Країна і народи. Італія займає осереднє1 місце серед островів Середземного моря. Це її розташування немов предестинувало2 її до провідної ролі в середземноморському світі. Від північних народів вона була забезпечена двома гірськими валами — Альпами та Північними Апеннінами. Хоч ці гори не є неперехідні, все ж вони затримували нагальні наступи варварів. Апенніни розділяють Італію на дві частини: одна звернена до Адріатичного моря, друга — до Тирренського. Побережжя Адріатичного моря, рівні й пологі, не притягали до себе більшого комунікаційного руху, зате західний, тирренський берег мав багато природних пристаней, і тут мореплавство могло успішно розвиватися. На заході найскоріше дозріли політичні організми, й на цій стороні розігралися головні історичні події країни. Італія, говорили, звертається лицем до заходу так, як Еллада — до сходу.
Від Греції Італія відрізнялася корисно тим, що мала багато родючих рівнин, через що хліборобство було тут головним заняттям населення, а селянський стан був основою могутності держави. Італія в старовинну добу мала багато лісів, а лагідне підсоння сприяло розвиткові садівництва та виноградарства. З мінеральних багатств були тут мідь і залізо. Сусідство моря дуже скоро розвинуло торгівлю і спричинило зріст культури.
Якого походження були найдавніші мешканці Італії, про це є тільки здогади. Одні дослідники вважають їх за приходній з Іспанії та Полудневої Франції, інші шукають їхню батьківщину в Північній Африці. Цих автохтонів перемогли, пізніше племена індоєвропейського походження, яких називаємо і т а л і к а м и. Вони прийшли з півночі, а мандрівка їх Римський краєвид. Аппійова дорога і гробниця Куріаніїв
тривала приблизно від 1700 до 1200 р. до Хр. Приходили вони різними ватагами в різні часи, так само як грецькі племена — до Греції. Вони мали вже деяку культуру, відзначалися моногамією й сильно розвиненою владою батька в родині. На основі мови можна поділити їх на дві групи: у м б р і й с ь к о-о с к і й с ь к у, до якої належали умбри, сабіняни, самніти, кампани, лукани й інші, та латинську, що її творили латиняни. На сході деякі країни зайняли іллірійські племена, як венеди, в околиці теперішньої Венеції', та япіги — в Апулії. В околиці Генуї сиділи лігурійці, неясного походження. Побережжя Південної Італії зайняли грецькі колоністи, що дали початок значним містам, як Куми, Неаполь, Регіон, Локри, Кротон, Сибаріс, Тарент, — уся країна дістала назву Великої Греції. На Сицилії по одному боці жили греки в таких містах, як Акрагас, Сиракузи, Мессіна, по другому шукали осель фінікіяни.
Таким чином, давня Італія творила таку саму племінну мозаїку, як [ij тодішня Еллада. Але поодинокі народи не жили в таких замкнених, недоступних улоговинах, як грецькі племена. Завдяки рівнинному положенню Італії перехід з одної країни до другої не був важким, тому й легше прийшло тут до об'єднання в одній державі.
Етруски. Був іще один захожий народ в Італії—етруски. Вони займали гористу країну від Північних Апеннін по Середній Тібр. Сусіди звали їх також тиренами, тирсенами або тусками. Геродот у своїй «Історії» оповідає, що цей народ прийшов до Італії морським шляхом із Малої Азії. Новочасні досліди потвердили цю традицію: так, наприклад, на острові Лемнос знайдено напис, мова якого є подібна до етруської. Це було плем'я, посвоячене з малоазійськими народами, не індоєвропейське. До Італії вони прийшли в 1000—800 pp. до Хр.
Етруски розвинули в себе значну культуру. Заховалися останки їхніх будов, а саме пишно уладжені гробниці. З архітектурного боку вони звертають увагу тим, що вперше зустрічаємо тут луки й склепіння. Етруські саркофаги прикрашені фігурами чоловіків і жінок, в яких людські постаті віддано з великим реалізмом. Високо стояла в них різьба звірячих фігур. Познаки етруського впливу носять т. зв. Капітолійська вовчиця і химера. Етруски вміли обробляти не тільки мідь, але й залізо, і їхні вироби відзначаються багатством орнаментики.
