Македонія. Філіпп П. Македонія займала простір на північ від властивої Еллади. Македонці говорили грецьким діалектом, але тому, що в них пливла фракійська й іллірійська кров, греки називали їх варварами, чужинцями. До V ст. до Хр. Македонія перебувала в примітивних господарських та суспільних відносинах, поділена на кілька родових князівств. Почини вищої організації цій далекій країні дав король А р х є л а й (413—399 pp. до Хр.). Він зумів висунутися на перше місце серед інших князів, провів реформу народного ополчення, побудував нові дороги, урегулював монетарну систему, завів у ДіонІЇ, неподалік від Олімпу, ігрища на грецький спосіб, гостив у себе визначних митців, як драматурга Е^ріпіда та маляра Зевксіса. Він старався довести, що Македонія є справді еллінською країною та що повинна знайти рівнорядне місце серед інших грецьких держав.
Ту саму політику продовжував король Ф і л і п п П (360—336 pp. до Хр.), що спочатку рядив Македонією як регент, від імені свого неповнолітнього братанича Амінтаса, а потім як самосгійний володар. Він переніс столицю з гір на низину до Пеллі, уладив величавий двір, організував прибічну гвардцо з членів аристократичних родів, шляхетську молодь почав учити у грецьких школах. Зайнявся також розвитком господарства, за допомогою грецьких інженерів відкрив копальні золота в Пагайоні, на узбережжі почав будувати порти і флот. Філіпп прикладав особливу вагу до того, щоб вивести свою державу на море; в егейський світ.
Тільки тоді він міг розраховувати, що греки визнають його як повного елліна. Тому використовував кожну нагоду, щоб поширювати свої посілості над морем. У 357 р. зайняв він Амфіполіс, Пофідею і Підну — давні афінські колонії в Хал- І кідіці. Ослаблені Афіни не були в силі оборонити свої міста. І Рівночасно вів війну із Фракією, намагаючись здобути цю країну, що відділяла його від серця Греції. В допомозі стала йому т. зв. с в я щ є н н а в і й н а. Мешканці країни Фокіда напали на священне місто Дельфи й опанували великими скарбами святиш. їхній полководець Ономарх за здобуті гроші затягнув собі найманих вояків, уладив розбишацьку державу і в постраху тримав усю Середню Грецію. Члени дельфійської амфіктіонії — союзу, що мав обороняти Дельфи, не маючи сили протиставитися фокійцям, закликали на поміч Філіппа. Македонський король з великою армією рушив у похід у 353 p., здобув фессальську пристань Пагази і на сусщньому Крокосовому полі розбив військо Ономарха. Самозванець згинув на місці з 6000 найкращого війська. Страх опанував Елладу. Всі думали, що Філіпп поведе свої полки в середину Греції. Афіни й Спарта, спільно з іншими державами, вислали військо до Фермопілів, щоб стримати похід «варварів». Але Філіпп завернув свої війська, — він не уважав себе ще готовим до того, щоб обняти провід у Греції; Поки що він зайнявся поширенням границь своєї держави, вів успішні бої в Іллірії, Епірі, Фракії. Врешті приступив до найважливішого для себе діла — до підбою Халкідіки, що мала дати йому владу над морем. Він розпочав війну із союзом міст, на чолі яких стояв Олінф. Цей виступ Філіппа зробив велике враження в Афінах. Тамтешні патріоти відчули, що Македонія хоче зайняти місце Афін на морі. Проти Філіппа виступив найвизначніший грецький бесідник1 Демосфен і в своїх фанатичних промовах, що їх названо філіппіками, відкривав підступні плани короля. «Зрозумійте, що боротьба ведеться за останню ставку. Нехай загальна ненависть проводить душі, продані Філіппові, під катівський меч. Кілько обманете допустився Філіпп, кілько втрат ви понесли! Чи не пропали фокейці, фракійські посілості, До-ріскос, Серіон, Керсоблетес? Ваша легкодушність зробила Філіппа багатим, великим і страшним для всіх греків і варварів, а вас загнала до пустелі й упокорення. Як треба прибратися, то світите достатком, але як треба щось приготувати, то осмішуєте себе...» Промови Демосфена свідчили, що серед афінців знову відроджувалися патріотизм і державні амбіції. Але цими думками була пройнята тільки грецька еліта. Велика більшість громадян потопала у примітивному матеріалізмі, дбаючи тільки про вузькі, особисті інтереси. Афінських багатіїв важко було нахилити до поважніших пожертв, а юрба не хотіла зректися підмог, що їх місто давало здавна на вступ до театрш. Халкідіїц було вислано допомогу, але ледве пару тисяч людей. Філіїш у 348 р. ударив на Олінф, здобув його, зруйнував і зрівняв із землею, а мешканців переселив до Македонії. Так він осягнув свою найваж-ливіїпу мету — увшшов у середовище морських держав. Між афінськими делегатами був також Демосфен — на нього незвичайна індивідуальність Філіппа зробила велике враження. До Афін король поставився доволі прихильно, запевнив ЇМ решту посіл остей на Херсонесі й навіть пропонував союз. Дуже гостро виступив проти фокейців, наказав їх обеззброїти й наклав на них велику данину на річ дельфійської святині,—за скарби, які вони заграбували. Замість Фокіди сам увіїшюв до дельфійської амфіктіонії. Що греки визнали йому цю гідність, це був доказ, що вважають його вже повним елліном. На цьому з'їзді Філіпп підніс гасло солідарності всіх еллінів та боротьби з персами в ім'я грецької культури.
