Територіальний зріст Риму. Внутрішня консолідація Римської держави мала той наслідок, що сусідні племена мусили визнати над собою провід Риму. Рим віддавна належав до союзу латинських міст. Спочатку був членом союзу, пізніше почав боротьбу з головним містом — Альба Лонга, знищив її й сам взяв провід у свої руки. Але латинські міста піддавалися йому неохоче, так що зброєю мусив їх примушувати до союзу з ним. Нарешті в 493 р. прийшло до миру й обидві сторони підписали такий договір: «Між римлянами та всіма латинськими містами має настати мир, доки земля й небо існують. Не будуть [ні] воювати одне з одним, ані наводити звідкись ворогів, але противно — приходитимуть одне одному на допомогу з усіма своїми силами, а здобиччю із спільної війни поділяться порівну. Суди у справах приватних умов мають відбуватися впродовж 10 днів у місяці. До цього договору не вільно нічого додавати, ані нічого пропускати, коли на це згодяться римляни і всі латиняни». Отже, союз забезпечував латинським містам такі самі справи, як [і] Римові, але Рим був могутніший від сусідів і через те в недовгому часі дійшов до гегемонії. До цього союзу приступили потім щегерники — селянське плем'я, що сиділо між річками Ліріс та Аніс.
Грізнішими були екви й вольски, що із сусідніх гір безнастанно набігали на латинян, нищили їхні оселі й забирали здобич та людей у полон. Про боротьбу з ними залишилися тільки легендарні перекази. Гордий патрицій Марк Коріолан переслідував плебеїв, а потім, боячись народного суду, втік до вольсків і разом із ними рушив на Рим. Але проти нього вийшла мати Ветурія з найвизначнішими римлянками й запитала його, «чи виховала римлянина, чи зрадника батьківщини?» Коріолан забрався зі своїми вольсками з-під Риму.
Римлянам остаточно повелося зайняти шляхи, що лучили територію еквів з вольсками, й завдяки цьому вони перемогли кожний народ зокрема. На здобутій території Рим заснував перші свої колонії, що мали берегти пограниччя від нападів диких сусідів.
Рівночасно велася боротьба з етрусками. І тут зустрічаємо різні перекази — про Горація Кокла, що під стрілами ворогів запалив міст на Тібрі; про Муція Сцеволу, який намагався вбити етруського короля Порсенну й перед очима ворога показати таку хоробрість, що дозволив собі спалити руку; про дівчину Клелію, що з товаришками втекла з етруської неволі, але за намовою громадян знову повернулася в полон.
Римлянам спочатку не велося в боротьбі з могутньою Етрурією, що намагалася наново взяти Лаціум під свою владу. Але пізніше етруски ослабли у боротьбі з сиракузан-цями й галлами, й тільки тоді Рим осягнув перемогу над ними. Найважливішою подією було опанування пограничною етруською твердинею В є ї близько 396 р. Римський переказ приписує це діло героєві Маркові Фурієві Каміллеві. По погромі Веїв інші етруські міста склали договори з Римом, щоб забезпечити себе перед наїздом; у такий спосіб значення Риму ставало все більшим.
Наїзд галлів і війна з латинянами. Але зріст Риму перепинила несподівана катастрофа — набіг галлів. Галли, або кельти, належали до індоєвропейської групи народів і замешкували спочатку країни на північ від Альп. Пізніше перейшли альпійські провали і спинилися на низині над рікою ІІад. Вони вели ще напівкочове життя, залюбки годували свиней у дубових лісах, а управу ріллі уважали за заняття, не гідне свобідної людини. Галли були завзятими вояками. Озброєні мечами й списами, вони охоче кидалися до бою, із криком зустрічали ворога й, незважаючи на ніяку небезпеку, боролися до кінця. Войовничі ватаги галлів легко перемогли етрусків, а потім напали на Лаціум. Римське ополчення пробувало стримати наїзників над річкою Аллією в 390 p., але галли погромили римлян, напали на сам Рим, здобули слабі укріплення, спалили й пограбували місто і з великою здобиччю відійшли на північ.