На етруських виробах, особливо на вазах, та в їхніх мальовилах знати грецькі впливи ранньої доби. Етруски елементів розвинути у власному мистецтві. Виявляється в них якась дивна закостенілість стилю. У релігійних віруваннях етрусків виступають різні демони й дивовища; їхні жерці — гаруспіки—залюбки займалися ворожінням із блискавок, громів та звірячих тельбухів.
Етруски створили першу більшу державу в Італії. Зав'язком її був союз 12 етруських міст під проводом Веїв, що злучилися більше для релігійних функцій, ніж для політичних потреб. Пізніше етруська влада поширилася на полуднє і на північ. На полудні етруски опанували оселі над Тібром, між ними також Рим, і сягнули до Кампанії, де їхніми містами були Капуя і Ноля. На півночі перейшли поза Апенніни,
в надпаданську низину, й заволоділи нею аж до Адріатичного моря. Етруски мали свій флот, провадили живу торгівлю, особливо на Тирренському морі, що від них дістало назву. Вони не раз зброєю боронили свої торговельні терени. Близько 600 р. до Хр. вони звели боротьбу з греками за Массалію (Марсилію) і до спілки з карфагенцями розбили грецький флот біля Корсики.
Але етруська гегемонія в Італії утрималася недовго. Спочатку етруски втратили полудневі провінції. В 474 р. до Хр. під Кумами погромив їх сильно сиракузанський флот, й етруски мусили зректися панування над грецькими колоніями. Частину Кампанії зайняли тоді самніти, що зійшли з гір. На півночі етруски також мусили звести боротьбу з галлами й остаточно залишили надпаданську низину. Етруська держава не мала внутрішньої сили, щоб оборонитися від різних ворогів, і остаточно повернулася до своїх первісних меж. На її місці першу роль в Італії почав відігравати Рим.
Початки Риму. На південь від Етрурії, по лівому боці Тібра, простягалася широка низина — Лаціум, яку замешкували латиняни. Вони жили в невеликих оселях, що скупчувалися біля оборонних міст, покладених на горбах.
Значнішими місцевинами були Альба Лонга, Пренесте, Ту-скулум, Тібур, Ариція, Лаврентум, Лавініум та ін. Ці міста творили разом союз для релігійних цілей під проводом Альби Лонги. З політичного життя цієї організації не знаємо нічого певного. Аж у пізніші часи римські історики прикрасили це давнє минуле різними переказами. Засновником держави мав бути троянець Еней, що по зруйнуванні Іоіона (Трої) приплив до Лаціума, переміг короля рутулів Турна, оженився з Лаві-нією, донькою Латина, короля Лаврентума, й по ньому одідичив королівську владу. Його син Асканій заснував Альбу Лонгу й дав початок династії альбанських королів.
Між латинськими оселями пізніше на перше місце висунувся Рим. Свій розвиток він завдячував положенню над сплавним Тібром, у місці, де через ріку проходив найбільший шлях із півночі на південь. Із горбів, що лежали по лівому боці ріки, до поселення й оборони найкраще надавався Пала-тин, — з широкою плоскорівнею на горі та стрімкими стоками. Римська традиція вказувала тут найдавнішу оселю, а археологічні знахідки вказують, що людське життя з'явилося тут ще в II тис. до Хр. Окремо існувала оселя на Квіринаді. Тутешнє населення ховало небіжчиків у могилах, коли наПалатині були тілопальні похорони. В VIII або VII ст. ці обидві оселі получилися в одне місто, разом з оселями на Капітолії, Віміналі, Есквіліні й Целії.