У найближчий час Філшп повернувся до Чорного моря. По дорозі він заснував місто Філіппополь. Афши вважали цю експансію загрозою для своїх торгових інтересів і рішилися боронити Геллеспонт. Під їхнім проводом постала коаліція, до якої ввіїіїшіи Евбея, Корінф, головні держави Пелопоннесу і Коркіра. Філіїш не змії- здобути сильно укріплену Візантіїо.
Цей виступ грекш показав, що Македонії! мирними засобами не утримає впливів в Елладі. Філшп рішився на остаточну розправу. Причина знайшлася легко: мешканці Локріди викликали його на допомогу проти сусідньої Амфісси. Філіїш рушив зі своїми фалангами. Фшанці хотіли перешкодити йому в поході й поставили заставу у Фермопілах, але він обрав інший шлях, пройшов дикими провалами і несподівано з'явився в Середній Греції. Знищив Амфіссу і ввійшов до Беотії. Під Херонеєк серпня 338 р. прийшло до вирішального бою. Філшп ужив тут клиновий бойовий лад. На правому крилі поставив 18-літнього сина Александра з кіннотою й наказав йому розпочати битву. Сам обняв провід на скріпленім лівім крилі, стягнув на себе головні грецькі сили й дав Александрові можливість з флангу заатакувати ворога. Батько й син з двох сторін ударили на греків і розтрощили їх.
Бій під Херонеєю остаточно віддав усю Грецію під провід Філіппа. Переможець не використовував надмірно своєї перемоги, а лагідністю й поміркуванням старався утримати лад серед незгідних держав. Фіви покарав тим, що розв'язав їхній союз і на замку Кадмеї осадив македонську залогу; Афінам залишив непорушену самоуправу, але також розв'язав Афінський союз на морі й суходолі. Іншим державам накинувся як мировий суддя і вирішував їхні сусідські спори.
У зимі 338 р. він скликав представників усіх грецьких держав на Істм і тут організував Еллінський воєнний союз, звернений проти персів. На чолі Союзу стояла рада з 80—100 представників усіх держав. Виконну владу мали п'ятеро виборних начальників, а провід над усією організацією обняв Філшп як проводир, гегемон, [Було] розкладено обов'язки на всіх членів, і король почав приготовлятися до походу на Малу Азію. Але тим часом в його родині прийшло до домашніх непорозумінь та боротьби і в 336 р.
Александр Великий. Широкі наміри Філіппа здійснив його син Александр Великий. Він народився в 356 р. до Хр. Мати його, Олімпіада, з епірського королівського роду, була талановита й енергійна жінка. Від тринадцятого року життя вчителем молодого Александра був грецький філософ Аристотель —тоді ще молода людина, але вже визначний учений. Він дав своєму учневі основну освіту і глибоке зрозуміння грецької культури, а живому розумові хлопця — дисципліну й керму. Александр пізнав докладно грецьке письменство, особливо ж захоплювався Гомером, твори якого були тоді улюбленою книгою молоді. За зразок до наслідування обрав собі Ахілла і старався дорівняти хоробрістю давньому героєві. Філіпп від хлоп'ячих років привчав його до воєнної служби, водив із собою в походи, а потім давав йому відповідальні завдання в битвах. Александр із заздрістю дивився на перемоги батька й у пересерді жалів, що вже йому самому ніяких славних діл не залишиться. Під кінець життя Філіппа почав виявляти все більшу упертість і між ним та батьком приходило не раз до бурхливих сцен, бо обидва були рівно непоступливі. Якийсь час Александр навіть жив далеко від дому, в Іллірії, ніби на засланні.