Історію боротьби з галлами римські історики прикрасили різними переказами. Коли галли увійшли до Риму, то побачили там 80 сенаторів, що, немов статуї, нерухомо сиділи на ринку, — галли їх всіх вирізали. Серед ночі варвари хотіли здобути замок на Капітолії, але священні гуси, присвячені Юноні, своїм криком розбудили оборонців, й ті відігнали ворога. Галли домагалися викупу, й римляни були вже готові дати їм 1000 фунтів золота, але на допомогу Римові прийшов Камілл, звів із ворогами бій і вигнав їх із Італії.
Напад галлів був тяжкою катастрофою. Місто було зруйноване, треба було його наново відбудовувати і фор-тифікувати. Цю справу за переказом, провів Камілл, якому громадяни дали ім'я «другого засновника Рима». З того часу походить, правдоподібно, старий мур Рима, що його приписували королеві Сервієві Туллієві. Щоб наново розбудувати місто, римський патриціат мусив поробити поступки плебеям, і зрівняння станів поступило1 скоро вперед.
Зруйнований Рим втратив значення серед сусідніх племен і поволі мусив його здобувати назад. Наново треба було вести війну з вольсками та етрусками. Що більше — латиняни почали змагати до самостійності. В 358 р. Римові ледве вдалося поновити з ними союз. Але, відчуваючи непевність того об'єднання, римляни почали шукати підмоги в дальших народів.
Ba височинах Апеннін. Ці гірські племена відзначалися великою енергією і розмахом та безнастанно напирали на родючі побережні низини. Частина їх — кампани, лукани, брутійці — вже перше опанували Південну Італію. Рим уклав мир із -самнітами, щоб забезпечити проти їхнього наїзду, а рівночасно — щоб мати союзника проти латинян. У 348 р. прийшло також до умови між Римом та Карфагено м —могутньою фінікійською державою, що тримала у своїх руках торгівлю у західній частині Середземного моря. Карфагеняни забезпечили Римові владу над [".: латинянами.
Латиняни бачили, що ці союзи Риму звертаються проти них, що Рим готується цілком їх поневолити. Вони добули собі за союзників кампанів і в 340 р. повстали проти Риму. Три роки тривала війна — сили були рівні. Але римляни кинули своє військо на Кампанію г там розбили полки кампанів. Тоді почали систематичну боротьбу з латинськими містами і врешті осягнули повну перемогу.
Але своєї перемоги Рим не використав проти латинян. Політична тверезість наказувала римлянам приєднати собі найближчих сусідів у лагідний спосіб, бо Рим ніколи не зазнав би спокою, коли б зараз за його мурами жили невдоволені піддані. Римляни розв'язали1 дотеперішній Латинський союз, але на його місці утворили нову союзну державу на нових основах. Кожне місто входило тепер у Союз із самим тільки Римом,—між собою латинські оселі не могли вже провадити ніяких переговорів. Союз із Римом для кожного міста був складений в іншій формі. Деякі оселі (Тускулум, Ариція) дістали повне римське право: здобули права римських громадян, могли голосувати на зборах у Римі й користатися з усіх привілеїв, які прислугували римлянам. Інші міста (Тібур, Пренесте) заховали давню внутрішню автономію. Третя група дістала обмежене громадянство, без права голосу на римських зборах, але користувалася цивільним правом нарівні з римлянами. В такий спосіб Рим розбив небезпечний для себе Латинський союз, але його членів затримав при собі й приготував дорогу до їх повного об'єднання під своїм проводом.
Війна із самнітами. Свою перемогу Рим використав також на те, щоб поширити свій вплив на Кампанію. Ця родюча країна дійшла тоді до великого розвитку, мала густі оселі, розвинені міста й значну торгівлю. Найбільше кампанське місто Капуа було примушене ввійти в союз із Римом. Під опіку Рима піддалися також кампанські грецькі колонії, що не були певні своєї долі серед італьського населення. Рим здобував собі провідну роль у Південній Італії.