Римські історики подавали як рік заснування Риму 753 р. до Хр. Місто мали заснувати брати-близнюки Ромул і Рем, онуки альбанського короля Нумітора, що чудотворним способом вирятувалися від смерті. Брат Нумітора, король Амулій, хотів їх потопити, але кіш, в якому кинули їх до ріки, затримався при фіговому дереві, дітей нагодувала своїм молоком вовчиця, а пізніше виховав їх пастух Фавстул. Коли хлопці підросли, забили Амулія, королівську владу віддали Нуміторові, а самі вирішили побудувати нове місто, — там, де їх вирятувало. З лету птиць ворожили, хто має надати назву оселі, — над Ромулом перелетіли 12 супів1, і він став засновником міста. Він обвів довкола борозною горб Пала-тина й так зазначив границю міста. Коли ж Рем почав насміхатися з брата, Ромул убив його і заповів, що те саме зустріне кожного, хто схоче перейти мури міста.
Новочасні історики думають, що Рим укріпили етруски тоді, як поширювали свою державу на південь. Навіть ім'я Ромула виводять з назви етруського шляхетського роду «Румлна». Так само імена останніх римських королів — Тарквініїв — є етруськими. Що етруски панували в Римі, про
Римська вовчиця. Бронзова різьба з VI ст. до Хр. Близнюків Ромула і Рема додано до різьби в часи Ренесансу це свідчать, крім того, відзнаки римських королів (плащ, крісло, палиця), які перейнято від етрусків, а також етруські впливи в релігії і мистецтві.
Устрій Риму. Основною клітиною в організації римлян була р о д и н а. До неї належали батько родини, його жінка, діти — навіть дорослі сини зі своїми жінками й дітьми. Батько мав над родиною необмежену владу. Поки він жив, навіть дорослі сини не мали своєї волі, у всьому мусили йому підлягати. Батько був паном і суддею родини, міг синів карати смертю, вільно було йому їх позбутися, запродати в неволю, навіть убити. Жонатий син ставав власновільним тоді, коли годився на це батько й святочно визволяв його з-під своєї руки. Доньки відходили з родини, коли віддавалися заміж. Батько кермував усім майном родини, розпоряджався й тим, що діти добули своєю працею або дістали від кого-небудь у дарунок чи в записі. Батько від імені родини відправляв молитви й релігійні обряди. При домашньому вогнищі й образах богів-опікунів скупчувалося все життя родини. По смерті батька місце його заступав найстарший син. Йому підлягали молодші брати й сестри, а також мати-вдовиця. Зрештою жінка в хаті була не невільницею, а повною господинею й кермувала самостійно жіночим господарством. Сувора батьківська влада давала родині Ромул і Рем між пастухами. Різьба на вівтарі, знайденім в Ocmit
велику суцільність і єдність. Родина — це був фундамент, на якому стояла вся суспільна організація Риму.
Споріднені родини творили р і д (гене). Рід мав свої спільні богослужіння й місця похоронів і утримував свою генеалогію. Роди лучилися в к у р і ї, яких у давньому Римі було ЗО. Громадяни, належні до цих курій, творили верхню верству, що звалася патриціями. Вони виводилися від найдавніших поселенців Риму. Решта населення мала назву плебеїв. Належали до них підбите населення, всякі чужинці й захожі люди, що прийшли до Риму в пізніші часи. Патриції творили замкнений клас й не допускали плебеїв ані до подружжя в своїх родинах, ані до своїх релігійних обрядів.
У Римській державі верховну владу мав спочатку король. Першим королем уважали Ромула (753—716 pp.), засновника Риму, що мав утвердити весь римський устрій. Дальшим королям приписували розвиток різних громадських і державних установ. І так Нума Помлілій (715-—672 pp.) мав увести релігійні обряди й свята; Туллій Гостілій (672—640 pp.) здобув Альбу Лонгу й побудував у Римі будинок (курію) для сенату; Анк Марцій (641—616 pp.) укріпив Рим і заснував порт Остію; Тарквіній Старий (616—578 pp.) мав провести каналізацію в Римі; Сервій Туллій (578—534 pp.) завів Поділ на центурії й обвів Рим мурами; Тарквіній Гордий (534—510 pp.) був останнім королем.