По смерті батька одразу сильною рукою вхопив керму держави. Не вагався смертю покарати найближчих свояків, що їх підозрював у виступах проти себе. Зате повним його довір'ям втішалися батькові генерали Анфіпатер и Пар-меніон. Зараз у першому році володіння він мусив виправитися до Греції, бо грецькі держави уявляли собі, що зі смертю Філіппа покінчилася македонська влада над ними. Александр несподівано з'явився там зі своїми полками, й опозиція одразу притихла. На конгресі в Корінфі всі визнали його «гегемоном» на місце батька. Але це не перешкодило їм удруге повстати, коли Александр пішов у північні землі. Молодий король, мов блискавка, прилетів із далеких сторін. З Іллірії до Беотії зробив дорогу за 13 днів. Новий з'їзд грецьких держав видав засуд на Фіви, що стояли на чолі
ворохобні. Це місто було, зрівнене із землею. Александр пощадив тільки дім поета Піндара.
Впорядкувавши відносини в Європі, Александр узявся за здійснення давнього плану Філіппа — завоювати Перську державу. В Персії після смерті Дарія Охоса розпочалася внутрішня боротьба, й новий король Дарій Кодоман не встиг її ще втихомирити. Молодий полководець приготовлявся до війни дуже дбайливо: його штаб студіював географічні й господарські відносини перських земель, обчисляв напрямок і довжину шляхів, укладав докладні плани, як уладити постачання воєнних засобів. Між іншим король подбав про відповідне число лікарів для війська. Військо його не було дуже численне — близько 30000 піхоти і 5000 кінноти. Найкращими відділами були македонські фаланги, до двох тисяч дали грецькі наймані частини, найменш надійними були грецькі помічні полки з різних країн і племен. Грошових засобів Александр мав небагато — всього 70 талантів; харчів узяв із собою на ЗО днів,, рахуючи на те, що потім у ворожій країні військо прохарчується саме. При боці короля їхали грецькі вчені, поети, різьбарі, малярі — вони мали звеличувати його воєнні діла. Надворним істориком був Калісфен, свояк Аристотеля. Александр добре розумів, що його похід матиме історичне значення, і докладав велику вагу до того, щоб залишити світові точні відомості про всі перипетії війни.
Весною 33'4 р. македонська армія переправилася через Геллеспонт до Малої Азії. Александр у першу чергу відвідав руїни Трої й на могилі Ахілла поклав вінки. Бажав тим зазначити, що так, як давні грецькі герої, вестиме війну з ворогами Еллади.
Завоювання Західно? Азії та Єгипту. До першого бою прийшло над рікою Г р а н і к у травні 334 р. Тут зібралися полки малоазійських сатрапів, а разом з ними 20000 грецького найманого війська під проводом талановитого ватажка Мемнона. Александр ужив тут звичайну македонську тактику, вдарив на ліве перське крило, де стояла кіннота, розбив її і ззаду вдарив на центр ворога. Сам вів передній відділ, власною рукою убив кількох знаменитих персів, але попав у таку небезпеку, що мало не поліг. Врятував його від смерті вірний товариш Кліф. Грецьких наємників, що йому піддалися, покарав жорстоко, уважаючи їх зрадниками Еллади.
Перша перемога віддала йому в руки малоазійське узбережжя. Без бою зайняв столицю сатрапів Сарди, очистив менші міста від влади тиранів і олігархів, у славному храмі Артеміди в Ефесі склав багаті пожертви. Боронилися тільки перські залоги в Мілеті та Галікарнасі. Александр здобув їх і в їхніх пристанях зорганізував флот, що мав вести на морі боротьбу з перськими силами, на чолі яких стояв Мемнон. Але цей визначний полководець невдовзі помер, і перський флот відійшов до Фінікії.