Але ці успіхи римлян підняли проти них с а м н і т і в. Через опанування Кампанії Рим замикав їм доступ до побережжя. Давній союз пішов у непам'ять, і між Римом та самнітами розгорілася велика війна, що тривала з перервами тридцять^ кілька років (327—290 pp. до Хр.). Ця боротьба була для Рима* дуже трудна і небезпечна. Гірська країна, яку замешкували самніти, з природи була недоступна, й малі сили легко могли її боронити. Самнітське військо ділилося на дрібні відділи, які дуже завзято боронили кожний перехід у горах. Важко озброєні римські легіони не могли їм дати ради. А коли навіть і займали якусь частину країни, то війна не кінчалася, бо скотарське населення переходило в інші околиці й там далі ставило опір римлянам.
На початку війни римляни забезпечилися в Кампанії, щоб звідси вести наступ на Самніум. Але перші спроби покінчилися невдачею. Римське військо необережно ввійшло в гірські провали, й тут,- під Кавдіумом,у321р. самніти оточили римлян і їх погромили. Римляни мусили погодитись на некорисний мир. Але цей мир вони використали на те, щоб збільшити своє військо й удосконалити тактику. В ті часи легіон поділено на менші відділи — Манілу ли, бо менші частини на гірському терені краще могли розвинутися в бою проти дрібних самнітських відділів.
У 316 р. війна почалася наново. Самніти скористалися з того, що головні римські сили пішли до Кампанії, наїхали на Лаціум і дуже його знищили. Але римляни невдовзі взяли гору й поволі, але систематично почали підбивати самнітську територію. На здобутих просторах закладали свої колонії, що ставали точками опору для армії. Передусім вони обсадили річку Ліріс (Фрегелле та ін.), а потім перейшли навіть за Апенніни до Апулії (Луцерія). Самніти добули собі тоді допомогу сусідніх племен, а саме етрусків, еквів і навіть колишніх римських союзників—терників. Римляни мусили вести війну на кілька фронтів. У 304 р. прийшло дО перемир'я. В руках Риму залишилися майже всі здобуті простори, що оточували самнітів від заходу й полудня.
Боротьба поновилася ще в 298 р. Самніти виступили тепер спільно з етрусками й галлами, а також приєднали собі поміч Тарента — найбільшої грецької колонії у Південній Італії. Зате римляни мали на своєму боці сабельські племена й умбрів на півночі та Алулію на полудні. Римські легіони пішли походом далеко на північ на Умбрію й там, під Сентинумом, у 295 р. погромили самнітську коаліцію. Потім перенесли війну до країни самнітів. Врешті в 290 р. самніти погодились на мир. Римляни залишили їм незалежність, але римські колонії замикали вже Самніум з усіх сторін, так що він фактично був залежним від Риму й утратив політичне значення.
Ь самнітських війн римляни осягнули ту важливу користь, що зайняли Умбрію, країну сенонів, та Піценум над Адріатичним морем. Так само частина Апулії визнавала римську владу.
Із римських діячів цеї доби найпомітніше виступає постать цензора АппіяКлавдія. Він займався головно перебудовою Рима й дав почин монументальним римським будовам. Він побудував перший мурований гостинець, із Рима до Капуї, на віддаль до 200 км, — це славна Аппійова дорога. Не менш [ імпозантним його ділом були водопроводи, що простягалися на 1600 м і з гір спроваджували здорову воду до маляричного Рима. Ці будови Аппій Клавдій вів, не питаючись ні в кого дозволу, видав на них великі суми з державного скарбу й полишив по собі безсмертний пам'ятник. Дуже дбав він про прихильність народної маси, до сенату покликав багато простих громадян, а навіть таких, що їхні предки були невільниками. Патриції ненавиділи його за це, але народ ішов сліпо за ним. Він своїм авторитетом і упертістю немало причинився до реорганізації римського війська й перемоги над самнітами.
