деколи ще доходила до голосу. Більші політичні впливи мали два союзи — Етольський у Середній Греції та Ахайський на Пелопоннесі. На сході животів іще Епір, що перемінився на республіку, та постала нова держава в Іллірії зі столицею у Скодрі. Римляни наперед попали в конфлікт з іллірійцями, що розвинули в себе морське розбишацтво, непокоїли всі побережжя Адріатичного моря і дошкуляли також римським купцям. Коли іллірійська королева Тевта не хотіла дати Римові сатисфакції й боронилася тим, що піратство — це природне право її підданих, римські посли заявили, що навчать іллірійців кращих прав. І справді, римський флот у 229 р. зайняв острів Коркиру, місто Епідамн та інші побережні оселі, а сенат проголосив їх вільними державами під опікою Риму.
Ця пацифікація Іллірії здобула римлянам велику славу в Греції: афшяни допустили навіть римських громадян до Елевсинських містерій, а Корінф—до Істмійських ігрищ. Але проти Риму виступила Македонія, що скоро зрозуміла, що римляни не вдовольняться частиною побережжя, але схочуть зайняти всю Елладу. Під час Другої Пунічної війни македонський король Філіпп V разом із Ахайським союзом став по стороні Ганнібала і готувався до походу на Італію. Але римській дипломатії повелося приєднати Етольський союз, що виступив проти Македонії. Таким чином, т. зв. Перша Македонська війна (215—205 pp.) обмежилася територією самої Греції. Філіпп мусив залишити план італійської, експедиції, а із загальної ворохобні скори-став тільки ^ге, що поширив свої границі в Іллірії.
Римляни пізніше склали мир із Філіппом, але не дарували королеві того, що він виступив проти них у найтяжчу хвилину, під час Ганнібалового наїзду. Невдовзі знайшлася нагода відплатити Македонії за цю зраду. В 203 р. Філіпп уклав союз із сиршським королем Антиохом ПІ проти Єгипту. В Єгипетській державі по смерті Птолемея Філопатора (221—204 pp.) прийшло до домашньої ворохобні, й вороги Лагідів хотіли використати цей момент, щоб поділитися єгипетськими провінціями: Сирія мала забрати Фінікію з Палестиною і Кіпр, а Македонія—острови на Егейському морі. Але це порушувало дотеперішню рівновагу серед елліністичного світу, і в обороні Єгипту виступили менші держави, як Родос, Пергамон, Візантія й інші. В самій Греції Філіпп знайшов підмогу в Панеллшському союзі, до якого втягнув значну частину грецьких державок. Але Етольський союз, а також Афіни не хотіли піддатися під провід Македонії' й повернулися за допомогою до Рима (200 p.).
Римський сенат радо прийняв цей зазив, уважаючи, що прийшла відповідна хвиля, щоб упокорити Філіппа. Але римський народ, перевтомлений недавньою війною з Карфагеном, неохоче поставився до плану нової війни, і треба було тільки великого натиску з боку сенаторів, щоб видати війну Філіппові. Так почалася Друга Македонська війна (200—197 pp.).
Римське військо переправилося через Адріатичне море й увійшло до ілліріїіської провінції Дасаретії. Філіппові сили були тут такі невеликі, що римляни без перешкоди зайняли країну й перейшли до Етолії. Грецькі міста, налякані їхнім походом, одне за другим почали відступати від Македонії. Тоді молодий римський полководець Тит Квінцш Ф л а м і в і й звернувся на північ, до Фессалії, де стояв Філіпп зі своїми військами. До вирішного бою прийшло підКіноскефалаєм у 197 р. Спочатку Філіпп мав перевагу: його фаланги розбили ліве крило римлян. Але пізніше римляни здобули перемогу на правому крилі й оточили довкола маке-! донську армію. Філіпп зазнав дуже важких втрат і мусив миритися.