Навесні 333 р. македонська армія рушила далі в глибину суходолу. Місцевина Гордіон вславилася тим, що Александр мечем розтяв таємничий «гордійський вузол», який показали йому в тамтешній святині, і жерці привітали його як переможця, прихід якого заповідало давнє пророцтво.
Король Дарій зібрав свою армію біля І с с о с а, у т. зв. кілікійських воротах, куди вела єдина доступна дорога до Сирії. Перські сили мали понад 100000, з яких третина були грецькі наемники. Александр зайшов персів іззаду і звичайним своїм способом із лівого флангу ударив на їхній центр, де був король. Дарія опанував такий жах, що він, незважаючи на перевагу своїх сил, покинув поле бою і спішно втік на схід. У руки Олександра дісталися його жінка з дітьми, королівська скарбниця і різнорідна, нечувано велика здобич.
Александр не пішов наздоганяти короля, а повернув на південь — на Сирію й Фінікію. Це свідчило про його політичний реалізм: він уважав за перше своє завдання погромити фінікіян і морську торгівлю віддати в руки греків. Сім місяців облягав вш Tip. Горде місто, покладене на острові, не хотіло ніяк піддатися, й тільки за допомогою флоту греки його таки здобули. Александр нещадно знищив цей головний осередок фінікійської торгівлі.
Восени 332 р. передове македонське військо дійшло до граничної єгипетської твердині Пелусій. Єгиптяни ненавиділи перську владу артемід», богиня міста Ефес й радісно прийняли визволителя. Александр увійшов до М є м ф і с а і, незважаючи на невдоволення еллінів, склав жертву Анісові. За це єгипетські жерці назвали його сином Ра. їздив він також у пустелю, до оази Сіви, щоб порадитися в тамтешньою пророчнею, й там добув знову титул Амоно-вого сина.
У старовинному Єгипті, серед традицій могутніх фараонів, Александр уперше почув себе володарем світу. Від того часу амбіція його зростала все вище і гнала його до здобування чимраз дальших країн. Єгипет він зорганізував на новий спосіб, завів у ньому централізацію влади, особливо в ділянці скарбу, при єгипетських намісниках настановив усюди грецьких урядовців і скарбників. При західному рукаві Нілу він заснував нове місто — Александрію. Місце для нього вибрано було так уміло, що невдовзі нова оселя стала найбільшим портом на всьому Середземному морі. Руїни Персеполя, перської столиці, зруйнованої Александром Великим
Вавилонія і Персія. До Єгипту надійшли нові наймані грецькі й фракійські війська. Александр рушив з Єгипту через Сирію на Месопотамію. Дарій приготував також нову армію проти македонців. Подив і острах розбуджували серед Александрового війська перські слони, привчені до боротьби, та воєнні вози, наїжачені серпами. Під Г а в г а м елами, на схід від Ніневії, 1 жовтня 330 р. прийшло до вирішального бою. Александр уставив війська на звичайний спосіб, але сильно скріпив резерви ззаду війська. На випадок, коли б перси зайшли його з другого боку, військо мало обернутися чолом до ворога і відбивати його. Перси знову скріпили своє ліве крило, знаючи, що туди звичайно йде головний македонський наступ. Александр справді вдарив на це місце. Тоді перси почали обходити його з флангу, а грізні воєнні вози наїхали просто на його відділи. Але цей наступ персів не вдався: вояки з передових македонських відділів кинулися зі списами на вози, хапали коней за віжки і стягали фірманів на землю. Рівночасно Александрова кіннота повернула на перський центр і заатакувала становище самого Дарія. Король знову втратив голову й пустився втікати у напрямі на Арбелу. Македонці гналися за ним, але здобули тільки скарбницю Дарія, — сам він щасливо вислизнув із македонських рук.
По цій перемозі Александр почувався володарем Азії. Без труду зайняв столичний Вавилон і, щоб приєднати собі населення, склав багаті жертви Ваалові-Мардукові — опікунові міста та наказав відбудувати його святиню — «вежу Ваал», що її зруйнував Ксеркс. Потім рушив на саму Персію. В С у з а х до його рук попали величезні скарби перських королів. Тепер він уже мав поважні суми на утримання армії, а грецькі наймані вояки перевозили до батьківщини нечуваш маси золота й срібла. УПерсеполі, головній столиці перських володарів, македонці спалили королівську палату. Це мала бути відплата за колишнє зруйнування афінського Акрополя персами. Потім македонська армія зайняла столицю Мідії Екбатану. Такцм чином, усі осередки Перської держави попали під владу Александра.