Але ці успіхи римлян підняли проти них с а м н і т і в. Через опанування Кампанії Рим замикав їм Доступ до побережжя. Давній союз пішов у непам'ять, і між Римом та самнітами розгорілася велика війна, що тривала з перервами тридцять кілька років (327—290 pp. до Хр.). Ця боротьба була для Рима дуже трудна і небезпечна. Гірська країна, яку замешкували самніти, з природи була недоступна, й малі сили легко могли її боронити. Самнітське військо ділилося на дрібні відділи, які дуже завзято боронили кожний перехід у горах. Важко озброєні римські легіони не могли їм дати ради. А коли навіть і займали якусь частину країни, то війна не кінчалася, бо скотарське населення переходило в інші околиці й там далі ставило опір римлянам.
На початку війни римляни забезпечилися в Кампанії, щоб звідси вести наступ на Самніум. Але перші спроби покінчилися невдачею. Римське військо необережно ввійшло в гірські провали, й тут, під К а в д і у м ом, у 321 р. самніти оточили римлян і їх погромили. Римляни мусили погодитись на некорисний мир. Але цей мир вони використали на те, щоб збільшити своє військо й удосконалити тактику. В ті часи легіон поділено на менші відділи — Манілу ли, бо менші частини на гірському терені краще могли розвинутися в бою проти дрібних самнітських відділів.
У 316 р. війна почалася наново. Самніти скористалися з того, що головні римські сили пішли до Кампанії, наїхали на Л аціум і дуже його знищили. Але римляни невдовзі взяли гору й поволі, але систематично почали підбивати самнітську територію. На здобутих просторах закладали свої колонії, що ставали точками опору для армії. Передусім вони обсадили річку Ліріс (Фрегелле та ін.), а потім перейшли навіть за Апенніни до АпулІЇ (Луцерія). Самніти добули собі тоді допомогу сусідніх племен, а саме етрускш, еквів і навіть колишніх римських союзників—герни-ігів. Римляни мусили вести вишу на кілька фронтів. У 304 р. прийшло до перемир'я. В руках Риму залишилися майже всі здобуті простори, що оточували самнітів від заходу й полудня.
Боротьба поновилася ще в 298 р. Самніти виступили тепер спільно з етрусками й галлами, а також приєднали собі поміч Тарента — найбільшої грецької колонії у Південній Італії. Зате римляни мали на своєму боці сабельські племена й умбрів на півночі та Апулію на полудні. Римські легіони пішли походом далеко на північ на Умбрію й там, під Сентинумом, у 295 р. погромили самнітську коаліцію. Потім перенесли віїіну до країни самнітів. Врешті в 290 р. самніти погодились на мир. Римляни залишили їм незалежність, але римські колоші замикали вже Самніум з усіх сторін, так що він фактично був залежним від Риму й утратив політичне значення.
В самнітських війн римляни осягнули ту важливу користь, що зайняли Умбрію, країну сенонів, та Піценум над Адріатичним морем. Так само частина Апулії визнавала римську владу.
Із римських діячів цеї доби найпомітніше виступає постать цензора АппіяКлавдія. Він займався головно перебудовою Рима й дав почин монументальним римським будовам. Він побудував перший мурований гостинець, із Рима до Капуї, на віддаль до 200 км, — це славна Аппійова дорога. Не менш імпозантним його ділом були водопроводи, що простягалися на 1600 м і з гір спроваджували здорову воду до маляричного Рима. Ці будови Аппій Клавдій вів, не питаючись ні в кого дозволу, видав на них великі суми з державного скарбу й полишив по собі безсмертний пам'ятник. Дуже дбав він про прихильність народної маси, до сенату покликав багато простих громадян, а навіть таких, що їхні предки були невільниками. Патриції ненавиділи його за це, але народ ішов сліпо за ним. Він своїм авторитетом і упертістю немало причинився до реорганізації римського війська й перемоги над саммітами.
Конфлікт з Тарентом. Під час самнітських війн римляни ввійшли в близький контакт із Великою Грецією. Багаті грецькі міста, що обсіли довкола південні побережжя Італії, спочатку прихильно ставилися до Риму, що боронив їх від небезпеки нападу варварських гірських племен. Греки в Італії, так само як у своїй батьківщині, не зуміли об'єднатися в одну державу. Кожне місто було для себе окремою територією, і весь зміст життя їх скупчувався на морській торгівлі та дрібній боротьбі політичних партій, що боролися за владу.