Антиох Ш, король Сирії
Фламіній подиктував йому важкі умови. Король мусив зрезигнувати1 з усіх земель у Греції, Іллірії, Фракії, Малій Азії, віддав Римові свій флот і зобов'язався заплатити контрибуцію в сумі 1000 талантів. Римляни могли позбавити його цілком престолу, але не мали сили на те, щоб взяти під свою управу такі великі простори. Вони воліли залишити Македонію незалежною державою, але позбавили її провідного становища, яке вона мала дотепер. З інших земель поробили вільні, але слабосильні держави.
На Істмійських ігрищах улітку 196 р. Фламіній проголосив святочно свободу всіх грецьких міст. Греки прийняли цей розпорядок із незвичайним захопленням — усім здавалося, що знову повертається світла доба вільної Еллади. Але Рим ужив тут тільки свою мудру державну політику, яка містилася у словах «розділяй і пануй» (devide et impera). Греція, поділена на дрібні державки, не була вже грізна для Римської держави.
Війна з Антиохом. Під час погрому Македонії союзник Філінпа Антиох III вів щасливу боротьбу в Сирії, погромив єгипетські війська й посунув свої границі аж до Червоного моря. Свої здобутки закршив він тим, що віддав свою доньку за молодого єгипетського короля Птолемея Епіфана. Потім у спілці з другим зятем, королем Каїшадокії Аріаратом, побільшив свої землі в Малш Азії. Тільки тоді рішився вмішатися у грецькі справи, до чого підбивав його Ганнібал.
По стороні Антиоха стали зараз Етольський союз, невдово-лений політикою римлян, та деякі менші міста. Здавалося, що вибухне загальне повстання, й система рівноваги, встановлена Римом, захитається. Антиох перевіз своє військо до Греції й почав посуватися на захід до Адріатичного моря. Римляни вважали це за виступ проти себе і виповіли королеві війну в 192 р. Дальший хід подій залежав від того, як до війни поставиться Македонія. Але Філіпп не міг дарувати Антиохо-ві, що він перше не допоміг йому проти римлян, і тепер заявився за Римом. Супроти такого становища Філіппа Антиох почав відворот із Греції. Римські війська пішли за ним і погромили його у Ф є рі м о п і л а х у 191 р.
Антиох покинув тоді Грецію, але римляни рішилися переслідувати його. Римський флот з'явився вперше в Егейсь-кому морі й у двох битвах недалеко від Хіоса погромив сирійські кораблі. Рівночасно римські легіони пройшли важку дорогу через Македонію і Фракію, переправилися через Геллеспонт і ввійшли до Малої Азії. Формальний провід над військом мав консул Луній Корнелій Сципіон, але дійсним начальним вождем -був його брат Публій — переможець Ганнібала. Сенат розумів вагу цього походу й вислав до Азії найкращого свого полководця. До головного бою прийшло під Магнезією наприкінці 190 р. Римська кіннота вдарила на ліве крило Антиоха, розбила його і ззаду вдарила на центр сирійської армії, де стояла важка піхота. Хоч в іншому місці Антиох переміг, але остаточно бій покінчився погромом його армії. Його втрати рахували на 50000 людей.
Перший виступ римлян в Азії, що закінчився такою світлою перемогою, зробив незвичайне враження в Азії. Відразу поширилася віра, що римські легіони є непереможні. Антиох мусив прийняти всі умови, які Рим йому поставив. Він зрікся всіх земель у Малій Азії, аж по гори Тавр, на цьому просторі мав залишити всю зброю й воєнні засоби, мав видати всіх воєнних слонів, а також увесь флот, за виїмком 10 кораблів. Сиршському флоту не вільно було проїздити далі, як до рогу Сарпедон у Кілікії. До того ще мав заплатити 15000 талантів контрибуції 1 в сріблі. Здобуті землі римляни поділили між своїми союзниками. Найбільше дістав пергамський король Евмен, що допоміг римлянам своїм військом. Його держава, що простягалася по обох сторонах Геллеспонту, мала стояти на сторожі римських інтересів в Азії, так, як Нумідія в Африці.