Тим часом король Дарій утік далі на схід, до Бактрії. Але тут у липні 330 р. зустріла його смерть. Бактрійський сатрап Бес наслав на нього убивників. Лицарський Александр наказав поховати тіло безталанного володаря з королівськими почестями в королівській гробниці в Персеполі.
Тепер уже Александр міг уважати себе повним наслідни-ком Ахеменідів. Почав він і назверх1 виглядати інакше. Історик Плутарх оповідає: «Коли приїхав до Парфії, під час відпочинку вперше прибрав перський одяг. Чи то бажав наблизитися до місцевих звичаїв, бо за важливу річ для поширення цивілізації вважав те, щоб люди взаємно наближувалися й уподібнювалися, чи, може, це була спроба, щоб македонців притягнути до перського звичаю падати на лице перед королем і поволі призвичаїти їх до зміни способів свого життя. Але все ж не прийняв цілком перського одягу, як варварського й чужого, і не прибрав шароварів та каптана з рукавами, ані тіари, але обрав одяг посередній між перським та македонським—не такий питний, як перший, але величніший, як другий. Спочатку уживав його тільки при зустрічах із варварами та між приятелями вдома; потім показувався в ньому публічно, коли виїздив або виступав урядово. Цей вигляд був немилий для македонців, але тому, що подивляли інші його прикмети, вони думали, що треба поступатися йому в не одному, що причинюється до його приємності й блиску». Азійське середовище мало все більший вплив на молодого монарха. Він переймав традиції великих володарів сходу і відчужувався від македонських та еллінських звичаїв, що видавалися йому заскорузлими та провінціальними. Проти македонських полководців, що сміли йому протиставитися і критично висловлювалися, він виступав безоглядно. Так, він засудив на смерть вірного полководця Філіота й у гніві, серед бенкету, убив приятеля Кліфа,*що вирятував йому життя над Граніком, ув'язнив філософа Калісфена, що не хотів упасти перед ним на коліна.
Похід на Індію. Здобуті країни не вдовольняли амбіцій Александра. Гнала його вперед жадоба побачити й опанувати землі, яких дотепер ніякий європеєць не бачив. У 329 р. він рушив далі на схід, у напрямку на Афганістан. По дорозі осаджував свої залоги й будував нові міста та твердині, що діставали ім'я Александрии (наприклад, теперішні Герат і Кандагар), передерся через гори Гіндукуша, врешті сягнув до рік Оксус і Яксартес (Аму-і Сирдар'я), на яких кінчалися межі тодішнього культурного світу. Тут, у казкових країнах, постать Александра зростала все вище. Послужливі його товариші віднаходили тут міфічні місця, де проживали Прометей, Геракл, Діоніс. Великий король-завойовник ішов їхніми шляхами. Александр досягнув тут сатрапа Беса, що прийняв ім'я короля Артаксеркса й готувався перебрати владу над Азією. Бес попав у полон і згинув жорстокою смертю як убивник короля. У цих країнах Александр перебув два роки й сильно пропагував гасло культурного наближення між місцевими народами та переможцями. Сам дав приклад: за жінку взяв собі доньку одного з тамтешніх вельмож — Роксану. До свого війська прийняв 30000 іранців і муштрував їх на македонський лад.
У 327 р. повернув свою армію на І н д і ю. Його воєнні сили досягали 120000, а за військом ішли величезні табори. Помічні відділи грецьких держав іще перед тим відіслав до Греції, бо вони своєю некарністю й демократизмом перешкоджали йому в походах і реформах. Користувався тільки своїми македонцями, найманими грецькими відділами та допомогою іранців. У Пенджабі зустрів багато могутніх держав, з якими мусив зводити вперті бої. Поява його непереможних полків зробила сильне враження на східну фантазію: постав цілий ряд поем і повістей, що прославляли діла Александра. Ці романи пізніше довгі століття були улюбленою лектурою Європи. Читали їх також у нас в Україні в княжу добу.