На першому місці серед грецьких міст стояв Т а р є н т — багате купецьке місто, що розпоряджалося великим флотом і дійшло до незвичайного добробуту та багатства. Та-рентський патриціат цікавився мистецтвом і літературою, охоче підпомагав театрові, гостив мандрівних поетів і філософів, але найохочіше витрачав час на бенкети й гучні народні свята. Політичний провід був у руках амбітних демагогів, «що виявляли свою діяльність там, де не було нічого до роботи, а не являлися туди, куди їх кликав справжній інтерес» (Момзен).
Відносини Тарента до Риму не відзначалися постійністю. В місті існували дві партії: одна, поміркована, бажала заховати добрі купецькі відносини з римлянами, друга, радикально-національна, виступала гостро проти «варварів», що безнастанно поширювали свою територію. Відносини загострилися, коли Рим вислав своє військо на підмогу Фуріям — конкурентові Тарента в Південній Італії, щоб оборонити їх від нападів луканів. Тарентійці бачили тут порушення своїх торгових інтересів і відповіли на це тим, що пристали до протиримської коаліції. В 285 р. проти Риму знову повстали всі сусідні народи — етруски, самніти, галли, сенони, лукани, брутійці. У перших боях римляни понесли значні втрати, але скоро прийшли до рівноваги, в кількох битвах розгромили ворогів і закріпили за собою нові терени. Дуже гостро вони обійшлися із сенонами, що недавно увійшли у союз із Римом, а тепер його зрадили: майже все плем'я було винищене, а на адріатичному побережжі [були] засновані латинські колонії (Сена Галлика).
Тарент у самій війні не брав участі, й римляни самі-уникали з ним зачіпок. Але війна вибухнула з іншої причини. Щоб захистити нову займанщину над Адріатичним морем, із Рима" [було] вислано туди кілька кораблів. Римський флот по дорозі вступив до Тарента, зазначаючи свою приязнь до міста. Але тарентійці прийняли це як провокацію. Міська юрба, підбурена демагогами, кинулася на римські кораблі, здобула їх, знищила весь вантаж, залогу почасти вимордувала, почасти запродала в неволю.
Римляни належно оцінювали небезпеку, розуміючи, що Пірр разом з італьською коаліцією може остаточно знищити Римську державу. Отже, не щадили ніяких жертв, щоб найкраще підготуватися до зустрічі з ворогом. Народні збори ухвалили окремі податки, до воєнної служби притягнули всіх, хто тільки міг носити зброю,—навіть безземельних пролетарів, прочистили непевні елементи в союзних містах. Головна римська армія рушила на південь, щоб не дати Піррові получитися із самнітамиїі етрусками.
До першого бою прийшло біля Гераклеї в280р. до Хр. Битву розпочала з обох сторін кіннота. Римлянам пощастило відкинути ворога. Тоді рушила піхота: вперше римські легіони зустрілися з грецькими фалангами. Сім разів війська зударялися, й бій тривав усе далі. У зустрічі поліг один із найкращих офіцерів Пірра — Мегакл, а що він того дня носив Піррову зброю, всі думали, що це король упав. Пірр мусив відкрити голову й заспокоювати замішані ряди. Серед бою він вивів проти римлян своїх слонів. Серед римської кінноти постав переполох, і військо кинулося тікати. Тільки один хоробрий списоносець поранив у ногу слона і стримав грецький наступ. Ця битва коштувала римлянам 7000 убитими й пораненими та 2000 бранців. Остаточно переміг Пірр, але й він поніс такі втрати, що його перемога рівнялася поразці. Пізніше «Пірровою перемогою» називали воєнну перемогу без удачі.