Про перших королів важко сказати, чи це справді історичні постаті, — можливо, що їх видумали римські історики, щоб більш пластично пояснити початки Риму. Але останні королі — Тарквінії — без сумніву існували й походили з ЕтрурІЇ: в етруських гробницях знайдено написи, де згадується ім'я «Кневе Таркунієс Румакв».
Король у державі мав таку владу, як батько в родині. Він кермував усіма державними справами, видавав закони, призначав урядовців, укладав договори із сусідами, завідував державним скарбом, проводив1 у.війні. Він був найвищим суддею, мав право засуджувати громадян на тілесну кару й на смерть. На знак цієї влади при ньому йшли 12 лікторів — слуг із в'язанками різок і застромленими в них сокирами. Король від імені держави складав жертви богам, вів провід у всіх богослужіннях, призначав жерців. При його домі стояла святиня богині-опікунки Вести. Він також був головним жерцем і з різних знаків відгадував волю богів. Королівську владу розвинули королі з етруського роду й завели в Римі етруські королівські відзнаки: палицю із слонової кості з образом орла, червоний плащ, червоні черевики, золотий вінець, т. зв. курульне крісло, прикрашене слоновою кістю, й уряд лікторів.
Але влада королів не була необмежена. Кожний новий король мусив здобути визнання провідної верстви патриціїв. Влада його полягала на договорі з громадою. Громаду репрезентував сенат — рада старшин, що складалася з 300 Химера, Бронзова різьба з V ст. до Хр.
членів — по 10 в'щ кожної курії. Король мав обов'язок питатися порад сенату в кожній важливій справі. По смерті короля державна влада переходила до сенату й він призначав заступника короля (інтеррекса), але щоп'ять днів іншого; хенат проводив також обрання короля.
Патриції збиралися також на куріальні збори (комі-ціа куріата). В них міг брати участь кожний батько родини. Але щ збори могли відбуватися тільки на доручення короля й не мали права вести дискусій. Промовляв тільки той, кому дозволив король. Ці коміції рішали про війну, потверджували деякі закони, вирішували судові справи, коли засуджений на смерть зголосив відклик. Куріальні збори урочисто вручали владу яовообраному королеві.
Громадяни вищого класу, патриції, мали в державі рівне становище. Не зважали на те, чи хто був багатий, чи бідний, — усі користувалися однаковими правами. І навіть верхній одяг для всіх був однаковий — білі вовняні тоги. Головним обов'язком громадян була воєнна служба, а також праця при будові мурів і публічних установ. Постійних податків римляни ще не знали.
Початки республіки. Як і чому закінчилося королівство в Римі, про це не знаємо нічого певного. Римські історики оповідали, що останній король — Тарквіній Гордий — завів деспотичну управу, не скликав сенат на раду, накладав на громадян великі податки й обов'язки, надуживав карою смерті, конфіскував безправно майно і сам громадив собі великі багатства. Коли ж син Тарквінія зневажив жінку високого роду, Лукрецію, й вона відібрала собі життя, народ повстав проти тирана й вигнав його з міста в 510 р. до Хр.
На місце королівства настала республіканська управа. На чолі держави стояли два консули, яких обирали народні збори. Вони мали такий самий обсяг влади, як і король: вели адміністрацію і суд, скликали на раду сенат і народні збори, були найвищими полководцями у війську, відбували релігійні обряди від імені держави. Але влада їх була обмежена тим, що вони урядували тільки один рік. При тому ж один консул міг спротивитися розпорядкам другого. Відзнакою консула була тога, обрамована червоною ламівкою, курульне крісло на 12 лікторів. На випадок грізної воєнної небезпеки консули уступали, а на їхнє місце сенат призначав диктатора, що мав необмежену владу, і 24 лікторів. Але диктатор міг урядувати найдовше 6 місяців.