Найбільш завзятий опір ставив король Пор — гордий, благородний лицар, що дорівнював прикметами Александ-рові. Він виступив проти наїзника із сильним військом, хороброю кіннотою, воєнними возами та масою слонів. Александр ударив на нього, як звичайно, з правого крила, Пор стягнув туди головні сили, відслонив через це свої фланги, й Александрові війська оточили його з двох боків. Небагато допомогли воєнні слони — македонська фаланга зустріла їх із топорами і присилувала до втечі. Слони впали на Порову піхоту й зробили серед неї такий переполох, що військо в безладді почало втікати. Поранений Пор просив миру. Александр поставився до нього так великодушно, що король став його вірним союзником.
Александр хотів іти ще далі на схід, бо дізнався, що за пустелею є ще друга ріка, так само велика, як Інд, тобто Ганг, що пливе до Океану. Бажав і що невідому країну завоювати. Але тут військо відмовило йому в послуху. Хоч він був божищем у вояків і всі вірили в його щасливу долю, але по таких далеких і важких походах вичерпалися сили навіть найзавзятіших. На крайній границі своїх підбоїв Александр наказав виставити 12 пам'яткових жертовників і почав приготовлятися до повороту. Побудували 1800 перевозових кораблів і 80 воєнних. Кошти будови локрили офіцери зі своєї здобичі. До корабельної залоги вжили греків, фінікійців та єгиптян. Велика експедиція Індом доїхала до моря. Тут Александр склав жертви Посейдонові та в догідних місцях побудував нові порти. Його живий ум зацікавився тепер справою комунікації між Індією та Месопотамією. Для грецького світу відкривався торговий шлях надзвичайної ваги. Щоб цю дорогу розслідити, Александр вислав частину війська морем під проводом Неарха. Кораблі щасливо доїхали до гирла Євфрату.
Сам Александр мусив залишитися з головним військом і вести його суходолом, через Іранську височину. Це був шлях надзвичайно важкий, бо вів через пустелю. Через короткий час військо залишилося без засобів поживи, бо ніде не було ні людських осель, ні господарств. Ще більше давала відчуватися недостача води. Переправа через пустельну Гедросію коштувала Александру надзвичайно багато: запропастилося тут три четвертини війська, до 90000 людей! Але сам король виказував завжди надзвичайну витривалість і залізну силу воль Найбільші невдачі не могли його зломити.
Універсальна держава Александра Великого. По довгих трудах останки великої армії дійшли до Персеполя. Король передусім покарав суворими карами різних сатрапів і урядовців; що були певні, що він згинув на чужині, і не дбали про потреби держави та війська. Перед королівським гнівом утік скарбник Гарпал, що за рахунок державної скарбниці вів розтратне життя. Заслужених своїх ветеранів Александр нагороджував щедро, роздаючи їм свої скарби. Багатьом воякам він роздав золоті вінки; старшинам, що полягли на війні, ставив пам'ятники! Пам'ять перемог святкував всякими святами и бенкетами. Найбільше вразило усіх масове вінчання 10000 македонців із місцевими жінками. Александр безупинно дбав про те, щоб переможці наблизилися до місцевого населення. Сам він пішов за звичаєм перських королів, що мали по кілька жінок, й окрім Роксани взяв собі ще за дружину доньку Дарія Статеїру й доньку Артаксеркса Охо-са — Парисатіду.
Захоплений універсальністю своєї держави, жертвував їй усі свої сили. До Греції не думав вертатися — вона була замала й затісна для його амбіцій. Не цікавили його дрібні війни, що безнастанно вибухали між малими грецькими державами. Зневажливо ставився навіть до акції свого скарбника Гарпала, що, користуючись загарбаними королівськими скарбами, снував свої інтриги в Афінах. Олександр захопився воєнним планом загального миру в Греції й наказав, щоб усі міста прийняли до себе політичних емігрантів, яких колись було вигнано з їхньої батьківщини, — мало їх бути 100000. Греки прийняли цей едикт як порушення своєї автономії, але мусили його виконати, й таким чином у кожному місті з'явилася група, що підпирала королівську політику.