З римськими бранцями Пірр поводився по-лицарськи й за грецьким звичаєм запрошував їх вступити до свого війська. Але римляни відповіли йому, що вони не наемники, а народне військо. Пірр бачив, що нелегко йому буде перемогти римлян, і рішився на переговори. Він годився на мир під умовою, що Рим зречеться влади над грецькими містами й поверне свободу всім італьським народам. Пірровим послом до Риму був фракієць Кінеас — зручний дипломат, зручний бесідник, якого порівнювали з Демосфеном. Похвалами, підлещуванням і дарунками він намагався приєднати римлян до свого короля. Але проти миру виступив рішуче старий цензор Аппій Клавдій, тоді вже знемощілий і сліпий. Вш спочатку мовчки прислухався до нарад, а потім заявив: «Віддавна терпів я з причини моєї сліпоти, а тепер я вдячний долі, що вас не бачу, як роздумуєте над тими умовами. Коли б я ще був глухий, щоб не чути ваших ганебних промов!» Його гаряча промова переконала сенат: Піррів посол дістав відповідь, що Рим доти не буде переговорювати з королем, поки той не забере війська з Італії.
Пірр на звістку про невдачу переговорів рішився йти походом на сам Рим, щоб упокорити горде місто. Під його прапори перейшли тепер усі італьські народи, й він без перешкоди дійшов до Лаціума. Але Рим тим часом приготовлявся до оборони. На місце тих, що впали в бою, [були] утворені нові легіони з патріотичної молоді. Одна римська армія стояла на сторожі міста, друга ввійшла до Етрурії, щоб не дати етрускам і галлам получитися з Пірром, третя зайшла Піррові ззаду й перервала його получения з грецькими містами. Пірр побачив, що римляни хочуть його оточити, й мусив уступити на південь. Зиму 280—279 pp. перебув він у Таренті.
Навесні римське військо увійшло до Апулії. Пірр пішов туди зі своїми полками, й під Авскулумому 279 р. прийшло до бою. Одна й друга сторони виступили з великими силами та з уліпшеною організацією. Пірр поділив свої фаланги на менші відділи, щоб дорівняти римським когортам, а римляни приготували окремі воєнні вози для забезпеки проти слонів. У бою остаточно переміг Пірр. Але його перемога не мала ніяких політичних наслідків. Хоч римляни уступили з поля бою, але сили їх наново доповнювалися, й римські залоги, розставлені по всій Італії, не дозволяли італьським племенам об'єднатися з Пірром. Боротьба затяглася в нескінченність.
Кінець Пірра. Пірр, знеохочений італьськими відносинами, пробував здобути собі успіхи деінде — в Сицилії. Тамтешні грецькі колонії, під проводом Сиракуз, просили в нього допомоги проти Карфагена, що почав завойовувати острів. У 278 р. Пірр рушив на Сицилію. Спочатку справа йшла добре, він відбив карфагенян, получив грецькі міста в один союз, почав розбудовувати нову державу, побудував значний флот. Але через недовгий часовій знеохотив греків до себе, бо не шанував їхнього устрою і звичаїв, а все вирішував своєю владою. Як скоро пОстала Сицилшська держава, так швидко почала вона занепадати.'
Тим часом в Італії римляни використовували виїзд Пірра. Щоб розбити його імперіалістичні плани, Рим уклав договір fa Карфагеном. Обидві держави зобов'язалися підпомагати одна одній на суходолі й на морі, поборювати всюди Пірра й укласти з ним мир тільки за спільним порозумінням. Хоч цей союз не був дуже тривкий, бо обидва контрагенти не зовсім собі довіряли, все ж їх договір підірвав широкі плани Пірра. В самій Італії римляни поволі, але систематично відвойовували втрачені простори, укршилися в самнітськш країні, зайняли Луканіїо і Бруттіїо, врешті почали здобувати грецькі міста на побережжі.
Коли в 276 р. Пірр повернувся з сицилійської експедиції, [то] застав відносини ще гіршими, як їх залишив. Тільки один Тарент визнавав іще його протекторат. Але король уважав негідним своєї слави поступатися без бою з Італії й рішився ще раз ударити на римлян. Він рушив на підмогу самнітам і під Беневентому 275 р. напав на римське військо. Але частина його війська не встигла вчасно, й римляни під проводом консула Манія Курія відбили наступ. Пірр за своїм звичаєм серед бою випустив на римлян своїх слонш. Але римські стрільці наполохали звірів, і ті кинулися на власне військо. Битва закшчилася перемогою римлян. Пірр втратив великий табір, масу воєнного матеріалу, а передусім довір'я союзників. Після цього вже більше не мав чого робити в Італії і в 275 р. повернувся до свого Епіра. Там іще пробував здобути македонську корону, але згинув марною смертю у вуличній бійці в Аргосі в 272 р.