Щоб забезпечити порядок у Малш Азії, консул Гней Манлш Вульсо в 189 р. виправився проти галатів — кельтського племені, що перед століттям осіло на Ана-толшсыой височині й розбишацькими нападами непокоїло всіх сусідів. Римські вояки нещадно знищили всю країну й остаточно присилували галатів до миру.
Занепад Македонії і Греції. По катастрофі Сирії східні держави були так стероризовані, що вже не відважувалися виступати проти Риму. Римляни все більше втручалися в їхні справи, перебравши на себе роль судді у дрібних спорах різних державок. Незалежне становище затримав тільки новий македонський король Персей (179—168 pp.). Він не тільки не піддавався під впливи Рима, але й почав організувати проти-римський союз. Він добре загосподарював свою державу і мав такі великі грошові засоби, що міг собі найняти цілі полки з варварських войовничих племен. Римляни зорієнтувалися скоро, до чого Персей веде, і почали Третю Македонську в і й ну (171—168 pp.).
У початках боротьби римлянам не велося: по стороні Македонії стали Іллірія й Епір, і римські війська у дрібніших зустрічах зазнали поразок. Аж у третьому році війни консул Луцій Емілій Павлус опанував ситуацію, увійшов у Македонію й під П і д н о ю в червні 168 р. з двох сторін ударив на армію Персея. Македонська фаланга, наїжена довгими списами (сариссами), ще раз показала тут свою силу. Але маніпули римської піхоти за допомогою кінноти і слонів таки перемогли македонців. Персей втратив цілком голову, кинув свою країну й утік на схід. Пізніше роздумався, повернувся і піддався римлянам, думаючи, що врятує державу. Але Рим не знав пощади, й Персей мусив прикрашати своєю особою тріумфальний в'їзд Емілія Павлуса до Рима. По двох роках Персей помер у неволі.
Римляни скасували Македонське королівство й усю країну поділили на чотири республіки зі столицями в Пеллі, Фессалонщі, Амфіполісі й Гераклеї. Найгостріше заборонено тим державам мати які-будь зв'язки між собою. Ахайський союз, що також виступав проти Рима, зустріла інша кара: 1000 найвизначніших громадян забрано до Рима як заложників; між ними був і П о л і б і й, що вславився як історик" Римської держави. Переможці за своїм звичаєм нагороджували союзників і карали ворогів. Найтяжча доля зустріла епірських молосів, що допомагали Персеєві: римське військо знищило жорстоко їхню країну, а 150000 людей запродало в неволю. Зате з римської ласки скористалися Афіни: дістали кілька островів на Егейському морі, між іншим острів Аполлона — Делос, що невдовзі і став центром грецької торгівлі.
Мир у Македонії протривав не цілих двадцять років. Від початку римляни зустрічали там усякі труднощі, бо завзятий, войовничий народ не міг забути своєї незалежності. Врешті в 149 р. вибухнуло загальне повстання. Провід обняв якийсь Андріск, що називав себе Філіппом, сином Персея. За короткий час здобув собі визнання в усій Македонії, а навіть деякі грецькі міста готові були стати по його боці. Становище було тим небезпечніше, що рівночасно велася Третя Карфагенська війна. Але римляни вислали два легіони під проводом Квінта Цецилія Метелла, і він скоро придушив повстання у 148 р. Так покінчалася Четверта Македонська війна.
Рим покарав македонців тим, що скасував дотеперешні республіки й перетворив Македонію на підвладну собі провінцію. Долучено до неї також Іллірію й Епір.