При його широких планах втратили також значення македонці. Александр мав уже нові фаланги, утворені з іранців. Вони були йому далеко послушніші, ніж македонські вояки, що звикли були до патріархальних традицій давньої Македонії. Александр рішився своїх македонських ветеранів відіслати до батьківщини. Це рішення викликало у війську страшну ворохобню. Македонці почули себе ображеними, що король уважає їх непотрібними для себе. Александр у великій промові нагадав їм, кілько вони йому завдячують, кілько багатств та слави здобули разом із ним, як він їх все щедро обдаровував і як прихильно з ними поводився. А за все те вони підіймають ворохобню й погрожують, що ув'язнять його й передадуть у руки варварів. Александр покарав військо тим, що три дш йому не показувався. Вояки не могли перенести його гніву й піддалися на його ласку й неласку. Тоді він 11000 відіслав до Македонії під проводом Кратероса.
Залишилися при ньому вірні співробітники, що розуміли плани короля і в них йому допомагали. Це були Пердіккас, Птолемей, Селевк, що пізніше стали його наслідниками, потім канцлер Євмен, адмірал флоту Неарх, скарбник Анфімен. За їхньою співучастю він рядив своєю великою державою. За столицю обрав собі Вавилон, що мав центральне становище в державі, яка сягала від Еллади до Індії. Цікавився все новими землями й бажав їх пізнати. Вислав експедиції: одну над Каспійське море, другу — до Аравії. Почав розбудовувати флот. У Вавилоні побудував велику пристань для річкової флотилії, при гирлі Євфрату осадив фінікійців, щоб досліджували можливості східної торгівлі. Залежало йому дуже на тому, щоб Егейське море зв'язати зі східними шляхами. Думав також поширити свою державу на все Середземне море. «В записках його найважливіші й найбільш гідні пам'яті були такі: побудувати флот з 1000 воєнних кораблів, більших, ніж трієри, у Фінікії, Сирії, Кілікії та на Кіпрі, — на виправу проти карфагенців й інших народів, що живуть на побережжі Середземного моря, в Африці, Іберії і в інших сусідніх землях, аж до Стовпів Геракла [Гібралтару], та відповідно до такої експедиції побудувати порти і корабельні верстати у відповідних місцях», — оповідає історик Діодор. Чутки про його плани пішли широко по світу, й до Вавилона почали напливати посольства з усіх усюд: з Ефіопії, Лівії, Карфагена, від етрусків й інших італійських племен, від римлян, кельтів, іберів... Александр планував також великі архітектурні роботи. Мав намір побудувати шість великих святинь у головних центрах - грецького життя: на Делосі, в Дельфах, Додоні, в Діоні в Македонії, в Амфіполі на Корсиці та в Іліоні — кожну коштом величезної суми 1500 талантів. Своєму батькові Філіппові думав побудувати гробницю на зразок єгипетських пірамід, такої самої величини.
Але всі ті плани перебила несподівана смерть короля. У Вавилоні він захворів на пропасницю. Незважаючи на слабість, до кінця займався державними справами, приймав звідомлення урядовців, сам вирішував найважливіші справи. Помер 13 червня 323 р. до Хр. на 33 році життя.
Історик Флавій Аріан дає таку характеристику великого короля: «Александр був найкращий із фізичного погляду, найбільш витривалий і найсправніший в труді, надзвичайно любив небезпеки, дуже дбав про божества. Був стриманий щодо розкошів тіла, але якщо йшло про розкоші духа, то був ненаситний. Умів найкраще пізнати справу, яку треба було розпочати, тоді, коли вона ще була неясною, і влучно витягав висновки з політичних фактів. Умів найкраще уставити, озброїти та впорядити військо. Коли йшло про те, щоб додати духу воякам, наповнити їх вірою та усунути страх перед небезпекою, — це він умів найкраще. У неясному становищі поводився з найбільшою сміливістю. Дуже зручний був у тому, щоб заскочити ворога акцією, доки той про неї дізнався. Був постійний, коли треба було дотримуватися договорів й умов, але вмів забезпечитися перед хитрощами ворога. У видатках на власні потреби був ощадливий, коли ж ішло про добродійства для своїх найближчих, був надзвичайно щедрий».