Історики, порівнюючи діяльність короля Пірра з Александром Великим, указують на те, що вш мав такі самі сміливі плани, як і великий македонець. Але Пірр вів своє діло в більш Бронзовий посуд (із Геркуланума і Помпеї)
несприятливих обставинах. Не мав він такої вірної армії, як Александр, а розпоряджався тільки найманими полками й непевними союзниками. Александр на Сході не зустрічав національного опору, тим часом Пірр мав проти себе сконсолідовану Римську державу й демократичні грецькі міста. Тож і висліди були інші. «Ціло Александра пережило його, хоч творець передчасно помер. Щодо Пірра, то він бачив власними очима занепад усіх своїх планів, доки прийшла до нього смерть. Вони обидва були сміливі й великі натури, але Пірр був тільки добрим полководцем, а Александр передусім найгеніальнішим політиком своєї доби. І коли героя від авантюриста відрізняє тільки розуміння того, що можливе і що неможливе, то Пірра треба зарахувати до авантюристів. А все-таки з іменем епірота лучилися дивний чар й особливе • спочування. Вони виходять почасти з його лицарськості й милого особистого чару, але ще більше з того, що це перший грек, який зустрівся в бою з римлянами. Боротьба між фалангами й когортами, між найманою армією й народним ополченням, між королівством і сенаторським режимом, між індивідуальним талантом і національною силою, — ця боротьба між Римом та еллінізмом уперше велася в боях між Пірром та римськими полководцями» (Момзен).
Старовинні цистерни у Карфагені
Коли Пірр залишив Італію, римляни без великого труду докінчили пацифікацію1 збунтованих племен і міст. Єдиний Тарент, в якому залишилася Піррова залога, не хотів відкрити воріт Римові. Але коли в 272 р. до міста підплив карфагенський флот і почав блокувати порт, тарентійці рішилися визнати владу Риму. Рим залишив Тарентові самоуправу, але з умовою, що його мури повинні бути зруйновані, а флот і зброя віддані римлянам. У 270 р. римське військо здобуло також Регіум, в якому довгий час рядили збунтовані вояки. Таким чином, вся Італія стала римською країною.
Італійський союз. Коли закінчилися війни Риму з народами Італії, Римська держава завела порядок, який названо Італьським союзом. Цей союз складався з численних країн і міст, що стояли у різних відносинах до свого центру—Рима. Членів союзу поділено на три категорії: римських громадян, латинян і союзників.
Римські громадяни — це були мешканці самого Рима й деяких міст, що були в особливо тісних зв'язках із • столицею. Громадяни мали права: 1) укладати між собою правні подружжя; 2) володіти й дідичити землю; 3) голосувати на народних зборах; 4) бути урядовцями; 5) від присуду урядів відкликуватися2 до народу. Деякі завойовані міста діставали неповне громадянство, без права брати участь у зборах і бути урядовцями. Обов'язки громадян були — служити у війську й платити податок.
Л а т и н я н и не були громадянами Рима, але їхні міста творили немов окремі республіки, організовані на зразок столиці. Там вони мали повні права. Окрім того, мали право входити в подружні зв'язки й цивільні умови з римлянами. Латиняни доставляли Римові помічне військо.
Союзники, тобто союзні міста, не мали одноціль-ного устрою, а кожна оселя мала осібні зв'язки з. Римом на основі окремого союзу. Деякі мали повну самоуправу, інші були в правах обмежені. Не вільно було їм входити в ніякі зв'язки з іншими містами, а всіма їхніми справами кермував Рим. Союзні міста доставляли також Римові військову допомогу.
Італьський союз складався з різних племен і народів. Окрім латинської мови, були тоді відомі діалекти етруський, умбрійський, оскійський, іллірійський і на полудні — грецька мова. Але під впливом Рима почалася романізація всіх членів держави.