Інші установи залишилися непорушені: сенат мав таку саму владу, як і перше, залишилися також куріальні збори. Найвизначніший історик Риму, Теодор Момзен, робить таку заувагу: «Як бачимо, при переміні монархії на республіку в римському устрої залишилося все майже по-старому. Оскільки взагалі державний переворот може бути консервативним, то це мало місце тут — ніякого основного елемента громадського устрою не усунули...» Цей переворот, як каже Момзен, відбувся за порозуміння двох тодішніх класів громадянства: патриціїв і плебеїв. І одним, і другим надокучила королівська влада, й обидва стани згідно хотіли її позбутися. Патриції самі були заслабі, щоб таку переміну -провести, — вони мусили приєднати собі до цього виступу плебеїв. Зрозуміло, що при тому вони обіцяли плебеям якісь концесії, що торкалися переміни їхнього становища.
Плебеї не були однопільним класом. Належали до них і багаті хлібороби, і купці, і промисловці, і бідне населення. Заможня-їхня частина бажала здобути собі політичні права, а саме місце в народних зборах та вищі уряди. Убогій верстві більше залежало на поправі [свого] економічного становища. Що обіцяли патриції плебсові за .участь у боротьбі проти короля, цього не знаємо напевно. Коли вже постала республіка, вони в першу чергу провели деякі господарські реформи: обнизили торгові оплати в римській пристані Остії, закупили державним коштом більші засоби збіжжя, щоб продавати їх дешево громадянам, торгівлю сіллю зробили державною монополією, щоб купці не використовували бідніше населення. Всі ці постанови мали на меті заспокоїти найнижчий клас. Чи проведено було також якісь політичні реформи — про це важко сказати. У ті часи існував уже поділ на маєткові класи. Римські історики приписували цей поділ королеві Сервієві Туллієві, але новіші дослідники уважають, що він постав тільки в початках республіки. До першого класу належали громадяни, що мали майно понад 100 000 асів (ас —І фунт міді, що важив 327 грамів), до другого класу —з майном понад 75 000 асів, до третього—50 000, до четвертого—25 000, до п'ятого —11 000 асів. Цьому поділові підлягали не тільки патриції, але й плебеї. Уперше обидва класи стали тут поруч себе. Ця організація мала воєнний характер. Кожний клас ділився на ц є н т у р і ї, тобто сотні. Перший клас мав найтяжчу службу—в кінноті. Жовнір мусив утримуватися у війську своїм коштом разом із конем. Нижчі класи служили в піхоті. Чим бідніший клас, тим легше мав службу. Але поділ на класи мав також політичне значення. Громадяни, поділені на центурії, відбувалицентуріальні збори(коміціацентуріата).На цих зборах вирішували різні державні справи, як обрання консулів, справи війни й миру, відклики від судових вироків і т. ін. Центуріальні збори з часом перейняли компетенції куріальних зборів. Але на цих нових зборах перевагу мали найзаможніші громадяни, що належали до першого класу. Цей клас мав більше центурій, як усі чотири нижчі класи (в пізніші часи — 98 на 193 усіх центурій), а голосування проводили центуріями. Що вирішили центурії першого класу, це ставало законом, — про думку інших центурій навіть не питалися. Таким чином, із центуріальної оргашзаціїкористалися найзаможніші одиниці, як із-поміж патриціїв, так і плебеїв.
БорЬтьба плебеїв fa патриціями. Народні трибуни. Плебеї не вдоволилися цими першими здобутками. Державна влада все ще була в руках патриціїв, що займали уряди консулів, засідали в сенаті, та й у центуріальних зборах мали більшість. Патриції використовували свою перевагу на шкоду плебеям — накладали на них більші податки й обов'язки, не допускали до поділу земель, здобутих від ворогів Риму, не були до них справедливі в судах, за несплачені борги карали гострими карами та ін. З цеї причини між плебеями не раз приходило до розрухів і гострих виступів проти патриціїв. Врешті прийшло до відкритого повстання.