У146 р. вибухнуло нове повстання проти Риму у Полудневій Греції. Підняв його Ахайський союз, невдоволений тим, що Рим обставав за Спартою. На з'їзді в Корінфі союзні міста ухвалили однодушно зброєю боронити свої права. Завзяття було таке велике, що навіть [було] даровано свободу невільникам, щоб збільшити число війська. Але римські полководці у двох битвах, коло Фермопіл і на Істмі, розбили цілком ахайців. Ахайський союз [було] розв'язано, винуваті міста мусили заплатити контрибуції, проводирів покарано смертю. Найтяжча кара зустріла Коршф, що найбільше ангажувався проти Риму: все місто [було] спалено і зруйновано, а всякі дорогоцінності і мистецькі твори переможці вивезли до Італії. Але самоуправу грецьких державок римляни ще не знесли, встановили тільки нагляд над Елладою з рамени македонських намісників. Проте до давнього значення Греція вже не повернулася.
Занепад держави Селевкідів. До скріплення влади Риму на Сході немало причинився внутрішнії! нелад у Сирії. Держава.
Селевкідів між елліністичними державами була найбільша простором. Спочатку вона сягала від Егейського моря аж до Інду. Але в цій величезній державі не було внутрішньої єдності, бо іншу культуру й традиції мав Іран, інші — Месопотамія, а іншим життям жила Західна Азія. Засновник держави Селевк І і його син Ан-тиох І (281—261 pp.) розуміли, що елементом, який би злучив різнорідні провінції, можуть бути тільки греки, і тому протегували дуже грецьку колонізацію в Середній Азії, закладали грецькі міста, військові оселі і твердині й через них впливали на місцеве населення. У той час постало в їхній державі понад 100 міст із такими назвами, як Селевкія, Антиохія, Лаодікія та інші, — від імен володарів і їхніх жінок чи дітей. Перші Селевкіди, йдучи за давньою перською традицією перських королів, поставили високо авторитет королівської влади, прийняли орієнтальний церемоніал, навіть наказували складати собі божу пошану. Управу провінцій тримали всюди грецькі стратеги, що займали місце сатрапів. Столиця держави була спочатку у Вавилоні, але потім її було перенесено до Антиохії в Сирії, щоб бути ближче до грецького світу. Ту саму політику продовжували Антиох II (261—246 pp.), Селевк II (246—226 pp.) і Селевк ПІ (226—223 pp.). Хоч серед самої династії не було згоди й приходило не раз до внутрішніх спорів, еллінізація Сходу поступала1 успішно.
Найвизначнішою постаттю серед Селевкідів був Антиох ПІ Великий (223—187 pp.). Він зайняв престол як 20-літній юнак, але виказав незвичайну енергію в боротьбі з відосередніми силами, що розбивали його державу, й упродовж значного часу утримував не-порушену цілість своєї імперії. Він намагався також поширити свої границі в бік Єгипту й Малої Азії, але Рим не дозволив йому цього, й уперше Схід пізнав силу римської зброї. Невдачі Антиоха в боротьбі з римлянами підірвали його авторитет також серед східних народів. У той час уперше приходить до значення держава парфян — іранського племені, що під проводом династії Аршакідів готувалося зайняти провідне місце в Ірані. З-під влади Антиоха вийшли тоді Бактрія, Мідія, Вірменія. Як тільки закінчилася війна з римлянами, Антиох зараз виправився на схід рятувати свої провінції, але там поліг у боротьбі за якусь святиню.
Філопатора (187—175 pp.), що мало займався державними справами. Антиох IV Епіфан (175—164 pp.), брат Селевка, здобув престол силою й вів обережну політику супроти Риму. Але коли він напав на Єгипет і дійшов до Александрії, римляни рішуче виступили проти нього. Оповідали, що римський посол зазначив коло палицею довкола короля і зажадав, щоб [той] пристав на умови Риму, доки це коло перейде. Антиох мусив умову прийняти. Антиох IV намагався тісніше зв'язати різні частини своєї держави в одну цілість, але це викликало виступ проти нього різних народів. Між іншим, він хотів запровадити культ грецьких богів у Палестині. Жиди відповіли на це повстанням у 167 р. під проводом Мататія з роду Гасмонеїв та його сина Іуди з прізвищем Маккабі-Молот. Жиди віднеслися1 за допомогою до Риму, й сенат, вірний гаслові: «розділяй і пануй», визнав їх союзниками римського народу. Сйрія мусила знищити новопобудований флот і позбутися воєнних слонів. Римський посол Октавій поводився в Анти-охії так безоглядно, що підбурена юрба вбила його в 163 р. Боротьба в Палестині тяглася довший час. У 141 р. сирійські війська залишили Єрусалим, і жидівська держава стала вільною. В 131 р. сирійці знову здобули священне місто і зруйнували його мури. Але остаточно перемогли жиди й проголосили незалежність своєї держави.