Наслідники Александра. Александр Великий жив закоротко, щоб його велика держава здобула внутрішню суцільність і консолідацію. До неї належали різнорідні народи зі старими культурами Ё державними традиціями. Важко було впродовж десяти років їх об'єднати і створити з них одну цілість. Кожна країна змагала до самостійності, тим часом не було сильної руки, щоб тим відосереднім змаганням протиставитися. Моральним осередком могла стати династія, але вона не мала сильних представників. Через два місяці по смерті Александра народився його син від Роксани, що дістав ім'я Александра. Але македонські полководці не визнали його за володаря, а королівську гідність віддали одному з неправес-них синів Філіппа II — Філіппові, що був анормальний і дістав прізвище Аррідайос — божевільний. Пізніше деякі вельможі підпирали кандидатуру іншого Александ-рового сина — Геракла. З претензіями на владу виступали також талановита вдова Філіппа II — Олімпіада та Александрова сестра — Клеопатра. Але всі ті представники Александрового роду загинули, вимордовані у домашніх усобицях 316—309 pp.
Фактична влада над спадщиною Александра перейшла до рук його генералів. Спочатку найбільші впливи мав давній хіліарх (тисячник) Пердіккас, що як канцлер держави всіма силами старався утримати її єдність; але він загинув в Єгипті, вбитий власними вояками в 321 р. По ньому канцлерський уряд мали Антипатер, Полшерхон, Кассандр, але вони не мали ні великого таланту, ні щастя. Останнім представником державного централізму був Антигон. Він опанував Вавилонію, Сирію, Малу Азію, частину Греції, вів успішну війну з Єгиптом. Спочатку він підпирав Александрову династію, але коли її не стало, сам прийняв титул короля. На столицю обрав собі новозасноване місто Антигонію над рікою Оронтом у Північній СирІЇ. Але проти його влади повстали інші Александрові генерали, й остаточно він полії у бою під Іпсосом у ФріїІЇ в 301 р.
Від того часу змагання до реставрації монархії Александра Великого стають чимраз слабші. Велика держава поділилася на кілька менших під владою діадохш, тобто наслідншов Александра.
• Найскорше організувалася Єгипетська держава, в якій королем став П т о лем ей С о т є р, син Лагоса (304—280 pp. до Хр.). Єгипет, що був відділений пустелями й морями від інших країн, найлегше мії жити своїм незалежним життям. Птолемей вивищив свою державу тим, що здобув собі мощі Александра. Король наказав себе поховати в оазі Амона. Тіло його перевезено було з Вавилона на пишно оздобленому возі. Птолемей поховав його в Александрії, побудувавши своєму вождеві величаву гробницю.
Птолемей вш дуже обережну політику, старався усунути різниці між греками й єгиптянами, вірування обох народів визнав ріїшозначними. Поволі почала творитися нова мішана релігія, в якій Діоніс ставав однозначним з Осірісом, а Ісіда — з Деметрою, найбільше ж поширився культ нового бога—Серапіса. Всі дальші королі з роду Лагідш носили ім'я Птолемеїв з різними прізвищами, як Філадельф, Евергет, Філопатор, Епіфан та ш. Остання з цеї династії була королева Клеопатра, сучасниця Цезаря й Октавіана, що покінчила [життя] самогубством у 31 р. до Хр.
Засновником другої держави був Селевк Нікатор (307—280 pp. до Хр.), що злучив у свои руках Вавшюнію, Іран і Сирію. Він сягав аж до Індії, але король Чандрагупта зробив із ним мир і ціною 500 слонів здобув собі незалежність. Він уславився, так само як і Александр, тим, що залюбки засновував нові міста, — мав їх заснувати 75. Мав дві столиці, одну в Антиохії в Сирії, другу — в Се-левкії, неподалік від Вавилону. Пізніше східні провінції відпали від держави, залишилася тільки Сирія. Тут Селевкіди панували до 64 р. до Хр. — тоді Сирія перейшла під владу Єгипту.
Короткий вік мала держава третього Александрового генерала — Лісімаха (323—281 pp. до Хр.), до якої належали Мала Азія і Фракія. Поділили її між собою Сирія та Македонія.
В Македонії по смерті Александра як королівський намісник рядив Антипатер (323—319 pp.), потім його син Кассандр (319—297 рр). У 294 р. опанував країну Деметрій — син Антигона й проголосив себе королем, але через короткий час втратив державу. Тільки пізніше його син Антигон Гонат (276—239 pp.) здобув назад македонську корону й дав початок династії Антигонідів. Останній із цього роду був Персей, що в 168 р: до Хр. дістався у римський полон.
У сусідньому Епірі залишилися потомки Олімпіади, матері Александра Великого. З них найбільш відомим став король Пірр (296—272 pp.), що # вславився війною з римлянами.