У 494 р. до Хр. римляни вели війну з одним fa сусідніх народів. Плебеї відмовилися йти в похід, поки сенат не знесе1 суворі закони про борги. Прихильний до них диктатор Маній Валерій заспокоїв їх, а по щасливім закінченні війни поставив перед сенатом відповідне внесення. Але сенат відкинув проект реформ. Тоді плебеї, що творили більшість у війську, покинули табір, що стояв під ворітьми Риму, й під проводом своїх старшин у воєннім порядку пішли на сусідні гОрби, щоб там заснувати нову оселю. Це була t. зв. с є ц є с і я на Священну гору. Тільки тоді сенат побачив, в якій небезпеці є держава, й погодився на поступки. Оповідали пізніше, що плебеїв про потребу згоди переконав сенатор Аппій Клавдій. Він оповів їм байку про те, як члени тіла збунтувалися проти неро-би-шлунка й не хотіли давати йому їжі, але через те ослабло все тіло. Аж тоді тільки виявилося, що шлунок потрібний. Таким шлунком є патриції, й хоч плебеї мусять їх живити своєю працею, та без них держава не могла б обійтися.
Здобутком плебеїв після першої сецесії був уряд трибунів народу. Було їх спочатку два, пізніше число їх зросло до 10. Вони повинні були боронити громадян перед надуживаннями консулів й інших урядовців, мали право закладати спротив1 проти заряджень урядів (словом «veto» — «забороняю»), за карні проступки могли в'язнити вищих урядовців, навіть консулів. Натомість самі мали запевнену незайманість, — не вільно було їх в'язнити. Проти розпорядків2 трибуна міг виступити тільки другий трибун і стримати їх своїм «veto». Трибунів обирали плебеї на своїх-трибунальних зборах (коміціа трйбута). На ці збори народ сходився дільницями міста, що звалися «трибус».
Уряд трибунів став могутньою зброєю в руках плебеїв в їхній боротьбі за рівноправність. Трибуни могли затримати все державне урядування, якщо урядовці виступали проти народу. Спочатку патриції намагалися усунути цей небезпечний контроль. Так, наприклад, у 491 р. амбітний шляхтич Гней Марцій Коріолан пробував провести постанову, щоб так довго не продавати народові збіжжя з державних магазинів, поки він не зречеться трибунату. Але трибуни поставили його перед суд, і він мусив залишити місто. Пізніше патриції погодилися на існування цих оборонців народу, бо воліли мати легальну опозицію, ніж народні повстання.
Право 12 таблиць. Крок за кроком плебеї здобували собі нові права. В 454 р. сенат дав згоду на списання3 законів. До того часу право було тільки усне, звичаєве, й урядовці могли допускатися надуживань. Списати право [було] доручено комісії децемвірів — десяти мужів, до яких належали не тільки патриції, але й плебеї. їм було дано найвищу владу в державі, — на той час навіть завішено в урядуванні і консулів, і трибунів. У 451 р. децемвіри подали до затвердження народу списані закони. Вирізьблено було їх на 10 бронзових таблицях і повішено на ринку під ратушею. Але закони показалися неповні, тому збори доручили децем-вірам владу ще на рік 450-й, щоб списали ще дві таблиці. Децемвіри виконали це доручення, але не хотіли уступитися уряду. їхній проводир, патрицій Аппій Клавдій, явно змагав до тиранії. Своїх супротивників він гнобив безоглядно. Так, наприклад, одного дня під табором підступно вбили давнього народного трибуна Луція Сікка Дентата — найхо-робрішого чоловіка в Римі, що брав участь у 120 боях і добув 45 почесних ран. Серед народу це викликало велике обурення. Ще більше враження зробила справа доньки сотника Луція Вергінія: Аппій Клавдій відмовив їй у правах вільної городянки й зачислив до невільниць. Ь' батько, щоб не допустити ганьби доньки, убив її мечем на ринку. Народ підняв повстання. У воєннім порядку рушили плебеї знову на Священну гору, щоб там обрати наново трибунів. Тоді сенат відібрав владу у децемвірів і розпочав проти них судове слідство. Аппій Клавдій сам відібрав собі життя у в'язниці, а інших децемвірів [було] засуджено до вигнання.