По смерті Антиоха IV в Сирії почалася довголітня домашня війна між різними претендентами на престол (Антиох V Євпатор, 164—162; Деметрій І, 162—150; Александр Балас, 150—145; Деметрій II, 145—139; Антиох VI, 145—142; Антиох VII Сидет, 138—129; вдруге Деметрій П, 129—126; Антиох VIII Грипос, 125—96; Антиох IX, 114-4)5 pp.). Серед цієї ворохобні Сирія втратила остаточно східні провінції, а держава парфян поширилася аж до Євфрату.
Римські провінції. Під час війн із Македонією та Карфагеном Рим порядкував поволі відносини у своїх старих і нових провінціях. До половини II ст. до Хр. цих провінцій постало шість. Найстарша була С и ц и л і я, здббута по Першій Пунічній війні 241 р. Столицею її було Лілібеум. Другою провінцією була Сардинія з Корсикою, які римляни опанували в 238 р. По Другій Пунічній війні [було! організовано в 19.7 р. дві провінції на Піренейському півострові: ІспаніюБлижчу (Цитеріор), із столицею в Новому Карфагені, таїспаніюДальшу (Ультеріор), із столицею в Кордубі. Після Третьої Пунічної війни в 146 р. провінцією стала А ф р и к а, із столицею в Утиці. У той самий час утворено також провінцію Македонію.
Управа провінціями спочатку не була унормована. В Си-цилії на початку управу проводив консул, якого заступав претор. Так само під владу консулів перейшли Сардинія й Корсика, В 227 р. [було] утворено для провінцій двох преторів. Від давніх міських преторів вони відрізнялися тим, що мали повну владу, так само, як консули, тобто не тільки вели Суд, але мали також провід над адміністрацією і військом. Помічними урядовцями при преторі були квестор і легат та нижчі функціонери. Претор мав обов'язок об'їздити провінцію й відбувати суди в карних справах. Але претори бували тільки в Сицилії, Сардинії й Іспанії, — до інших провінцій висилали консулів або пропреторів. Взагалі римська влада по провінціях не була ширше зорганізована, й багато справ було залишено місцевій самоуправі.
Провінції відрізнялися від Італії тим, що їхні мешканці не були ані римськими громадянами, ані союзниками, але уважалися підданими Риму. Це підданство було в тому, що вони платили Римові данину. Оплати бували різні: в деяких провінціях творили десятину публічних доходів, в інших були менші. Часом їх обнижували, часом — підвищували. Данину збирали в натурі, різними продуктами, як збіжжя, віск, срібло, або грішми. До Риму належали також державні маєтності: ріллі, ліси, копальні, сконфісковані добра та ія. Але римське підданство не порушувало самоуправи провінцій. Усім містам [було] залишено їхні місцеві уряди, міські ради, збори, судівництво. Рим застерігав собі тільки нагляд та вирішування спірних справ.
Через те, що римська адміністрація була мало розвинена, Рим не збирав данин через своїх урядовців, а пускав доходи в державу окремим підприємцям, т. зв. публіканам. Вони складали в цілості прелімінований1 доход, а пізніше добували з населення визначені данини. При тому діялися не раз надужиття, і господарка публіканів невдовзі стала темною стороною Римської республіки.