Списане децемвірами право Дванадцяти таблиць стало основою римського законодавства. вояки несуть убитого товариша.
Зрівняння плебеїв із патриціями. Заохочені першими успіхами, плебеї завзято повели дальшу боротьбу за поширення своїх прав. У 445 р. вони здобули право робити подружжя з патриціями. Це було рішення незвичайної ваги, бо обидва ворожі собі класи почали єднатися у спільних родинах і все більше зливалися в одну народну масу.
Заможним плебеям дуже залежало на тому, щоб осягнути найвищий у державі уряд консулів. Патриції не хотіли на це погодитися і в 443 р. дали плебеям тільки уряд військових трибунів
«з консулярною владою», що деколи могли заступати консулів. Зате утворили новий уряд цензорів, що проводили перепис населення, — цей уряд був доступний тільки для патриціїв.
У 421 р. плебеї вибороли собіуряд квесторів— державних скарбників. Після успішної війни з етруськими Веями, в якій плебейські відділи дуже відзначились, плебеї знову підняли справу найвищого уряду. В 367 р. на внесення трибунів Гая Ліцінія і Луція Секстія їм було остаточно віддано консулат. Першим плебейським консулом став один із внескодавців — Ліціній.
Римський урядовець. Різьба
Але патриції рівночасно скоротили владу консулів і судівництво передали новим урядовцям — преторам, якими могли бути тільки патриції. Патриціанськими урядовцями були також культурні едилі, що мали нагляд над порядком у місті. Народні трибуни вели дальшу боротьбу за повну ріїшоправність плебеїв і відвойовували для них уряд за урядом. У 356 р. уперше плебей Гай Марній Рутіл став диктатором;)! 351 р. обрали плебея цензором; у 337 р. до рук плебеїв перейшов також уряд претор а. Таким чином, усі державні уряди стали доступними для плебеїв.
На самому кінці плебс осягнув релігійні гідності. У цій ділянці патриції виявили себе найбільшими консерватистами й ніяк не хотіли допустити народну масу до своїх богослу-жень. Тільки у 300 р. до Хр. плебеї відкрили собі доступ до жрецьких урядів — понтифіків й авгурів.
Серед цеї довгої боротьби станів дуже зросло значення народних трибунів. Вони не стали звичайними урядовцями, а тримали давній характер контрольного органу. Влада їх побільшилася: вони здобули право скликати сенат і на його засіданнях ставити свої внески. Також зросло значення трибунальних коміцій: їхні рішення ставали так само законом, як і рішення інших народних зборів.
Але із здобутих прав скористався не весь плебейський клас, а тільки його верхівка. Вищими урядами, що давали політичні впливи, цікавилися тільки найбагатші плебеї. Уряди в Римі були безплатні, й могли їх займати тільки незалежні громадяни. Як перше провід у державі мали визначні патриціанські роди, так [і] тепер до них прилучилося кільканадцять багатих плебейських родин, — вони тепер спільно рядили державою. Як у давніші часи, так і тепер характер влади залишався а ристократичним.
Але хоч римська аристократія мала великі впливи, вона все ж не могла використовувати державу для своїх станових цілей, бо її владу все обмежували народш збори. У цих зборах брали участь всі свобідні громадяни, без огляду на те, чи належали [вони] до нерхньої верстви, чи до низів. Народні коміції були найвищим органом у державі, до якого йшли відклики в усіх справах; за допом'огбю трибунів народ міг контролювати політику урядовців і виконання всіх некорисних для себе розпорядків затримувати. Тому, хоч у Римі рядила аристократія, народ уважав державу публічним добром («res publica»), своєю власністю й охоче працював для її розбудови. Римляни відзначалися політичною тверезістю, розуміли, що занадто широка свобода веде до анархії, тому шанували свш провід. Усі господарські й соціальні непорозуміння вирішували легальним шляхом у самШ державі, а на-зверх виступали як однопільний і солідарний народ.